Постанова від 28 липня 2026 р. у справі №204/9580/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6435/26 Справа № 204/9580/25 Суддя у 1-й інстанції - Журавель Т.С. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 липня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді – Свистунової О.В.,

суддів: Ткаченко І.Ю., Пищиди М.М.,

за участю секретаря – Піменової М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро

апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1

на рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 16 березня 2026 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про відшкодування моральної шкоди, –

В С Т А Н О В И Л А:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про відшкодування моральної шкоди.

Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що він у періоди з 24 травня 2024 року по 13 серпня 2024 року, з 31 серпня 2024 року по 13 грудня 2024 року, з 24 грудня 2024 року по 30 грудня 2024 року та з 04 січня 2025 року по 20 лютого 2025 року безпосередньо брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України.

Позивач зазначав, що за вказаний період відповідачем не була виплачена йому додаткова винагорода, передбачена законодавством, на загальну суму 557 221,46 грн., тривалість затримки якої на час звернення до суду становить 15 місяців.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 29 липня 2025 року було визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 та зобов`язано її здійснити нарахування і виплату додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану».

Однак, відповідач не виконав зазначене рішення суду до теперішнього часу, а спроби позивача врегулювати питання виконання судового рішення у добровільному порядку військовою частиною розглянуті не були.

Вказував, що внаслідок незаконної бездіяльності відповідача він зазнав значних моральних страждань, оскільки був позбавлений належного грошового забезпечення, зокрема, він був змушений обмежувати себе та свою сім`ю у задоволенні базових потреб, перебував у стані постійного стресу та нервового виснаження. Крім того, зазнав погіршення стану свого здоров`я.

Ураховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь моральну шкоду в розмірі 139 305,00 грн.

Рішенням Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 16 березня 2026 року позовні вимоги ОСОБА_1 – задоволено частково.

Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 5 000,00 грн.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У поданій 12 квітня 2026 року апеляційній скарзі Військова частина НОМЕР_1 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Апеляційна скарга обґрунтовувалась тим, що суд першої інстанції не взяв до уваги те, що позивач не надав жодного доказу, який підтверджував би наявність у нього моральних страждань, які б були пов`язані саме із невиплатою йому певних сум грошового забезпечення. Тому, усі захворювання, на які посилається позивач в обґрунтування своїх вимог у нього почались до дій відповідача, які, на його думку, спричинили моральні страждання. Крім того, твердження позивача про відсутність грошового забезпечення спростовується довідкою про його доходи, яка надавалась ним під час розгляду справи № 200/3417/25 Донецьким окружним адміністративним судом, яка підтверджує, що в спірний період ОСОБА_1 отримував від військової частини НОМЕР_1 значні суми грошового забезпечення.

У відзиві на апеляційну скаргу, позивач заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив її залишити без задоволення, через те, що обставини якими апелянт обґрунтовував свої апеляційні вимоги не підтверджені в результаті розгляду цього спору та доводи наведені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду.

Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідками про отримання документів в Електронному суді.

Сторони у судове засідання не з`явилися, були належним чином завчасно повідомлені про час та місце слухання даної справи апеляційним судом.

Позивач у поданому 07 травня 2026 року клопотанні просив розглядати справу без його участі, просив апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_3 , виданого Військовою частиною НОМЕР_4 від 26 січня 2024 року.

Згідно витягу з медичного журналу Військової частини НОМЕР_2 вбачається, що 02 грудня 2024 року ОСОБА_1 втретє звернувся до медичного пункту Військової частини НОМЕР_2 з діагнозом: гіпертонічна хвороба ІІ ступеня, гіпертонічний криз – 175/100.

Відповідно виписки із медичної карти стаціонарного хворого № 3921/і/п, вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебував на стаціонарному лікуванні за період з 13 грудня 2024 року по 24 грудня 2024 року, за результатами стаціонарного лікування було встановлено діагноз – атеросклеротична серцево-судинна хвороба.

Згідно довідки військово-лікарської комісії від 02 січня 2025 року за результатами огляду ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , було встановлено діагноз про причинний зв`язок захворювання з проходженням військової служби, а саме: гіпертонічна хвороба ІІ стадія (ІММШ - 123 г/м?), ступінь 2, ризик 3 (І11.9); ІХС: дифузний кардіосклероз. СН І зі збереженою систолічною функцією лівого шлуночка (ФВ - 69%) та порушенням діастолічної функції лівого шлуночка І типу (125.0); недостатність стулок мітрального трикуспідального клапану І ступеня (134; 136.1); вертеброгенна дорсалгія, стадія нестійкої ремісії з незначним порушенням функції (М54.8); початкові прояви церебрального атеросклерозу, без порушення функції (167.2); хронічна двобічна сенсоневральна приглухуватість легкого ступеня (190.3).

Згідно довідки від 20 лютого 2025 року № 1557/809, виданої на підставі бойового наказу ОТУ « ІНФОРМАЦІЯ_2 » № БН132Т/УО від 05 серпня 2025 року, бойового розпорядження ОТУ « ІНФОРМАЦІЯ_2 » № БР-119/1/4070Т/ОТУ від 23 травня 2024 року, бойового розпорядження ОТУ « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ДОБРІЇ № 9/1/6128Т/ОТУ від 24 липня 2024 року, журналу бойових дій військової частини НОМЕР_2 № 5Т (розпочатий 13 травня 2023 року), журналу бойових дій військової частини НОМЕР_2 № 6T (розпочатий 03 січня 2024 року), журналу бойових дій військової істини НОМЕР_2 № 7Т (розпочатий 30 червня 2024 року), журналу бойових дій військової частини НОМЕР_2 № 8Т (розпочатий 01 листопада 2024 року), позивач в період з 01 жовтня 2023 року по 25 січня 2024 року, з 29 січня 2024 року по 13 серпня 2024 року, з 31 серпня 2024 року по 13 грудня 2024 року, з 24 грудня 202 року по 30 грудня 2024 року та з 04 січня 2025 року по 20 лютого 2025 року брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держав у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України.

З наданої відомості з Державного реєстру фізичних осіб – платників податків про джерела та суми нарахованого доходу, нарахованого податку та військового збору від 09 травня 2025 року вбачається, що ОСОБА_1 за період з травня 2024 року по лютий 2025 року Військовою частиною НОМЕР_1 здійснювалася грошова виплата, а саме: у травні 2024 року – 120 835,35 грн., у червні 2024 року – 103 376,87 грн., у липні 2024 року 10 030,50 грн., у серпні 2024 року – 55 725,00 грн., у вересні 2024 року – 40 371,33 грн., у жовтні 2024 року – 57 006,77 грн., у листопаді 2024 року – 58 400,95 грн., у грудні 2024 року 58 400,95 грн., у січні 2025 року – 46 912,20 грн., у лютому 2025 року 130 067,13 грн., а також соціальна виплата з відповідних бюджетів на суму 1 000,00 грн. Загальна сума отриманих виплат становить – 780 223,38 грн.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 29 липня 2025 року у справі № 200/3417/25 позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» в розмірі 10 000,00 грн. за періоди з 24 травня 2024 року по 13 серпня 2024 року, з 31 серпня 2024 року по 13 грудня 2004 року, з 24 грудня 2024 року по 30 грудня 2024 року та з 04 січня 2025 року по 20 лютого 2025 року. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», в розмірі 100 000,00 грн. на місяць за періоди з 24 травня 2024 року по 13 серпня 2024 року, з 31 серпня 2024 року по 13 грудня 2024 року, з 24 грудня 2024 року по 30 грудня 2024 року та з 04 січня 2025 року по 20 лютого 2025 року, пропорційно часу безпосередньої участі у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів, з урахуванням вже виплачених сум. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги після укладення першого контракту. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу після укладення першого контракту. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Згідно довідки № 1553/8817, виданої Військовою частиною НОМЕР_1 від 17 липня 2025 року, було повідомлено, що відповідно до спільної директиви Міністра оборони України та Головнокомандувача Збройних Сил України від 22 травня 2025 року № Д-321/65/дек «Про проведення додаткових організаційних заходів у Збройних Силах України 2025 році» та директиви командувача Сил територіальної оборони Збройних Сил України від 22 травня 2025 року № Д-22/ДСК «Про проведення додаткових організаційних заходів у Командуванні Сил територіальної оборони Збройних Сил України в 2025 році» військова частина НОМЕР_1 є правонаступником військової частини НОМЕР_5 , НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , НОМЕР_2 у зв`язку із переформуванням.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 08 вересня 2025 року у справі № 200/3417/25 замінено боржника з Військової частини НОМЕР_2 на Військову частину НОМЕР_1 .

З наданої копії огляду лікаря з медицини невідкладних станів Відділення екстреної (невідкладної) медичної допомоги від 26 серпня 2025 року вбачається, що ОСОБА_1 звертався до служби екстреної (невідкладної) медичної допомоги зі скаргами на головний біль, загальну слабкість та знижений артеріальний тиск. За результатами огляду було встановлено, що ОСОБА_1 страждає на захворювання серцево-судинної системи, зокрема на ішемічну хворобу серця, протягом року, у зв`язку з чим проходить лікування та обстеження в амбулаторних умовах. При цьому зазначено, що стан його здоров`я протягом останнього року погіршується. Рекомендовано госпіталізацію до стаціонару у плановому порядку

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що внаслідок невиконання судового рішення позивачеві завдано моральної шкоди, розмір якої слід визначити з урахуванням характеру правопорушення, глибини душевних страждань потерпілого, вимог розумності та справедливості.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У статті 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті – така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, тапричинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.

Велика Палата Верховного Суду в пункті 49 постанови від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц зазначила, що виходячи з положень статей 16 і 23 Цивільного кодексу України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення – право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17. Зокрема, касаційний суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (пункт 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (пункт 52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

Протиправність поведінки заподіювача моральної шкоди – це поведінка, яка заборонена законом, а протиправна бездіяльність – невчинення особою дій, які вона зобов`язана за законом вчинити. Це протиправні як дія і бездіяльність, так і рішення. Бездіяльність протиправна, якщо особа повинна була вчинити дію, але не вчинила. При цьому частина перша статті 1167 ЦК України, пункт 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» не дають підстав говорити про наявність презумпції протиправності дії (бездіяльності) завдавача моральної шкоди.

Отже, суд повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

У справі, яка переглядається, встановлено, що рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 29 липня 2025 року було визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 , яка була замінена в порядку правонаступництва Військовою частиною НОМЕР_1 , та яку було зобов`язано здійснити нарахування і виплату додаткової винагороди позивачу.

При цьому матеріалами справи підтверджується, що станом на момент звернення до суду з даним позовом зазначене рішення відповідачем виконано не було, нарахування додаткової винагороди позивачу не здійснено.

Встановивши зазначені обставини, виходячи із засад розумності та справедливості, оцінивши надані позивачем докази, а також характер та обсяг заподіяних моральних страждань, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в розмірі 5 000,00 грн.

Крім того, суд врахував, що розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більш, аніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її необґрунтованого збагачення.

Доводи апеляційної скарги про відсутність причинно-наслідкового зв`язку між бездіяльністю відповідача під час виконання судового рішення та моральною шкодою позивача, а також відсутність обґрунтування розміру моральної шкоди, колегія суддів відхиляє, оскільки невиконання рішення суду на користь позивача протягом тривалого часу зумовлено, в тому числі й діями відповідача, який своєчасно не вжив заходів, необхідних для виконання остаточного судового рішення, а тому колегія суддів дійшла висновку щодо наявності причинно-наслідкового зв`язку між бездіяльністю та шкодою.

Оскільки відповідачем допущено протиправну бездіяльність відносно позивача, що встановлено судовим рішенням, Військова частина НОМЕР_1 є суб`єктом завдання шкоди при здійсненні владно-адміністративних повноважень.

Виходячи з наведеного, колегія суддів зазначає, що відповідач є суб`єктом, що відноситься до завдавачів шкоди, характер правовідносин свідчить про те, що права позивача – фізичної особи порушені протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій.

Досліджуючи обставини справи, які слугували підставою для завдання моральної шкоди позивачу, колегія суддів зазначає, що такими обставинами є тривале невиконання судового рішення.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина перша та друга статті 2 ЦПК України).

Однією з фундаментальних засад судочинства та конституційних цінностей закріплених в Конституції України визначено обов`язковість судових рішень (пункт 9 статті 129 Конституції України).

У статті 129-1 Конституції України передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до частин першої та другої статі 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, – і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд справи судом; право на судовий захист є гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Європейський суд з прав людини вказував, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, – а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, – і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (HORNSBY v. GREECE, № 18357/91, § 40, ЄСПЛ, від 19 березня 1997 року).

Конституційний Суд України, беручи до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129-1 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, вважає, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов`язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом. Визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність (рішення Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року № 2-рп(ІІ)/2019).

Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції та вважає, що суд першої інстанції виконав вимоги закону про обґрунтованість та законність рішення суду.

Решта доводів, приведених в апеляційній скарзі, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).

Ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності, що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Водночас, заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб відповідач надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга Військової частини НОМЕР_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 16 березня 2026 року – без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, –

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 – залишити без задоволення..

Рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 16 березня 2026 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 30 липня 2026 року.

Головуючий О.В. Свистунова

Судді: І.Ю. Ткаченко

М.М. Пищида