Вирок від 29 липня 2026 р. у справі №686/28198/24 — Хмельницький апеляційний суд

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 липня 2026 року

м. Хмельницький

Справа № 686/28198/24

Провадження № 11-кп/820/305/26

Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Хмельницького апеляційного суду в складі:

головуючої – судді ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

з участю секретаря с/з ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

представника потерпілої ОСОБА_6 ,

захисника ОСОБА_7 ,

обвинуваченого ОСОБА_8

розглянула у відкритому судовому засіданні в місті Хмельницькому в режимі відеоконференції матеріали кримінального провадження №12024240000001281, внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 15 серпня 2024 року, за обвинуваченням ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, за апеляційними скаргами представника потерпілої ОСОБА_9 – адвоката ОСОБА_6 та прокурора, який брав участь у розгляді справи, на вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 16 лютого 2026 року,

в с т а н о в и л а:

Вироком Хмельницького міськрайонного суду від 16 лютого 2026 року

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця смт. Летичів, Летичівського району Хмельницької області, жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, та призначено йому покарання у виді 3 (трьох) років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 (три) роки.

Стягнуто з ОСОБА_8 на користь держави 12270 грн. 96 коп. документально підтверджених витрат на залучення експерта.

Обрано відносно ОСОБА_8 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

ОСОБА_8 взято під варту негайно в залі суду.

Строк відбування покарання ОСОБА_8 ухвалено рахувати з 16 лютого 2026 року.

Арешт на майно, накладений ухвалою слідчого судді Хмельницького міськрайонного суду від 16.08.2024 року, після набрання вироком законної сили, скасовано.

Долю речових доказів вирішено відповідно до вимог ст.100 КПК України.

За вироком суду, ОСОБА_8 , 15 серпня 2024 року близько 13 години 52 хвилин керував автомобілем «VolkswagenE-Golf» р.н. НОМЕР_1 , в світлу пору доби, без опадів, в межах населеного пункту м. Хмельницького Хмельницької області, рухаючись по сухій ділянці прямої асфальтобетонної проїзної частини автодороги по вул. Степана Бандери, в напрямку від перехрестя з вул. Озерною до перехрестя з Проспектом Миру, на підйом з поздовжнім ухилом від 1,0% до 5,0%, зі швидкістю не менше, ніж 72 км/годину, чим грубо порушив вимоги п. 12.4 Правил дорожнього руху України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 № 1306 (далі по тексту – Правил), оскільки у населених пунктах рух транспортних засобів дозволяється зі швидкістю не більше 50 км/годину, а також не дотримався вимог пунктів 1.3, 1.5, 2.3 б), 2.3 д) Правил, які полягають у тому, що під час руху він, як учасник дорожнього руху, зобов`язаний знати і неухильно виконувати вимоги Правил дорожнього руху, не був уважним, не стежив за дорожньою обстановкою, відповідно не реагував на її зміну і створив своїми діями загрозу безпеці дорожнього руху.

За вищевказаних обставин ОСОБА_8 , продовжуючи рух вказаною ділянкою автодороги, поблизу будинку № 57/3 по вул. Степана Бандери в м. Хмельницькому, наближаючись до нерегульованого пішохідного переходу з підвищеною вірогідністю виникнення дорожньо-транспортних пригод, позначеного дорожньою розміткою 1.14.2 «зебра» та дорожніми знаками 5.38.1 та 5.38.2 «Пішохідний перехід», рухаючись по правій смузі руху, призначеній для руху до перехрестя з Проспекту Миру, та маючи об`єктивну спроможність виявити на вказаному нерегульованому пішохідному переході пішохода ОСОБА_10 , який розпочав переходити проїзну частину справа-наліво відносно його напрямку руху, в порушення вимог п. 18.1 Правил, не зменшив швидкості свого руху та не зупинився, щоб дати йому дорогу, чим створив небезпеку для пішохода ОСОБА_10 , продовжив рух зі сталою швидкістю в межах своєї смуги руху, внаслідок чого правою передньою частиною керованого ним автомобіля допустив наїзд на пішохода ОСОБА_10 .

В результаті дорожньо-транспортної пригоди пішохід ОСОБА_10 отримав тілесні ушкодження у вигляді тупої травми голови: саден обличчя – підборіддя справа, спинки носа справа, щоки справа, лобної ділянки справа, крововиливу м`яких тканини лобної ділянки справа, лінійного перелому лобної кістки справа з переходом на основу, дифузного забою головного мозку, субарахноїдального крововиливу по всіх поверхнях головного мозку; тупої травми грудної клітини: розгинальних переломів 2-7 ребер по лівій задньо-аксілярній лінії, 3-9 ребер по лівій лопатковій лінії, забою з розривом тканини нижньої долі лівої легені, гемоторакс зліва (в лівій плевральній 500мл рідкої крові); відкритого відламкового перелому середньої третини обох кісток лівого передпліччя з забійною раною по зовнішній поверхні середньої третини лівого передпліччя, саден по зовнішній поверхні лівої сідничної ділянки у верхньому квадранті, по зовнішній поверхні лівого стегна, по зовнішній поверхні лівого колінного суглобу в проекції яких масивні крововиливи в м`які тканини, садна по передній поверхні правого колінного суглобу, які виникли одномоментно під час ДТП та в своїй сукупності мають ознаки тяжких тілесних ушкоджень, що небезпечні для життя в момент заподіяння та перебувають у прямому причинному зв`язку з настанням смерті.

Від отриманих тілесних ушкоджень потерпілий ОСОБА_10 помер в салоні автомобіля бригади екстреної медичної допомоги під час транспортування до медичного закладу.

Своїми діями ОСОБА_8 порушив вимоги правил безпеки дорожнього руху, передбачені п.п. 1.3, 1.5, 2.3 б), 2.3 д), 12.4, 18.1 Правил дорожнього руху України, зміст яких полягає в наступному:

п. 1.3. Учасники дорожнього руху зобов`язанні знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими.

п. 1.5. Дії або бездіяльність учасників дорожнього руху та інших осіб не повинні створювати небезпеку чи перешкоду для руху, загрожувати життю або здоров`ю громадян, завдавати матеріальних збитків.

п. 2.3. Для забезпечення безпеки дорожнього руху водій зобов`язаний:

б) бути уважним, стежити за дорожньою обстановкою, відповідно реагувати на її зміну, стежити за правильністю розміщення та кріплення вантажу, технічним станом транспортного засобу і не відволікатися від керування цим засобом у дорозі;

д) не створювати своїми діями загрози безпеці дорожнього руху;

п. 12.4. У населених пунктах рух транспортних засобів дозволяється зі швидкістю не більше 50 км/год.

п. 18.1. Водій транспортного засобу, що наближається до нерегульованого пішохідного переходу, на якому перебувають пішоходи, повинен зменшити швидкість, а в разі потреби зупинитися, щоб дати дорогу пішоходам, для яких може бути створена перешкода чи небезпека.

Порушення вимог пунктів 12.4 та 18.1 Правил дорожнього руху України знаходиться в прямому причинному зв`язку з дорожньо-транспортною пригодою та її наслідками – спричиненням смерті потерпілого ОСОБА_10 .

Не погоджуючись з вироком суду, представник потерпілої подав апеляційну скаргу, в якій просить її задовольнити та скасувати вирок в частині призначення покарання ОСОБА_8 . Ухвалити новий вирок, яким за ч.2 ст.286 КК України призначити покарання у виді п`яти років позбавлення волі з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 3 роки.

Свої вимоги аргументує тим, що судом першої інстанції неправильно застосовано закон про кримінальну відповідальність.

Вказує на невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м`якості, отже не відповідає вимогам ч.ч.3, 4 ст.370 КПК України та принципу справедливості та індивідуалізації покарання.

Вважає, що призначення мінімального строку позбавлення волі за таких обставин можливе лише за наявності виняткових факторів, що істотно знижують ступінь суспільної небезпечності діяння або особи винного. Суд таких факторів не встановив. Вирок не містить мотивів, які б пояснювали, чому за відсутності відшкодування шкоди, примирення, активного каяття, інших істотних пом`якшуючих обставин призначено мінімальний строк покарання.

Вказує, що потерпіла послідовно заявляла про необхідність призначення обвинуваченому реального позбавлення волі строком 5 років із додатковим покаранням.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що формальне визнання вини саме по собі не є безумовною підставою для застосування п.1 ч.1 ст.66 КК України. Призначення мінімального строку покарання за відсутності обставин, які істотно знижують ступінь тяжкості кримінального правопорушення, свідчить про необґрунтовану м`якість вироку. Отже, висновок суду про наявність пом`якшуючої обставини не ґрунтується на достатніх фактичних даних. Кримінальне правопорушення спричинило смерть людини – найбільш тяжкий наслідок необережного злочину.

Прокурор в своїй апеляційній скарзі, не оспорюючи доведеність вини та правильність кваліфікації дій обвинуваченого, просить вирок Хмельницького міськрайонного суду від 16 лютого 2026 року скасувати, ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_8 призначити покарання за ч.2 ст.286 КК України у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 3 роки.

В решті вирок суду першої інстанції залишити без змін.

Свої вимоги аргументує невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого через м`якість.

Звертає увагу на те, що судом не в повній мірі враховано всі обставини справи, ступінь тяжкості вчиненого правопорушення, що призвело до невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.

Вважає, що судом безпідставно визнано обставиною, яка пом`якшує покарання ОСОБА_8 , щире каяття.

Стверджує, що обвинувачений особисто не попросив вибачення у дружини загиблого з його вини ОСОБА_10 , не вчинив жодних активних дій, спрямованих на відшкодування завданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Також судом не в повній мірі враховано грубість порушень ПДР України, оскільки наїзд на пішохода ОСОБА_10 відбувся в межах пішохідного переходу.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду щодо змісту судового рішення з коротким викладом суті вимог апеляційних скарг, прокурора та представника потерпілої на підтримку поданих апеляційних скарг з підстав наведених у них, обвинуваченого та його захисника, які заперечили проти задоволення апеляційних скарг, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційних скарг, дослідивши під час апеляційного розгляду документи, які характеризують особу обвинуваченого, провівши судові дебати та надавши обвинуваченому останнє слово, колегія суддів вважає, що вони підлягають частковому задоволенню в силу наступних причин.

Згідно ст.404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Оскільки доведеність вини та правильність кваліфікації дій обвинуваченого ОСОБА_8 в апеляційних скаргах не оспорюється, тому вирок в цій частині апеляційним судом не перевіряється.

Аналізуючи доводи апеляційних скарг щодо невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі обвинуваченого внаслідок м`якості, колегія суддів вважає їх такими, які заслуговують на увагу, виходячи з наступного.

Відповідно до роз`яснень, що містяться у п.п.1-4 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», судам при призначенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, необхідно суворо дотримуватись вимог ст. 65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.

Призначаючи ОСОБА_8 покарання, місцевий суд вказаних вимог у повному обсязі не дотримався.

Цей суд не у повній мірі враховував як саму особу обвинуваченого, так і тяжкість вчиненого нею злочину, що призвело до призначення неспівмірного покарання із вчиненим злочином.

Колегія суддів зазначає, що справедливість покарання повинна визначатися з точки зору врахування інтересів усіх суб`єктів кримінально-правових відносин, у тому числі й потерпілої, що в даному випадку також судом не дотримано, адже судове рішення не містить оцінки думки потерпілої щодо міри призначеного обвинуваченому покарання.

Крім того, місцевий суд залишив поза увагою та не проаналізував характер й обсяг допущених обвинуваченим грубих порушень ПДР, що призвели до настання смерті потерпілого.

Між тим, указані обставини мають значення при виборі заходу примусу та для забезпечення його мети. А сукупність цих обставин свідчить про те, що обране ОСОБА_8 основне покарання в мінімальних межах очевидно не сприятиме запобіганню вчиненню нових правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху як засудженим, так й іншими особами.

Набуття особою права керування транспортними засобами унормовано Положенням про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 511). Держава, надаючи це право особі, яка бажає його набути, встановлює перед нею певні умови та зобов`язує їх виконати. Однією з таких умов є обов`язок особи підтвердити свої знання встановлених правил та дотримуватися їх. Виходячи з того, що у національному законодавстві транспортний засіб визнається джерелом підвищеної небезпеки, на водія як особу, яка набула право керування ним, покладається особливий тягар дотримання цих правил.

Статтею 14 Закону України «Про дорожній рух» чітко передбачені обов`язки учасника дорожнього руху, серед яких є також і обов`язок знати і неухильно дотримувати вимог Закону України «Про дорожній рух», Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху. Отже обов`язок учасника дорожнього руху, яким на момент дорожньо-транспортної пригоди був ОСОБА_8 , знати і неухильно виконувати вимоги ПДР чітко визначений у національному законодавстві.

На переконання колегії суддів, перевищення дозволеної швидкості руху в межах населеного пункту та вчинення в подальшому наїзду на пішохода, який перебував у межах нерегульованого пішохідного переходу, належать до найбільш грубих порушень Правил дорожнього руху.

Вказані порушення посягають на основоположний принцип безпеки дорожнього руху, оскільки саме на нерегульованому пішохідному переході пішохід має законне право розраховувати на безумовне виконання водіями обов`язку щодо зниження швидкості та надання йому переваги в русі. Ігнорування цих базових вимог свідчить про істотний ступінь необережності водія та значний рівень суспільної небезпечності допущених ним порушень.

Встановлюючи наявність обставини, що пом`якшує покарання – щирого каяття ОСОБА_8 , місцевий суд не мотивував, яким чином визнання обвинуваченим своєї провини вказує про рішучість стати на шлях виправлення, самоосуд свого вчинку та які саме дії вчинив ОСОБА_8 задля виправлення наслідків вчиненого ним протиправного діяння.

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що щире каяття слід відрізняти від визнання провини з метою створити формальні підстави для пом`якшення кримінальної відповідальності.

Щире каяття є відвертою негативною оцінкою винуватою особою своєї злочинної поведінки, має характеризувати її поведінку після вчинення злочину суто з позицій психологічної внутрішньої переорієнтації суб`єкта, справжнє засудження свого діяння, визнання його антисуспільного характеру, готовності нести за нього відповідальність.

У даному провадженні таких ознак судова колегія не встановила.

Так, упродовж досудового розслідування та судового розгляду обвинувачений не звернувся до потерпілої зі словами вибачення, не вжив будь-яких заходів, спрямованих на примирення з нею чи усунення наслідків вчиненого кримінального правопорушення. Такі обставини у своїй сукупності свідчать про відсутність у його поведінці тих об`єктивних проявів, які характеризують щире каяття як внутрішнє переосмислення власної злочинної поведінки.

За таких обставин, судова колегія не знаходить підстав для визнання щирого каяття обставиною, що пом`якшує покарання ОСОБА_8 у даному кримінальному провадженні.

З огляду на викладене, вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_8 не можна визнати законним та обґрунтованим через неправильне застосуванням судом закону України про кримінальну відповідальність, та невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину і особі обвинуваченого внаслідок м`якості, у зв`язку із чим оскаржуваний вирок підлягає частковому скасуванню на підставі положень ст.ст. 409, 413 - 414 КПК України, з ухваленням нового вироку, згідно п.п.1,2,4 ч.1 ст.420 КПК України.

Призначаючи ОСОБА_8 вид та розмір покарання, колегія суддів враховує ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, характеристику обвинуваченого та обставини, передбачені вимогами ст.ст. 66, 67 КК України.

Як особа, ОСОБА_8 раніше не судимий, позитивно характеризується за місцем проживання, є особою молодого віку, на обліках у лікаря нарколога та психолога не перебуває.

ОСОБА_8 визнав вину, не оспорює фактичних обставин кримінального провадження, тобто його процесуальна поведінка свідчить про готовність нести відповідальність за свої дії.

Обставиною, що пом`якшує покарання обвинуваченого, відповідно до ст.66 КК України, є визнання вини.

Обставин, що обтяжують покарання обвинуваченого, відповідно до ст.67 КК України, не встановлено.

За ступенем тяжкості вчинений ОСОБА_8 злочин, відповідно до положень ч.5 ст.12 КК України, відноситься до тяжких, основним безпосереднім об`єктом посягання якого виступає безпека дорожнього руху, тоді як додатковим – життя потерпілого.

Як під час розгляду кримінального провадження судом першої інстанції, так і під час апеляційного перегляду, потерпіла ОСОБА_9 послідовно та незмінно наполягала на призначенні обвинуваченому покарання у виді позбавлення волі строком на п`ять років. Аналогічні вимоги викладені й у поданій апеляційній скарзі.

З урахуванням наведених обставин, суспільної небезпечності вчиненого злочину, даних про особу обвинуваченого, позиції потерпілої сторони, колегія суддів вважає за можливе призначити ОСОБА_8 основне покарання в межах санкції статті інкримінованого йому злочину строком на чотири роки.

На переконання колегії суддів, покарання у виді позбавлення волі строком саме на чотири роки є справедливим, співмірним тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, відповідає меті покарання, визначеній статтею 50 КК України, а тому є достатнім для його виправлення та запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень.

Водночас призначення покарання у виді позбавлення волі строком на п`ять років, на чому наполягають сторона обвинувачення та потерпіла у поданих апеляційних скаргах, за встановлених у справі обставин (визнання вини обвинуваченим, молодого віку, відсутності обтяжуючих покарання обставин, позитивної характеристики), не відповідатиме принципу індивідуалізації покарання, оскільки буде надмірно суворим щодо особи обвинуваченого та не зумовлюється необхідністю досягнення мети покарання.

Судова колегія зазначає, що позиція потерпілої щодо розміру покарання, хоча й підлягає врахуванню судом відповідно до вимог кримінального процесуального закону, однак вона не є визначальною при його призначенні.

Колегія суддів також критично оцінює доводи прокурора про не відшкодування обвинуваченим завданої кримінальним правопорушенням шкоди, адже матеріали кримінального провадження не містять відомостей про заявлений потерпілою цивільний позов чи пред`явлення до обвинуваченого майнових вимог.

Факт невідшкодування шкоди за таких обставин не може розцінюватися як обставина, що негативно характеризує особу обвинуваченого або свідчить про відсутність підстав для застосування більш м`якого покарання.

У даному кримінальному провадженні місцевим судом при ухваленні вироку обрано ОСОБА_8 запобіжний захід у виді тримання під вартою.

З урахуванням наведених обставин, строк перебування ОСОБА_8 під вартою, як попереднє ув`язнення, слід зарахувати обвинуваченому в строк основного покарання призначеного апеляційним судом на підставі ч.5 ст.72 КК України з розрахунку один день попереднього ув`язнення відповідає одному дню позбавлення волі.

Беручи до уваги викладене, керуючись ст. ст. 349, 392, 404, 405, 407, 409, 414, 418, 419, ст.420 КПК України, колегія суддів,

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу прокурора та представника потерпілої ОСОБА_9 – адвоката ОСОБА_6 задовольнити частково.

Вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 16 лютого 2026 року щодо ОСОБА_8 в частині призначеного основного покарання скасувати.

Ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_8 призначити основне покарання за ч.2 ст.286 КК України у виді позбавлення волі строком на 4 (чотири) роки.

Строк відбування ОСОБА_8 основного покарання у виді позбавлення волі рахувати з моменту набрання вироком законної сили, а саме з 30 липня 2026 року.

На підставі ч.5 ст.72 КК України зарахувати ОСОБА_8 у строк призначеного основного покарання строк його попереднього ув`язнення у даному кримінальному провадженні з 16 лютого 2026 року (дати затримання в залі місцевого суду) по 30 липня 2026 року (дати набрання вироком законної сили), з розрахунку один день попереднього ув`язнення відповідає одному дню позбавлення волі.

В іншій частині вирок суду першої інстанції залишити без змін.

Вирок набирає законної сили негайно після його проголошення та може бути оскаржений шляхом подачі касаційної скарги до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду протягом трьох місяців з дня його проголошення апеляційним судом, а обвинуваченим, який утримується під вартою, з моменту отримання копії вироку.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3