Постанова від 14 липня 2026 р. у справі №317/781/26 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 15.07.2026 Справа № 317/781/26

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №317/781/26 Головуючий у 1- інстанції Громова І.Б.

Провадження № 22-ц/807/1561/26 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2026 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Мінгазова Р.В.,

Трофимової Д.А.

за участю секретаря судового засідання Пантюх Ю.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 11 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Головного управління національної поліції в Запорізькій області, Запорізької обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИЛА:

У лютому 2026 року до ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Головного управління національної поліції в Запорізькій області, Запорізької обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та стягнення моральної шкоди.

Позовні вимоги обґрунтовані наступним.

У 2015 році мати позивача – ОСОБА_2 звернулась до органів поліції із заявою про незаконне зняття грошових коштів із спадкового рахунку померлого батька позивача. У прийнятті заяви та внесенні відомостей до ЄРДР було відмовлено у зв`язку із відсутністю складу злочину. Жодних слідчих (розшукових) дій не вчинялось.

У 2017 році, після закінчення проходження військової служби позивачем, він знову звернувся до поліції із заявою про вчинення кримінального правопорушення, відомості про яке були внесені до ЄРДР та відкрито кримінальне провадження № 12017080220000267 за ч. 1 ст. 185 КК України. Досудове розслідування проводилося не в повному обсязі, жодній особі не повідомлено про підозру, слідчі дії фактично не проводились, процесуальний нагляд з боку прокуратури був не ефективним.

21 травня 2018 року у цивільній справі №315/12/18 було винесено рішення про задоволення позову ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_4 , до ОСОБА_1 про відшкодування витрат на поховання спадкодавця. 22 серпня 2018 року вказане рішення було залишено без змін Апеляційним судом Запорізької області.

18 травня 2020 року у цивільній справі №317/1811/18 було винесено рішення, яким було відмовлено у позові ОСОБА_1 , третя особи ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення витрат на поховання.

01 вересня 2021 року у кримінальній справі №315/1228/21 суд відмовив у задоволенні клопотання прокурора про закриття вищезазначеного кримінального провадження, зазначивши, що досудове розслідування є неефективним.

У 2023 році вищезазначене кримінальне провадження було закрито у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. Про даний факт позивач у 2025 році.

Позивач зазначає, що протиправна бездіяльність відповідачів полягала у невнесенні відомостей до ЄРДР у встановлений законом строк, не проведенні слідчих (розшукових) дій, не витребуванні та не забезпеченні збереження доказів, відсутності належного процесуального контролю з боку прокуратури.

Зазначена бездіяльність носила системний і тривалий характер і саме ці дії спричинили моральну шкоду, на підставі чого позивач просить суд задовольнити позов.

Просив:

визнати протиправною бездіяльність Головного управління національної поліції в Запорізькій області в частині невнесення відомостец до ЄРДР, формального та неефективного досудового розслідування у період з 2015 по 2023 роки за кримінальною справою №12017080220000267;

визнати протиправною бездіяльність Запорізької обласної прокуратури у частині неналежного процесуального керівництва та відсутності ефективного контролю у кримінальній справі №12017080220000267;

стягнути з Державної казначейської служби України на користь позивача моральну шкоду у розмірі 6 000 000 грн.

Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 11 травня 2026 року відмовлено в задоволенні позову.

Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подав до суду апеляційну скаргу, в якій просили рішення суду скасувати, ухвалили по справі нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи та не надав належної оцінки доказам, суд не правильно визначив предмет спору, не правильно застосував ст.1176 ЦК України та не врахував практику ЄСПЛ щодо неефективності розслідування, безпідставно переклав тягар доказування на позивача, безпідставно дійшов висновку про відсутність моральної шкоди, не дослідив причинний зв`язок між бездіяльністю відповідачів та негативними наслідками, відтак рішення не відповідає вимогам законності та обґрунтованості.

03 червня 2026 року від Запорізької обласної прокуратури надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

09 червня 2026 року від Головного управління національної поліції в Запорізькій області надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення в повній мірі відповідає.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.

Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову виходив із ненадання позивачем належних та допустимих доказів щодо обґрунтування завдання моральної шкоди позивачеві бездіяльністю вищезазначених осіб.

Колегія суддів в повній мірі погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ВП № 1 Пологівського РВП ГУНП в Запорізькій області здійснювалося досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12017080220000267 від 18.04.2017 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України.

Кримінальне провадження розпочате на підставі заяви ОСОБА_1 від 18.04.2017, за змістом якої невідома особа з карткового рахунку його батька ОСОБА_5 здійснила крадіжку коштів у сумі 24 001,61 грн.

У ході досудового розслідування встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько ОСОБА_1 - ОСОБА_5 . Після смерті ОСОБА_5 з його карткового рахунку, відкритому в АТ «Державний ощадний банк України», у період з 15.01.2015 по 28.03.2015 невстановленою особою знято кошти в сумі 26 620 грн. через банкомати у м. Гуляйполе та м. Запоріжжя.

У ході досудового розслідування на підставі ухвали слідчого судді Гуляйпільського районного суду від 09.02.2018 у справі № 315/157/18 здійснено тимчасовий доступ до речей та документів, які можуть становити банківську таємницю АТ «Ощадбанк», в ході якого вилучено копії наступних документів: виписку по картковому рахунку № НОМЕР_1 , заяву на встановлення кредиту по картковому рахунку, договір про відкриття та обслуговування рахунку, службову записку та довідку.

Згідно з довідкою, виданою заступником начальника ВБ Філії Запорізьке обласне управління АТ «Ощадбанк», встановлено, що з технічних причин надати фото/відео, згідно з випискою по картковому рахунку ОСОБА_5 неможливо.

У ході досудового розслідування неодноразово надавалися доручення в порядку ст. 40 КПК України на встановлення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення (19.04.2017, 23.05.2017, 03.07.2017, 09.08.2017, 09.10.2017 17.01.2018, 21.12.2021). За результатами виконання доручень особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, не встановлено.

Таким чином, проведеним розслідуванням особу, яка зняла кошти з банківського рахунку ОСОБА_5 , не встановлено.

Прокурором Гуляйпільського відділу Пологівської окружної прокуратури 05.08.2021 до Гуляйпільського районного суду скеровано клопотання про закриття кримінального провадження на підставі п. 3-1 ч. 1 ст. 284 КПК України.

Ухвалою Гуляйпільського районного суду від 01.09.2021 у задоволенні клопотання про закриття кримінального провадження № 12017080220000267 відмовлено.

У подальшому прокурором Гуляйпільського відділу Пологівської окружної прокуратури 24.10.2023 до Заводського районного суду м. Запоріжжя скеровано клопотання про закриття даного кримінального провадження на підставі п. 3-1 ч. 1 ст. 284 КПК України.

Ухвалою Заводського районного суду м. Запоріжжя від 14.12.2023 кримінальне провадження № 12017080220000267 від 18.04.2017 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України, закрито на підставі п. 3-1 ч. 1 ст. 284 КПК України.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 23.10.2025 апеляційну скаргу потерпілого ОСОБА_1 на ухвалу Заводського районного суду м. Запоріжжя від 14.12.2023 про закриття кримінального провадження № 12017080220000267 залишено без задоволення, ухвалу районного суду - без змін.

Звернення ОСОБА_1 на дії чи бездіяльність слідчого та прокурора до органів прокуратури Запорізької області не надходили, судові рішення з цих питань не виносилися.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.

Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються.

З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року).

У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії").

ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03).

Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.

ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Згідно зі статтею 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.

Предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої бездіяльністю органів досудового розслідування.

Позов в цивільному процесі – це письмово оформлена і адресована суду письмова вимога, яка складається з вимоги процесуального характеру (відкрити провадження по справі) і вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорюване чи порушене право).

Предмет позову – це матеріальний зміст позовних вимог позивача, проявляється в матеріальноправовій заінтересованості – отримати певне матеріальне благо.

Підстави позову – це обставини, що вказуються позивачем, з якими позивач, як з юридичними фактами, пов`язує свою матеріально-правову вимогу або правовідносини в цілому, що складають предмет позову.

Скаржником вказано, що заподіяння моральної шкоди, яку він просить стягнути з ГУНП в Запорізькій області та Запорізької обласної прокуратури пов`язане з протиправною бездіяльністю.

Бездіяльність на думку скаржника у Головного управління національної поліції в Запорізькій області полягає у невнесенні відомостей про злочин до ЄРДР, формального та неефективного досудового розслідування у період з 2015 по 2023 роки за кримінальною справою №12017080220000267, у Запорізької обласної прокуратури в неналежному процесуальному керівництві та відсутності ефективного контролю у кримінальній справі №12017080220000267.

Статтями 1166, 1167 Цивільного кодексу України передбачені загальні підстави за завдану майнову та моральну шкоду, відповідно до яких, шкода завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Частинами першою та другою статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає в наступному, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

За змістом ч.1 ст.1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Загальні підстави відповідальності держави за шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади або їх посадових і службових осіб при здійсненні ними владних функцій встановлені статтями 1173, 1174 ЦК України.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірних дій цього органу, наявність шкоди та причинного зв`язку між неправомірними діями і заподіяною шкодою.

Наявність вищезазначених умов передбачає покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду на державу.

Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.

Відповідно до ч. 1 ст.1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Для настання відповідальності за ч.6 ст.1176 ЦК України необхідно, щоб дії, бездіяльність чи рішення правоохоронних органів були неправомірними чи незаконними.

Незаконними ж діяннями вважають діяння, які суперечать приписам законів та інших нормативних актів або здійснені поза межами компетенції вищезазначених органів.

Незаконність рішення, дії чи бездіяльності завдавача шкоди повинна бути доведена.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно ч.1, 2 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.

Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Колегія суддів зазначає, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження незаконності процесуальних рішень, дій слідчого чи прокурора під час досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні чи їх оскарження позивачем в порядку передбаченому КПК України, а також того, що такими діями було заподіяно шкоди його правам та інтересам, в тому числі моральної шкоди та не надано доказів на підтвердження її розміру.

Доводи апеляційної скарги щодо безпідставного перекладення судом першої інстанції тягаря доказування на позивача спростовується вище цитованою статтею 81 ЦПК України.

Відповідає також обставинам справи висновок, що позивачем не надано взагалі ніяких доказів наявності моральної шкоди, не доведено які моральні страждання позивач зазнав внаслідок дій посадових осіб.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10 квітня 2019 року у справі №464/3789/17 визначено, що не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, що заподіюють моральну шкоду.

Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки, та у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

Моральна шкода повинна бути реально встановлена, конкретизована, з наведенням підтверджувальних обставин та доказів, а не повинна бути взагалі.

Будь яких підтверджень обставин, які саме й завдали моральної шкоди позивачу у розмірі 6000000 грн. до позову не долучено, що виключає можливість здійснити таку оцінку судом.

Скаржник зазначає, що йому завдано моральну шкоду внаслідок неправомірної дії (протиправності) поліцейських відділення поліції №1 Пологівського РВП ГУНП в Запорізькій області, що виразилась у неефективності ведення досудового розслідування, які обмежують його права як родича померлого на встановлення винуватої особи.

Однак на підтвердження цього не надано рішень суду, що набрали законної сили, ухвалених за наслідками розгляду його заяви щодо бездіяльності (протиправності) слідчих відділення поліції №1 Пологівського РВП ГУНП в Запорізькій області, що була б офіційно зареєстрована у відділенні поліції №1 Пологівського РВП ГУНП в Запорізькій області.

Так само не надано доказів щодо обґрунтування завдання моральної шкоди бездіяльностю Запорізької обласної прокуратури.

Отже судом першої інстанції вірно встановлено, що позивачем не надано належних та допустимих доказів щодо обґрунтування завдання моральної шкоди бездіяльністю Головного управління Національної поліції в Запорізькій області та Запорізької обласної прокуратури.

Колегія суддів зазначає, що з урахуванням зазначеного посилання позивача на бездіяльність органу досудового розслідування, розцінена ним як незаконні дії може бути предметом оскарження відповідно до правил статті 303 КПК України, тобто є механізмом реалізації прав особи на контроль в порядку кримінального судочинства за діяльністю осіб, уповноважених на здійснення функцій органу досудового розслідування.

В той же час, реалізація позивачем свого процесуального права на оскарження рішень, дій та бездіяльності слідчого під час досудового розслідування в межах кримінального провадження не є підставою для відшкодування моральної шкоди в розумінні статті 1176 ЦК України, оскільки не підтверджує порушення прав позивача.

Такі висновки узгоджуються з позицією Верховного суду, яка викладена у постанові від 04 липня 2018 року у справі №641/2328/17.

Відповідно до статей 22, 1166, 1173, 1174 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майна фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоду завдано не з її вини.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статі 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Відповідно до пункту 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4, моральна шкода — це втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до пункту 5 зазначеної Постанови, обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чи підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.

В обґрунтуванні моральної шкоди, необхідне повне доведення незаконності дій або бездіяльності службової особи.

Позовна заява містить стандартні фрази, котрі жодним чином не відтворюють змін у індивідуальних психологічних особливостях Позивача та не доводить виникнення у нього моральної шкоди та в чому саме вона полягає (при умові наявності такої).

Позивач просить суд стягнути на його користь моральну шкоду у розмірі 6000000 гривень 00 копійок за рахунок коштів Державного бюджету України, але не надав безперечних доказів, що обґрунтовують розмір позовних вимог.

Позивачем не надано як докази ані виписки з лікарні, якщо позивач звертався по допомогу до психіатра, ані підтвердження звернення до приватних психологів чи проходження спеціальних реабілітаційних тренінгів.

Позивач не довів що він звертався до спеціальних експертних установ щодо проведення психологічної експертизи. Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень (затверджена наказом Міністерства юстиції України № 53/5 від 08.10.1998) передбачено навіть цілий перелік орієнтовних питань, які в рамках цієї експертизи можна поставити фахівцям і відповіді на які можуть стати основною підставою для прийняття судом рішення про задоволення вимоги щодо відшкодування моральної шкоди.

Наприклад, психологічна експертиза може дати висновки чи є у підекспертної особи зміни в емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості і виникли внаслідок впливу певних обставин (зазначивши такі обставини); чи є ситуація, що досліджується за справою, психічно травмованою для особи; чи спричинені особі страждання (моральна шкода) за умов ситуації, що досліджуються та навіть який можливий розмір грошової компенсації за завдані страждання (моральну шкоду).

Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді відшкодування шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.

Довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про відшкодування шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

Зазначений висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12- 199гс18).

Застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акту; подруге, факт завдання цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування».

Такий висновок, викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18).

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди; протиправність діяння її заподіювача; наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Суд повинен з`ясувати, зокрема, чим підтверджується факт завдання позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони завдані, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює завдану йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зроблений висновок, що, застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акту; подруге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Частинами першою та другою статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз`яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Отже, моральну шкоду розуміють як втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.

Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Позивач, посилаючись на норми Закону України «Про порядок відшкодування шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність,органів досудового слідства, прокуратури та суду», не врахував той факт, що відповідно до статті 4 Закону відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Незаконність дій чи бездіяльності, що стали передумовою завданням моральної шкоди, повинна бути доведена у законному порядку.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Обґрунтування скаржником моральної шкоди ґрунтуються лише на його поясненнях та особистих ствердженнях, що не може бути доказом у справі.

Разом з тим, розмір компенсації моральної шкоди залежить від характеру діяння особи, яка її заподіяла, а також від негативних наслідків через порушення немайнових прав позивачів.

Тобто, вимоги позивача не мають обґрунтованого підтвердження і не підкріплені належними доказами.

Позовна заява не містить фактичних даних, які б свідчили про негативні наслідки вказаних подій, які вплинули на зміну звичного образу життя позивача.

Постановою Верховного Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17 визначено, що не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, що заподіюють моральну шкоду.

Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції наведено обґрунтування щодо доцільності, розумності та об`єктивності відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення на користь позивача моральної шкоди.

Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.

Безпідставними також є посилання апеляційної скарги на судову практику, оскільки висновки у зазначених справах, і у справі, яка переглядається, як і встановлені фактичні обставини, є різними, у кожній із цих справ суди виходили з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Доводи апеляційної скарги щодо не правильного застосування судом першої інстанції ст.1176 ЦК України не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи колегією суддів.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до цитування норм законодавства та суб`єктивного викладу обставин справи.

Таким чином доводи, наведені в апеляційній скарзі, суттєвими не являються, носять суб`єктивний характер і правильності висновків суду першої інстанції не спростовують. Рішення суду не може бути скасовано з підстав, викладених у апеляційній скарзі.

При цьому апеляційний суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaariv. Finland, № 49684/99, § 2)).

Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 11 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 27 липня 2026 року.

Головуючий

Судді: