Постанова від 22 липня 2026 р. у справі №370/1948/23 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Унікальний номер справи № 370/1948/23 Головуючий у суді першої інстанції - Коренюк А.М.

Апеляційне провадження № 22-ц/824/9240/2026 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 липня 2026 року Київський апеляційний суд у складі:

суддя-доповідач Нежура В.А.,

судді Верланов С.М., Невідома Т.О.,

секретар Цуран С.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Макарівського районного суду Київської області від 28 січня 2026 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором довічного утримання, та

за зустрічною позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа на стороні відповідача: Приватне підприємство «Салют», треті особи без самостійних вимог: приватний нотаріус Дарнопих Т.М., Головне управління юстиції в Київські області про визнання правочину недійсним,

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором довічного утримання, в якому просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованість по щомісячному грошовому забезпеченню відповідно до Договору довічного утримання в розмірі 298 742,65 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказав, що 21.02.2007 між ним та ОСОБА_1 було укладеного договір довічного утримання.

Відповідно до п. 1 цього Договору, позивач, як власник приватного підприємства «Салют», Відчужувач передав, а ОСОБА_1 , як Набувач отримав у власність на умовах цього Договору кафе та земельну ділянку загальною площею 0,05 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , взамін чого Набувач зобов`язується забезпечувати Відчужувача утриманням та доглядом довічно.

3гідно з п. 9 Договору матеріальне забезпечення з утримання (догляду), яке щомісячно має надаватися Відчужувачу, оцінюється сторонами у сумі 2525 гривень, що еквівалентно 500 доларів США за офіційним курсом Національного банку України на день укладення договору. Грошова оцінка щомісячного грошового забезпечення, що підлягає сплаті в гривнях протягом дії цього договору, має бути еквівалентна 500 доларів США за офіційним курсом Національного банку України на день платежу. Усі платежі сплачуються Набувачем не пізніше 03 числа кожного календарного місяця на пенсійну карту, відкриту на ім`я Відчужувача.

У п. 10 Договору зазначено, що Відчужувач має право вимагати своєчасного та повного здійснення надання (догляду) від Набувача згідно п. 9 цього Договору. А Набувач згідно п. 11 зобов`язаний у встановлені строки та в необхідному обсязі здійснювати надання утримання (догляду) згідно п. 9 цього Договору.

Відповідно до п. 14 цього Договору цей Договір може бути розірвано за згодою сторін, а у випадку невиконання його умов і відмови від добровільного розірвання однією із сторін - у судовому порядку.

Проте, всупереч умовам Договору, ОСОБА_1 , як Набувач взятих на себе обов`язків в повному обсязі не виконує, грошові кошти виплачує не в повному розмірі, внаслідок чого виникла грошова заборгованість, яка становить 298 742,65 за період з 03.02.2022 по 03.07.2023.

У квітні 2025 року ОСОБА_1 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_2 , третя особа на стороні відповідача: Приватне підприємство «Салют», треті особи без самостійних вимог: приватний нотаріус Дарнопих Т.М., Головне управління юстиції в Київські області, просив суд на підставі порушеної ч. 1 та ч. 3 ст. 203 ЦК України визнати договір довічного утримання від 21.02.2007, укладений між фізичною особою ОСОБА_2 та ОСОБА_1 недійсним.

В обґрунтування зустрічного позову зазначав, що 21 лютого 2007 року між ним та ОСОБА_2 , як власником приватного підприємства «Салют» - відчужувачем, було укладено договір довічного утримання, предметом якого є земельна ділянка та кафе, яке знаходиться на цій земельній ділянці. Цей договір був посвідчений приватним нотаріусом.

Всупереч вимогам викладеним у ст. 316 та ст. 317 ЦК України, ОСОБА_2 , як фізична особа, не маючи права власності на майно, яке є предметом цього договору, розпорядився майном ПП «Салют» та позбавив права власності на це майно юридичну особу ПП «Салют» без волевиявлення цієї юридичної особи.

Позивач за зустрічним позовом вважає, що договір довічного утримання від 21.02.2007 не відповідає вимогам статей 744, 746 ЦК України, а саме ОСОБА_2 як власник приватного підприємства та як Відчужувач за договором, передав позивачу, як Набувачу, майно, яке на той час належало юридичній особі - ПП «Салют», засновником якого і був сам ОСОБА_2 , тоді як відповідно до вимог ст. 746 ЦК України Відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути виключно фізична особа, а відтак приватний нотаріус Дарнопих Т.М. не мала права посвідчувати даний договір. Таким чином, даний договір довічного утримання не відповідає вимогам закону, а тому є недійсним.

Ухвалою суду від 02 травня 2025 року зустрічний позов ОСОБА_1 прийнято до спільного розгляду з первісним позовом та об`єднано вимоги за зустрічним позовом в одне провадження з первісним позовом.

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 28 січня 2026 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором довічного утримання - задоволено.

Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість в розмірі 298 742,65 грн.

Стягнуто із ОСОБА_1 в дохід держави витрати по сплаті судового збору у розмірі 1073,60 грн.

У задоволені зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа на стороні відповідача: Приватне підприємство «Салют», треті особи без самостійних вимог: приватний нотаріус Дарнопих Т.М., Головне управління юстиції в Київські області про визнання правочину недійсним - відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду, відповідач за первісним позовом ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невстановлення усіх обставин, що мають значення для вирішення справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення Макарівського районного суду Київської області від 28 січня 2026 року скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову та задовольнити зустрічний позов.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції не урахував, що укладений між сторонами договір довічного утримання є нікчемним, оскільки його стороною є фізична особа ОСОБА_2 , який шляхом укладення договору розпорядився майном юридичної особи - приватного підприємства «Салют».

Відповідно, підстави для стягнення боргу за таким договором на користь ОСОБА_2 також відсутні.

Вказує також, що ОСОБА_2 вже вдруге звертається до суду із вимогами про стягнення заборгованості за оспорюваним договором довічного утримання.

Відзиви на апеляційну скаргу від інших учасників справи не надходив.

У судовому засіданні в апеляційному суді взяв участь відповідач ОСОБА_1 , який підтримав апеляційну скаргу, просив задовольнити її з викладених підстав. Позивач ОСОБА_2 та його представник - адвокат Обеременчук О.О. просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційних скарг, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Встановлено, що 21.02.2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладеного договір довічного утримання (догляду), посвідченого приватним нотаріусом Макарівського районного нотаріального округу Київської області Дарнопих Т.М., зареєстрованого в реєстрі за №1240 та №1241 (а.с.212-213).

Відповідно до п. 1 цього Договору, ОСОБА_2 - Відчужувач, як засновник та власник приватного підприємства «Салют», передає, а ОСОБА_1 - Набувач отримує у власність на умовах цього Договору кафе та земельну ділянку загальною площею 0,05 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , взамін чого Набувач зобов`язується забезпечувати Відчужувача утриманням та доглядом довічно.

3гідно з п. 9 Договору матеріальне забезпечення з утримання (догляду), яке щомісячно має надаватися Відчужувачу, оцінюється сторонами у сумі 2525 гривень, що еквівалентно 500 доларів США за офіційним курсом Національного банку України на день укладення договору (1 долар=5,05 гривень). Грошова оцінка щомісячного грошового забезпечення, що підлягає сплаті в гривнях протягом дії цього договору, має бути еквівалентна 500 доларів США за офіційним курсом Національного банку України на день платежу. Усі платежі сплачуються Набувачем не пізніше 03 числа кожного календарного місяця на пенсійну карту за номером НОМЕР_1 , відкриту на ім`я Відчужувача у Макарівському відділенні «Приват Банка», код 3675. При цьому сторони за цим договором домовились про те, що Відчужувач не втручається в господарську діяльність Набувача, пов`язану із експлуатацією кафе земельної ділянки - об`єктами нерухомості за даним договором.

В п. 10 Договору зазначено, що Відчужувач має право вимагати своєчасного та повного здійснення надання (догляду) від Набувача згідно п. 9 цього Договору. А Набувач згідно п. 11 зобов`язаний у встановлені строки та в необхідному обсязі здійснювати надання утримання (догляду) згідно п. 9 цього Договору.

Вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків договору, що укладається сторонами, їм роз`яснено нотаріусом. Сторони підтверджують, що цей Договір не носить характеру уявного та удаваного правочину (п.12 Договору).

Відповідно до п. 14 цього Договору цей Договір може бути розірвано за згодою сторін, а у випадку невиконання його умов і відмови від добровільного розірвання однією із сторін - у судовому порядку.

З Виписки по надходженням по картці/рахунку НОМЕР_2 , яка належить ОСОБА_2 , за період 23.02.2022-29.03.2023 судом встановлено, що у вказаний період відповідачем ОСОБА_1 перераховувалися кошти позивачу, а саме: 23.02.2022 - 3000,00 грн, 01.03.2023- 5000,00 грн.

Згідно розрахунку позивача заборгованість грошового забезпечення за договором довічного утримання, за період з 23.02.2022 по 03.07.20023, з урахуванням сплачених 23.02.2022 та 01.03.2023 коштів складає 298 742,65 грн.

Частиною першою ст. 15 ЦК України та частиною першою ст. 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини першої ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Частиною першою-другою статті 746 ЦК України визначено, що сторонами договору довічного утримання є відчужувач та набувач.

У статті 749 ЦК України закріплено обов`язки набувача за договором довічного утримання (догляду). У такому договорі можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача (частина перша цієї статті).

Згідно статті 751 ЦК України матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до пункту 9 договору довічного утримання (догляду), укладеного 21 лютого 2007 року, сторони домовились, що матеріальне забезпечення з утримання (догляду), яке щомісячно має надаватись відчужувачу, оцінюється сторонами у суму 2525 гривень, яка еквівалентна 500 доларів США за офіційним курсом Національного банку України на день укладення договору (1 долар - 5,05 гривень). Грошова оцінка щомісячного грошового забезпечення, що підлягає сплаті в гривнях протягом дії цього договору, має бути еквівалентна 500 доларам США за офіційним курсом Національного банку України на день платежу. Усі платежі сплачуються набувачем не пізніше 03 числа кожного календарного місяця на пенсійну картку за номером НОМЕР_1 , відкриту на ім`я відчужувача.

Як вбачається з наданих суду доказів, відповідач належним чином не виконував своє зобов`язання, передбачене пунктом 9 договору довічного утримання (догляду), оскільки щомісячне грошове забезпечення, що підлягало сплаті в гривнях протягом дії цього договору, не була еквівалентна 500 доларам США за офіційним курсом Національного банку України на день платежу, що не заперечувалось відповідачем по справі.

Відповідно до наданого позивачем розрахунку, заборгованість за період з 03.02.2022 по 03.07.2023 становить 298 742,65 грн.

Суд перевіривши наданий позивачем розрахунок заборгованості, оцінивши його в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, зокрема випискою по надходженням по картці/рахунку позивача, дійшов висновку про те, що останній є належним та допустимим доказом в розумінні статей 77, 78 ЦПК України.

Відповідач вказаного розрахунку не спростував, доказів повної чи часткової сплати боргу не надав.

Зважаючи на викладене, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають задоволенню.

Правильними є також висновки суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 .

Так, відповідно до ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужував) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечити відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Частиною 1 ст. 746 ЦК України, передбачено, що відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від віку та стану здоров`я.

Таким чином, договір довічного утримання має певні особливості: 1) майно переходить у власність набувача, однак розпоряджатися таким майном набувач за життя відчужувача не зможе, оскільки при посвідченні договору довічного утримання накладається заборона відчуження майна в встановленому порядку, про що робиться напис на всіх примірниках договору; 2) зобов`язання з довічного утримання мають особистісний характер, оскільки встановлюються щодо конкретно визначеної фізичної особи; 3) цей договір носить тривалий характер та вимагає від набувача постійного і систематичного виконання обов`язків; 4) матеріальне забезпечення (утримання) та послуги з догляду надаються набувачем до моменту смерті відчужувана (довічно) або до моменту розірвання договору довічного утримання.

Відповідно до ч. 1 ст. 755 ЦК України, договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду: 1) на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини; 2) на вимогу набувача.

За змістом ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. А частиною другою цієї статті передбачені загальні умови, додержання яких необхідно для чинності правочину, в тому числі: особа яка вчинила правочин, повинна мати необхідних обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У свою чергу, вчинення особами дій щодо виконання досягнутих домовленостей, тобто виконання прийнятих на себе прав і покладених обов`язків за угодою, є виконанням угоди.

Відповідно до статей 215 - 235 ЦК України, особа, яка вважає, що її права, речові права порушені, має право звернутися до суду з вимогами про визнання правочину недійсним, вказавши конкретну підставу для визнання його недійсним.

Згідно з вимогами ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач у силу статей 12, 82 Цивільного процесуального кодексу України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Законодавством України чітко врегульовані питання щодо недійсності угод (ст. 215-216 ЦК).

Так, відповідно до частин 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Пунктом 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК. При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі статті 225, частини другої статті 1257 ЦК суд відповідно до статті 145 ЦПК за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов`язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Стаття 203 ЦК України визначає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч.1 ст.203 ЦК України), особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності ( ч. 2 ст. 203 ЦК України), волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч.3 ст.203 ЦК України), правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч.5 ст. 203 ЦК України), правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч. 6 ст. 203 ЦК України).

Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_1 вказував, що на момент укладання договору довічного утримання земельна ділянка та кафе, що розташовані на земельній ділянці, не належали відповідачу, а перебували у власності юридичної особи - ПП «Салют», що, на думку позивача, суперечить нормам цивільного закону.

Разом з тим, позивачем не зазначено, які його права були порушені при укладанні оспорюваного договору, враховуючи те, що він увесь час з моменту укладання договору довічного утримання до звернення до суду з даним позовом у серпні 2023 року (понад 18 років), користувався цим кафе та сплачував кошти на виконання умов договору.

У судовому засіданні у апеляційному суді ОСОБА_1 підтвердив, що продовжує використовувати кафе і на час апеляційного перегляду даної цивільної справи.

При цьому, ОСОБА_1 не надав суду доказів на підтвердження неможливості виконання укладеного договору з інших причин.

Суд першої інстанції також урахував, що постановою Київського апеляційного суду від 30.10.2024 (справа 370/1359/23) встановлено, що згідно даних за виконавчим провадженням № 71718786 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 боргу за договором довічного утримання було закрито у зв`язку з його повним виконанням.

Правочин це правомірна, вольова дія суб`єкта правовідносин, що спрямована на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків. Так, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

Законодавством України чітко врегульовані питання щодо недійсності угод (ст. 215-216 ЦК).

Відповідно до частин 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, виходячи з наведеного, оскільки на час укладення договору довічного утримання його сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним та відповідало їх внутрішній волі, та укладений правочин був спрямований на реальне настання наслідків, що підтверджується набуттям позивачем право власності приміщення кафе та земельну ділянку, які він тривалий час використовував за цільовим призначенням, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оспорюваний нотаріально посвідчений договір довічного утримання від 21.02.2007 не може бути визнаний недійсним із зазначених позивачем за зустрічним позовом підстав.

За таких обставин, оцінюючи належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_2 про стягнення боргу із ОСОБА_1 є такими, що підлягають задоволенню. В задоволенні зустрічного позову суд обґрунтовано відмовив.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 повністю повторюють доводи його зустрічної позовної заяви, належна оцінка яким надана судом першої інстанції, не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до його незгоди з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилається відповідач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов`язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об`єктивну оцінку наявним у справі доказам.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Макарівського районного суду Київської області від 28 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст складено 28 липня 2026 року.

Суддя-доповідач В.А. Нежура

Судді С.М. Верланов

Т.О. Невідома