Постанова від 21 липня 2026 р. у справі №753/7090/26 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/11003/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 липня 2026 року місто Київ

справа № 753/7090/26

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.

суддів: Таргоній Д.О., Голуб С.А.

за участю секретаря судового засідання - Балкової А.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника заявника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 20 квітня 2026 року, постановлену під головуванням судді Маркєлової В.М., у справі за скаргою боржника ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Дарницького відділу державної виконавчої служби у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України та зобов`язання вчинити дії, заінтересована особа: стягувач Акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»,-

В С Т А Н О В И В:

У березні 2026 року заявник ОСОБА_1 звернувся до Дарницького районного суду міста Києва зі скаргою набездіяльністьдержавного виконавця Дарницького відділу державної виконавчої служби у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України в якій просив:

визнати протиправною бездіяльність державного виконавця Дарницького відділу державної виконавчої служби у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України у виконавчому провадженні НОМЕР_1, що полягає у незнятті арештів з коштів боржника та невчиненні дій, передбачених статтею 40 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку із завершенням виконавчого провадження;

зобов`язати Дарницький відділ державної виконавчої служби у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України вчинити дії, передбачені статтею 40 Закону України «Про виконавче провадження», а саме:

скасувати всі арешти, накладені в межах виконавчого провадження НОМЕР_1;

винести відповідні постанови;

направити відповідні постанови до банківських установ для фактичного зняття арештів з коштів ОСОБА_1 .

В обгрунтування вимог посилався на те, що 25 жовтня 2019 року державним виконавцем Дарницького відділу державної виконавчої служби у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України винесено постанову про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1 на підставі виконавчого листа Дарницького районного суду міста Києва від 29 липня 2019 року №753/5396/19 про стягнення з нього на користь АТ КБ «ПРИВАТБАНК» заборгованості у розмірі 10834,82 грн та судового збору у сумі 1921 грн.

Вказував, що в межах виконавчого провадження державним виконавцем Дарницького відділу державної виконавчої служби у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України:

накладено арешт на кошти боржника постановою про арешт коштів боржника від 25 жовтня 2019 року;

стягнуто виконавчий збір постановою про стягнення виконавчого збору від 25 жовтня 2019 року;

повторно накладено арешт у 2021 році постановою про арешт коштів боржника від 15 червня 2021 року;

визначено витрати виконавчого провадження постановою про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 24 лютого 2023 року.

Зазначав, що 04 червня 2024 року державним виконавцем Дарницького відділу державної виконавчої служби у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України встановлено, що майна боржника на яке можливо звернути стягнення не виявлено, а вжиті заходи примусового виконання є безрезультатними, у зв`язку з чим винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п.2 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження». Однак у той самий день зазначена постанова була скасована як помилкова, після чого державним виконавцем повторно вчинено виконавчі дії, зокрема накладено арешт на кошти боржника.

Вважає, що зазначені дії є взаємовиключними, оскільки встановлення відсутності майна боржника та повернення виконавчого документа свідчать про відсутність правових підстав для подальшого здійснення виконавчих дій.

Вказував, що вчинення виконавчих дій після фактичного визнання неможливості виконання рішення свідчить про порушення принципів законності та правової визначеності.

Зазначав, що на момент звернення до суду в Єдиному державному реєстрі виконавчих проваджень за виконавчим провадженням НОМЕР_1 виконавче провадження обліковується як завершене, однак арешти рахунків боржника залишаються чинними.

Посилався на те, що фіксація в Автоматизованій системі виконавчого провадження статусу «завершено» свідчить про офіційне припинення відповідного виконавчого провадження, а відтак подальше існування арештів є безпідставним, оскільки вони можуть існувати виключно в межах чинного виконавчого провадження.

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 20 квітня 2026 року відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_1 .

Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, представник заявникаОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив оскаржувану ухвалу скасувати та постановити нову, якою скаргу задовольнити.

На обґрунтування вимог посилався на те, що суд першої інстанції був зобов`язаний перевірити чи зберіг арешт свою забезпечувальну функцію, натомість суд обмежився висновком про те, що рішення не виконано і строк повторного пред`явлення виконавчого документа не сплив.

Вважає, що такий підхід не відповідає змісту статті 56 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки не дає відповіді на ключове питання: чи існує на момент розгляду справи реальна процесуальна мета подальшого збереження арешту.

Вказував, що скасування арешту в межах цього виконавчого провадження не руйнує балансу інтересів сторін. Натомість збереження арешту за відсутності активної стадії виконання та без встановленої актуальної правової мети створює невиправдане і безстрокове втручання у майнові права боржника.

Зазначав, що суд першої інстанції неправильно визначив предмет спору; не застосував належним чином частину п`яту статті 59 Закону України «Про виконавче провадження»; не дав належної оцінки процесуальній колізії дій державного виконавця від 04 червня 2024 року; не провів аналізу пропорційності втручання у право власності боржника.

09 червня 2026 року від стягувача АТ КБ «ПРИВАТБАНК» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги. Вказував на те, що у спірних правовідносинах виконавчий документ повернуто стягувачу у зв`язку з відсутністю майна у боржника на підставі п.2 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження». Зазначав, що суд першої інстанції правильно встановив, що строк пред`явлення виконавчого листа №753/5396/19, виданого 29 липня 2019 року станом на час подання та розгляду скарги не сплив, рішення залишилося невиконаним, а відтак у державного виконавця відсутні будь-які законні підстави для зняття арешту з майна (коштів) боржника.

10 червня 2026 року представник заявника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав заперечення на відзив на апеляційну скаргу, в яких зазначив, що предметом апеляційного перегляду є не питання автоматичного скасування арешту, а питання про наявність або відсутність достатніх правових підстав для його подальшого існування після повернення виконавчого документа стягувачу, розгляду відповідного звернення боржника та за відсутності встановленої актуальної необхідності у подальшому обмеженні його майнових прав.

В судовому засіданні апеляційного суду представник заявника доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити.

Державний виконавець Дарницького ВДВС у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України та стягувач АТ КБ «ПРИВАТБАНК» в судове засідання нез`явилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином.

Колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у відсутність осіб, які не з`явилися в судове засідання, оскільки відповідно до положень ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника заявника (боржника), з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи на примусовому виконанні у Дарницькому РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві перебувало виконавче провадження НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа №753/5396/19 виданого 29липня 2019 року Дарницьким районним судом міста Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПРИВАТБАНК» заборгованості у розмірі 10834,82 грн та судового збору у сумі 1921 грн.

25 жовтня 2019 року старшим державним виконавцем Дарницького РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Ткачовою К.В. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1 на підставі виконавчого листа Дарницького районного суду міста Києва №753/5396/19 від 29 липня 2019 року.

У межах виконавчого провадження НОМЕР_1 старшим державним виконавцем Дарницького РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Ткачовою К.В. накладено арешт на кошти боржника постановою про арешт коштів боржника від 25 жовтня 2019 року.

27 жовтня 2019 року старшим державним виконавцем винесено постанову про стягнення виконавчого збору у розмірі 1275,58 грн.

Постановами головного державного виконавця Дарницького ДВС у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) Ткачової К.В. від 15 червня 2021 року та від 04 червня 2024 року накладено арешт на кошти боржника.

04 червня 2024 року головним державним виконавцем Ткачовою К.В. на підставі п.2 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження» винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві.

У постанові зазначено, що в ході здійснення примусового виконання рішення майна боржника, на яке можливо звернути стягнення за виконавчим документом, виявлено не було, а дії державного виконавця щодо виявлення такого майна виявилися безрезультатними, що зумовлює повернення виконавчого документу стягувачу, що не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання. Завершення виконавчого провадження за вказаних обставин (пункт 2 частини 1 статті 37 Закону) не має наслідком скасування заходів примусового виконання рішення (зняття арешту).

13 березня 2026 року представником боржника до Дарницького ВДВС у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України подано заяву з вимогою закінчити виконавче провадження та скасувати арешти у зв`язку з поверненням виконавчого документа стягувачу, встановленням відсутності майна боржника та фактичною неможливістю виконання рішення.

Листом від 16 березня 2026 року Дарницький ВДВС у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України відмовив у скасуванні арештів, оскільки станом на 16 березня 2026 року рішення за виконавчим документом №753/5396/19 від 29 липня 2019 року не виконано, виконавчий збір не сплачено, кошти за виконавчим провадженням НОМЕР_1 на депозитний рахунок відділу не надходили.

Звертаючись до суду зі скаргою, ОСОБА_1 вказував на те, що кошти на його банківських рахунках перебувають під арештом на підставі постанов державного виконавця Дарницького відділу державної виконавчої служби у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, що підтверджується даними з Автоматизованої системи виконавчого провадження, що порушує право боржника вільно володіти, користуватися і розпоряджатися належними йому коштами.Зазначав, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчих документів з різних підстав, законодавцем визначено як стадію завершення виконавчого провадження, за яким ніякі інші дії державного виконавця не проводяться. Вважає, що державний виконавець не забезпечив правову визначеність та допустив суперечливі процесуальні дії. Зокрема, фактично одночасно визнав неможливість виконання рішення та продовжив примусове виконання, що є взаємовиключними процесуальними діями.

Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що рішення №753/5396/19 Дарницького районного суду міста Києва яке набрало законної сили залишається невиконаним, строк повторного пред`явлення стягувачем виконавчого листа до виконання не сплинув, а відтак відсутні правові підстави для зняття арешту з майна боржника.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.

Положеннями статті 447-1 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Відповідно до ч.ч.2, 3 ст.451 ЦПК України уразі встановлення обґрунтованості скарги суд скасовує оскаржувані рішення та визнає оскаржувані дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).

Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Згідно з ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказував у своїх рішеннях, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», №18357/91, § 40).

Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду й ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статями 6, 13 Конвенції.

Саме такий принцип застосовує ЄСПЛ у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід'ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь-якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи.

ЄСПЛ неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов'язкових судових рішень (рішення у справах «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Ясіун'єне проти Литви» від 06 березня 2003 року, «Руйану проти Румунії» від 17 червня 2003 року, «Півень проти України» від 29 червня 2004 року).

Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов'язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату такої заборгованості і становить «майно» цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справі «Агрокомплекс проти України» від 25 липня 2013 року).

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п.2 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією державного (приватного) виконавця, яка вчиняється останнім у випадку, коли внаслідок існування певних обставин або дій чи бездіяльності учасників виконавчого провадження неможливо у примусовому порядку виконати відповідне рішення.

Положеннями ч.5 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених ст. 12 цього Закону.

Так, ч.3 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження» визначено вичерпний перелік випадків, коли під час повернення виконавчого документа стягувачу арешт підлягає зняттю. До таких випадків належать повернення виконавчого документа за письмовою заявою стягувача, відмова стягувача залишити за собою нереалізоване майно боржника та окремі спеціальні випадки, прямо передбачені законом.

Повернення виконавчого документа на підставі п.2 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження» до наведеного переліку не віднесено.

Відповідно до ч.ч.4, 5 ст.59 Закону №1404-VIII підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову. У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.

Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку, що арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який застосовується для забезпечення реального виконання рішення, що підлягає примусовому виконанню.

Водночас, у випадку повного виконання виконавчого документа та сплати витрат, пов'язаних з його примусовим виконанням, підстави для збереження чинності арешту майна боржника відсутні.

Відповідно до частини 5 статті 13 Закону №1404-VIII постанова про зняття арешту постановляється виконавцем не пізніше наступного робочого дня після надходження до нього документів, що підтверджують наявність підстав, передбачених частиною четвертою статті 59 цього Закону, та надсилається в той самий день органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника. За порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавці несуть відповідальність в порядку, встановленому законом.

Разом з тим, Законом України «Про виконавче провадження» не врегульовано правовідносини щодо припинення заходів примусового виконання виконавчого документа у зв'язку з його добровільним виконанням після повернення виконавчого документа стягувачу та/або закінчення виконавчого провадження.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 березня 2020 року у справі №817/928/17 (адміністративне провадження №К/9901/20268/18) зазначено про те, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчих документів з різних підстав, законодавцем визначено як стадію завершення виконавчого провадження, за яким ніякі інші дії державного виконавця не проводяться.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 травня 2025 року в справі №2/1522/11652/11 звернула увагу, що законодавець у Законі №1404-VIII передбачив випадки, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу, а саме: стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру (частина третя статті 37 Закону №1404-VIII).

Враховуючи наведене повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за винятком випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону №1404-VIII).

Встановлено, що на виконанні відділу ДВС перебувало виконавче провадження НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа №753/5396/19 виданого 29 липня 2019 року Дарницьким районним судом міста Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПРИВАТБАНК» заборгованості у розмірі 10834,82 грн та судового збору у сумі 1921 грн.

У межах зазначеного виконавчого провадження державним виконавцем було накладено арешт на майно боржника з метою забезпечення виконання судового рішення та недопущення відчуження майна за рахунок якого могли бути задоволені вимоги стягувача.

У подальшому виконавчий документ повернуто стягувачу у зв'язку з відсутністю у боржника майна, на яке могло бути звернене стягнення.

Оцінюючи наведені обставини, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що законодавством не передбачено обов'язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.

Встановивши, що рішення №753/5396/19 Дарницького районного суду міста Києва яке набрало законної сили залишається невиконаним, строк повторного пред`явлення стягувачем виконавчого листа до виконанняне сплинув, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що сам факт повернення виконавчого документу стягувачу не створюває для державного виконавця обов'язку скасувати накладене раніше обтяження щодо майна боржника.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що судпершої інстанції був зобов`язаний перевірити чи зберіг арешт свою забезпечувальну функцію, натомість суд обмежився висновком про те, що рішення не виконано і строк повторного пред`явлення виконавчого документа не спливколегія суддів зазначає, що арешт був накладений у межах належним чином відкритого виконавчого провадження та з метою забезпечення виконання судового рішення, яке залишається невиконаним.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що збереження арешту за відсутності активної стадії виконання та без встановленої актуальної правової мети створює невиправдане і безстрокове втручання у майнові права боржникаколегія суддів відхиляє, оскільки за практикою ЄСПЛ втручання у право власності є виправданим, якщо воно здійснюється на підставі закону та переслідує легітимну мету. У даній справі легітимною метою є виконання судового рішення, яке набрало законної сили.

У даній справі тривале збереження арешту є повністю пропорційним, оскільки баланс інтересів сторін порушено саме боржником, який не вчиняє жодних дій для погашення заборгованості перед банком.

При цьому, сама по собі відсутність у боржника майна на момент повернення виконавчого листа не є і не може бути правовою підставою для скасування арешту.

Посилання апелянта на правові висновки Верховного Суду у справах №817/928/17, №910/1001/19, 932/5808/25 є не релевантними до даної справи, оскільки у зазначених справах строки пред`явлення стягувачем виконавчого листа до виконання були пропущені, а відтак вказані правові висновки не можуть бути застосовані у даній справі.

Суд першої інстанції належним чином дослідив наявні у справі докази, надав їм належну правову оцінку та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення скарги.

Наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди заявника з такими висновками, однак не містять обставин, які б свідчили про неправильне встановлення судом фактичних обставин справи чи неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу представника заявника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 20 квітня 2026 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 30 липня 2026 року.

Головуючий:

Судді: