Постанова від 21 квітня 2026 р. у справі №759/27449/24 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________

Справа № 759/27449/24

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/4535/2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 квітня 2026 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.

при секретарі Самойлік А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 16 жовтня 2025 року та додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 3 листопада 2025 року (суддя Кошель Б.І.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором поворотної фінансової допомоги,

установив:

у грудні 2024 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача грошових коштів у розмірі 250 000грн, які є заборгованістю за договором безвідсоткової поворотної фінансової допомоги, моральну шкоду в розмірі 10 000грн та судові витрати.

Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що між ним та відповідачем була досягнута згода на укладання договору поворотної фінансової допомоги, шляхом перерахування грошових коштів на рахунок відповідача в АТ «Універсал Банк» IBAN№ НОМЕР_1 . В період з травня 2023 року по листопад 2023 року на виконання умов договору поворотної фінансової допомоги на вказаний рахунок ним були перераховані грошові кошти на загальну суму 323 000грн. Станом на день подання даної позовної заяви, відповідач частково повернув борг у розмірі 73 000грн, відтак його заборгованість становить 250 000грн. 13 листопада 2024 року він звернувся з вимогою про погашення у семиденний строк залишку боргу, однак вона була проігнорована відповідачем та залишена без відповіді з незрозумілих йому причин.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 16 жовтня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Додатковим рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 3 листопада 2025 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000грн.

У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду та додаткове рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, посилаючись не неповне з`ясування судом першої інстанції фактичних обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Позивач вважає, що недотримання ним та відповідачем письмової форми правочину не свідчить про його недійсність, так як між ним та відповідачем фактично був укладений договір позики, який хоч і не укладений у письмовій формі, однак згідно наявних в матеріалах справи доказів, а саме виписок з банківських рахунків, в яких зазначено про надіслання ним коштів відповідачу у вигляді поворотної безвідсоткової фінансової допомоги, вбачається факт укладення такого договору. При цьому, відповідач при отриманні коштів від нього жодного разу не висловив заперечень чи незгоди щодо природи таких коштів, а частину коштів, а саме 73 000грн, відповідач повернув, що свідчить про прийняття ним умов укладеного ними договору.

Також, позивач зазначає, що підставою позову є саме фактичні обставини справи, наведені в позові, тому зазначення ним конкретної норми права не є вирішальним для вирішення спору. При цьому, суд повинен керуватись принципом jura novit curia, згідно якого суд має самостійно надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з обставин справи, та визначити, яка саме норма права підлягає застосуванню до правовідносин сторін.

Крім цього, позивач зазначає, що додаткове рішення суду, хоч і є окремим процесуальним документом, однак підлягає скасуванню у випадку скасування основного рішення суду.

У відзиві на апеляційну скаргу представник фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 - адвокат Скорік Ю.Б. просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, рішення суду залишити без змін, стягнувши на користь відповідача витрати на правничу допомогу у розмірі 6 500грн.

Представник відповідача вважає, що позивачем не доведено факту укладення договору позики з відповідачем, при цьому у постанові Верховного Суду від 9 серпня 2023 року у справі № 755/16831/19 зроблено висновок про те, що наявність у платіжному документі призначення платежу «поворотна фінансова допомога», за відсутністю підписаного договору або розписки, не може свідчити про виникнення зобов`язань з погашення позики.

Також, представник відповідача зазначає, що межі застосування судом принципу jura novit curia не є абсолютними, оскільки суд не може самостійно змінювати фактичну підставу позову.

Представник відповідача вважає, що процесуальна поведінка позивача в даному випадку не відповідає принципу добросовісності, оскільки той, позначаючи свої платежі як «поворотну допомогу», діяв виключно з метою уникнення оподаткування коштів ДПС України. При цьому, він просив відповідача так само позначати свої перерахування, так як хотів штучно створити видимість існування між ними кредитних відносин.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення позивача ОСОБА_1 та його представника - адвоката Іващенко А.О., які підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити, пояснення представника відповідача ФОП ОСОБА_2 - адвоката Скорік Ю.Б., яка заперечувала проти апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що позивачем ОСОБА_1 на банківський рахунок відповідача фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , IBAN № НОМЕР_1 , у період з серпня 2023 року по листопад 2023 року перераховувалися грошові кошти, а саме: 16 серпня 2023 року - 73 000грн, 22 вересня 2023 року - 37 000грн, 31 жовтня 2023 року - 18 500грн, 08 листопада 2023 року- 5000грн, 16 листопада 2023 року - 18 000грн, що підтверджується банківськими виписками за рахунком позивача IBAN № НОМЕР_2 за період з 22 вересня 2023 року по 22 вересня 2023 року, за період з 31 жовтня 2023 року по 31 жовтня 2023 року, за період з 8 листопада 2023 року по 8 листопада 2023 року, за період з

16 листопада 2023 року по 16 листопада 2023 року, за період з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року; а також 15 вересня 2023 року - 74 000грн, що підтверджується квитанцією №228711855 від 15 вересня 2023 року (а.с.13-17,106, 107-111, 112 т. 1). Загальна сума перерахованих коштів складає 225 500грн.

В призначенні платежів вказано «безвідсоткова поворотна фінансова допомога».

13 листопада 2024 року позивачем направлено відповідачу вимогу про повернення 250 000грн впродовж 7 днів з моменту отримання даної вимоги, що підтверджується описом вкладення, накладною №0504089054026 та квитанцією від Ат «Укрпошта» (а.с.21-27).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів укладання між сторонами договору позики у письмовій формі.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Зазначені норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають з дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Згідно частини 4 статті 203 ЦК України правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-комунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох

документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторін та/або його фіксація. Правочин оформлюється шляхом фіксації волі сторони (сторін) та його змісту. Така фіксація здійснюється різними способами. Першим і найпоширенішим з них є складання одного або кількох документів, які текстуально відтворюють волю сторін. Зазвичай правочин фіксується в одному документі. Це стосується як односторонніх правочинів (наприклад, складення заповіту), так і договорів (дво- і багатосторонніх правочинів). Домовленість сторін дво або багатостороннього правочину, якої вони досягли, фіксується в його тексті, який має бути ідентичним у всіх сторін правочину (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20).

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК України).

Відповідно до підпункту 14.1.257 статті 14 Податкового кодексу України поворотна фінансова допомога - це сума коштів, що надійшла платнику податків у користування за договором, який не передбачає нарахування відсотків або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами, та є обов`язковою до повернення.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Отже, договір поворотної фінансової допомоги за своєю правовою природою є договором позики, а тому під час вирішення спору потрібно керуватися положеннями ЦК України, що регулюють правовідносини, які виникли з договору позики.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 28 травня 2025 року у справі № 578/970/22.

Згідно статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є

юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики є обов`язковою.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 369/11450/19 вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких висновків Верховний Суд не встановив».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 зазначено, «що реальним вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії.»

Аналіз вищезазначених норм матеріального права свідчить, що пред`являючи вимоги про стягнення заборгованості за договором позики, позивач повинен довести укладення з відповідачем саме договору позики, погодження істотних умов договору, якими у даному випадку є розмір позики та зобов`язання позичальника повернути отриману позику у погоджені сторонами строки або за вимогою позикодавця, передачу позикодавцем позичальнику погоджений розмір позики.

Крім того, враховуючи розмір грошових коштів, які за твердженням позивача були ним передані відповідачу у позику, відповідно до положень статті 1047 ЦК України письмова форма договору позики є обов`язковою.

У постанові Верховного Суду від 9 серпня 2023 року у справі № 755/16831/19, на яку посилається представник відповідача у відзиві на апеляційну скаргу, зазначено, «що розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми. Розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником; вказівка призначення платежу при перерахунку коштів на картку, з урахуванням принципу розумності, не може бути кваліфікована як дотримання письмової форми (єдиний документ, чи декілька документів, розписка чи інший документ), що підтверджує домовленість про отримання грошей в позику та умови такої позики, оскільки призначення платежу вказує особа, яка перераховує грошові кошти. Дійсно, в певних випадках в приватному праві призначення платежу може мати значення, наприклад при визначенні того, яке грошове зобов`язання погашається, але не для підтвердження укладення певного договору.»

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

У підтвердження своїх позовних вимог позивач надав суду першої інстанції документи про перерахування на картковий рахунок відповідача грошових коштів у період з серпня 2023 року по листопад 2023 року у загальному розмірі 225 500грн з призначенням платежу «безвідсоткова поворотна фінансова допомога».

Також позивачем надана виписка з банку, згідно якої у січні 2024 року відповідач здійснив перерахування на його рахунок 73 000грн з призначенням платежу «повернення безвідсоткової фінансової допомоги згідно платежу від 17 серпня 2023 року».

Разом з цим, позивачем не надано суду будь-якого письмового документу, який би підтверджував факт укладання між ним та відповідачем договору позики, або будь-який інший письмовий документ, який містив би умови отримання відповідачем грошових коштів у борг із зобов`язанням їх повернення.

Відповідач заперечував укладення з позивачем саме договору позики або безвідсоткової поворотної фінансової допомоги.

Таким чином, суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку, що позивачем не було надано належних та достатніх доказів у підтвердження укладення з відповідачем договору позики та наявність у відповідача обов`язку повернути отримані від позивача грошові кошти.

Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не врахував повернення відповідачем 73 000грн, що свідчить про визнання ним укладення договору позики, колегія суддів вважає безпідставними.

Перераховуючи позивачу 73 000грн у січні 2024 року, відповідач зазначив, що повертає безвідсоткову фінансову допомогу згідно платежу від 17 серпня 2023 року. При цьому, не зазначаючи, що це була безвідсоткова поворотна фінансова допомога.

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні

права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16 зазначено, що так звані конклюдентні дії особи - це такі дії, що виявляють волю особи встановити правовідношення, але не у формі усного чи письмового волевиявлення, а у формі поведінки, щодо якої можна зробити певний висновок про конкретний намір(наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) як волевиявлення, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення (постанова Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі №3-59гс14).

Відповідно до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення договору в усній формі.

Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення в усній формі договору, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма.

Разом з цим, для договору позики законодавець імперативно встановив письмову форму укладення, тому факт перерахування коштів відповідачем позивачу, не можна вважати належним підтвердженням факту виникнення між сторонами зобов`язальних правовідносин та визнання відповідачем укладення саме договору позики (безвідсоткової поворотної фінансової допомоги).

Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд повинен керуватися принципом «суд знає закон», згідно якого суд має самостійно надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з обставин справи та визначити, яка саме норма права підлягає застосування, не є підставою для задоволення позовних вимог.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц. У пункті 7.43 постанови від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Отже, принцип «jura novit curia» («суд знає закони») застосовується у тому випадку, коли позивач обґрунтовує свій позов саме такими обставинами, проте помилково посилається на певні норми права.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач зазначав, що між сторонами був укладений договір безвідсоткової поворотної фінансової допомоги (позики). При цьому, позивач не посилався на наявність з відповідачем іншим правовідносин, тому суд першої інстанції правомірно розглянув даний спір, виходячи із обставин, які були зазначені позивачем, та аналізуючи норми матеріального права, які регулюють правовідносини зобов`язального права, а саме позики.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Гусєв проти України» від 14 січня 2021 року (скарга № 25531/12) було констатовано порушення права на

справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людини вказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж внаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо: справедливості цивільного провадження; принципу змагальності судового процесу.

Отже, принцип jura novit curia, з одного боку, підлягає безумовному застосуванню: суд зобов`язаний застосувати правильні норми права, перекваліфікувавши позов, незалежно від посилань позивача. З іншого боку, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін. Сторін не можна позбавляти права на аргументування своєї позиції в умовах нової кваліфікації (постанова Верховного Суду від 2 листопада 2022 року у справі № 685/1008/20).

Колегія суддів зазначає, що суд не має право змінювати на власний розсуд підстави позовних вимог, оскільки відповідно до положень статті 12 ЦПК України у цивільному судочинстві діє принцип змагальності сторін, який передбачає наявність у учасника процесу реальної можливості реалізувати надані законом права щодо надання заперечень проти позовних вимог та надання суду доказів у спростування тверджень позивача.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції у даній справі не мав підстав для застосування принципу «суд знає закони» і вирішувати спір з інших підстав, ніж були зазначені позивачем.

Апеляційна скарга не містить доводів незаконності додаткового рішення, крім посилання позивача на те, що додаткове рішення підлягає скасуванню у випадку скасування основного рішення суду.

Враховуючи, що під час апеляційного перегляду не встановлено підстав для скасування рішення суду, апеляційна скарга не містить доводів незаконності або необґрунтованості додаткового рішення, тому колегія суддів не вбачає підстав для його перегляду.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції повно встановив обставини справи, оцінив надані сторонами докази, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушення норм процесуального права, тому апеляційний суд не встановив підстав для скасування рішення суду та додаткового рішення суду.

За змістом статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просила стягнути з позивача витрати, які поніс відповідач на правову допомогу у суді апеляційної інстанції у розмірі 6 500грн.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України, до витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші (крім судового збору) судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 60 ЦПК України).

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України слідує, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування витрат суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Заявник має право на компенсацію судових та інших витрат за умови, що буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).

У підтвердження витрат на правничу допомогу до відзиву на апеляційну скаргу представником ФОП ОСОБА_2 - адвокатом Скорік Ю.Б. додано:

копію ордеру на надання правничої допомоги серія АІ №1878637 від 22 квітня 2025 року, на надання правової допомогу ОСОБА_2 адвокатом Скорік Ю.Б. у Київському апеляційному суді;

копію договору про надання правничої допомоги №З-А/128/25, укладеного 22 квітня 2025 року між АБ «Скорік і партнери», в особі керуючого партнера Скорік Ю.Б. (далі - Адвокатське об`єднання), та ОСОБА_2 (далі - Клієнт), згідно п.1.1. якого

клієнт доручає, а адвокатське об`єднання приймає на себе зобов`язання надавати правничу допомогу в обсязі, на умовах та в порядку, що визначені цим договором, Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та іншим чинним законодавством України. Клієнт зобов`язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання цього договору;

копію акту приймання-передачі робіт (наданих послуг) від 19 грудня 2025 року, за змістом якого АБ «Скорік і партнери», в особі керуючого партнера Скорік Ю.Б., надав, аОСОБА_2 прийняв наступні послуги: ознайомлення з апеляційною скарго ОСОБА_1 та доданих документів до неї - вартістю 2 000грн; підготовка та подання відзиву на апеляційну скаргу - вартість 2 000грн; підготовка та відправка відзиву позивачу ОСОБА_1 - вартістю 500грн; участь у судових засіданнях - вартістю 2 000грн, на загальну суму - 6 500грн;

копію розрахунку винагороди, який є додатком №3 до договору про надання правничої допомоги №З-А/128/25 від 22 квітня 2025 року, за змістом якого сторонами було погоджено вартість наступних послуг: ознайомлення з апеляційною скарго ОСОБА_1 та доданих документів до неї - 2 000грн; підготовка та подання відзиву на апеляційну скаргу -2 000грн; підготовка та відправка відзиву позивачу ОСОБА_1 - 500грн; участь у судових засіданнях -2 000грн;

копію розрахунку вартості послуг (гонорару) Адвокатського об`єднання щодо розгляду Київським апеляційним судом справи №759/27449/24 від 19 грудня 2025 року, за змістом якого вартість послуг за договором про надання правничої допомоги №З-А/128/25 від 22 квітня 2025 року в рамках розгляду справи №759/27449/24 становить на загальну суму 6 500грн.

Отже, представником ФОП ОСОБА_2 - адвокатом Скорік Ю.Б. були надані належні докази у підтвердження витрат ФОП ОСОБА_2 на правничу допомогу під час розгляду справи апеляційним судом.

Заперечення щодо заявленого представником відповідача розміру витрат відповідача на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції від позивача та його представника не надходили.

Установивши, що відповідачем понесено витрати на правничу допомогу, а позивачем їх розмір не спростований, колегія суддів констатує їх реальність та обґрунтованість, у зв`язку з чим приходить до висновку про наявність підстав для стягнення з позивача на користь відповідача понесених витрат на правничу допомогу.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 16 жовтня 2025 року та додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 3 листопада 2025 року - без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 витрати на правову допомогу у розмірі 6 500грн.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, оскарженню у касаційному порядку не підлягає, крім випадків, зазначених у п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Суддя-доповідач І.М. Рейнарт

Судді Г.М. Кирилюк

Т.І. Ящук