Постанова від 29 липня 2026 р. у справі №743/1378/25 — Чернігівський апеляційний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

30 липня 2026 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 743/1378/25

Головуючий у першій інстанції – Макаревич Я. М.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1698/26

Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Луговця О.А. (головуючий), Мамонової О.Є., Супруна О.П.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

особа, яка подала апеляційну скаргу, ОСОБА_1

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (письмове провадження) апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 05 червня 2026 року (суддя – Макаревич Я.М., місце ухвалення – селище Ріпки, повний текст складено – 05.06.2026) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу,

У С Т А Н О В И В:

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що 18.01.2023 між сторонами було укладено шлюб. Однак, тривалий час між ними було непорозуміння та суперечки, спільне проживання стало неможливими, що призвело до фактичного розірвання шлюбних стосунків, відносини між ними зіпсовані, існують великі розбіжності в інтересах, поглядах на життя, що унеможливлює подальше спільне подружнє життя з відповідачем і збереження шлюбу.

Ухвалою Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 05.06.2026 провадження у справі зупинено, до припинення перебування відповідача у складі Збройних Сил України, але не пізніше ніж до закінчення воєнного стану в Україні.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить дану ухвалу суду першої інстанції скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги позивача узагальнено зводяться до того, що вказана ухвала суду першої інстанції є незаконною, постановлена з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Апелянт вказує, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 12.11.2025 у справі №754/947/22, на який послався суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі, не є універсальним та типовим до всіх справ і фактичних обставин, а був зроблений у конкретній справі щодо реалізації права користування квартирою.

Позивач стверджує, що у цій справі постановлена судом ухвала про зупинення провадження порушує її права, оскільки невизначеність термінів такого зупинення фактично призведе до надмірного обмеження прав позивача на особисте життя, позаяк тривале перебування у шлюбі, який існує лише формально, перешкоджатиме реалізації її конституційного права на створення нової сім`ї, планування майбутнього, є протиправним примушуванням до шлюбу та створює ситуацію правової невизначеності.

Скаржник також звертає увагу, що судом першої інстанції всупереч вимог ч. 2 ст. 13, ч. 7 ст. 81 ЦПК України за відсутності правових підстав ухвалою від 25.03.2026 витребувано від Генерального штабу ЗСУ інформацію щодо проходження військової служби відповідачем, яку в подальшому використано для зупинення провадження у справі.

Відповідач, будучи належним чином та своєчасно повідомленим про відкриття апеляційного провадження у справі, відзиву на апеляційну скаргу не подав, що за змістом положень ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Ухвала про зупинення провадження у справі значиться в п. 14 ч. 1 ст. 353 ЦПК України, у зв`язку з чим розгляд апеляційної скарги на дану ухвалу здійснюється апеляційним судом без повідомлення учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухваленого судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до такого висновку.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За приписами ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (ч. 1). Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права (ч. 2). Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом (ч. 3). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4). Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч. 5).

Дійшовши висновку про необхідність зупинення провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відповідач перебуває на військовій службі у складі Збройних Сил України, що підтверджується документально, у період воєнного стану, запровадженого у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України, існують обставини, наявність яких є підставою для зупинення провадження у справі.

Однак апеляційний суд не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

У справі встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище ОСОБА_3 ) 18 січня 2023 року уклали між собою шлюб, який був зареєстрований Добрянською селищною радою Чернігівського району Чернігівської області за актовим записом №1 (а.с. 6).

Ухвалою Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 30.10.2025 прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та відкрито провадження у цивільній справі у порядку спрощеного позовного провадження, призначено судове засідання на 08-30 год 03 грудня 2025 року, роз`яснено право на подачу відзиву на позов (а.с. 11).

Згідно довідки Добрянської селищної ради Чернігівської області від 27.10.2025 ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , але фактично проживає за місцем реєстрації дружини в АДРЕСА_2 . За інформацією, наданою членами родини, на даний час ОСОБА_2 проходить службу в ЗСУ (а.с. 10).

Ухвалою Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 25.03.2026 витребувано від Генерального штабу ЗСУ інформацію щодо проходження військової служби ОСОБА_2 (а.с. 28-29).

За довідкою начальника Центрального управління персоналу штабу командування Сухопутних військ ЗСУ від 07.04.2026, станом на 07.04.2026 ОСОБА_2 09.07.2022 був призваний до військової частини НОМЕР_1 (а.с. 37).

Перевіряючи доводи апеляційної скарги позивача щодо помилковості висновку суду першої інстанції про зупинення провадження у справі, колегія суддів ураховує наступне.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 253 ЦПК України, провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених п. 2 ч. 1 ст. 251 цього Кодексу, - до припинення перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

Отже, процесуальний закон пов`язує необхідність зупинення провадження у справі із фактом перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

Зупинення провадження у справі – це тимчасове припинення всіх процесуальних дій у справі, зумовлене настанням певних визначених законом обставин, що перешкоджають подальшому руху справи до їх усунення.

Зупинення провадження у справі не повинне розглядатися як невиправдане затягування строків розгляду справи і застосовується лише за обставин, визначених процесуальним законом в інтересах виконання завдань судочинства.

Дотримання судом процесуальних норм під час зупинення провадження у справі сприяє дотриманню принципу юридичної визначеності, оскільки сторони мають право очікувати, що ці норми будуть застосовані.

Європейський суд з прав людини зауважував, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, від 21 жовтня 2010 року, §47). Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (Volovik v. Ukraine, №15123/03, §45).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.11.2025 у справі №754/947/22 (провадження №14-74цс25) виснувала, що під час застосування правил п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України та аналогічних процесуальних норм права, визначених у п. 3 ч. 1 ст. 227 ГПК України та в п. 5 ч. 1 ст. 236 КАС України, судам потрібно виходити з такого:

1) з моменту введення в Україні воєнного стану і до моменту його скасування чи припинення Збройні Сили України та інші утворені відповідно до закону військові формування потрібно вважати такими, що «переведені на воєнний стан»;

2) упродовж дії воєнного стану в Україні та проведення загальної мобілізації належними для застосування судом згаданих вище норм процесуального права є докази (військовий квиток, накази командира військової частини тощо), що містять інформацію про те, що військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) перебуває на військовій службі;

3) якщо військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), права якого захищають положення п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, висловлює власну волю проти зупинення провадження у справі та прагнення продовжувати розгляд справи (особисто або через представника), суд має врахувати його волевиявлення та продовжити здійснювати судочинство у відповідному провадженні.

Водночас однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи (п. 10 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).

Дотримання розумних строків розгляду справи є важливим та одним з пріоритетних принципів цивільного судочинства. Поряд із цим існують обставини, за яких суд має право або ж зобов`язаний зупинити провадження у справі.

Тож норма п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, яка встановлює обов`язок суду зупинити провадження, є спеціальною захисною гарантією для військовослужбовців, які через виконання конституційного обов`язку із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (ст. 65 Конституції України) об`єктивно позбавлені можливості брати активну участь у судовому процесі, захищати свої права, свободи та інтереси.

За таких умов розсуд суду є доволі обмеженим у тому, щоб не застосовувати таке обов`язкове зупинення провадження у судовій справі.

Виняток для суду з наведеного правила складає ситуація, коли дотримання приписів ст. 251 ЦПК України вступає у суперечність із загальними засадами цивільного процесуального законодавства, як-от верховенство права, елементом якого є право на доступ до суду, та, у другу чергу, диспозитивність цивільного процесу.

Отже, під час застосування п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України суди мають забезпечити дотримання, зокрема, основних засад (принципів) цивільного судочинства.

Принципи змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства (ст. 12, 13 ЦПК України) надають учасникам справи право вільно розпоряджатися своїми процесуальними правами.

Правосуддя вимагає справедливого і збалансованого судового провадження, котре базується на дотриманні принципів верховенства права, диспозитивності і пропорційності, а також має відповідати стандартам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Вищенаведене відображене у пунктах 97-101, 112 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2025 у справі №754/947/22.

За змістом ЦПК України Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у конкретних справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ та фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами в подібних суспільних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі №199/8324/19).

З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, та порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій). Лише у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, установити суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20)).

Апеляційний суд ураховує, що матеріально-правові відносини у справі №754/947/22, в якій Велика Палата Верховного Суду, сформулювала правовий висновок, та справі, яка переглядається, відрізняються. Остання стосується насамперед сімейних правовідносин та права одного з подружжя на вільне перебування в шлюбі.

Отже, правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в справі №754/947/22 не можна розуміти як безальтернативний обов`язок суду зупинити провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК у справі, що стосується права на повагу до сімейного життя, без з`ясування судом, чи таке зупинення є сумісним із завданнями цивільного судочинства та міжнародними стандартами.

Аналогічний правовий висновок, але в справі щодо стягнення аліментів на дитину, викладений Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 27.05.2026 у справі №344/432/24.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

У ст. 10 ЦПК України встановлено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (ч. 1). Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 2). Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України (ч. 3). Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ч. 4).

Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У ч. 1 ст. 51 Конституції України визначено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї.

Дана норма Основного Закону кореспондується з ч. 1 ст. 24 СК України, згідно якої шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка ; примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (ч. 9 ст. 7 СК України).

Відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 1). В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції (ч. 2).

Право на судовий захист є гарантією реалізації прав і свобод.

Стаття 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Право одного із подружжя на судовий захист шляхом пред`явлення позову про розірвання шлюбу передбачене у ч. 1 ст. 110 СК України.

У постанові Верховного Суду від 27.05.2026 у справі №344/432/24 зазначено, що дотримання розумних строків розгляду справи є одним з пріоритетних принципів судочинства. Поряд із цим існують обставини, за яких провадження може бути зупинено. Зупинення провадження у справі – це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення. Тобто інститут зупинення судового провадження застосовується не просто у зв`язку із виникненням підстав, передбачених процесуальним законом, а обумовлюється наявністю обставин, які створюють об`єктивні перешкоди для здійснення судового розгляду. Зупинення провадження у справі застосовується лише за обставин, визначених процесуальним законом в інтересах виконання завдань цивільного судочинства.

Європейський суд з прав людини зауважив, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись з урахуванням обставин справи та таких критеріїв як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливості спору для заявника (рішення у справі «Pelissierand Sassi v. France», заява №25444/94, та «Frydlender v. France», заява №30979/96).

У даній справі, яка стосується припинення шлюбу, обов`язкове зупинення провадження в справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України характеризується такими рисами: імперативністю (по суті суд позбавлений розсуду); невизначеність тривалості; відсутність тесту необхідності та доцільності. Як наслідок, це дозволяє кваліфікувати його як форму обмеження права на доступ до правосуддя та конституційного права на добровільність шлюбу. Ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та отримати остаточне вирішення спору. Зупинення провадження у справі, що стосується захисту права подружжя вільно перебувати в шлюбі й у будь який час його припинити, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України по суті має невизначені часові рамки. Таке зупинення має наслідком обмеження доступу до правосуддя особи з метою захисту свого конституційного права на шлюб, однією з основних засад якого є вільна згода жінки та чоловіка. При цьому, в силу положень ч. 2 ст. 64 Конституції України, дане право не може бути обмежене навіть в умовах воєнного стану.

З огляду на викладене, можна зробити висновок, що спір про розірвання шлюбу має пріоритетний, соціально значущий характер, що вимагає своєчасного судового розгляду та недопущення його безпідставного затягування, тим паче на невизначений термін.

Апеляційний суд зазначає, що оскаржувана ухвала про зупинення провадження у справі становить втручання у права позивача, гарантовані ст. 6 Конвенції в аспекті вирішення спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру упродовж розумного строку, а також у права, гарантовані ст. 8 Конвенції в аспекті тривалості вирішення правового спору, що стосується добровільності шлюбу, що належать до сфери сімейного життя.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що метою Конвенції є захист прав, які є не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними. Це зауваження стосується, зокрема, права на доступ до суду з огляду на те, яке важливе місце посідає право на справедливий судовий розгляд у демократичному суспільстві (див. справу Stanev v. Bulgaria, §231, Witkowski v. Poland, §43).

Вислів «згідно із законом», про який йдеться у ст. 8 Конвенції, не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування.

Застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (див. справи Walchli v. France, §29, Alvanos v. Greece, §25, Witkowski v. Poland, §44).

У практиці ЄСПЛ визначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справі Zubac v. Croatia, §97).

Також оскаржуваний захід щодо зупинення судом провадження у справі повинен мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві».

Принцип «необхідності у демократичному суспільстві» включає наявність конкуруючого приватного інтересу; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу повинні бути «відповідними і достатніми». Для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а саме втручання має бути пропорційним законній меті.

У своїй прецедентній практиці ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес і перебуває в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) мети, досягнення якої передбачається, та засобів, які використовуються для її досягнення.

Тому, будь яка особа, провадження у справі якої зупиняється судом, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом.

На необхідність з`ясування зазначених обставин при зупиненні провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України акцентує увагу Верховний Суд у постанові від 27.05.2026 у справі №344/432/24.

Відтак, вирішуючи питання про наявність чи відсутність достатніх підстав для зупинення провадження у даній конкретній справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, необхідно забезпечити справедливий баланс між конкуруючими інтересами особи, яка хоче припинення шлюбу, та гарантіями іншого з подружжя, який проходить військову службу, на зупинення провадження у справі на час проходження військової служби, змагальність та диспозитивність цивільного судочинства.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач з 09.07.2022 перебуває на військовій службі у складі Збройних Сил України, що не заперечується позивачем.

Водночас апеляційний суд констатує, що позов про розірвання шлюбу перебуває в провадженні місцевого суду з жовтня 2025 року, тобто на час постановлення оскаржуваної ухвали пройшло близько 8 місяців і позивач не має можливості припинити шлюб. При цьому, даний часовий проміжок уже перевищує максимальний шестимісячний строк, який може надати суд подружжю для примирення у відповідності до ч. 7 ст. 240 ЦПК України.

Крім того, за матеріалами даної справи шлюб між сторонами є нетривалим (менше трьох років) і відсутні відомості про наявність у подружжя дітей.

Відповідач особисто отримував копії матеріалів позовної заяви та двічі судові повістки в судові засідання (а.с. 16, 22), на які не з`являвся, відзиву на позов не подавав, а також одержав копію апеляційної скарги, відзиву на яку не подав, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень. Проте, маючи можливість висловити свої заперечення на доводи дружини та власну позицію щодо подальшого існування шлюбу й збереження сім`ї, зокрема й намірів про примирення, цим своїм процесуальним правом не скористався.

Водночас за приписами ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1). Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (ч. 2). Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 3). Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4).

Прикметним у цій справі є й те, що відповідач не клопотав про зупинення провадження та не надавав документів, підтверджуючих статус військовослужбовця ЗСУ, а дані процесуальні дії були вчинені безпосередньо судом, що свідчить про надмірний судовий активізм, на що слушно вказує апелянт.

Одночасно апеляційний суд враховує, що в категорії справ про розірвання шлюбу заперечення одного з подружжя проти розірвання шлюбу не має вирішального значення, коли інший член подружжя категорично наполягає на припиненні шлюбу, що має місце у даній конкретній справі.

Тому, заслуговують на увагу аргументи позивача про те, що за фактичного припинення шлюбних відносин, вона наразі перебуває в стані невизначеності свого подружнього статусу, що перешкоджає реалізації нею свого права на офіційне розірвання існуючого шлюбу та створення нової сім`ї.

Відтак, дотримуючись справедливого балансу між правами сторін у спірних правовідносинах, колегія суддів дійшла висновку, що зупинення провадження у цій справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України порушує права позивача, захищені ст. 6, 8 Конвенції, тоді як сам факт перебування відповідача у складі Збройних Сил України, переведених на воєнний стан, не призведе до порушення його гарантій на зупинення провадження у справі на час проходження військової служби, змагальність та диспозитивність цивільного судочинства, ст. 6 Конвенції.

Зазначені обставини були залишені поза увагою місцевого суду при вирішенні питання про зупинення провадження у справі на час перебування відповідача у складі Збройних Сил України, але не пізніше ніж до закінчення воєнного стану в Україні.

З огляду на викладене, колегія суддів висновлює, що зупинивши провадження у даній справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, суд першої інстанції не врахував тих обставин, що застосування такого процесуального заходу не відповідає завданню цивільного судочинства, є несумісним із основними засадами судочинства, зокрема, верховенством права, диспозитивністю, пропорційністю, розумністю строків розгляду справи, не забезпечує справедливий баланс конкуруючих інтересів, з урахуванням характеру спірних правовідносин, конкретних обставин справи та поведінки учасників справи.

За таких обставин, обгрунтованими є доводи апеляційної скарги про порушення районним судом норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали про зупинення провадження у справі.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Таким чином, підсумовуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції дійшов передчасного та помилкового висновку щодо зупинення провадження у цій справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, а тому оскаржувана ухвала місцевого суду на підставі п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись ст. 367-369, 374, 379 ч. 1 п. 4, 381-384, 389-391 ЦПК України,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити.

Ухвалу Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 05 червня 2026 року – скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий О.А. Луговець

Судді О.Є. Мамонова

О.П. Супрун