Постанова від 27 липня 2026 р. у справі №522/22268/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/4366/26

Справа № 522/22268/24

Головуючий у першій інстанції Ярема Х. С.

Доповідач Назарова М. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.07.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Назарової М.В.,

суддів: Коновалової В.А., Кострицького В.В.,

за участю секретаря Булацевської Я.В.,

учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач – ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу ОСОБА_3

на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 липня 2025 року, ухвалене Приморським районним судом м. Одеси, у складі: судді Яреми Х.С. в приміщенні того ж суду,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення трьох відсотків річних та індексу інфляції,

в с т а н о в и в:

У грудні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із вищевказаним позовом, в якому із посиланням як на правове обґрунтування своїх вимог на положення ст. 610-612, 625 ЦК України просила стягнути з відповідача ОСОБА_2 три відсотки річних та індекс інфляції у розмірі 435599,8 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 30 червня 2021 року позивачка уклала з відповідачем договір купівлі-продажу належного їй приміщення площею 235,5 кв.м, розташованого за адресою АДРЕСА_1 . За домовленістю сторін ціна продажу складала - 2 444 462 грн. Відповідно до умов цього договору сплата за належне їй майно відбувалася у три етапи. Перша сума у розмірі 828 175 грн була сплачена на момент підписання договору, друга сума у розмірі 828 175 грн повинна була бути сплачена 30 липня 2021 року та третя сума у розмірі 788 112 грн повинна була бути сплачена 30 серпня 2021 року. 30 липня 2021 року на виконання умов договору відповідач сплатив суму у розмірі 828 175 грн, про що вона надала відповідачу нотаріально посвідчену заяву. 25 серпня 2021 року позивачка надіслала рекомендованим листом відповідачу повідомлення про місто та час останнього розрахунку. 30 серпня 2021 року на виконання умов договору вона прибула до приватного нотаріуса Ковальскої В.В., де знаходилася з 10:00-17.00 год, що підтверджує нотаріальне свідоцтво, але відповідач не з`явився для розрахунків.

У зв`язку з цим, 07.09.2021 ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про стягнення із відповідача на свою користь порушеного зобов`язання у розмірі 788112 грн. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 27 червня 2023 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про порушення зобов`язання та відшкодування збитків задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 суму в розмірі в сумі 788112 грн. Вказане рішення, як зазначає позивач, відповідач виконав лише 09.10.2024 шляхом зарахування вказаної суми на депозитний рахунок приватного нотаріуса Борисової Н.В., замість 31.08.2021.

Оскільки відповідач, на думку позивача, прострочив виконання зобов`язання на 37 місяців, то на вимогу кредитора він зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, які позивач, здійснивши власний розрахунок, визначила у розмірі 362078,6 грн (інфляційне збільшення) та 73521 грн (3% річних), що в загальному розмірі становить 435599,8 грн (а.с. 1-13).

У відзиві на позовну заяву відповідач ОСОБА_2 в особі свого представника Уренчука Андрія Сергійовича заперечував проти задоволення позову, зазначаючи, що рішення суду від 27.06.2023 продавець оскаржувала в апеляційному порядку та остаточне рішення постановлено 11.06.2024. При цьому, повідомляє, що судові засідання навмисно затягувалися саме позивачем-продавцем. Після ухвалення рішення судом відповідач неодноразово намагався виконати рішення суду, однак його намагання позивач ігнорувала. Незважаючи на те, що відповідач повністю розрахувався за придбане приміщення, позивач передала це приміщення в оренду третім особам, а оформити право власності на приміщення за відповідачем наразі неможливо через передачу цього приміщення позивачем в іпотеку за договором від 02.06.2022. У зв`язку з цим, покупець подав до правоохоронних органів заяву про вчинення кримінального правопорушення (а.с. 23-44).

У відповіді на відзив позивач ОСОБА_1 зазначила, що відповідач жодним чином не підтверджує його неодноразове вжиття заходів щодо виконання рішення суду, а з наданих відповідачем документів вбачається, що перший та єдиний раз, коли відповідач звернувся до позивача щодо виконання зобов`язання, є 05.07.2024 (більше, ніж через рік з моменту ухвалення рішення, на яке він посилається). Також позивач зазначає, що договір іпотеки був укладений нею 03.06.2022, тобто значно пізніше того часу, коли відповідач не виконав умови договору купівлі-продажу приміщення від 30.06.2021 (30.08.2021) і на момент укладення договору іпотеки позивач була повноцінною власницею вищевказаного нерухомого майна та мала право використати його на свій власний розсуд. При цьому, зауважує, що наявність договору іпотеки жодним чином не заважає переходу права власності на спірне приміщення до відповідача, оскільки відразу після повного розрахунку відповідача з позивачем, остання зможе розрахуватися зі своїм позикодавцем та припинити іпотеку (а.с. 45-51).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17.07.2025 в задоволенні позову ОСОБА_3 – відмовлено (а.с. 52-53зв.).

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17.07.2025 та ухвалити нове, яким позов задовольнити у повному обсязі, стягнувши з відповідача на користь позивача три відсотки річних та інфляційні втрати у розмірі 435599,8 грн.

Доводами апеляційної скарги є те, що, помилившись у визначенні підстав виникнення права кредитора на застосування наслідків згідно з вимогами ст. 625 ЦК України, суд першої інстанції помилково визначив строк, за який позивач має право на звернення із вимогами у порядку ст. 625 ЦК України і, як наслідок, здійснив невірний розрахунок такого стягнення.

Скаржник також вважає безпідставним врахування судом першої інстанції висновків ВП ВС, викладених у постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, з огляду на їх нерелевантність.

Крім того, на думку скаржника, наявність договорів позики та іпотеки жодним чином не заважала переходу права власності на спірне приміщення до відповідача, оскільки одразу після повного розрахунку відповідача за його зобов`язаннями позивач матиме можливість розрахуватися зі своїм позикодавцем та припинити іпотеку, а тому не вбачає в своїх діях вини, як про це зауважував суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні.

З огляду на викладене в апеляційній скарзі, скаржник вважає, що відмова у стягненні із відповідача 3% та інфляційних втрат призведе до значного погіршення майнового стану позивача та стане для неї неспівмірним тягарем і не відповідатиме принципам розумності, справедливості та пропорційності (а.с. 60-70).

Відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходив.

Ухвалами Одеського апеляційного суду (у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Назарової М.В. (суддя – доповідач), Драгомерецького М.М., Коновалової В.А.) від 12.01.2026 та 09.03.2026 за вказаною апеляційною скаргою відкрито апеляційне провадження та призначено справу до розгляду на 28.07.2026 о 12:30 (а.с.158-158зв., 161).

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.07.2026 здійснено заміну судді Драгомерецького М.М. на учасника постійно діючого складу колегії – суддю Кострицького В.В.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4 ст. 367 ЦПК України).

У судове засідання 28.07.2026 учасники справи, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, зокрема, позивач ОСОБА_1 – у відповідності до п. 3 ч. 8 ст. 128 ЦПК України, так як судова повістка-повідомлення на 28.07.2026 повернулася до суду із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с. 102-103зв.), відповідач ОСОБА_2 – у відповідності до ч. 5 ст. 130 ЦПК України, так як його повноважний представник ОСОБА_4 отримав судову повістку-повідомлення на 28.07.2026 в електронному кабінеті підсистеми «Електронний суд» 15.05.2026 о 03:50:21, що підтверджується довідкою про доставку електронного документа (а.с. 99), не з`явилися.

27.07.2026 о 18:23:03 через підсистему «Електронний суд» надійшла заява, яка зареєстрована канцелярією Одеського апеляційного суду 28.07.2026, від позивача ОСОБА_1 , яка просила відкласти розгляд справи на іншу дату та визнати поважними причини неявки позивача у судове засідання 28.07.2026. В обґрунтування даної заяви позивач зазначила, що є особою похилого віку (86 років) та, з урахуванням безпекової ситуації в Україні, вважає її прибуття до суду в зазначену дату таким, що має підвищений ризик для життя та здоров`я, повідомила, що наразі вона постійно проживає на території Республіки Молдова, куди була вимушена виїхати у зв`язку із військовими діями на території України, на підтвердження чого надала документ генеральної інспекції з питань Міграції Молдови, дата видачі 06.06.2024, дата закінчення терміну дії - 01.03.2027.

Розглянувши вказану заяву, колегія суддів відхиляє таку, зазначаючи наступне.

Справа перебуває в провадженні Одеського апеляційного суду з серпня 2025 року, апеляційне провадження відкрито 22.08.2025, передбачений частиною першою статті 371 ЦПК України строк розгляду справи апеляційної скарги сплинув 22 жовтня 2025 року, у той час коли правом на справедливий судовий розгляд у відповідності до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, складовою якого є розумність строків розгляду справи, наділені всі учасники справи, у тому разі і відповідач.

Участь скаржника (позивача) в суді апеляційної інстанції не визнавалася судом обов`язковою. Свої міркування щодо позовних вимог та законності рішення суду першої інстанції скаржник виклав в першій на стадії апеляційного перегляду заяві по суті справи – в апеляційній скарзі (а.с. 60-70).

Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про дату, час та місце розгляду справи.

Заявник не навела у своїй заяві обставин, які б перешкоджали розглянути справу за її відсутності.

Крім того, позивач вважається належним чином повідомленою про дату, час і місце розгляду справи, у відповідності до п. 3 ч. 8 ст. 128 ЦПК України, так як судова повістка-повідомлення на 28.07.2026 повернулася до суду із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с. 102-103зв.). Така повістка відправляла за адресою: АДРЕСА_2 і збігається із наданими відомостями самим позивачем у заявах по суті справи – позові (а.с. 1), апеляційній скарзі (а.с. 60), а також, зокрема, і в поданій 27.07.2026 о 18:23:03 через підсистему «Електронний суд» заяві з процесуальних питань щодо відкладення розгляду справи.

З огляду на зазначене, колегія суддів дійшла висновку про те, що заява ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи не підлягає задоволенню.

Вказане в силу ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що у провадженні Приморського районного суду м. Одеси перебувала цивільна справа № 522/17131/21 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про порушення зобов`язання та відшкодування збитків і за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

В рамках розгляду справи № 522/17131/21 встановлено, що 30 червня 2021 року між громадянкою України ОСОБА_5 та громадянином Ізраїлю ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення з розстроченням платежу, згідно якого продавець передав у власність, а покупець приймає у власність нежитлове приміщення за номером 1, загальною площею 235,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Продаж нежитлового приміщення здійснюється за суму 2444462,00 грн, з яких 828175,00 грн покупець сплатив продавцю до підписання цього договору з урахуванням граничної суми розрахунків готівкою, а решту цієї суми покупець зобов`язується сплатити продавцю у гривнях у безготівковій формі наступним чином, а саме: 828 175 грн до 30 липня 2021 року та 788112,70 грн до 30 серпня 2021 року. Сторони домовились, що факт повного розрахунку за цим договором підтверджується Договором про розрахунок, підписи на якому засвідчуються нотаріально. Даний договір посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ковальською В.В. та зареєстровано в реєстрі за № 481, 482.

ОСОБА_1 повідомила ОСОБА_2 , що відповідно до п. 4 Договору купівлі-продажу від 30 червня 2021 року запропоновано йому прибути до приватного нотаріуса Ковальської В.В. за адресою: м. Одеса, вул. Канатна, 10 - 30 серпня 2021 року о 10:00 год. для повного розрахунку за цим договором та укладенням Договору про розрахунок, що підтверджується повідомленням від 25 серпня 2021 року.

Дане повідомлення направлено ОСОБА_6 рекомендованим поштовим повідомленням, про що наявна квитанція від 25 серпня 2021 року.

Свідоцтвом від 30 серпня 2021 року приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ковальська В.В. посвідчила, що ОСОБА_1 30 серпня 2021 року з 10:00 год. до 17:00 год. знаходилась в приміщенні офісу приватного нотаріуса за адресою: м. Одеса, вул. Канатна, 10 , особу ОСОБА_1 встановлено, вказане свідоцтво зареєстровано в реєстрі за № 624.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 27.06.2023 (справа № 522/17131/21) позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 788 112 грн та судовий збір у розмірі 6419,23 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено (а.с. 36-38).

Постановою Одеського апеляційного суду від 11.06.2024 апеляційну скаргу ОСОБА_3 в особі свого представника ОСОБА_7 залишено без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 червня 2023 року в оскаржуваній частині (щодо відмови первісному позивачу ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_2 про відшкодування збитків в розмірі 270000 грн та стягнення моральної шкоди в розмірі 78811 грн) залишено без змін (а.с. 32-35).

05.07.2024 відповідач засобами поштового зв?язку звернувся до позивача з пропозицією повідомити йому зручний для неї час та адресу нотаріуса для укладення договору про розрахунок. Лист повернуто через невручення «за закінчення терміну зберігання» (а.с. 29-31).

09.10.2024 приватний нотаріус Борисова Н.В. прийняла від ОСОБА_2 для передачі ОСОБА_1 на виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27.06.2023, справа № 522/17131/21, грошові кошти у сумі 794532 грн, яка складається із 788112 грн відшкодування збитків та витрат по сплаті судового збору у розмірі 6419,23 грн, на підтвердження чого в матеріалах справи наявна копія повідомлення приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Борисової Н.В. від 09.10.2024 № 240/01-16, адресованого ОСОБА_1 щодо находження грошових коштів у депозит нотаріуса (а.с. 9).

Разом з тим, згідно з Інформацією з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, номер інформаційної довідки: 371055956; дата, час формування: 22.03.2014 о 14:18:25, нежитлове приміщення, загальною площею 235,5 кв.м, за адресою: АДРЕСА_3 , 02.06.2022 передано в іпотеку, документи, подані для державної реєстрації: договір позики, серія та номер: 416, виданий 02.06.2022, видавник: ОСОБА_8 , ПНОМНО; договір іпотеки, серія та номер: 417, 02.06.2022, видавник: ОСОБА_8 , ПНОМНО; договір про внесення змін до іпотечного договору, серія та номер: 605, виданий 25.11.2022, видавник: ПНОМНО ОСОБА_8 ; номер запису про іпотеку: 46980785, іпотекодержатель: ОСОБА_9 , іпотекодавець: ОСОБА_1 (а.с. 47-49).

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що предметом позову є стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних у зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання, правовою природою якого є особлива міра відповідальності боржника та захист втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, для чого важливим у відповідності до вимог ст. 625, 616 ЦК України є саме встановлення чи порушення зобов`язання сталося з вини кредитора.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 мав грошові зобов`язання перед ОСОБА_1 на суму 788112 грн, які визначені рішенням суду від 27.06.2023.

Суд першої інстанції з посиланням на висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 18.10.2017 № 910/8318/16, зазначив, що в даному випадку право кредитора на застосування наслідків згідно з вимогами ст. 625 ЦК України виникає саме з набранням законної сили рішенням суду у справі № 522/17131/24, яким встановлено розмір грошового зобов`язання боржника.

За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб. Отже, за загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до винесення судового рішення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства пов`язують виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду (постанова ВСУ від 18.10.2017 № 910/8318/16).

Оскільки рішення суду від 27.06.2023 оскаржувалося позивачем ОСОБА_1 , а рішення суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду її апеляційної скарги постановлено 11.06.2024, то першим днем прострочки виконання рішення суду буде 12.06.2024, а не 27.06.2023, як вважає позивач, та, відповідно, періодом невиконання рішення суду вважається в даному разі з 12.06.2024 по 09.10.2024.

Здійснивши власний розрахунок, суд першої інстанції зазначив, що сума інфляційних збитків за цей період від суми боргу 788 112 грн складає - 34 325,41 грн, а 3% річних - 7 751,92 грн, всього 42 077,33 грн.

Натомість, відповідач доводить, що затримка виконання ним рішення суду обумовлена навмисними діями позивача, яка ухилялась від прийняття від нього грошових коштів. Відповідач не заперечує, що не сплатив вчасно частину коштів за придбане приміщення за договором від 31.06.2021 (строк сплати якої настав з 30.08.2021), тому в судовому порядку з нього було стягнуто 788112 грн.

Як тільки апеляційний суд (11.06.2024) залишив рішення суду першої інстанції від 27.06.2023 в оскаржуваній частині без змін, 05.07.2024 відповідач засобами поштового зв`язку звернувся до позивача з пропозицією повідомити йому зручний для неї час та адресу нотаріуса для укладення договору про розрахунок. Лист повернуто через невручення «за закінчення терміну зберігання».

09.10.2024 приватний нотаріус Борисова Н.В. прийняла від Каблан Тсахі 788112 грн для передачі ОСОБА_1 на виконання рішення суду.

Суд вважав, що письмова пропозиція покупця (відповідача), що повернулась з причин невручення «за закінчення терміну зберігання», до продавця (позивача) повідомити про зручний для продавця час та адресу нотаріуса для укладення договору про розрахунок, є вагомим аргументом навмисного ухилення продавця від отримання від покупця боргу за рішенням суду, оскільки продавець знала і мала законні підстави очікувати на повернення боргу. До виконавчої служби за примусовим виконанням рішення суду вона не зверталась. Далі покупець в розумні і стислі терміни самостійно, добросовісно вчинив дії щодо передачі боргу продавцю. Натомість продавець, знаючи, що в судовому порядку стягує з покупця частину коштів за договором від 31.06.2021, в цей час (02.06.2022) передала іншій особі нежитлові приміщення в іпотеку за договором позики. Тобто, позивач, знаючи ще з 2022 року, що вона одночасно продала нежитлове приміщення відповідачу і стягує з нього залишок коштів, в цей же час передала його в іпотеку іншій особі, здає його в оренду і далі звертається з цим позовом в 2024 році до суду з наміром стягнути з відповідача ще суми інфляційних втрат та 3% річних за невиконання грошового зобов`язання.

Отже, відповідач повністю зробив оплату за договором, а набути у власність приміщення не може, оскільки інша особа є його іпотекодержателем.

Тобто, невиконання зобов`язання пов`язані саме з виною кредитора в цьому.

За таких обставин суд вважав, що фактично визначені в даному разі позивачем 3% річних та інфляційні втрати є саме способом отримання продавцем (позивачем) доходу, а тому з метою запобігання такому безпідставному збагаченню розмір належної до стягнення з відповідача у зазначеній справі суми відсотків річних слід обмежити.

Суд, оцінивши всі ці обставини справи, необхідні для вирішення питання щодо встановлення підстав для зменшення 3 % річних та інфляційних, дійшов висновку, що з огляду на поведінку позивача і відповідача у спірних правовідносинах, в теперішніх умовах для відповідача є неспівмірним тягарем та не відповідає принципам розумності, справедливості та пропорційності стягнення з відповідача 42077,33 грн. Суд вважав обґрунтованим обмеження розміру стягнення з відповідача суми 3% річних та інфляційних втрат до їх відсутності та відповідно відмови у стягненні.

Переглядаючи оскаржуване рішення за доводами апеляційної скарги, колегія суддів вважає за потрібне зазначити наступне.

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

За пунктом 6 статті 3 ЦК України однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частинами першою-третьою, шостою статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до частини п`ятої статті 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, норми розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Норми цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Такий правовий висновок зроблено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), у якій відступлено від правових висновків, зроблених Верховним Судом України у постановах від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України); та від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, який полягав у тому, що дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п`ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов`язальних правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 вказала, що норми статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 01 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов`язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством.

Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

За змістом частини другої статті 625 ЦК України три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю правовою природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні трьох процентів річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором.

Враховуючи наведене, три проценти річних, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, підлягають застосуванню до порушеного грошового зобов`язання, складовою якого є, зокрема нараховані проценти за користування коштами, строки сплати яких визначено договором.

В постанові Об`єднаної Палати Верховного Суду від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18 зроблено правовий висновок про те, що враховуючи положення частини другої статті 625 ЦК України, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції, а також трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.

Крім того, припис частини 2 статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки - порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 № 686/7081/21).

Так само, Верховний Суд у своїй постанові від 03.04.19 у справі № 757/3725/15-ц виснував про відсутність підстав для задоволення позову та стягнення з Особа_5 на користь Особа_3 трьох відсотків річних та інфляційних втрат через відсутність відповідного судового рішення про стягнення, оскільки конкретизації змісту зобов`язання про відшкодування шкоди за допомогою рішення суду або договору про відшкодування шкоди не відбулося, то і прострочення боржника (особи, що завдала шкоди) не настало.

Отже, оскільки наявність грошового зобов`язання відповідача перед позивачем було підтверджено лише у рішенні Приморського районного суду м. Одеси від 27.06.2023 у справі № 522/17131/21, яке набрало законної сили 11.06.2024 (після його перегляду Одеським апеляційний судом), і яким стягнуто з відповідача на користь позивача загалом 788122 грн, то і обов`язок відповідача виконати таке виникло лише з вказаної дати - 11.06.2024.

З огляду на це, доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції помилково визначив строк, за який позивач має право на звернення із вимогами у порядку ст. 625 ЦК України і, як наслідок, здійснив невірний розрахунок такого стягнення, є помилковими і тому такі колегія суддів відхиляє, оскільки аналіз наведеного вище законодавства у сукупності із відповідною його правозастосовною практикою Верховного Суду, свідчить саме про конкретизацію змісту зобов`язання за допомогою рішення суду, до того ж, такого, що набрало законної сили та є обов`язковим для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України (ч. 1 ст. 18 ЦПК України).

Як не спростовує правильних висновків суду довід скаржника, що наявність договорів позики та іпотеки жодним чином не заважала переходу права власності на спірне приміщення до відповідача, так як одразу після повного розрахунку відповідача за його зобов`язаннями позивач матиме можливість розрахуватися зі своїм позикодавцем та припинити іпотеку, оскільки такі аргументи фактично є припущенням, на якому згідно з положеннями ч. 6 ст. 81 ЦПК України не може ґрунтуватися доказування.

Крім того, відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

В даному випадку, суд першої інстанції, виснувавши про те, що позивач (продавець), знаючи, що в судовому порядку стягує з покупця частину коштів за договором від 31.06.2021, в цей час (02.06.2022) передала іншій особі нежитлові приміщення в іпотеку за договором позики, фактично, відмовляючи у позові, застосував доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильних висновків про те, що фактично визначені в даному разі позивачем 3% річних та інфляційні втрати є саме способом отримання продавцем (позивачем) доходу, а тому з метою запобігання такому безпідставному збагаченню розмір належної до стягнення з відповідача у зазначеній справі суми відсотків річних слід відмовити і доводи апеляційної скарги зазначеного не спростовують.

Погоджуючи вказані висновки суду першої інстанції про те, що відповідач протягом нетривалого часу після набранням рішенням суду про стягнення з нього грошових коштів звертався із пропозицією до позивачки узгодити час передачі коштів та після повернення йому листа «за закінченням терміну зберігання» вже 09.10.2024 вніс приватному нотаріусу Борисовій Н.В. 788112 грн на виконання рішення суду, колегія суддів вважає наявними підстави для застосування до виниклих спірних правовідносин сторін вимог ст. 613 ЦК України та бере до уваги висновки, зроблені 07 вересня 2016 року у справі № 925/96/16 Вищим господарським судом України про те, що "відповідно до статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов`язання, відповідає перед кредитором.

Прострочення боржника не настає, якщо зобов`язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.

Згідно зі статтею 613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, коли він не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов`язку.

Якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов`язок, виконання зобов`язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора.

За таких обставин порушено вимоги Договору, оскільки доказів укладення специфікацій або додаткових угод, в яких містилися б необхідні відомості щодо місця поставки товару позивачем не надано. Відповідач не міг виконати своїх зобов`язань щодо поставки товару відповідно до умов договору.

Така правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 20.05.2014 у справі № 64/366-10, яка у відповідності із приписами ст. 111-28 ГПК України є обов`язковою для врахування судами України».

Інші доводи апеляційної скарги є власним помилковим тлумаченням скаржником виниклих спірних правовідносин та на правильність висновків суду першої інстанції не впливають.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Отже, суд першої інстанції вірно визначився із характером правовідносин сторін, дав їм належну правову оцінку та застосував відповідні норми права, вірно витлумачивши їх у світлі виниклих спірних правовідносин сторін та ухвалив законне та обґрунтоване рішення, вірно оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності, а помилкові доводи апеляційної скарги цих висновків не спростували.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального та процесуального права.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст. 367, 374, 375 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 липня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Дата складення повного тексту постанови – 28 липня 2026 року

Головуючий М.В. Назарова

Судді: В.А. Коновалова

В.В. Кострицький

.