Рішення від 29 липня 2026 р. у справі №160/13713/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 липня 2026 рокуСправа №160/13713/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіПрудника С.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

21.05.2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 відносно ОСОБА_1 стосовно не нарахування та невиплати його середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (нарахування та виплата грошового забезпечення у повному обсязі) за період з 13 вересня 2024 року по 28 квітня 2026 року - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (нарахування та виплата грошового забезпечення у повному обсязі) за період з 13 вересня 2024 року по 28 квітня 2026 року - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100;

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 відносно ОСОБА_1 стосовно не нарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення у повному обсязі за період з 01 липня 2022 року по 28 квітня 2026 року - день фактичної виплати грошового забезпечення у повному обсязі включно за весь час затримки виплати;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення у повному обсязі за період з 01 липня 2022 року по 28 квітня 2026 року - день фактичної виплати грошового забезпечення у повному обсязі включно за весь час затримки виплати.

Означені позовні вимоги вмотивовані тим, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , яка перебувала на грошовому забезпеченні у військовій частині НОМЕР_1 , та був виключений зі списків особового складу і всіх видів забезпечення. Позивач зазначає, що відповідач у період проходження служби здійснював розрахунок його грошового забезпечення із застосуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року, у зв`язку з чим, на думку позивача, було занижено розміри складових грошового забезпечення та пов`язаних із ним виплат. Позивач вказує, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі №160/18690/24 відповідача було зобов`язано здійснити відповідний перерахунок грошового забезпечення, на виконання якого 28 квітня 2026 року на його рахунок були перераховані належні суми грошового забезпечення. Разом із тим, позивач вважає, що відповідачем протиправно не було проведено з ним остаточного розрахунку у повному обсязі у день звільнення, а після здійснення перерахунку та виплати заборгованості - не нараховано та не виплачено середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки остаточного розрахунку відповідно до статей 116, 117 Кодексу законів про працю України. Крім того, позивач зазначає, що у зв`язку з несвоєчасною виплатою належних йому сум грошового забезпечення відповідач зобов`язаний нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» за період з 01 липня 2022 року до дня фактичної виплати заборгованості - 28 квітня 2026 року. На переконання позивача, не нарахування та невиплата зазначених сум свідчить про протиправну бездіяльність військової частини НОМЕР_1 та порушення його права на своєчасне отримання належного грошового забезпечення.

За відомостями з витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.05.2026 року, зазначена вище справа була розподілена та 22.05.2026 року передана судді Пруднику С.В.

27.05.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду прийнято до свого провадження означену позовну заяву та відкрито провадження в адміністративній справі. Витребувано у військової частини НОМЕР_1 довідку про середній заробіток ОСОБА_1 за період з липня 2024 року по серпень 2024 року із зазначенням середньоденної заробітної плати з відрахуванням податків та зборів (без відрахування податків та зборів). Судом зобов`язано витребувані судом докази подати до Дніпропетровського окружного адміністративного суду (також шляхом направлення на електронну адресу Дніпропетровського окружного адміністративного суду (inbox@adm.dp.court.gov.ua; inboxdoas@adm.dp.court.gov.ua) ) у строк до 26.06.2026 року. Судом попереджено військову частину НОМЕР_1 про можливість застосування судом заходів процесуального примусу, зокрема накладення штрафу та винесення окремої ухвали у разі невиконання вимог даної ухвали суду.

05.06.2026 року від військової частини НОМЕР_1 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив щодо задоволення позовних вимог. В обґрунтування своєї правової позиції відповідач зазначив, що підстави для застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки остаточного розрахунку відсутні. Відповідач вказав, що позивача було виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 13.09.2024 відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 13.09.2024 №361, при цьому питання щодо неможливості виключення його зі списків особового складу у зв`язку з непроведенням повного розрахунку не порушувалося. На думку відповідача, позивач фактично надав згоду на виключення зі списків особового складу до проведення всіх необхідних розрахунків, що відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 30.11.2020 у справі №480/3105/19, є виключенням із загального правила щодо відповідальності за несвоєчасний розрахунок. Також відповідач зазначив, що виплата позивачу додатково нарахованих сум грошового забезпечення була здійснена не у зв`язку з несвоєчасним виконанням обов`язку щодо розрахунку при звільненні, а на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.11.2025 у справі №160/18690/25, яким було встановлено необхідність проведення перерахунку грошового забезпечення за період з 01.07.2022 по 19.05.2023. Вказане рішення було виконано після набрання ним законної сили та надходження відповідного бюджетного фінансування, а саме 28.04.2026, коли позивачу перераховано кошти у розмірі 120 989,98 грн. Крім того, відповідач послався на відсутність своєї вини у несвоєчасній виплаті спірних сум, оскільки їх виплата залежала від виконання судового рішення та виділення бюджетних асигнувань. На думку відповідача, відсутність фінансування з боку держави унеможливлювала своєчасне виконання рішення суду, а тому військова частина діяла в межах повноважень та відповідно до вимог чинного законодавства. Щодо вимог про виплату компенсації втрати частини доходів відповідач зазначив, що обов`язковою умовою для її нарахування є факт порушення строків виплати саме нарахованого доходу. Оскільки спірні суми грошового забезпечення були визначені та виплачені позивачу виключно на підставі судового рішення, а не були попередньо нарахованими та несвоєчасно виплаченими, правові підстави для застосування Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» відсутні. Також відповідач заперечив можливість застосування до спірних правовідносин статей 116, 117 Кодексу законів про працю України, зазначивши, що військовослужбовці не перебувають у трудових правовідносинах із військовою частиною, а проходять військову службу як особливий вид публічної служби. На думку відповідача, питання проходження військової служби та виплати грошового забезпечення врегульовані спеціальним законодавством, яке не передбачає такого виду відповідальності, як виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Відповідач також звернув увагу, що право позивача на отримання перерахованих сум виникло лише після ухвалення рішення суду у справі №160/18690/25, тобто вже після його звільнення, а тому такі суми не можуть вважатися належними виплатами, які мали бути виплачені на день виключення позивача зі списків особового складу. Крім того, відповідач послався на правові висновки Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду щодо можливості зменшення розміру відшкодування за статтею 117 КЗпП України з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також зазначив, що у разі встановлення судом підстав для задоволення позовних вимог розмір такого відшкодування має бути зменшений. На підставі викладеного відповідач просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що позивач, ОСОБА_1 проходив військову службу у Збройних Силах України, зокрема у військовій частині НОМЕР_2 , яка перебувала на фінансовому та матеріальному забезпеченні у військовій частині НОМЕР_1 .

Як вбачається з матеріалів справи, позивач перебував на посаді старшого офіцера відділення напрямків та взаємодії оперативного відділу штабу військової частини НОМЕР_2 та проходив військову службу до моменту звільнення з військової служби за станом здоров`я.

Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 13 вересня 2024 року №361, підполковника ОСОБА_1 , колишнього старшого офіцера відділення напрямків та взаємодії оперативного відділу штабу, який перебував у розпорядженні командира військової частини НОМЕР_3 , звільненого наказом командира військової частини НОМЕР_3 (по особовому складу) від 03 вересня 2024 року №453, було звільнено у відставку відповідно до пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», за підпунктом «б» - за станом здоров`я на підставі висновку військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби.

Зазначеним наказом визначено, що позивача з 13 вересня 2024 року виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення, а також направлено до ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно з вказаним витягом наказу, вислуга років позивача станом на 13 вересня 2024 року становила:

календарна вислуга - 10 років 05 місяців 06 днів;

пільгова вислуга - 00 років 05 місяців 14 днів;

загальна вислуга - 10 років 10 місяців 20 днів.

Також наказом військової частини НОМЕР_2 було визначено провести позивачу відповідні виплати при звільненні, зокрема:

виплатити щомісячну премію за особистий внесок у загальні результати служби у розмірі 390 % посадового окладу;

виплатити надбавку за особливості проходження військової служби у розмірі 65 % посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням за період з 01 вересня 2024 року по 13 вересня 2024 року;

виплатити надбавку за вислугу років у розмірі 35 % посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням за період з 01 вересня 2024 року по 13 вересня 2024 року.

Крім того, наказом від 13 вересня 2024 року №361 відповідно до пункту 9 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року №260, було передбачено поновлення та донарахування позивачу виплати грошового забезпечення за період з 23 вересня 2023 року по 15 травня 2024 року у зв`язку із надходженням документів з лікувального закладу, які підтверджували проходження лікування за кордоном.

Також встановлено, що при звільненні позивачу не було надано щорічні основні відпустки за 2022, 2023 та 2024 роки, у зв`язку із чим наказом передбачено виплату:

грошової допомоги для оздоровлення за 2024 рік;

грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2022 рік - 30 календарних днів;

грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2023 рік - 30 календарних днів;

грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2024 рік - 35 календарних днів.

Крім того, позивачу було передбачено виплату одноразової грошової допомоги у зв`язку зі звільненням з військової служби відповідно до пункту 1 розділу ХХХІІ Порядку, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року №260, у розмірі 50 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, тобто за 10 років військової служби.

Також наказом визначено виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2024 рік у сумі 35 984,18 грн та компенсації за невикористані 42 календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2022-2024 роки.

Судом також встановлено, що позивач має статус ветерана війни - особи з інвалідністю ІІ групи внаслідок війни, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_4 , виданим 06 грудня 2024 року, відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

У подальшому, вважаючи, що при нарахуванні та виплаті грошового забезпечення за період проходження військової служби з 01 липня 2022 року по 19 травня 2023 року відповідачем неправильно застосовано розрахункову величину для визначення посадового окладу та окладу за військовим званням, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 листопада 2025 року у справі №160/18690/25 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Суд визнав протиправними дії військової частини НОМЕР_2 щодо обчислення та виплати позивачу грошового забезпечення за період з 01 липня 2022 року по 19 травня 2023 року, а також виплачених у цей період сум грошової допомоги для оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, без урахування належної розрахункової величини.

Суд зобов`язав військову частину НОМЕР_2 здійснити перерахунок відповідних виплат із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року, із застосуванням відповідних тарифних коефіцієнтів згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704, з урахуванням раніше виплачених сум та проведенням відповідної компенсації податку з доходів фізичних осіб.

Крім того, суд зобов`язав військову частину НОМЕР_2 підготувати та направити до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області довідку про щомісячні додаткові види грошового забезпечення та премії позивача за останні 24 календарні місяці служби перед звільненням з урахуванням проведеного перерахунку.

Рішення суду від 17 листопада 2025 року набрало законної сили після повернення апеляційної скарги військової частини НОМЕР_2 ухвалою Третього апеляційного адміністративного суду від 06 січня 2026 року.

Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2026 року відмовлено у відкритті касаційного провадження.

На виконання зазначеного судового рішення військовою частиною НОМЕР_2 було здійснено необхідні організаційні заходи щодо проведення перерахунку та виплати належних позивачу сум. Зокрема, листом військової частини НОМЕР_2 від 06 лютого 2026 року №1542/1515 військовій частині НОМЕР_1 було направлено рапорт юрисконсульта юридичної служби щодо виконання рішення суду у справі №160/18690/25.

Листом військової частини НОМЕР_3 від 14 березня 2026 року №760/15/7698 повідомлено про погодження потреби у коштах для виконання рішення суду та необхідність включення відповідних видатків до основної заявки-розрахунку на фінансування.

Як вбачається з матеріалів справи, 28 квітня 2026 року на розрахунковий рахунок позивача було перераховано суму грошового забезпечення у розмірі 120 989,98 грн., донараховану на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 листопада 2025 року у справі №160/18690/25.

Разом з тим, позивач вважає, що відповідачем допущено порушення строків проведення розрахунку, у зв`язку з чим заявлено вимоги щодо виплати середнього заробітку за час затримки виплати належних сум.

Вважаючи достатніми підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні позивач звернулась з цим позовом до суду.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Вирішуючи спір по суті, суд виходив з такого.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення визначає закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Разом з тим, цим Законом не передбачена відповідальність за порушення строків розрахунку при звільненні.

Водночас така відповідальність врегульована Кодексом законів про працю України.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Тому, до спірних правовідносин підлягають застосуванню відповідні положення Кодексу законів про працю України. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 13.02.2020 у по справі №813/356/16.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України (чинної на момент виключення позивача зі списків особового складу) При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України, в редакції на дату звільнення позивача з військової служби, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з частиною 2 статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Таким чином, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Отже, частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Водночас, частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).

У цьому випадку факт вирішення спору не може вважатись фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником.

Зазначені правові висновки щодо застосування статті 117 КЗпП України викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 по справі №821/1083/17.

Постановою суду від 27.07.2023 у справі №560/11025/22 встановлене право позивача при звільненні з військової служби на отримання грошового забезпечення.

Після виконання зазначеного рішення відповідач не звільняється від встановленої статтею 117 КЗпП України відповідальності у виді виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за весь період невиплати належних позивачу при звільненні сум.

Отже, позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні згідно зі статтею 117 КЗпП України.

Невиплата позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є протиправною.

Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України №1153/2008 від 10.12.2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.

Саме в цей день (день звільнення, або день виключення зі списків частини для військовослужбовців) на підставі статті 116 КЗпП України роботодавець повинен виплатити звільненому працівнику всі суми, що належать йому від підприємства.

Позивача виключено з списків військової частини НОМЕР_2 – 13.09.2024, що не заперечується відповідачем у справі.

Тому відлік строку затримки щодо виплати позивачу заробітної плати розпочинається з 14.09.2024, з дня наступного за днем, у який позивачу не виплачене в повному обсязі грошове забезпечення.

Вирішуючи зазначений спір, суд враховує, що з 19.07.2022 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-IX від 01.07.2022, яким викладена в новій редакції стаття 117 КЗпП України. Цією нормою в редакції з 19.07.2022 передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

У постанові від 29.02.2024 у справі № 460/42448/22 Верховний Суд зазначив, що стягнення середнього заробітку умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції статті 117 КЗпП України і після цього. Період до 19.07.2022 (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте, з 19.07.2022 регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.

Аналогічна правова позиція відображена у постановах Верховного Суду від 28.06.2023 у справі №560/11489/22, від 30.11.2023 у справі №380/19103/22, від 29.01.2024 у справі №560/9586/22.

Відтак, за період з 14.09.2024 по 28.04.2026 регулюється статтею 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ з 19.07.2022 з застосуванням обмеження виплати шістьма місяцями.

Таким чином, з урахуванням приписів статті 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ починаючи з 19.07.2022 позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, який відбувся 28.04.2026, лише в межах шести місяців - з 14.09.2024.

Вирішуючи позовні вимоги щодо розміру середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу за період з 14.09.2024 по 13.03.2025, суд враховує таке.

Відповідно до довідки про доходи військової частини НОМЕР_1 від 04.06.2024 року за період з липня 2024 року по серпень 2024 року ОСОБА_1 , середньоденна заробітна плата позивача складає: 1160,78 (35 984,18 грн (липень 2024 року) + 35 984,18 грн (серпень 2024 року) = 71 968,35 грн/62 календарних дні).

Враховуючи наведене, розмір грошового забезпечення позивача за два місяці служби перед звільненням становив 71 968,35 грн 35 984,18 грн + 35 984,18).

Звідси, середньоденний заробіток позивача становить 1160,78 грн (71 968,35 грн/62 календарних дні).

Отже, період затримки розрахунку при звільненні з 14.09.2024 по 13.03.2025 включно (з урахуванням обмеження 6 місячним строком до 13.03.2025 включно) складає 181 день.

Відповідно, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні становить 210 101,18 грн (середньоденне грошове забезпечення 1160,78 грн х 181 календарних днів).

З зазначених сум роботодавець утримує податок з доходів та інші обов`язкові платежів. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08.11.2018 у справі № 805/1008/16-а.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі №489/6074/23 (№ в ЄДРСР 131035280) зробила наступний висновок:

«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові ВП ВС від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (№ в ЄДРСР 87952206) (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.»

У постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Суд зазначає, що частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 Кодексу законів про працю України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Тобто, якщо працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

В цій постанові Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Крім того, у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум, момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, необхідно враховувати: 1) розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; 2) період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; 3) ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; 4) інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 Кодексу законів про працю України.

Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав Верховний Суд у постановах від 20.05.2020 по справі № 816/1640/17, від 25.09.2020 по справі № 400/3365/19 зазначивши про обов`язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.

При вирішенні даного питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно з середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Судом під час вирішення даної справи врахована правова позиція та механізм врахування коефіцієнта істотності частки складових заробітної плати у порівнянні з середнім заробітком за час затримки розрахунку, викладені Верховним Судом у постанові від 30.10.2019 по справі №806/2473/18.

У вказаному рішенні вказано, що коефіцієнт істотності частки складових заробітної плати (грошового забезпечення) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку розраховується за наступною формулою (з урахуванням предмету спору): частка недоплачених коштів / середній заробіток за час затримки розрахунку * 100 (помножити на 100). Коефіцієнт у відсотках.

Сама ж сума, яка підлягатиме виплаті з урахуванням принципів пропорційності та співмірності, а також істотності частки складових заробітної плати, розраховується за такою формулою: середньоденний розмір грошового забезпечення * (помножити) коефіцієнт істотності частки складових заробітної плати, отримане помножити на кількість днів (календарних або робочих) затримки розрахунку.

Суд враховує зазначений механізм обчислення, сформульований Верховним Судом, та здійснює розрахунок наступним чином:

коефіцієнт істотності частки складових заробітної плати (грошового забезпечення) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку вираховується наступним чином:

- середньоденне грошове забезпечення позивача складає 1160,78 грн.; 71 968,36 грн. / 2 місяці (62 календарний день) = 1160,78 грн.), розрахункова сума середнього заробітку за весь час затримки розрахунку з 14.09.2024 року (наступного для після звільнення) по 13.03.2025 року становить 210 101,18 грн.

- за період з 15.11.2020 року по 15.09.2023 року – 120 989,98 грн. (невиплачена сума грошового забезпечення у день звільнення) / 210 101,18 грн. (розрахункова сума середнього заробітку за весь час затримки розрахунку) х 100 = 57,58 %.

Отже сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 57,58% становить: 1160,78 грн. (середньоденне грошове забезпечення позивача) х 57,58% = 668,37 грн.; 668,37 грн. х 181 (днів затримки розрахунку) = 120 974,97 грн.

З врахуванням принципу співмірності та істотності частки недоплаченої суми коштів порівняно із середнім заробітком, за час затримки розрахунку позивачеві слід виплатити 120 974,97 грн.

Зменшення судом суми стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні здійснено з урахуванням справедливого і розумного балансу між інтересами позивача і відповідача, оскільки стягнення компенсації у розмірі: 210 101,18 грн. за несвоєчасну виплату заборгованості у розмірі 120 989,98 грн. було б явно неспівмірним розміру простроченої заборгованості та майнових втрат позивача.

Можливість зменшення судом суми стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з урахуванням справедливого і розумного балансу між інтересами позивача і відповідача викладена також у постанові Верховного суду від 04.09.2020 року у справі №260/348/19.

Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

З урахуванням вищевикладеного суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог позивача та визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не проведення нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 120 974,97 грн. та належним способом захисту порушених прав позивача є стягнення відповідача на користь позивача вказаних сум.

Щодо позовних вимог про нарахування та виплату позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 липня 2022 року по 28 квітня 2026 року, суд зазначає таке.

Згідно пунктів 2 - 4 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159, компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року. Компенсації підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати (допомога сім`ям з дітьми, державна соціальна допомога особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю, допомога по безробіттю, матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, матеріальна допомога по безробіттю, допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), допомога по вагітності та пологах, щомісячна грошова сума в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, страхові виплати дитині, яка народилася з інвалідністю внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності, тощо); стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника. Сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100. Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держстатом.

З аналізу норм Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, слідує, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: нарахування громадянину належних йому доходів, а саме заробітної плати (грошове забезпечення), пенсії, соціальних виплат, стипендії; доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата); порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців; зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.

Суд зазначає, що законодавчо передбачена компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати. Таку компенсацію не слід плутати з відшкодуванням у зв`язку з затримкою розрахунку з працівником при звільненні. Закон України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» регламентує інший характер відносин, встановлює необхідність виплати компенсації за втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Верховний Суд, розглядаючи справу №240/11882/19, вказував, що у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов`язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 04.04.2018 у справі № 822/1110/16, у постанові від 20.12.2019 у справі №822/1731/16, у постанові від 13.03.2020 у справі № 803/1565/17.

У постанові від 29.04.2021 року у справі №240/6583/20 Верховний Суд вказував, що індексація є складовою заробітної плати та у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства. Використане у статті 3 Закону №2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток нарахованого, але не виплаченого грошового доходу за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення. Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 вказаного Закону №2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 листопада 2025 року у справі №160/18690/25 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Суд визнав протиправними дії військової частини НОМЕР_2 щодо обчислення та виплати позивачу грошового забезпечення за період з 01 липня 2022 року по 19 травня 2023 року, а також виплачених у цей період сум грошової допомоги для оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, без урахування належної розрахункової величини.

Суд зобов`язав військову частину НОМЕР_2 здійснити перерахунок відповідних виплат із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року, із застосуванням відповідних тарифних коефіцієнтів згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704, з урахуванням раніше виплачених сум та проведенням відповідної компенсації податку з доходів фізичних осіб.

Крім того, суд зобов`язав військову частину НОМЕР_2 підготувати та направити до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області довідку про щомісячні додаткові види грошового забезпечення та премії позивача за останні 24 календарні місяці служби перед звільненням з урахуванням проведеного перерахунку.

Рішення суду від 17 листопада 2025 року набрало законної сили після повернення апеляційної скарги військової частини НОМЕР_2 ухвалою Третього апеляційного адміністративного суду від 06 січня 2026 року.

Тобто, остаточно рішення набрало законної сили 06.01.2026, та виконане відповідачем у добровільному порядку 28.04.2026.

Тобто, обов`язок виплатити належне грошове забезпечення виникло у відповідача 06.01.2026.

У даному випадку відсутня протиправна бездіяльність військової частини НОМЕР_1 відносно ОСОБА_1 стосовно не нарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення у повному обсязі за період з 01 липня 2022 року по 28 квітня 2026 року, оскільки обов`язок нарахувати та виплатити належне грошове забезпечення виник після набрання рішення суду законної сили.

Встановлено, що відповідачем добровільно виплачено належну суму грошового забезпечення 28.04.2026, тобто вина відповідача в несвоєчасній виплаті належних сум настає з 06.01.2026 по 28.04.2026.

Таким чином, при виплаті 28.04.2026 позивачу суми грошового забезпечення за період з 01.07.2022 року по 19.05.2023 року на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.11.2025 року у справі №160/18690/25, відповідач мав би виплатити компенсацію за втрату частини доходу.

У постанові від 21.03.2023 року у справі № 620/7687/21 Верховний Суд виклав правову позицію та вказував, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі № 2050-ІІІ слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, серед іншого, заробітна плата (грошове забезпечення) індексація є складовою заробітної плати та у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства. зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 вказаного Закону №2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені. Верховний Суд дійшов висновку, що особа має право на компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов`язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.

Також суд керується правовою позицією Верховного Суду викладеною у постанові від 29.03.2023 року у справі № 120/9475/21-а.

Сума невиплаченого грошового забезпечення перестала бути спірною та стала недоплаченою сумою з набранням законної сили рішенням суду. Відповідач як боржник та особа, яка повинна понести відповідальність за несвоєчасно виплачений дохід позивача має виплатити відповідну компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, з моменту коли дохід сума перестала бути спірною та стала обов`язковою до виплати 06.01.2026 по день фактичного нарахування та виплати 17.04.2026.

Суд вважає, що сума компенсації втрати частини грошових доходів не може бути більшої ніж був розмір самої недоплаченої виплати при звільненні, у даному випадку недоплаченого грошового забезпечення.

У контексті оцінки кожного аргументу (доводу), наданого стороною, суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) і «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів і інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бендерський проти України» від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.

З огляду на такий підхід Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд вважає, що решта аргументів сторін, які мають значення для правильного вирішення спору, на вирішення спірних правовідносин не впливають та не змінюють судовий розсуд цього спору за результатами судового процесу.

В адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов`язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Частиною 2 статті 9 КАС України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною 2 статті 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

В процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору.

Керуючись ст. ст. 2, 77, 78, 139, 242-243, 245-246, 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по виплаті грошового забезпечення за період з 14.09.2024 року по 13.03.2025 року.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні по виплаті грошового забезпечення за період з 14.09.2024 року по 13.03.2025 року у сумі 120 974,97 грн.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 відносно ОСОБА_1 щодо не нарахування та невиплати компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 06.01.2026 року по 28.04.2026 року.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 19.11.2024 року по 31.03.2026 року.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С. В. Прудник