Рішення від 29 квітня 2026 р. у справі №910/12993/25 — Господарський суд міста Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

30.04.2026Справа № 910/12993/25

Господарський суд міста Києва у складі судді Ковтуна С.А., секретар судового засідання Мамонтова О.О., розглянувши матеріали справи

за позовом приватного акціонерного товариства «Грета»

до акціонерного товариства «Таскомбанк»

про визнання недійсними правочину та в частині акту,

Представники:

від позивача Марченко О.Г.

від відповідача Писаренко О.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне акціонерне товариство (далі - ПрАТ) «Грета» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до акціонерного товариства «Таскомбанк» (далі - АТ «Таскомбанк»), в якому просить:

- визнати недійсним додаток 20 І від 23.10.2023 до генерального договору про надання банківських послуг (мультивалютний) № Т 09.12.2014 К 1874 від 27.03.2018 (в редакції договору № 9 від 23.10.2021), укладений між акціонерним товариством «Таскомбанк» та приватним акціонерним товариством «Грета»;

- визнати акт акціонерного товариства «Таскомбанк» - протокольне рішення засідання комітету з управління непрацюючими активами АТ «Таскомбанк» від 23.12.2022 (протокол № 231222/1) частково недійсним у тій частині, що стосується прийняття у власність АТ «Таскомбанк» майна ПрАТ «Грета» в рахунок часткового погашення заборгованості, у першу чергу за основним боргом та процентами за кредитною лінією в Євро за субкредитною угодою - додатком 20 І від 23.10.2023 до генерального договору про надання банківських послуг (мультивалютний) № Т 09.12.2014 К 1874 від 27.03.2018.

Суд своєю ухвалою від 21.10.2025 залишив без руху позовну заяву.

Позивач у строк, встановлений судом, усунув недоліки позовної заяви

Суд своєю ухвалою від 04.11.2025 відкрив провадження у справі № 910/12993/25, постановив розглядати справу в порядку загального позовного провадження.

Вимоги про недійсність додатку 20 І від 23.10.2023, який є субкредитною угодою до генерального договору про надання банківських послуг (мультивалютний) № Т 09.12.2014 К 1874 від 27.03.2018 (далі - Субкредитна угода) ґрунтується на невідповідності її Фінансовій угоді (Проект «Основний кредит для малих та середніх підприємств та компаній з середнім рівнем капіталізації») між Україною та Європейським інвестиційним банком, що ратифікована Законом України 15 липня 2015 року № 601-VIII (далі - Міжнародна угода), а тому є частиною національного законодавства України. Обґрунтовуючи таку невідповідність позивач зазначає, що:

- Субкредитна угода, всупереч підпунтків b-c пункту 6.03 Міжнародної угоди, не містить прямого посилання на міжнародну угоду та спеціального формулювання;

- процентра ставка за Субкредитною угодою становить 7%, що майже у 2 рази вище, ніж середня ставка по ринку;

- всупереч Міжнародній угоді (підпунтків «f», «iv» пункту 6.03, пункту 6.5) Субкредитна угода не передбачає проведення відкриттго міжнародного тендеру;

- Субкредитна угода, всупереч підпунтку «x» пункту 6.03 Міжнародної угоди, не містить умови про необхідність застосування стандартів законодавства ЄС в тій мірі, в якій вони впроваджені законами України, або в тій мірі, в якій вони визначені Банком (Європейський інвестиційний банк).

Ці обставини, на думку позивача, свідчать про те, що зміст Субкредитної угоди суперечить актам цивільного законодавства, що є підставою її недійсності (ст. 202, ст. 215 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України).

Обґрунтовуючи вимогу про визнання частково недійсним протокольного рішення засідання комітету з управління непрацюючими активами АТ «Таскомбанк» від 23.12.2022 (протокол №231222/1) у частині, що стосується прийняття у власність АТ «Таскомбанк» майна ПрАТ «Грета» в рахунок часткового погашення заборгованості, у першу чергу за основним боргом та процентами в євро, в другу чергу за основним боргом та процентами по траншах в гривні, позивач посилається на те, що всупереч Субкредитній угоді та нормам чинного законодавства: АТ «Таскомбанк» неправомірно визначено черговість погашення боргу за кредитним договором; відповідач не мав права змінювати строки повернення кредиту в односторонньому порядку без погодження з Міністерством фінансів України; відповідачем змінено порядок повернення позики за Міжнародною угодою; відповідачем не було розміщено на власному вебсайті інформаційної сторінки про Проект Європейського інвестиційного банку; відповідачем не виконано умови надання субкредитів; невідповідність АТ «Таскомбанк» обов`язковим вимогам до банків - учасників проекту «Основний кредит для малих та середніх підприємств та компаній з середнім рівнем капіталізації», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 № 1054».

Відповідач відхилив позов повністю. Заперечуючи проти позову відповідач посилається на обрання позивачем неналежного способу захисту, оскільки останній повинен був захищати свої права щодо відсутності заборгованості за генеральним договором про надання банківських послуг (мультивалютний) № Т 09.12.2014 К 1874 від 27.03.2018, складовою якого є Субкредитна угода, у межах справи № 905/781/22, що розглядалась Господарським судом Донецької області за позовом АТ «Таскомбанк» до ПрАТ «Грета» про стягнення заборгованості за цим договором. У цій справі 27.02.2024 судом ухвалено рішення, що набрало законної сили, про часткове задоволення позову АТ «Таскомбанк» на суму 47873981,03 грн. Під час розгляду справи № 905/781/22 Господарський суд Донецької області дослідив кредитний договір, забезпечувальні договори до нього, розрахунки заборгованості, виписки по рахункам, та встановив преюдиційні обставини правомірності надання АТ «Таскомбанк» кредитних коштів позивачу, часткового погашення заборгованості за рахунок позасудового набуття АТ «Таскомбанк» права власності на іпотечне нерухоме та заставне рухоме майно, та залишок заборгованості за Кредитним договором в розмірі 47873981,03 грн. Такі дії позивача, на думку відповідача, суперечать принципу правової визначеності, оскільки фактично мають на меті переглянути висновки суду у справі № 905/781/22.

Також відповідач наводить чисельні інші судові провадження між сторонами у спірних правовідносинах, у яких ухвалені рішення, що набрали законної сили:

- справа № 910/11799/23 за позовом ПрАТ «Грета» до АТ «Таскомбанк» про внесення змін до кредитного договору. Господарський суд міста Києва у ній 01.11.2023 відмовив у задоволені позову. Суд вказав на застосування неналежного способу захисту, оскільки захищати своє право з приводу наявності чи відсутності заборгованості за кредитним договором ПрАТ «Грета» мала у справі № 905/781/22;

- справа № 910/6171/23 за позовом ПрАТ «Грета» до АТ «Таскомбанк» про визнання одностороннього правочину (вимоги від 26.09.2022 про дострокове стягнення боргу за кредитним договором) недійсним. Господарський суд міста Києва 07.09.2023 відмовив у задоволенні позову;

- справа № 910/5899/23 за позовом ПрАТ «Грета» до АТ «Таскомбанк» про стягнення пені. Господарський суд міста Києва 20.09.2023 відмовив у позові;

- справа № 910/3648/23 за позовом ПрАТ «Грета» до АТ «Таскомбанк» про оскарження набуття АТ «Таскомбанк» права власності на заставлене майно. Господарський суд міста Києва 29.11.2023 позов залишив без розгляду.

- справа № 910/5058/23 за позовом ПрАТ «Грета» до АТ «Таскомбанк» про визнання зобов`язань за кредитним договором припиненими. Господарський суд міста Києва 15.07.2024 відмовив у задоволенні позову, що залишено без змін 16.04.2025 Верховним Судом;

- справа № 910/1091/24 за позовом ПрАТ «Грета» до АТ «Таскомбанк», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Горбурова Кирила Євгеновича про оскарження набуття АТ «Таскомбанк» права власності на іпотечне та заставне майно, зокрема: визнання недійсним (незаконним) рішень в т.ч. протокольного рішення засідання комітету з управління непрацюючими активами АТ «Таскомбанк» від 23.12.2022 (протокол № 231222/1). Господарський суд Донецької області 24.09.2024 відмовив у задоволенні позову.

Відповідач вважає, що повторне намагання оскаржити протокольне рішення засідання комітету з управління непрацюючими активами АТ «Таскомбанк» від 23.12.2022 (протокол №231222/1) у частині, що стосується прийняття у власність АТ «Таскомбанк» майна ПрАТ «Грета» в рахунок часткового погашення заборгованості, є спробою переглянути висновки суду у справі № 910/1091/24, в якій відмовлено у задоволенні позову про оскарження набуття права власності на предмети забезпечення. Оскаржуване протокольне рішення АТ «Таскомбанк» прийнято у повній відповідності як внутрішніх нормативних актів відповідача, так і відповідає вимогам чинного законодавства.

Позивач подав клопотання про залучення до участі у справі як третіх осіб Міністерства фінансів України, Міністерства закордонних справ та Європейського інвестиційного банку.

Суд відмовив про що постановив ухвалу, яку заніс до протоколу судового засідання від 08.12.2025.

Відповідно до частин 1-3 ст. 50 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов`язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. У заявах про залучення третіх осіб і у заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити до участі у справі.

Заявник не зазначив, яким чином рішення суду може вплинути на права та обов`язки Міністерства фінансів України, Міністерства закордонних справ та Європейського інвестиційного банку.

Розглянувши надані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, всебічно та повно з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти позову, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив:

27 березня 2018 року публічне акціонерне товариство «Таскомбанк» (Банк) та приватне акціонерне товариство «Грета» (позичальник) уклали генеральний договір про надання банківських послуг № Т 09.12.2014 К 1874 (далі - Кредитний договір), що складається з двох частин, які нероздільно пов`язані між собою та додатків.

За умовами цього договору банк зобов`язався надавати позичальнику банківські послуги на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, визначених цим договором, а позичальник зобов`язується сплачувати кредит у строки/терміни та в порядку, визначених цим договором, сплачувати проценти та комісії у розмірі та у порядку, визначених цим договором, а також виконувати інші обов`язки, передбачені цим договором та чинним законодавством.

Сторони погодили генеральний ліміт: 153600000,00 грн; генеральний строк: з 27 березня 2018 по 31 грудня 2026 року; валюта надання банківських послуг: гривня/євро; процентна ставка та тип (фіксована/змінювана) процентної ставки за банківською послугою (кредитом) визначається у відповідному додатку щодо надання банківської послуги.

Згідно з договором № 9 від 23.10.2021 про внесення змін та доповнень до генерального договору про надання банківських послуг (мультивалютний) № Т 09.12.2014 К 1874 від 27.03.2018 Кредитний договір було викладено в новій редакції, згідно з якою фінансування та послуги які надаються Банком позичальнику за цим договором у валюті та на строки визначені умовами цього договору, відповідними додатками щодо надання окремої банківської послуги, у т. ч. - надання невідновлювальної кредитної лінії з графіком зменшення ліміту (кредит за рахунок позики Європейського інвестиційного банку в рамках спільного з Україною Проекту «Основний кредит для малих та середніх підприємств та компаній з середнім рівнем капіталізації», далі «Субкредитна угода») - (пункт 3 частини № 1 Кредитного договору).

У п. 4 частини № 1 Кредитного договору зазначено визначення термінів, що використовуються в Кредитному договорі для Субкредитної угоди з урахуванням особливостей позики Європейського інвестиційного банку в рамках спільного з Україною Проекту «Основний кредит для малих та середніх підприємств та компаній з середнім рівнем капіталізації».

У додатку № 20 І від 23.10.2021 до Субкредитної угоди сторони погодили умови надання невідновлювальної кредитної лінії на суму 1000000 Євро із процентною ставкою 7% річних і терміном користування банківською послугою до 22.10.2024.

У Субкредитній угоді зазначено, що кредит надається за рахунок позики Європейського інвестиційного банку в рамках спільного з Україною Проекту «Основний кредит для малих та середніх підприємств та установ з середнім рівнем капіталізації».

Фінансова угода (Проект «Основний кредит для малих та середніх підприємств та компаній з середнім рівнем капіталізації») між Україною та Європейським інвестиційним банком підписана у м. Києві 24.12.2014 (Міжнародна угода).

16.08.2015 набрав чинності Закон України від 15 липня 2015 року № 601-VIII, який ратифікував цю угоду та з дати набрання чинності якого набрала чинність угода.

Відповідно до пункту 6.03 статті 6 Міжнародної угоди Позичальник (яким є Україна) забезпечує, щоб кожен Посередник (в цьому випадку таким є АТ «Таскомбанк»):

- забезпечував, щоб кожному Кінцевому бенефіціару було повідомлено в кожній Субкредитній угоді про походження коштів або інвестицій, що надійшли в розпорядження останнього відповідно до цієї Угоди (підпункт «b»);

- забезпечував, відповідно до вимог Банку (Європейського інвестиційного банку), щоб кожна Субкредитна угода містила заяву, яка чітко відображає те, що фінансування було надане з використанням, повністю або частково, коштів, наданих Банком відповідно до цієї Угоди (підпункт «c»);

- забезпечував, щоб фінансові умови, які застосовуються до кожної Субкредитної угоди, відображали вигоду фінансування, що надається Банком, та щоб така вигода (яка має періодично визначатися Банком для кожного Посередника) чітко визначалася та прозоро вказувалася для відповідного Кінцевого бенефіціара шляхом включення в кожну Субкредитну угоду наступної статті:

«Участь Європейського інвестиційного банку.

Європейський інвестиційний банк, фінансуюча установа Європейського Союзу, створена Статтею 308 Договору про функціонування Європейського Союзу, бере участь разом з місцевими фінансовими установами у фінансуванні інвестиційних програм, які відповідають цілям Європейського Союзу. Позика, що надається, відповідає всім критеріям прийнятності для фінансування Європейським інвестиційним банком. ( ) надає ( ) фінансову вигоду, що відображується на процентній ставці. Така фінансова вигода становить мінімум 25 базисних пунктів (що становить 0,25% річних) у порівнянні з річною процентною ставкою, яку ( ) застосовував би до цієї позики без участі ЄІБ.» ( підпункт «е»);

- забезпечував, щоб у кожній Субкредитній угоді Кінцевий бенефіціар зобов`язався купувати обладнання, забезпечувати надання послуг та замовляти роботи для Субпроекту шляхом проведення відкритого міжнародного тендеру або інших прийнятних процедур закупівель, як визначено у відповідному Додатковому листі (підпункт «іv» підпункту «f»);

- оформлювати та реалізовувати Субпроект відповідно до належних стандартів законодавства ЄС в тій мірі, в якій вони впроваджені законами України, або в тій мірі, в якій вони визначені Банком до дати цієї Угоди, а також згідно відповідних законів України (підпункт «x»).

На виконання наведених вище вимог Міжнародної угоди у Субкредитній угоді:

- зазначено, що кредит надається за рахунок позики Європейського інвестиційного банку в рамках спільного з Україною Проекту «Основний кредит для малих та середніх підприємств та установ з середнім рівнем капіталізації»;

- включено статтю (пункт 2.1) відповідно до редакції підпункт «е» пункту 6.03 статті 6 Міжнародної угоди;

- передбачено обов`язок Кінцевого бенефіціара (позивача) купувати обладнання, замовляти послуги та роботи для Субпроекту шляхом проведення процедури закупівель, яка забезпечить належний вибір товарів, робіт та послуг за конкурентною ціною та у встановлені строки (п. 3.9);

- зобов`язано Кінцевого бенефіціара (позивача) реалізовувати Субпроект відповідно до екологічного законодавства чинного законодавства України з охорони навколишнього середовища (п. 3.5.), підтримувати дійсність всіх дозволів, необхідних для реалізації Субпроекту (п. 3.15), оформлювати та реалізовувати Субпроект відповідно до належних стандартів законодавства ЄС в тій мірі, в якій вони впроваджені законами України, або в тій мірі, в якій вони визначені Банком до дати цієї Угоди, а також згідно відповідних законів України (п. 3.16).

Отже, доводи позивача про невідповідність Субкредитної угоди пункту 6.03 статті 6 Міжнародної угоди не відповідають дійсності.

Фактично метою подачі цього позову позивачем є спроба створити вигадані передумови для переоцінки обставин щодо наявності заборгованості, стягнутої у межах судової справи № 905/781/22.

З огляду на це суд зазначає, що за змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частинами першою та другою статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та / або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) відкрито провадження у справі, належним позивачем.

Особа, яка звертається до суду з позовом, реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, вказує у позові власне суб`єктивне уявлення про її порушене право та / або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Позивач звертаючись до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке його право та / або охоронюваний законом інтерес порушене особою, до якої пред`явлений позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права / інтересу. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та / або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

Положення частини другої статті 16 ЦК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

ЦК України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вимога про визнання правочину недійсним може бути пред`явлена особами, визначеними у ЦК України та інших законодавчих актах, що встановлюють оспорюваність правочинів, а саме: 1) однією зі сторін правочину або 2) заінтересованою стороною (не стороною правочину), тобто особою, чиї права та/або охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Цивільний кодекс України не дає визначення поняття «заінтересована особа». Зазначене поняття є оціночним, а тому коло заінтересованих осіб має з`ясовуватись у кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом. Суди мають надати обґрунтовану оцінку доводам позивача про те, в чому саме полягає заінтересованість позивача щодо спірного правочину, які права та/або інтереси позивача (не сторони договору) порушує оспорюваний ним правочин.

Такі правові позиції викладені у постановах об`єднаної палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 та від 02.09.2022 у справі № 916/144/17.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Правовий висновок щодо ефективності вимоги про визнання договору недійсним без одночасного заявлення позовної вимоги про реституцію наведено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 905/77/21 від 26 травня 2023 року.

Зокрема об`єднана палата зазначила, що відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

У статті 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 і від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).

Частинами 1 і 2 статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (аналогічний висновок викладено в пунктах 64 і 65 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15).

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову. Якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абзацом 2 частини 5 статті 216 ЦК України зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів (такий правовий висновок викладено в пунктах 80- 82 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15 та в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19).

Об`єднана палата вважає не ефективним такий спосіб судового захисту, як визнання недійсним виконаного договору без одночасного заявлення позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину з таких підстав.

Здійснюючи правосуддя суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Однак якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ГПК України).

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 05.05.2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02)).

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17).

Об`єднана палата зазначає, що визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 ГПК України (частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України).

Аналогічні висновки сформульовано в пунктах 5.5- 5.8, 5.12, 5.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19.

Об`єднана палата наголосила, що, фактично уточнюючи висновок, викладений в пункті 5.29 постанови від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, Велика Палата Верховного Суду в пункті 154 постанови від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц звернула увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 ЦК України).

Отже, позовна вимога про визнання виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача.

У суду відсутні підстави для відступу він наведеного вище правого висновку, а тому позов не підлягає задоволенню.

Підсумовуючи наведене суд відмовляє у задоволенні позову про визнання недійсною Субкредитної угоди.

У забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором Банк та ПрАТ «Грета» уклали:

1) іпотечний договір (із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя), посвідчений 27.03.2018, Радіоновим Ю.В. приватним нотаріусом Дружківського міського нотаріального округу Донецької області, зареєстровано в реєстрі за №553 (об`єкт нерухомості, загальною площею 51820,6 кв.м., що знаходиться за адресою Донецька область, м.Дружківка, вул. Чайковського буд.1; земельна ділянка, загальною площею 7,7345 га, кадастровий №1411700000:00:002:0495, яка знаходиться за адресою: Донецька область, м. Дружківка, вулиця Чайковського, будинок 1 (один);

2) іпотечний договір (із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя), посвідчений 27.03.2018, Радіоновим Ю.В. приватним нотаріусом Дружківського міського нотаріального округу Донецької області, зареєстровано в реєстрі за №555 (об`єкт нерухомості, загальною площею 5196,4 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; земельна ділянка, загальною площею 2,2317 га, кадастровий №1422481500:01:000:0015, яка знаходиться за адресою: Донецька область, Костянтинівський район, Білокузминівська сільська рада).

3) іпотечний договір (із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя), посвідчений 27.03.2018, Радіоновим Ю.В. приватним нотаріусом Дружківського міського нотаріального округу Донецької області, зареєстровано в реєстрі за №557 (нежитлове приміщення, загальною площею 169,5 кв.м., що знаходиться за адресою: Донецька область. м. Дружківка, вулиця Чайковського, 10);

4) договір застави від 26.02.2020, посвідчений Радіоновим Ю.В. приватним нотаріусом Дружківського міського нотаріального округу Донецької області та зареєстрованого в реєстрі за №313 (лінія штампування на основі багатопрофільного пресу моделі DM 100 LEVOR 4, потужністю 1000 тн., інвентарний номер 3177, а також обладнання у кількості 334 найменувань);

5) договір застави від 26.02.2020, посвідчений Радіоновим Ю. В. приватним нотаріусом Дружківського міського нотаріального округу Донецької області та зареєстрований в реєстрі за №314 (маніпулятор координатний для нанесення клею 2 МЄК 001-02 та обладнання і споруди у кількості 235 найменувань);

6) договір застави від 29.05.2020, посвідчений Радіоновим Ю.В. приватним нотаріусом Дружківського міського нотаріального округу Донецької області та зареєстрованого в реєстрі за №678 (котел опалювальний твердопаливний водогрійний «ALTER» KBT-SHF-600 кВт (ВІО) заводський номер KBT-SHF-100001019);

7) договір застави від 09.11.2020, посвідчений Радіоновим Ю.В. приватним нотаріусом Дружківського міського нотаріального округу Донецької області та зареєстрованого в реєстрі за №1623 (устаткування у кількості 538 найменувань (735 одиниць);

8) договір застави від 29.11.2021, посвідченого Радіоновим Ю.В. приватним нотаріусом Краматорського районного нотаріального округу Донецької області та зареєстрованого в реєстрі за №2252 (обладнання, яке використовується у виробництві побутових плит, у кількості 21 одиниця);

9) договір застави від 24.06.2021, посвідченого Радіоновим Ю.В. приватним нотаріусом Краматорського районного нотаріального округу Донецької області та зареєстрованого в реєстрі за №1016 (обладнання у кількості 40 найменувань та технологічний транспортний засіб автонавантажувач TOYOTA 32- 8FG30).

23 грудня 2022 року комітет з управління непрацюючими активами Банку провів засідання щодо затвердження плану заходів за генеральним договором про надання банківських послуг № Т 09.12.2014 К 1874 від 27.03.2018 та прийняв рішення, оформлені протоколом від 23.12.2022 №231222/1, про прийняття у власність Банку предметів іпотеки в рамках Закону України «Про іпотеку» в рахунок часткового погашення заборгованості в першу чергу за основним боргом та за процентами по лінії євро, в другу чергу - за основним боргом по траншах у гривні, далі по процентах траншів в гривні за генеральним договором про надання банківських послуг № Т 09.12.2014 К 1874 від 27.03.2018 позичальника ПрАТ «Грета», шляхом реєстрації права власності на підставі іпотечного застереження або укладання договору про задоволення вимог іпотекодержателя за вартістю згідно із звітом про оцінку від 19.12.2022 суб`єкта оціночної діяльності ПП «Академія оцінки і права», з метою подальшої реалізації майна з балансу банка; після оформлення права власності на предмети іпотеки визначені в п.1 цього розділу протокольного рішення, прийняти у власність банку майно, передане в заставу, в рахунок часткового погашення заборгованості в першу чергу за основним боргом та за процентами лінії в євро, в другу чергу за основним боргом по траншах у гривні, далі по процентах траншів в гривні за генеральним договором про надання банківських послуг №Т 09.12.2014 К 1874 від 27.03.2018 позичальника ПрАТ «Грета», за вартістю згідно із звітом про оцінку від 20.12.2022 суб`єкта оціночної діяльності ПП «Академія оцінки і права», з метою подальшої реалізації майна з балансу банка.

27.12.2022 Банк звернув стягнення на предмети іпотеки шляхом реєстрації права власності на предмети іпотеки в рахунок виконання зобов`язання по Кредитному договору в порядку встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку», п. 61 Постанови КМУ від 25.12.2015 №1127 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та умовами іпотечних договорів, за ринковою вартістю в розмірі 39495400,00 грн, визначеною ПП «Академія оцінки і права» у звіті від 19.12.2022.

Звернення стягнення на предмети застави відбулось шляхом переходу до заставодержателя права власності на предмети застави в рахунок виконання зобов`язання по Кредитному договору в порядку встановленому статтями 24-29 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» та умовами договорів застави за ринковою вартістю в розмірі 43346904,00 грн, визначеною ПП «Академія оцінки і права» у звіті від 20.12.2022.

Таким чином, за рахунок майна, набутого у власність Банку, була погашена частково заборгованість ПрАТ «Грета» за Кредитним договором в сумі 1060781,96 євро та 41441864,39 грн, що в гривневому еквіваленті становить 82842304,00 грн.

У межах справи № 905/781/22 судом було встановлено фактичні обставини справи щодо часткового погашення заборгованості позивача за Кредитним договором за рахунок позасудового набуття Банком права власності на нерухоме та рухоме за іпотечними договорами та договорами застави в розмірі 1060781,96 євро та 41441864,39 грн.

Суд вважає, що у разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного права, та такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання недійсним рішення Банку, яким ініційовано прийняття майна у власність, не є належним способом захисту, оскільки ПрАТ «Грета» повинна була захищати свої права щодо наявного розміру заборгованості у межах справи № 905/781/22.

Вимоги про визнання недійсним рішення про прийняття у власність предметів іпотеки, як і вимоги про визнання недійсною Субкредитної угоди, є спробою створити вигадані передумови для переоцінки обставин щодо наявності заборгованості, стягнутої у межах судової справи № 905/781/22, та у справі справа № 910/1091/24 про оскарження набуття АТ «Таскомбанк» права власності на іпотечне та заставне майно.

З огляду на це суд відмовляє у задоволенні позову повністю.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України суд покладає судові витрати на позивача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 232, 233, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

Відмовити повністю приватному акціонерному товариству «Грета» у позові до акціонерного товариства «Таскомбанк».

Покласти судові витрати на приватне акціонерне товариство «Грета».

Відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно з ч. 1 ст. 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана до Північного апеляційного господарського суду.

Повний текст рішення складений 30.07.2026.

Суддя С.А. Ковтун