Постанова від 21 липня 2026 р. у справі №910/3149/26 — Північний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" липня 2026 р. Справа № 910/3149/26

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Горбасенка П.В.

суддів: Сибіги О.М.

Сковородіної О.М.

за участю секретаря судового засідання Байдрелової М.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури

на ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.06.2026 у справі № 910/3149/26 (суддя Мудрий С.М.)

за заявою Київської міської прокуратури про забезпечення позову у справі

за позовом заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської державної адміністрації

до 1. Національної академії наук України

2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Стандарт Енерджи»

про визнання недійсним договору

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 22.07.2026

УСТАНОВИВ:

Заступник керівника Київської міської прокуратури (далі - прокурор / прокуратура) в інтересах держави в особі Київської міської державної адміністрації (далі - позивач / КМДА) звернувся до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Національної академії наук України (далі - відповідач 1 / НАН України) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Стандарт Енерджи» (далі - відповідач 2 / ТОВ «Стандарт Енерджи») про визнання недійсним договору щодо організації та фінансування будівництва об`єкта нерухомого майна № 1/10/2025 від 01.10.2025 (далі - спірний договір).

Позовні вимоги мотивовані тим, що спірний договір було укладено між відповідачами 1 та 2 всупереч приписам ст. 17, 84, 92, 95, 96, 102-1, 122 Земельного кодексу України, ст. 413, 414 Цивільного кодексу України, за відсутності у НАН України як постійного землекористувача прав на передання у користування третім особам земельної ділянки державної форми власності загальною площею 0,482 га, що розташована по проспекту Науки, 39 в місті Києві, кадастровий номер: 8000000000:82:415:0305. Вказані обставини, за доводами прокуратури, свідчать про порушення інтересів держави, оскільки правочин спрямований на незаконне набуття ТОВ «Стандарт Енерджи» прав на вказану земельну ділянку, що є підставою для визнання такого правочину недійсним.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 30.03.2026 прийняв позовну заяву прокурора до розгляду, відкрив провадження у справі № 910/3149/26, постановив здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначив підготовче засідання.

11.05.2026 з використанням підсистеми «Електронний суд» до Господарського суду міста Києва Київською міською прокуратурою (далі - заявник) подано заяву про вжиття заходів забезпечення позову, у якій заявник просив суд:

- заборонити НАН України та ТОВ «Стандарт Енерджи», а також будь-яким іншим особам вчиняти будь-які дії щодо проведення підготовчих, вишукувальних та будівельних робіт на земельній ділянці загальною площею 0,4820 га по проспекту Науки, 39 у Голосіївському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:82:415:0305) до набрання законної сили рішенням у цій справі;

- заборонити Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради, Державній інспекції архітектури та містобудування України реєструвати повідомлення та / або декларації про початок виконання будівельних робіт, декларації про готовність об`єктів до експлуатації на земельній ділянці загальною площею 0,4820 га по проспекту Науки, 39 у Голосіївському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:82:415:0305) до набрання законної сили рішенням у цій справі.

Обґрунтовуючи необхідність вжиття заходів забезпечення позову, прокуратура посилалася на те, що спірний договір передбачає забудову земельної ділянки державної форми власності, яка перебуває у постійному користуванні НАН України, без волевиявлення її власника - держави в особі Київської міської (військової) державної адміністрації. На думку заявника, реалізація договору до вирішення спору по суті може призвести до здійснення підготовчих і будівельних робіт, зміни фізичного стану земельної ділянки, виникнення речових прав на об`єкти будівництва та їх подальшого відчуження, що істотно ускладнить або зробить неможливим ефективний захист інтересів держави в межах цього судового провадження та зумовить необхідність звернення з новими позовами.

02.06.2026 Господарський суд міста Києва постановив ухвалу про відмову у задоволенні заяви Київської міської прокуратури про забезпечення позову.

Суд першої інстанції у цій ухвалі виходив із того, що заявлені прокурором заходи забезпечення позову фактично зводяться до заборони сторонам виконувати умови оспорюваного договору, що має ознаки часткового вирішення спору по суті та суперечить положенням ч. 11 ст. 137 Господарського процесуального кодексу України і принципу презумпції правомірності правочину.

Крім того місцевий господарський суд зазначив, що прокурором не надано належних і допустимих доказів на підтвердження існування обставин, які б свідчили про реальну загрозу істотного ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту або поновлення порушених прав та інтересів держави у разі невжиття заходів забезпечення позову, а наведені ризики ґрунтуються лише на припущеннях.

Також Господарський суд міста Києва дійшов висновку, що заявлена вимога про заборону уповноваженим органам реєструвати документи у сфері містобудівної діяльності не пов`язана безпосередньо з предметом позову, є передчасною, не підтверджена матеріалами справи та призводить до втручання у дискреційні повноваження відповідних органів.

Не погодившись з прийнятою ухвалою суду, прокуратура звернулася до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.06.2026 у справі № 910/3149/26 та ухвалити нове судове рішення, яким заяву Київської міської прокуратури про вжиття заходів забезпечення позову задовольнити у повному обсязі.

В обґрунтування доводів та вимог апеляційної скарги прокурор (далі - скаржник) посилається на те, що суд першої інстанції неправильно застосував норми процесуального права, неповно з`ясував обставини, які мають значення для вирішення питання про забезпечення позову, та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для вжиття відповідних заходів.

Скаржник стверджує, що заявлені заходи забезпечення позову не спрямовані на припинення виконання оспорюваного договору чи застосування наслідків його недійсності, а мають на меті виключно збереження спірної земельної ділянки у незмінному стані до вирішення спору по суті, недопущення її забудови та забезпечення ефективності обраного способу судового захисту. На думку скаржника, суд першої інстанції безпідставно застосував правові висновки Верховного Суду, сформовані у спорах щодо договорів публічних закупівель, які не є релевантними до спірних правовідносин, пов`язаних із захистом прав держави на земельну ділянку.

За доводами прокурора, невжиття заходів забезпечення створює реальний ризик здійснення відповідачами підготовчих, проєктних та будівельних робіт, що може призвести до забудови земельної ділянки, виникнення прав третіх осіб на новостворені об`єкти нерухомості та необхідності звернення з новими позовами, зокрема про знесення об`єктів будівництва, що унеможливить ефективний захист прав держави в межах одного судового провадження. При цьому скаржник вважає, що місцевий господарський суд застосував надмірний стандарт доказування, фактично вимагаючи підтвердження вже розпочатого будівництва, тоді як достатнім є існування обґрунтованої ймовірності настання негативних наслідків. Крім того прокуратура зазначає, що Господарський суд міста Києва, відмовивши у витребуванні доказів, які перебувають у володінні відповідачів, одночасно поклав у основу оскаржуваної ухвали відсутність саме цих доказів.

До того ж скаржник не погоджується з висновком суду першої інстанції про втручання заявленого заходу забезпечення позову у дискреційні повноваження органів державного архітектурно-будівельного контролю, зазначаючи, що повноваження щодо реєстрації повідомлень та декларацій про початок виконання будівельних робіт не є дискреційними, оскільки за наявності передбачених законом умов відповідні органи зобов`язані здійснити їх реєстрацію. На думку прокурора, заборона здійснювати такі реєстраційні дії є співмірним та необхідним заходом забезпечення позову, який не порушує балансу інтересів сторін, має тимчасовий характер, спрямований на збереження існуючого стану до вирішення спору по суті та забезпечує можливість ефективного захисту прав держави.

Таким чином прокуратура стверджує, що все зазначене вище свідчить про наявність ґрунтовних підстав для задоволення її апеляційної скарги.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.06.2026 апеляційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Горбасенка П.В., суддів Сибіги О.М., Сковородіної О.М.

Зважаючи на те, що головуючий суддя Горбасенко П.В. з 16.06.2026 по 19.06.2026 перебував у відпустці, вирішення питання щодо вказаної апеляційної скарги здійснювалося судовою колегією після повернення судді з відпустки.

Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 22.06.2026 відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Київської міської прокуратури на ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.06.2026 у справі № 910/3149/26, призначив апеляційну скаргу до розгляду на 22.07.2026, витребував з Господарського суду міста Києва матеріали цієї справи та встановив учасникам справи строк для подання до суду у письмовій формі відзивів на апеляційну скаргу.

06.07.2026 до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи № 910/3149/26.

20.07.2026 від ТОВ «Стандарт Енерджи» надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому останнє просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги прокурора на ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.06.2026 у справі № 910/3149/26, а вказане судове рішення залишити без змін.

Так, мотивуючи свою позицію, відповідач 2 наголошує на тому, що прокурором не доведено наявності передбачених ст. 136 Господарського процесуального кодексу України підстав для вжиття заходів забезпечення позову, оскільки наведені ним доводи ґрунтуються виключно на припущеннях про можливе вчинення відповідачами будівельних робіт та не підтверджені належними і допустимими доказами. На думку ТОВ «Стандарт Енерджи», заявлені заходи забезпечення є неспівмірними із предметом спору, фактично зводяться до заборони виконання сторонами спірного договору, підміняють собою вирішення спору по суті, необґрунтовано обмежують господарську діяльність відповідачів, а також поширюються на невизначене коло осіб та органи державної влади, які не є учасниками справи.

Крім того у відзиві на апеляційну скаргу відповідач 2 вказує на відсутність зв`язку між заявленими заходами забезпечення позову та предметом спору, оскільки позовні вимоги зводяться виключно до визнання договору недійсним, тоді як вирішення такого спору не залежить від фактичного стану земельної ділянки чи здійснення на ній будівельних робіт.

Отже, покликаючись на вказане, ТОВ «Стандарт Енерджи» стверджує, що наведені в апеляційній скарзі доводи не можуть слугувати підставою для скасування оскаржуваної прокуратурою ухвали Господарського суду міста Києва від 02.06.2026 у справі № 910/3149/26.

Судова колегія зазначає, що поданий ТОВ «Стандарт Енерджи» відзив на апеляційну скаргу не береться до уваги під час апеляційного перегляду справи.

Так, відповідно до ч. 6 ст. 6 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи зобов`язані зареєструвати електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами.

Згідно із ч. 4 ст. 170 Господарського процесуального кодексу України суд повертає письмову заяву (клопотання, заперечення) без розгляду також у разі, якщо її подано особою, яка відповідно до частини шостої статті 6 цього Кодексу зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його.

Крім того приписами ч. 10 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що суд має право вирішити справу за наявними матеріалами також у разі, якщо відзив подано особою, яка відповідно до частини шостої статті 6 цього Кодексу зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його і не навела поважних причин невиконання такого обов`язку.

Відзив на апеляційну скаргу є письмовою заявою по суті справи (ст. 161, 263 Господарського процесуального кодексу України), а тому на нього поширюються наведені процесуальні приписи щодо обов`язкової реєстрації електронного кабінету особою, яка подає такий документ.

Як встановлено колегією суддів за результатами перевірки відомостей Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи, ТОВ «Стандарт Енерджи» як на момент подання відзиву на апеляційну скаргу, так і станом на дату розгляду апеляційної скарги у судовому засіданні, не мало зареєстрованого електронного кабінету, поважних причин невиконання обов`язку щодо його реєстрації, передбаченого ч. 6 ст. 6 Господарського процесуального кодексу України, не навело, відтак поданий ним відзив не підлягає врахуванню судом апеляційної інстанції під час перегляду справи, а апеляційний перегляд здійснюється за наявними у справі матеріалами.

У судове засідання 22.07.2026 з`явився представник прокуратури, який наполягав на задоволенні апеляційної скарги та, відповідно, скасуванні ухвали Господарського суду міста Києва від 02.06.2026 у справі № 910/3149/26 про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову.

Також у судовому засіданні 22.07.2026 брав участь представник відповідача 2, який підтримав доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, просив суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а відповідну ухвалу суду першої інстанції залишити без змін.

Поряд з тим представники позивача та відповідача 1 у таке судове засідання не з`явилися, тоді як про день, час та місце судового розгляду КМДА і НАН України були повідомлені належним чином, про що свідчать наявні в матеріалах означеної справи докази, а саме довідки про доставку електронного документа до їх електронних кабінетів.

До того ж КМДА і НАН України своїм правом згідно з ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не скористалися, відзивів на апеляційну скаргу не надали, що в силу ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваної ухвали суду першої інстанції.

Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

За змістом ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції, з метою дотримання прав сторін на судовий розгляд справи упродовж розумного строку, гарантованих п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, враховуючи те, що явка представників учасників справи обов`язковою не визнавалась, а їх участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком, зважаючи на відсутність обґрунтованих клопотань про відкладення розгляду справи, дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності представників позивача та відповідача 1, які, зі свого боку, належним чином повідомлені про судовий розгляд справи в апеляційному порядку.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом міста Києва норм права, колегія суддів дійшла таких висновків.

Згідно із ч. 1, 2 ст. 136 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист чи поновлення порушених або оспорюваних прав чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

За змістом ч. 1 ст. 137 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується визначеними законом заходами, зокрема, забороною відповідачу або іншим особам вчиняти певні дії щодо предмета спору чи здійснювати платежі або передавати майно відповідачу, а також іншими заходами, необхідними для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених прав.

При цьому відповідно до ч. 4 ст. 137 Господарського процесуального кодексу України заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позовними вимогами, а згідно з ч. 11 цієї статті не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за своїм змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.

Умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист чи поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Така правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 753/22860/17.

У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що суд, вирішуючи питання про забезпечення позову, повинен оцінити обґрунтованість заявлених заходів, їх необхідність, адекватність та співмірність із заявленими вимогами, а також забезпечити баланс інтересів усіх учасників справи.

Аналогічний правовий підхід викладено Верховним Судом у постанові Касаційного господарського суду від 14.11.2018 у справі № 910/8682/18, у якій зазначено, що під час вирішення питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку:

- розумності, обґрунтованості та адекватності заявленого заходу забезпечення позову;

- забезпечення збалансованості інтересів сторін;

- наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення та предметом позовної вимоги;

- імовірності утруднення чи неможливості ефективного захисту прав позивача у разі невжиття відповідних заходів;

- недопущення порушення прав осіб, які не є учасниками судового процесу.

Крім того Верховний Суд у постанові від 03.03.2023 у справі № 905/448/22 звернув увагу, що під час вирішення питання про забезпечення позову суд не повинен застосовувати до заявника надмірний або фактично недосяжний стандарт доказування, оскільки на цій стадії процесу достатнім є підтвердження обставин, які свідчать про існування обґрунтованої ймовірності утруднення чи унеможливлення ефективного захисту права, а не беззаперечне доведення того, що такі наслідки обов`язково настануть.

Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд повинен перевірити наявність достатньо обґрунтованого припущення щодо існування ризику істотного ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту або поновлення порушених прав позивача у разі невжиття відповідних заходів, встановити зв`язок між заявленим заходом забезпечення та предметом спору, оцінити його розумність, обґрунтованість, адекватність і співмірність заявленим вимогам, а також з`ясувати, чи забезпечує такий захід баланс інтересів учасників справи та інших осіб і чи не зумовлює він фактичного вирішення спору по суті до ухвалення судового рішення.

Відтак, оцінюючи доводи апеляційної скарги крізь призму наведених норм процесуального права та правових висновків Верховного Суду, судова колегія виходить із такого.

Предметом позову в означеній справі є вимога про визнання недійсним договору, укладеного між НАН України та ТОВ «Стандарт Енерджи».

При цьому заявник просив забезпечити позов шляхом заборони відповідачам та будь-яким іншим особам здійснювати підготовчі, вишукувальні та будівельні роботи на спірній земельній ділянці, а також шляхом заборони органам державного архітектурно-будівельного контролю здійснювати реєстрацію документів, необхідних для виконання таких робіт.

Насамперед матеріали цієї справи не містять належних і допустимих доказів існування реальної, а не гіпотетичної загрози того, що до вирішення спору відповідачами фактично розпочато або безпосередньо планується розпочати підготовчі чи будівельні роботи на спірній земельній ділянці.

Доводи заявника ґрунтуються переважно на припущенні про те, що відповідачі можуть у майбутньому реалізувати права, які, на думку прокурора, випливають із укладеного спірного договору, однак саме по собі існування такої потенційної можливості без підтвердження конкретними доказами не свідчить про наявність достатньо обґрунтованого припущення щодо істотного ускладнення чи неможливості ефективного захисту прав позивача.

Посилання прокуратури на те, що відповідачі у будь-який момент можуть розпочати забудову земельної ділянки, не підтверджене доказами вчинення ними підготовчих дій, спрямованих на отримання необхідних дозвільних документів або безпосередній початок будівництва, а тому мають характер припущення.

Стосовно ж тверджень скаржника про застосування місцевим господарським судом надмірного або фактично недосяжного стандарту доказування колегія суддів зазначає, що вони не знайшли свого підтвердження.

Як випливає зі змісту оскаржуваної ухвали, суд першої інстанції не вимагав від заявника беззаперечного доведення того, що будівельні роботи обов`язково будуть розпочаті, а лише перевірив наявність достатніх фактичних даних, які б свідчили про існування обґрунтованого припущення щодо ризиків, передбачених ст. 136 Господарського процесуального кодексу України.

Висновок про відсутність підстав для забезпечення позову обумовлений не застосуванням завищеного стандарту доказування, а недоведеністю заявником тих обставин, з якими процесуальний закон пов`язує можливість застосування відповідних заходів.

При цьому правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 03.03.2023 у справі № 905/448/22, не спростовує зазначених висновків суду, оскільки у цій справі місцевий господарський суд не вимагав від заявника беззаперечного доведення майбутнього порушення його прав, а лише констатував відсутність достатніх фактичних даних, які б давали підстави для обґрунтованого припущення про існування ризиків, передбачених ст. 136 Господарського процесуального кодексу України.

Колегія суддів також відхиляє доводи прокурора про те, що місцевий господарський суд застосував до заявника надмірний або фактично недосяжний стандарт доказування, зокрема у зв`язку з відмовою у задоволенні клопотання прокуратури про витребування доказів.

Сам по собі факт незадоволення судом першої інстанції відповідного клопотання не свідчить про застосування неправильного стандарту доказування при вирішенні питання про забезпечення позову та не є підставою для висновку про наявність передбачених ст. 136 Господарського процесуального кодексу України умов для вжиття відповідних заходів.

При цьому предметом апеляційного перегляду в означеній справі є законність ухвали про відмову у забезпеченні позову, а не процесуальні дії суду щодо вирішення окремих клопотань учасників справи.

Вирішуючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив із наявних у матеріалах справи доказів та дійшов висновку про недоведеність обставин, з якими ст. 136 Господарського процесуального кодексу України пов`язує можливість застосування відповідних заходів. Такий висновок зумовлений оцінкою достатності наданих заявником доказів, а не застосуванням до нього завищеного чи недосяжного стандарту доказування.

Водночас саме по собі посилання скаржника на те, що витребувані ним докази могли б підтвердити наміри відповідачів у майбутньому здійснити забудову земельної ділянки, не спростовує правильності висновків місцевого господарського суду, оскільки інститут забезпечення позову ґрунтується на оцінці тих обставин та доказів, які існують на момент вирішення відповідної заяви, а не на припущенні про можливість отримання у майбутньому інших доказів.

Інакший підхід фактично означав би можливість застосування заходів забезпечення позову не на підставі встановлених судом обставин, а виключно з огляду на припущення заявника про можливість подальшого отримання доказів, що не відповідає правовій природі інституту забезпечення позову та, як наслідок, вимогам ст. 136 Господарського процесуального кодексу України.

Крім того колегія суддів враховує, що заявлені заходи забезпечення позову повинні перебувати у безпосередньому зв`язку з предметом позову та бути необхідними саме для забезпечення ефективного судового захисту у межах заявлених вимог.

В означеному випадку предметом розгляду є питання дійсності укладеного спірного договору, тоді як заявлені прокурором заходи фактично спрямовані на заборону здійснення господарської діяльності, пов`язаної з реалізацією цього договору, а також на заборону вчинення відповідних дій органами державної влади, які не є сторонами спірних матеріальних правовідносин. При цьому сам по собі можливий початок будівельних робіт не впливає на можливість суду надати правову оцінку спірному договору та вирішити питання щодо його дійсності.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність належного зв`язку між заявленими заходами забезпечення позову та предметом заявлених позовних вимог.

Також апеляційний господарський суд не вбачає підстав для висновку про співмірність заявлених заходів забезпечення позову із заявленими вимогами. Зокрема, прокурор просив заборонити здійснення відповідних дій не лише відповідачам, а й будь-яким іншим особам, а також фактично унеможливити здійснення уповноваженими органами державного архітектурно-будівельного контролю передбачених законом повноважень щодо реєстрації відповідних документів. За відсутності належних доказів існування реальної загрози порушення прав позивача застосування таких обмежень призвело б до істотного втручання у господарську діяльність відповідачів та права інших осіб, необхідність якого заявником не доведена.

В контексті зазначеного судова колегія зауважує, що заборона будь-яким іншим особам здійснення підготовчих, вишукувальних та будівельних робіт на спірній земельній ділянці може призвести до порушення прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу.

До того ж колегія суддів звертає увагу, що прокурором не враховано, що у зв`язку з вжиттям таких заходів, будуть порушуватись права та охоронювані законом інтереси осіб, які не є учасниками означеного спору.

Через невизначеність кола цих осіб, доведення до відома останніх стосовно вжиття щодо них заходів забезпечення позову є неможливим. Цим нівелюється імперативна вимога чинного законодавства, що судове рішення має бути реально виконуваним та фактично виконаним тими особами, яких воно стосується, навіть якщо судове рішення стосується утримання від вчинення певних дій.

Окрім цього судова колегія бере до уваги, що заявлені заходи забезпечення фактично спрямовані на повне припинення реалізації сторонами прав та обов`язків, які випливають із оспорюваного договору, до вирішення спору по суті.

Так, згідно із ч. 1 ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Закріплена зазначеною статтею Цивільного кодексу України презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Відтак за своєю суттю визначена прокуратурою відповідна заборона призводить до фактичного блокування виконання спірного договору, правомірність якого на момент розгляду заяви про забезпечення позову презюмується, а тому виходить за межі завдань інституту забезпечення позову та не відповідає положенням ч. 11 ст. 137 Господарського процесуального кодексу України, яка не допускає застосування заходів забезпечення позову, тотожних задоволенню позовних вимог.

Враховуючи наведене у сукупності, судова колегія погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що заявником не доведено існування передбачених ст. 136 Господарського процесуального кодексу України підстав для застосування заявлених заходів забезпечення позову, а тому підстави для скасування оскаржуваної ухвали відсутні.

Поряд з тим посилання прокуратури на постанову Верховного Суду від 20.07.2021 у справі № 910/3499/19 судова колегія вважає необґрунтованими, позаяк наведені у ній правові висновки зроблені за інших фактичних обставин справи.

Так, Верховний Суд виходив із того, що наявними у матеріалах відповідної справи доказами підтверджувалася реальна можливість продовження відповідачем дій, спрямованих на забудову спірних земельних ділянок, унаслідок чого невжиття заходів забезпечення позову могло призвести до необхідності у подальшому ініціювати нові судові спори щодо знесення об`єктів будівництва та відновлення порушених прав власника земельної ділянки.

Натомість у цій справі прокурором не подано належних та допустимих доказів, які б свідчили про здійснення відповідачами конкретних дій, спрямованих на реалізацію спірного договору шляхом безпосереднього початку підготовчих, вишукувальних чи будівельних робіт або оформлення необхідної для цього дозвільної документації.

Фактично доводи заявника зводяться до припущення про те, що відповідачі можуть у майбутньому реалізувати права, які, на думку прокурора, виникають із спірного договору, відтак у подальшому може виникнути необхідність звернення до суду з іншими позовами. Проте сама лише потенційна можливість розвитку таких подій без підтвердження її конкретними обставинами не може вважатися достатньо обґрунтованим припущенням у розумінні ст. 136 Господарського процесуального кодексу України та не звільняє заявника від обов`язку довести існування реальної загрози істотного ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту його прав саме у межах цього спору.

Колегія суддів також відхиляє доводи прокуратури про те, що невжиття заявлених заходів забезпечення позову у майбутньому може зумовити необхідність звернення до суду з іншими позовами, зокрема щодо знесення можливих об`єктів будівництва, скасування державної реєстрації речових прав чи усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Сам по собі можливий розвиток у майбутньому інших правовідносин та виникнення нових спорів не є достатньою підставою для застосування заходів забезпечення позову. Критерієм застосування таких заходів є наявність достатньо обґрунтованого припущення, що їх невжиття істотно ускладнить чи унеможливить ефективний захист або поновлення прав саме у межах заявленого спору.

Інститут забезпечення позову спрямований на запобігання реальним ризикам ускладнення судового захисту у конкретному провадженні, а не будь-яким потенційним наслідкам, які можуть виникнути в майбутньому.

Інше тлумачення положень ст. 136 Господарського процесуального кодексу України фактично означало б можливість застосування заходів забезпечення позову в кожній справі лише з огляду на припущення про потенційну можливість виникнення у майбутньому нових правовідносин чи нових судових спорів, що не відповідає правовій природі інституту забезпечення позову та винятковому характеру таких заходів.

Апеляційний господарський суд звертає увагу, що наведені апелянтом доводи фактично стосуються можливих наслідків реалізації спірного договору та ймовірного виникнення у майбутньому інших матеріально-правових спорів між сторонами чи за участю інших осіб. Разом із тим такі обставини самі по собі не є предметом дослідження при вирішенні питання про забезпечення позову, оскільки останнє не спрямоване на попередження будь-яких можливих правових наслідків спірних правовідносин, а має на меті забезпечення ефективного судового захисту саме щодо тих позовних вимог, які заявлені у конкретній справі.

Отже, саме по собі прагнення зберегти «status quo» без доведення передбачених ст. 136 Господарського процесуального кодексу України обставин не є достатньою правовою підставою для застосування заходів забезпечення позову.

До того ж в розрізі всього зазначеного судова колегія враховує правовий висновок Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 17.01.2025 у справі № 916/4954/23, відповідно до якого застосування заходів забезпечення позову, які фактично зводяться до припинення виконання оспорюваного договору до вирішення спору по суті, не відповідає презумпції правомірності правочину, порушує баланс інтересів сторін та має ознаки фактичного вирішення спору по суті. Зазначений правовий висновок є релевантним для вирішення цього спору, оскільки, незважаючи на відмінність правової природи спірних договорів, вирішуване процесуальне питання стосується однакових критеріїв допустимості забезпечення позову, визначених ст. 136, 137 Господарського процесуального кодексу України.

Таким чином місцевий господарський суд, правильно застосувавши положення ст. 136, 137 Господарського процесуального кодексу України, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність передбачених процесуальним законом підстав для вжиття заявлених заходів забезпечення позову.

Доводи апеляційної скарги наведених висновків не спростовують, зводяться переважно до переоцінки встановлених судом першої інстанції обставин, власного тлумачення заявником критеріїв застосування заходів забезпечення позову та незгоди з наданою судом оцінкою поданих доказів, проте не свідчать про неправильне застосування місцевим господарським судом норм процесуального права чи неповне з`ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення питання про забезпечення позову.

Тож, колегія суддів не вбачає правових підстав для скасування ухвали Господарського суду міста Києва від 02.06.2026 у справі № 910/3149/26.

Приписами ч. 4 ст. 11 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, - його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України»).

При оцінці доказів суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федорченко та Лозенко проти України»).

Під час ухвалення цієї постанови судом апеляційної інстанції були надані вичерпні відповіді на доводи скаржника, з посиланням на норми права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Щодо інших аргументів учасників справи колегія суддів зазначає, що останні були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк вони висновків суду не спростовують та, з урахуванням всіх обставин цієї справи, встановлених судом, не впливають на правильність висновку суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у задоволенні заяви про забезпечення позову.

Зважаючи на наведене та враховуючи те, що доводи Київської міської прокуратури про порушення Господарським судом міста Києва норм права при прийнятті оскаржуваної ухвали від 02.06.2026 у цій справі не знайшли свого підтвердження, колегія суддів дійшла висновку, що зазначений судовий акт відповідає вимогам закону, а отже, підстави для його скасування відсутні.

Згідно із ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Положеннями ст. 275 Господарського процесуального кодексу України передбачено право суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За приписами ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

В розрізі наведених норм судова колегія зазначає, що скаржником не доведено, а апеляційним судом не встановлено підстав для скасування ухвали суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову, відтак оскаржувану ухвалу належить залишити без змін.

У зв`язку із залишенням без змін ухвали місцевого господарського суду, згідно із загальними правилами ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати у вигляді судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються судом на скаржника.

Керуючись ст. 129, 236, 255, 270, 275, 276, 281, 282 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури залишити без задоволення.

2. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.06.2026 у справі № 910/3149/26 залишити без змін.

3. Покласти витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги на скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена відповідно до ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано 29.07.2026.

Головуючий суддя П.В. Горбасенко

Судді О.М. Сибіга

О.М. Сковородіна