Постанова від 29 липня 2026 р. у справі №914/431/24 — Західний апеляційний господарський суд

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 липня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 914/431/24

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Шаповала Д.В. – головуючий, Зварич О.В., Панової І.Ю.,

секретар судового засідання Соломія Томашівська

за участю представників:

від Позивача – Сутковий А.М.

від Відповідача (апелянта) – Білінський-Гроздь Ю.М.

від третьої особи-1 (ТОВ «Кавер Енерджі Плюс») – не з`явився

від третьої особи-2 (Львівська міська рада) – Кубай Ю.Г.

від третьої особи-3 (ПрАТ «Торговий центр «А») – не з`явився

від третьої особи-4 (ТОВ «Житлобудінвест ЛВ») – не з`явився

переглянувши справу № 914/431/24

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «ЗАХІД ЕЛЕКТРО ГРУП», Львівська область, Сколівський район, смт Верхнє Синьовидне,

до Відповідача: Фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни, м. Львів,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору:

на стороні Позивача: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс»;

на стороні Відповідача: Львівська міська рада; Приватне акціонерне товариство «Торговий центр «А»; Товариство з обмеженою відповідальністю «Житлобудінвест ЛВ»,

про: визнання недійсним Договору оренди приміщень №1 від 04.01.2021; стягнення сплаченої орендної плати у подвійному розмірі в сумі 292 464,00 грн; визнання відсутніми у Відповідача прав вимоги щодо орендних платежів, пені, неустойки та трьох процентів річних,

за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни (вх. №01-05/1890/26 від 15.06.2026)

на Рішення Господарського суду Львівської області від 14.05.2026 та Додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 01.06.2026,

ВСТАНОВИВ:

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1.1. Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції

На розгляд Господарського суду Львівської області подано позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Захід Електро Груп» (далі – Позивач) до Фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни (далі – Відповідач) з вимогами: визнати недійсним Договір оренди приміщень №1 від 04.01.2021 (далі – Договір) щодо нежитлового приміщення площею 50 кв.м за адресою: м. Львів, вул. Залізнична, 7В-1; стягнути сплачену орендну плату у подвійному розмірі в сумі 292 464,00 грн; визнати відсутніми у Відповідача права вимоги щодо орендних платежів за період з 01.03.2022 до 20.07.2022, пені, неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди, неустойки за прострочення оплати та трьох процентів річних.

Позовні вимоги обґрунтовано, зокрема, тим, що будівля за адресою: м. Львів, вул. Залізнична, 7, з якої виділено передане в оренду приміщення, є результатом самочинної реконструкції первинного об`єкта (трансформаторної підстанції площею 123,7 кв.м, набутої Відповідачем за договорами дарування від 12.04.2016 та 13.04.2016), внаслідок якої загальна площа будівлі за даними Державного реєстру речових прав збільшилася до 363,3 кв.м; що зазначена реконструйована частина не введена в експлуатацію у встановленому законом порядку; що за таких обставин у Відповідача був відсутнім обсяг права власності, а відтак і права розпорядження, достатній для передання приміщення в оренду; що Відповідач, укладаючи Договір, навмисно замовчала перед Позивачем зазначені обставини, чим, на переконання Позивача, ввела його в оману в розумінні статті 230 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), а тому сплачена за час дії Договору орендна плата в сумі 146 232,00 грн підлягає відшкодуванню Позивачу в подвійному розмірі.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 14.05.2026 позов задоволено частково: визнано недійсним Договір оренди приміщень №1 від 04.01.2021; стягнуто з Відповідача на користь Позивача 292 464,00 грн; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено з тих мотивів, що питання права на стягнення заборгованості за оренду, пені, неустойки та трьох процентів річних уже вирішено рішенням Господарського суду Львівської області від 28.11.2023 у справі №914/1748/23, яке набрало законної сили.

Додатковим рішенням Господарського суду Львівської області від 01.06.2026 з Відповідача на користь Позивача додатково стягнуто 100 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу та 5 481,97 грн судового збору.

1.2. Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволених вимог та з додатковим рішенням, Фізична особа-підприємець Панчук О.Д. звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення від 14.05.2026 та додаткове рішення від 01.06.2026 у справі №914/431/24 і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю, а судові витрати, у тому числі на професійну правничу допомогу, покласти на Позивача.

1.3. Процесуальні дії суду у справі та вирішення процесуальних питань

Ухвалою від 22.05.2026 Суд залишив без руху апеляційну скаргу ФОП Панчук О.Д. з підстав неподання апелянтом доказів сплати судового збору.

Оскільки скаржник усунув недоліки скарги у встановлений Судом строк, ухвалою від 01.06.2026 Суд відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ФОП Панчук О.Д. та призначив її до розгляду в судовому засіданні на 30.07.2026.

13.07.2026 від Позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу.

У судове засідання з`явились представники Сторін та Третьої особи-2.

Інші учасники справи не забезпечили участі уповноважених представників в судовому засіданні, хоча про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги були повідомлені належним чином, причин неявки Суду не повідомили.

Враховуючи наведене, положення ч.ч. 11-13 ст. 270 ГПК України та те, що участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком учасника справи, а в матеріалах справи наявний достатній обсяг відомостей для перегляду оскаржуваних рішень в апеляційному порядку, Суд не вбачає підстав для відкладення розгляду справи та вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності Третіх осіб-1,3,4, належно повідомлених про розгляд справи.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

2.1. Узагальнені доводи скаржника

В обґрунтування апеляційної скарги Відповідач посилається на таке:

- висновок суду першої інстанції про недійсність Договору не узгоджується із завданням господарського судочинства (ч. 1 ст. 2 ГПК України), оскільки на момент звернення до суду та ухвалення рішення договірні відносини сторін уже були припинені, а тому визнання недійсним припиненого договору не забезпечує поновлення жодного порушеного права Позивача;

- суд не надав оцінки поведінці Позивача, який протягом тривалого часу безперешкодно користувався орендованим майном, вносив орендну плату та не заперечував проти правового статусу об`єкта оренди, і лише після припинення договірних відносин та виникнення спору щодо заборгованості звернувся з позовом про визнання Договору недійсним, що суперечить доктринам «розумної обачності» та «заборони суперечливої поведінки» (venire contra factum proprium);

- висновок суду першої інстанції про здійснення Відповідачем самочинної реконструкції будівлі не відповідає обставинам справи, оскільки, за твердженням апелянта, зміна фізичних характеристик будівлі відбулась ще до набуття Відповідачем права власності на неї (до квітня 2016 року), на підтвердження чого апелянтом подано, зокрема, фотографії з мережевого ресурсу Google Maps;

- суд не довів наявності умислу Відповідача на введення Позивача в оману: державна реєстрація права власності Відповідача на будівлю площею 363,3 кв.м від 21.02.2017 була та є чинною, не скасованою і не визнаною недійсною в судовому порядку, а тому Відповідач мала формальні підстави вважати себе титульним володільцем майна; апелянт наполягає, що коли й мала місце невідповідність між юридичними і фактичними даними про об`єкт, то вона могла бути результатом добросовісної помилки самої Відповідача, а не навмисного приховування;

- кваліфікація сплаченої орендної плати як «реальних збитків» у розумінні ч. 2 ст. 22 ЦК України є помилковою, оскільки в обмін на сплачені кошти Позивач отримав зустрічне майнове благо – фактичне користування приміщенням протягом усього періоду дії Договору, а тому сплачена сума не є безповоротною втратою майна Позивача.

2.2. Позиція Позивача

Позивач у відзиві на апеляційну скаргу заперечує проти її задоволення, вважає рішення та додаткове рішення суду першої інстанції законними й обґрунтованими, зазначаючи, зокрема, що:

- практика Верховного Суду щодо неможливості стягнення сплаченого за припиненим договором (на яку посилається апелянт) стосується кондикційної вимоги (ст. 1212 ЦК України), тоді як предметом цього спору є вимога про відшкодування збитків, завданих обманом (ст. 230 ЦК України), а це різні правові підстави;

- документи, що підтверджують дійсний правовий статус об`єкта оренди (технічний паспорт, матеріали реєстраційної справи), Позивач отримав лише в 2023– 2024 роках, тобто вже після фактичного припинення користування приміщенням, а тому його попередня поведінка не може розцінюватися як мовчазне визнання правомірності дій Відповідача;

- Відповідач є досвідченим суб`єктом підприємницької діяльності у сфері будівництва та операцій з нерухомістю, а тому посилання на добросовісну помилку є необґрунтованим.

Треті особи письмових пояснень щодо суті апеляційної скарги не подали, що відповідно до ч. 3 ст. 263 ГПК України не перешкоджає перегляду судового рішення.

В судовому засіданні представник Третьої особи-2 надала усні пояснення, просила оскаржене рішення суду першої інстанції залишити без змін в частині визнання недійсним Договору оренди приміщень №1 від 04.01.2021.

3. ПОЗИЦІЯ СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

3.1. Щодо меж апеляційного перегляду та нових доказів

Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Частиною 3 статті 269 ГПК України передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник справи обґрунтував неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

Апелянтом додано до апеляційної скарги фотографії з мережевого ресурсу Google Maps на підтвердження часу зміни фізичних характеристик будівлі. Позивачем у відзиві, у свою чергу, додано значний обсяг доказів, здобутих ним у червні–липні 2026 року (відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб щодо Відповідача та пов`язаних із нею суб`єктів господарювання, інформацію щодо земельних ділянок у с. Великий Дорошів Львівського району, відповіді на адвокатські запити від 09.07.2026 та 08.07.2026).

Жодна зі сторін не навела обґрунтування неможливості подання зазначених доказів до суду першої інстанції з причин, що не залежали від неї: фотографії з відкритого джерела були доступні апелянту й під час розгляду справи в першій інстанції; так само дані Єдиного державного реєстру та інформація про інші земельні ділянки, на яку посилається Позивач, є відкритими відомостями, доступними без обмежень у часі. Крім того, докази, подані Позивачем щодо земельних ділянок у с. Великий Дорошів та інших пов`язаних із Відповідачем суб`єктів господарювання, стосуються обставин, які не входять до предмета доказування у цій справі (ч. 2 ст. 76 ГПК України), позаяк предметом спору є конкретний об`єкт оренди за адресою: м. Львів, вул. Залізнична, 7, а не діяльність Відповідача чи пов`язаних із нею осіб на інших об`єктах.

За таких обставин Суд не приймає зазначені додаткові докази обох сторін до розгляду і, вирішуючи спір, виходить із доказів, наявних у матеріалах справи станом на час ухвалення рішення судом першої інстанції.

3.2. Щодо (не)доведеності обману як підстави недійсності Договору

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

На відміну від помилки, визначальною ознакою обману є умисел: особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт замовчування чи повідомлення недостовірних відомостей, а й наявність умислу в діях іншої сторони саме на момент вчинення правочину, а також істотність значення обставин, щодо яких її введено в оману. Помилка, зумовлена власним недбальством, необізнаністю чи добросовісним невірним тлумаченням стороною власного правового становища, не є обманом і не може бути підставою для визнання правочину недійсним із застосуванням наслідків, передбачених ч. 2 ст. 230 ЦК України.

Оцінюючи встановлені у справі обставини за цим критерієм, Суд звертає увагу на таке.

Договір укладено 04.01.2021. Станом на цю дату державна реєстрація права власності Відповідача на нежитлову будівлю (літ. «В-1») загальною площею 363,3 кв.м за адресою: м. Львів, вул. Залізнична, 7, здійснена 21.02.2017, була чинною: вона не скасовувалася, не визнавалася недійсною і не оспорювалася в судовому порядку ані на момент укладення Договору, ані протягом тривалого часу після цього. Відповідно до ч. 2 ст. 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Наявність чинного запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, здійсненого уповноваженим державним реєстратором на підставі поданих йому документів, надавала Відповідачу формальні підстави вважати себе титульним володільцем будівлі у зареєстрованих межах площі та діяти, зокрема передавати майно в оренду, покликаючись на цей запис.

Обставини, якими суд першої інстанції обґрунтував висновок про самочинний характер збільшення площі будівлі та про відсутність права власності Відповідача на реконструйовану частину (акт обстеження земельної ділянки Львівської міської ради від 26.08.2025, листи Державної інспекції архітектури та містобудування України та Департаменту архітектури та просторового розвитку Львівської міської ради від серпня–вересня 2025 року), встановлені та отримані через понад чотири роки після укладення Договору. Ці документи можуть свідчити про об`єктивний стан справ, встановлений у 2025 році, однак самі по собі не підтверджують і не спростовують того, що саме було відомо Відповідачу і що саме вона усвідомлювала станом на 04.01.2021.

Матеріали справи не містять доказів того, що вже на момент укладення Договору Відповідач достеменно знала про відсутність у неї права власності на частину будівлі, про неможливість введення об`єкта в експлуатацію чи про інші обставини, які, за твердженням Позивача, від нього приховувались, та усвідомлено, з умислом, замовчувала їх саме з метою введення Позивача в оману.

Посилання суду першої інстанції на те, що заперечення Відповідачем відповідних обставин під час судового розгляду «додатково підтверджує наявність у неї умислу», Суд вважає недоцільними, оскільки процесуальна позиція сторони спору, зайнята нею через кілька років після укладення правочину в межах реалізації права на захист, не є доказом її умислу станом на момент вчинення правочину і не може підмінювати собою встановлення такого умислу належними доказами.

За таких обставин Суд доходить висновку, що Позивачем, на якого відповідно до ч. 1 ст. 230, ч. 1 ст. 74 ГПК України покладався обов`язок доведення факту обману, наявності умислу Відповідача та істотності значення обставин, щодо яких його нібито введено в оману, цього обов`язку не виконано. Наявні у справі докази не виключають, що розбіжність між зареєстрованими та фактичними характеристиками будівлі могла бути результатом добросовісної помилки самої Відповідача, а не навмисного приховування нею відомих їй обставин від Позивача. За відсутності доведеного умислу підстави для визнання Договору недійсним з мотивів обману (ст. 230 ЦК України) відсутні.

Суд також враховує довід апелянта про те, що Позивач протягом усього періоду дії Договору (з січня 2021 до березня 2023 року) безперешкодно користувався приміщенням, вносив орендну плату в погодженому розмірі та жодного разу не заявляв Відповідачу заперечень щодо правового статусу об`єкта оренди чи наявності ознак обману, і лише після припинення Договору та виникнення спору про заборгованість звернувся з вимогою про визнання Договору недійсним. Тобто Позивач, який без заперечень користувався майном і погодився зі встановленою ціною такого користування, а згодом звертається з вимогою, спрямованою на повернення сплаченого, діє всупереч власній попередній поведінці. Це додатково підтверджує необґрунтованість вимоги Позивача, заявленої з посиланням на обман, який мав би бути очевидним для нього значно раніше, ніж через два роки виконання Договору.

3.3. Щодо меж предмета доказування у цій справі стосовно питання самочинного будівництва

Суд звертає увагу, що предметом цього спору є вимоги, що випливають із відносин між орендодавцем і орендарем за Договором оренди приміщень №1 від 04.01.2021, – зокрема, вимога про визнання цього Договору недійсним та стягнення збитків. Питання про те, чи є будівля площею 363,3 кв.м результатом самочинного будівництва, і чи набула Відповідач право власності на неї, є питанням іншої правової природи, вирішення якого регулюється спеціальним механізмом, встановленим статтею 376 ЦК України.

Відповідно до ч. 2-5 ст. 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво, за загальним правилом не набуває права власності на нього; право власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка здійснила будівництво, може за певних умов визнати суд, а якщо власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за забудовником або якщо це порушує права інших осіб, об`єкт підлягає знесенню за рішенням суду за позовом власника земельної ділянки. Із наведеного вбачається, що остаточне вирішення питання про самочинність будівництва та про наявність чи відсутність права власності на відповідний об`єкт є предметом самостійного позову і саме в межах такого спору підлягають дослідженню й оцінці всі юридично значущі обставини: законність землекористування, наявність дозвільної документації, факт прийняття об`єкта в експлуатацію тощо.

У цій справі Львівська міська рада, як власник земельної ділянки, самостійних позовних вимог про визнання спірної будівлі самочинним будівництвом, про знесення об`єкта чи про визнання відсутнім права власності Відповідача не заявляла; вона є третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, а її пояснення викладені в порядку підтримки позиції Позивача в межах спору між орендодавцем і орендарем.

За таких обставин були відсутні належно сформульовані предмет і підстава позову, які б дозволяли остаточно, з належними процесуальними наслідками для власника земельної ділянки і Відповідача, вирішити питання про самочинність будівництва в порядку ст. 376 ЦК України.

Встановлення факту самочинного будівництва та похідного висновку про відсутність у Відповідача права власності на об`єкт оренди в межах цієї справи, як необхідної передумови для висновку про недійсність Договору оренди, є виходом за межі предмета доказування, визначеного заявленими сторонами вимогами (ч. 2 ст. 76 ГПК України), та підміняє собою позов, який належить заявити особам, визначеним ст. 376 ЦК України, в окремому спорі за участю належних сторін.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що доти, доки питання про самочинність будівництва не вирішене в належному порядку за позовом уповноваженої особи, державна реєстрація права власності Відповідача, вчинена на підставі документів, поданих державному реєстратору, презюмується правомірною (ч. 2 ст. 328 ЦК України) і не може спростовуватися побічно, в межах спору іншої правової природи.

3.4. Щодо суперечності висновків оскарженого рішення з рішеннями у справі №914/1748/23

Рішенням Господарського суду Львівської області від 28.11.2023 у справі №914/1748/23, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 19.02.2024, яке набрало законної сили, вирішено спір за позовом Відповідача (Панчук О.Д.) до Позивача (ТОВ «Захід Електро Груп») про стягнення заборгованості за тим самим Договором оренди приміщень №1 від 04.01.2021. У межах цього спору судом досліджено й встановлено, що Позивач прийняв приміщення в оренду за актом від 09.01.2021, користувався ним і сплачував орендну плату до березня 2022 року, після чого припинив оплату, а після припинення Договору не повернув орендоване майно у визначений строк. З цих підстав із Позивача на користь Відповідача стягнуто заборгованість з орендної плати за березень–вересень 2022 року, неустойку за прострочення повернення об`єкта оренди на підставі ч. 2 ст. 785 ЦК України та 3% річних.

При цьому в межах розгляду справи №914/1748/23 Позивач (тоді відповідач за позовом про стягнення боргу) заперечував проти вимог Панчук О.Д. з тих самих підстав, що покладені в основу позову в цій справі, – з посиланням на відсутність у неї права власності на об`єкт оренди. Суд першої інстанції ці заперечення відхилив з огляду на подані правовстановлюючі документи, а апеляційний господарський суд, переглядаючи це рішення за скаргою самого Позивача, погодився з таким висновком і залишив рішення без змін.

Отже, станом на час ухвалення оскаржуваного в цій справі рішення існує інше судове рішення, що набрало законної сили, за участю тих самих сторін, яким на підставі того самого Договору підтверджено: 1) факт користування Позивачем орендованим майном; 2) виникнення в Позивача зобов`язання зі сплати орендної плати за таке користування; 3) необґрунтованість заперечень Позивача щодо відсутності у Відповідача права власності на об`єкт оренди як підстави для звільнення від цього зобов`язання. Оскаржене ж рішення в цій справі, навпаки, визнає ті самі заперечення Позивача обґрунтованими, кваліфікує весь Договір як недійсний з моменту укладення та зобов`язує Відповідача повернути Позивачу вже стягнуту з нього рішенням суду орендну плату, але вже в подвійному розмірі.

Суд враховує, що предмет доказування у справі №914/1748/23 не охоплював встановлення недійсності Договору як такого, а тому формальна преюдиція в розумінні ч. 4 ст. 75 ГПК України щодо дійсності Договору в цій справі не виникла. Разом з тим ухвалення в цій справі рішення, яке по суті скасовує для сторін наслідки, вже остаточно встановлені іншим судовим рішенням щодо того самого договору (обов`язок Позивача платити за фактичне користування майном та повернути майно після припинення договору), суперечить принципу правової визначеності та стабільності судових рішень, які набрали законної сили.

3.5. Щодо вимоги про стягнення збитків у подвійному розмірі сплаченої орендної плати

За визначенням з ч. 2 ст. 22 ЦК України збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Із матеріалів справи вбачається, що Позивач фактично отримав приміщення в користування за Актом приймання-передавання від 09.01.2021, використовував його для власних господарських потреб протягом усього періоду дії Договору (до березня 2023 року) та сплатив орендну плату в загальній сумі 146 232,00 грн саме як зустрічне надання за фактично отримане благо – можливість користуватися приміщенням. Факту користування приміщенням протягом зазначеного періоду та погодженого розміру плати за таке користування Позивач не заперечує.

За таких обставин сплачена Позивачем орендна плата не є для нього безповоротною втратою майна в розумінні ч. 2 ст. 22 ЦК України, оскільки в обмін на сплачені кошти Позивач одержав і реалізував відповідне зустрічне надання. Кваліфікація такого платежу як «реальних збитків», що підлягають стягненню в подвійному розмірі на підставі ч. 2 ст. 230 ЦК України, у будь-якому разі можлива лише за доведеності обману, чого в цій справі не встановлено (пункт 3.2 цієї постанови). Разом з тим Суд вважає за необхідне додатково, mutatis mutandis, звернутися до усталеної практики Касаційного господарського суду Верховного Суду щодо правової природи орендної плати, сплаченої за фактичне користування майном. Зокрема до Постанови від 17.04.2025 у справі №910/9652/23 де Верховний Суд, вирішуючи питання про повернення орендарю коштів, сплачених ним за нікчемним договором оренди (в порядку застосування ст. 216, 1212 ЦК України), виснував, що фактичне користування майном на підставі договору оренди є безповоротним явищем, а тому не дозволяє провести двосторонню реституцію. Орендар де-факто одержав і реалізував користування об`єктом оренди, а орендодавець отримав плату, яка за своєю суттю є компенсацією вартості такого користування за погодженою сторонами ціною; законодавець не передбачив можливості односторонньої реституції на користь орендаря в такому випадку.

Хоча предметом спору у згаданій справі №910/9652/23 була кондикційна вимога про повернення сплаченого за нікчемним правочином, а не вимога про відшкодування збитків за ст. 230 ЦК України, як у цій справі, наведена правова позиція ґрунтується на економічній суті орендних правовідносин, яка не залежить від обраної позивачем правової підстави позову, адже платіж, здійснений в обмін на фактично отримане та спожите благо (користування чужим майном), у будь-якому разі не є для платника безповоротною втратою, а є видатком, еквівалентним отриманій вигоді. Ця логіка і до спірних правовідносин, оскільки Позивач протягом більш як двох років безперешкодно користувався орендованим приміщенням за призначенням, сплачена ним орендна плата в розмірі 146 232,00 грн не може одночасно кваліфікуватися і як плата за реально отримане благо, і як «збитки», що підлягають поверненню, тим більше в подвійному розмірі.

З огляду на викладене Суд доходить висновку про недоведеність Позивачем сукупності обставин, необхідних для стягнення з Відповідача 292 464,00 грн, а тому вимога про стягнення збитків у подвійному розмірі сплаченої орендної плати задоволенню не підлягає.

3.6. Щодо решти позовних вимог

Вимоги про визнання відсутніми у Відповідача прав вимоги щодо орендних платежів за період з 01.03.2022 до 20.07.2022, пені, неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди, неустойки за прострочення оплати та трьох процентів річних судом першої інстанції залишено без задоволення з мотивів наявності таких, що набрало законної сили, рішення у справі №914/1748/23. У цій частині рішення суду першої інстанції жодною зі сторін не оскаржувалося, доводів щодо його незаконності чи необґрунтованості в цій частині апеляційна скарга не містить.

Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а тому в цій частині рішення суду першої інстанції не є предметом апеляційного перегляду.

4. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ

Перевіривши доводи апеляційної скарги та заперечення на неї в межах, визначених ст. 269 ГПК України, Суд дійшов висновку, що ключова підстава позову – навмисне введення Позивача в оману Відповідачем при укладенні Договору – Позивачем не доведена, а сплачена ним орендна плата є еквівалентом фактично отриманого й реалізованого користування орендованим майном, а не збитками в розумінні ст. 22 ЦК України.

За таких обставин рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та за недоведеності обставин, що мають значення для справи (п. 1, 4 ч. 1 ст. 277 ГПК України), що є підставою для його скасування в цій частині з ухваленням у скасованій частині нового рішення про відмову в задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишається без змін.

Оскільки рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові в цій частині, додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 01.06.2026 про стягнення з Відповідача на користь Позивача 100 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу та 5 481,97 грн судового збору не може залишатися чинним, оскільки ґрунтувалося на висновку про задоволення позову, який Суд апеляційної інстанції визнав помилковим. Зазначене додаткове рішення підлягає скасуванню, а питання розподілу судових витрат – вирішенню відповідно до ст. 129 ГПК України.

5. РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ

Оскільки в задоволенні позову відмовлено повністю, судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги покладаються на Позивача. Відтак з Позивача на користь Відповідача підлягає стягненню 8 897,95 грн у відшкодування судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.

Апелянт у прохальній частині апеляційної скарги просив покласти на Позивача судові витрати, у тому числі витрати на професійну правничу допомогу, зазначивши орієнтовний розмір очікуваних витрат у сумі 60 000,00 грн. Оскільки на момент прийняття цієї постанови документів на підтвердження фактичного розміру та понесення таких витрат Відповідачем не подано, це питання підлягає вирішенню окремо в порядку ч. 8 ст. 129, ст. 221 ГПК України після подання відповідних доказів у визначений Судом строк.

Керуючись ст.ст. 129, 236, 269, 270, 271, 275, 277, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Західний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

1. Задоволити апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни.

2. Скасувати Рішення Господарського суду Львівської області від 14.05.2026 в частині задоволення вимог про визнання недійсним Договору оренди приміщень №1 від 04.01.2021 та стягнення з Фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ЗАХІД ЕЛЕКТРО ГРУП» 292 464,00 грн збитків та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

3. У решті Рішення Господарського суду Львівської області від 14.05.2026 у справі №914/431/24 залишити без змін.

4. Скасувати повністю Додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 01.06.2026 у справі №914/431/24.

5. Судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю «ЗАХІД ЕЛЕКТРО ГРУП».

6. Стягнути з Товариство з обмеженою відповідальністю «ЗАХІД ЕЛЕКТРО ГРУП» (82613, Львівська область, Сколівський район, смт Верхнє Синьовидне, вул.Зарічна, 2; ідентифікаційний код 40172601) на користь Фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) 8 897,95 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

7. На виконання постанови Господарському суду Львівської області видати наказ.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст.ст. 287-288 ГПК України.

Повний текст постанови складено 30 липня 2026 року

Головуючий суддя Шаповал Д.В.

Суддя Зварич О.В.

Суддя Панова І.Ю.