Рішення від 03 травня 2026 р. у справі №759/7599/24 — Святошинський районний суд міста Києва

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА

ун. № 759/7599/24

пр. № 2/759/199/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 травня 2026 року м. Київ

Святошинський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Єросової І.Ю.,

при секретарі Лавриненко Т.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ) про поділ майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

15.04.2024 ОСОБА_1 звернулася до Святошинського районного суду м. Києва із позовом, в якому просить визнати квартиру АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за позивачем право власності на частину квартири, а також стягнути із відповідача на користь позивача понесені судові витрати.

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що 23.11.2015 між нею та відповідачем ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, який рішенням суду від 19.12.2023 розірвано. Під час шлюбу 31.10.2017 сторони за спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_3 , право власності на яку було зареєстровано на відповідача ОСОБА_2 . У добровільному порядку відповідач відмовляється розділити спільне майно, а тому позивач змушена звертатися до суду із даним позовом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.04.2024 для розгляду даної позовної заяви визначено суддю Святошинського районного суду м. Києва Єросову І.Ю.

Ухвалою суду від 19.04.2024 позовну заяву залишено без руху.

30.05.2024 позивачем усунуто недоліки позову.

Ухвалою від 03.06.2024 відкрито провадження у справі, розгляд вирішено проводити у порядку загального позовного провадження.

Судом на виконання вимог ухвали про відкриття провадження було скеровано сторонам копію ухвали про відкриття провадження. Враховуючи, що позовна заява подана до суду у паперовому вигляді, то судом додатково скеровано відповідачу копію позову з додатками. Однак, відповідач не отримав вказані процесуальні документи у зв`язку із відсутністю за вказаною у поштовому відправленні адресою.

Обов`язок суду повідомити учасників справи про дату, місце і час судового засідання є реалізацією однієї із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18, провадження № 61-13667сво21).

Відповідно до ч. 5, 6 ст. 272 ЦПК України учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, а в разі відсутності електронного кабінету - рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

У свою чергу, днем вручення судового рішення є:

1) день вручення судового рішення під розписку;

2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи;

3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення;

4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду;

5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Отже, за змістом наведених положень процесуального закону повернення поштового відправлення, здійсненого судом, з відміткою поштового оператора про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси, вважається підтвердженням належного повідомлення учасника справи, а днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відповідної відмітки.

Суд звертає увагу, що згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, гарантовано кожній фізичній або юридичній особі право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.

Водночас, передбачене ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain") від 07.07.1989).

Відтак, практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Як зазначено у рішенні Європейського Суду з прав людини в справі «Пономарьов проти України», сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

У свою чергу, згідно зі ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (ч. 1 ст. 44 ЦПК України).

До основних засад судочинства частиною третьої статті 2 ЦПК України віднесено розумність строків розгляду справи судом, пропорційність, диспозитивність, змагальність сторін.

Виходячи зі змісту ст. 12, ч. 3 ст. 13 ЦПК України, кожна сторона реалізує свої процесуальні права на власний розсуд з метою досягнення бажаного процесуального результату.

Таким чином, суд доходить висновку про належне сповіщення відповідача ОСОБА_2 про розгляд даного провадження, забезпечення останньому можливості скористуватися наданим ЦПК України правом на подачу відзиву на позовну заяву, якою останній так і не скористався.

Ухвалою від 05.11.2024 закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті.

Відповідач ОСОБА_2 неодноразово скеровував до суду заяви про надання йому матеріалів справи для ознайомлення, однак у наданий судом строк не реалізував своє право на подання відзиву, письмових заперечень на пред`явлені до нього позовні вимоги, не скеровував клопотання про відкладення судових засідань та не надавав підтверджуючі документи поважності причин неявок у судові засідання.

Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Приписами п. 1 ч. 3 ст. 223 ЦПК України закріплено, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

За наведених обставин, суд доходить висновку про можливість проведення розгляду справи за відсутності відповідача ОСОБА_2 .

У той же час, відповідно до ч. 1 ст. 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов:

1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання;

2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин;

3) відповідач не подав відзив;

4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Суд звертає увагу, що відповідач ОСОБА_2 своєчасно на належним чином повідомлений про дату та час судового розгляду пред`явленого до нього позову, про що свідчать наявні у матеріалах справи довідки про доставку електронних документів до електронного кабінету відповідача, до суду у призначений час не прибув, про причини неявки та їх поважність суд не повідомив, у наданий судом строк не скерував до суду відзиву, при цьому, позивач не заперечує стосовно ухвалення у даному провадженні заочного рішення.

Беручи до уваги, що умови ухвалення заочного рішення, закріплені ч. 1 ст. 280 ЦПК України, у даному випадку дотримані, суд доходить висновку про можливість ухвалення у даній справі заочного рішення суду, яке може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У судовому засіданні 11.02.2025 позивач ОСОБА_1 підтримала позовні вимоги та просила їх задовольнити, також повідомила суду, що відповідач перебуває за кордоном, всі оригінали документів у нього.

04.05.2026 через канцелярію суду позивач долучила до справи Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, яким підтверджується право власності на житлове приміщення, поділити яке вона просить, та коли саме ОСОБА_2 набув таку квартиру у власність.

У судове засідання 04.05.2026 сторони не прибули, жодних заяв чи клопотань до суду не надсилали.

Суд, дослідивши наявні у розпорядженні суду матеріали справи, оцінивши надані позивачем докази, доходить таких висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з приписами ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Наведене узгоджується й з приписами ч. 5 ст. 177 ЦПК України, відповідно до яких позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).

В силу положень ч. 1, 2 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожен доказ повинен відповідати законодавчо закріпленим вимогам, а саме - бути належними, допустимими, достатніми та достовірними.

Так, відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У свою чергу, в силу вимог ст. 78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Наведене являє собою критерій допустимості наданих стороною доказів.

Згідно з ч. 1 ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Приписами ст. 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У ході розгляду справи встановлено, що 23.11.2015 ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали шлюб, який зареєстрований Виконавчим комітетом Боярської міської ради Києво-Святошинського району Київської області, актовий запис №773 (т. 1 а.с. 18).

31.10.2017 ОСОБА_2 придбано у власність квартиру АДРЕСА_3 , договір купівлі-продажу №11415, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчук С.П., що підтверджується відомостями із Державного реєстру речових прав (інформаційна довідка №340977283) (т. 1 а.с. 27-28).

Відомості про реєстрацію за відповідачем спірної квартири підтверджено позивачем також оновленим витягом, датованим 12.03.2026 року та наданим через канцелярію суду 04.05.2026 року.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 19.12.2023 у справі №759/19757/23 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (т. 1 а.с. 21-23).

Приписами ст. 60 СК України визначено, що майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Тлумачення ст. 60 СК України свідчить про те, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц (провадження № 61-35779св18), від 20 травня 2022 року у справі № 330/1079/20 (провадження № 61-5763св21).

Згідно з ч. 4 ст. 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Позивач вказує, що спірна квартира придбана за спільні кошти під час шлюбу, її купівля була спрямована на забезпечення сім`ї житлом для тривалого спільного проживання. Відповідач ОСОБА_2 не надав суду доказів протилежного, не заперечив щодо таких тверджень позивача.

Аналізуючи встановлені судом обставини та положення закону щодо правового режиму спільного майна подружжя, суд доходить висновку про те, що майно, набуте ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за період подружнього життя має статус спільного сумісного майна.

Верховний Суд, зокрема, в постановах від 27 жовтня 2025 року в справі №161/19647/23, від 19 лютого 2025 року в справі №522/11159/21 сформулював висновки про те, що у статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Приписами ст. 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно з ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Як вбачається зі змісту позову та долучених до нього доказів, сторонами не було укладено шлюбного договору щодо врегулювання майнових спорів, так само останні не укладали договору на вирішення майнових питань у разі розірвання шлюбу.

Поділ майна, що є об`єктом права спільної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Відповідно до статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).

У свою чергу, тлумачення ст. 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі №755/12204/18 (провадження №61-2401св21)).

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 Цивільного кодексу України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном.

У свою чергу, володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

За своїми характеристиками квартира АДРЕСА_3 , вирішити питання щодо права власності на яку просить позивач, є неподільною річчю. Так, відповідно до ч. 2 с. 183 ЦК України неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

При цьому, виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому ст. 364 цього Кодексу (ч. 3 ст. 370 ЦК України).

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки (абзаци перший частини другої статті 364 ЦК України).

У разі поділу спільної сумісної власності необхідно настільки, наскільки це можливо, встановити, для кого зі сторін спору майно, яке є предметом поділу, має більше значення, враховуючи різні обставини його набуття та використання сім`єю (див. пункт 66.1 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21).

На переконання суду, застосований спосіб захисту цивільних прав шляхом визнання за позивачем права власності на частину кватири АДРЕСА_3 , яка є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , відповідає принципах здійснення цивільного судочинства, сприяє ефективному та справедливому вирішенню даного судового спору та узгоджується із практикою ЄСПЛ і правовими позиціями Верховного Суду.

Щодо вимог позивача про стягнення із відповідача судових витрат суд звертає увагу на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

В силу приписів ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Беручи до уваги, що позивач ОСОБА_1 , звертаючись до суду із даним позовом, сплатила судовий збір у розмірі 7 968 грн. 06 коп., а суд за результатами судового розгляду дійшов висновку про необхідність задоволення даного позову у повному обсязі, суд вважає за необхідне стягнути із відповідача на користь позивача суму раніше сплаченого судового збору.

Керуючись ст.ст. 1, 2, 4, 5, 12, 13, 76-83, 144, 258, 259, 263-265, 273, 352-355 ЦПК України, ст.ст. 11, 15, 16, 334, 368 ЦК України, ст.ст. 60, 61, 70, 74 СК України, суд

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ) про поділ майна подружжя - задовольнити.

Визнати квартиру АДРЕСА_3 , яка належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 31.10.2017, спільною сумісною власністю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 .

У порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , право власності на частину квартири АДРЕСА_3 , яка належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 31.10.2017 року, позбавивши ОСОБА_2 права власності на цілу частину та визначивши за ним право власності на частину квартири.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду може бути оскаржене протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення сторін зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи якому рішення не було вручене у день його складення має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до Київського апеляційного суду.

Відповідно до п.п. 15.5 п. 15 Перехідних положень ЦПК України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIII від 03.10.2017 року до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу.

Суддя Єросова І.Ю.