Рішення від 28 липня 2026 р. у справі №754/18429/25 — Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 2/754/2558/26

Справа №754/18429/25

РІШЕННЯ

Іменем України

29 липня 2026 року Деснянський районний суд м.Києва в складі:

головуючого - судді Скрипки О.І.,

при секретарі Моторенко К.О.,

за участю

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідачки ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про витребування майна із чужого незаконного володіння, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_4 про витребування майна із чужого незаконного володіння.

Свої вимоги позивач мотивує тим, що на підставі Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_1 , виданого 27.07.2012 року ВРЕР-4 УДАІ в м. Києві, він є власником автомобіля «VOLKSWAGEN PASSAT», 2003 року випуску, колір чорний, тип - легковий седан, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 , д.н.з. НОМЕР_3 . 25.04.2024 року ним було видано довіреність, посвідчену приватним нотаріусом КМНО Бессараб О.В. за реєстровим № 497. Оригінал довіреності знаходиться у ОСОБА_4 . Відповідно до наданої довіреності він передав відповідачу право користуватись та розпоряджатись спірним автомобілем. Довіреність була видана без права передоручення строком на 1 рік з дня її видачі, тобто до двадцять п`ятого квітня дві тисячі двадцять п`ятого року. В той же день він передав відповідачу у фактичне володіння та користування вказаний автомобіль, також передав їй ключі та свідоцтво про реєстрацію даного транспортного засобу.

Як зазначає позивач, 15.08.2024 року вказана довіреність ним була скасована, про що він повідомляв ОСОБА_4 та просив повернути автомобіль, свідоцтво про його реєстрацію та ключі. Окрім того, 25.04.2025 року закінчився строк дії довіреності на який вона видавалась. Він декілька разів звертався в усній формі по телефону до відповідача з вимогою повернути автомобіль, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу та ключі від автомобіля. 12.09.2025 року він цінним листом з описом вкладення направив на адресу ОСОБА_4 письмову вимогу про повернення автомобіля, свідоцтва про його реєстрацію та ключів. Вимога залишена без належного реагування, відповідач автомобіль, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу та ключі до цього часу не повернула.

Посилаючись на викладені обставини позивач просив витребувати у відповідача ОСОБА_4 спірний автомобіль та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу від 14.02.2008 року шляхом їх вилучення та повернути їх йому, як власнику.

Ухвалою судді Деснянського районного суду м.Києва від 04.11.2025 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

25.11.2025 року до суду надійшов відзив відповідача на позовну заяву. У даному відзиві відповідач заперечує проти позовних вимог, вказуючи на те, що в матеріалах справи відсутні докази того, що позивач повідомляв її належним чином про скасування довіреності, а тому вона на законних підставах продовжувала користуватись та розпоряджатись автомобілем. Крім того, відповідач вважає, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, оскільки речі позивач позбувся добровільно і помилково стверджувати, що автомобілем вона розпоряджається безпідставно.

Заперечуючи проти позову, відповідач зазначила і про те, що на даний час автомобіль не перебуває у її розпорядженні, оскільки за дорученням позивача вона передала автомобіль у користування та розпорядження ОСОБА_5 , який зі слів самого позивача є реальним власником автомобіля, а позивач є номінальним власником. Тобто, на думку відповідача, між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 було укладено удаваний правочин.

Посилаючись на викладені обставини, відповідач просила відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 05.03.2026 року накладено арешт на автомобіль «WOLKSVAGEN PASSAT», 2003 року випуску, колір чорний, тип ЛЕГКОВИЙ СЕДАН, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 , реєстраційний номер НОМЕР_3 , який належить на праві власності ОСОБА_3 .

Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 27.05.2026 року закрито підготовче провадження та справу призначено до розгляду по суті.

30.06.2026 року до суду надійшли додаткові пояснення представника позивача ОСОБА_1 у справі. У даних поясненнях представник позивача, посилаючись на практику Верховного Суду, зазначає про правомірність позовних вимог та хибність і недоведеність позиції відповідача.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав та просив про їх задоволення.

Представник відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав та просив відмовити в їх задоволенні.

Заслухавши учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, дослідивши обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судом і вбачається з матеріалів справи, відповідно до Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_1 , виданого 27.07.2012 року ВРЕР-4 УДАІ в м. Києві, позивач ОСОБА_3 є власником автомобіля «VOLKSWAGEN PASSAT», 2003 року випуску, колір чорний, тип - легковий седан, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 , д.н.з. НОМЕР_3 .

25.04.2024 року позивачем було видано довіреність, посвідчену приватним нотаріусом КМНО Бессараб О.В. за реєстровим № 497, якою уповноважено відповідача ОСОБА_4 володіти та розпоряджатися (в тому числі продавати, здавати в оренду, найм, позичку) вищевказаний автомобіль.

Зазначена довіреність видана строком на 1 рік - до 25.04.2025 року.

15.08.2024 року позивачем складено заяву, посвідчену приватним нотаріусом КМНОД Бессараб О.В. за № 1561, якою він просив скасувати вищевказану довіреність, а також зазначив, що про скасування вищезазначеної довіреності відповідача ОСОБА_4 він повідомить особисто.

25.04.2025 року строк дії довіреності сплив.

12.09.2025 року позивачем на адресу відповідача було направлено вимогу від 11.09.2025 року про повернення автомобіля, ключів та свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу.

В судовому засіданні також встановлено, і даний факт визнано сторонами, що спірний автомобіль відповідачем позивачу не було повернуто ані після скасування довіреності, ані після 25.04.2025 року (строк закінчення дії довіреності у випадку продовження її дії).

Позивач просить задовольнити його вимоги, посилаючись на те, що відповідач, яка відмовляється повернути належний йому автомобіль, користується ним без належних підстав, чим порушує його права як власника.

Сторона відповідача проти даних тверджень заперечувала, посилаючись на те, що позивач добровільно передав автомобіль відповідачу, про скасування довіреності не повідомляв, невірно обрав спосіб захисту прав, а також, що автомобіль на даний час не перебуває у володінні відповідача, оскільки за вказівкою позивача переданий іншій особі.

Суд вважає, що доводи позивача знайшли своє підтвердження під час судового розгляду.

Розглядаючи по суті позовні вимоги, суд керується наступними нормами права.

Відповідно до положень частини першої та другої статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частинах першій, другій статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною.

Главою 17 ЦК України унормовано правовідносини представництва при вчиненні правочинів.

Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Як визначено уст. 240 цього Кодексу,представник зобов`язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов`язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Згідно з частиною третьою статті 244 ЦК України, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.

Пунктом 2 частини першої статті 248 ЦК України визначено, що представництво за довіреністю припиняється у разі скасування довіреності особою, яка її видала.

Також згідно з частиною першою статті 249ЦК України, особа,яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною.

При цьому закон зобов`язує особу, яка видала довіреність і згодом скасувала її, негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність (частина друга статті 249 ЦК України).

Права та обов`язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася (ч. 3 ст. 249 ЦК України).

Отже, момент скасування довіреності та момент втрати нею чинності для представника та третіх осіб не збігаються. Скасована довіреність втрачає чинність для представника та третіх осіб з моменту настання першої із подій: або коли представник довідався або міг довідатися про скасування довіреності; або коли третя особа дізналась або могла дізнатись, що дія довіреності припинилася.

До настання такої події скасована довіреність є чинною для представника та третіх осіб, перед якими представник представляє інтереси довірителя. Відповідно, всі вчинені представником в цей час правочини є чинними і для довірителя.

Відповідно до підпунктів 6.1, 6.2, 6.4 пункту 6 глави 4 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 22 лютого 2012 року № 296/5, особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної, може у будь-який час скасувати довіреність або довіреність, видану в порядку передоручення. Нотаріус, завідувач державного нотаріального архіву при одержанні заяви про скасування довіреності або передоручення робить про це відмітку на примірнику довіреності, що зберігається у справах нотаріуса, у державному нотаріальному архіві, і відмітку в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій. Повідомлення особи, яка видала довіреність, представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність, про скасування довіреності може бути оформлено нотаріусом згідно з цим Порядком шляхом передавання відповідної заяви.

Повідомлення особи, яка видала довіреність, представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність, про скасування довіреності може бути оформлено нотаріусом згідно з цим Порядком шляхом передавання відповідної заяви.

Згідно з главою 20 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, нотаріус передає заяви фізичних та юридичних осіб іншим фізичним та юридичним особам на підставі усного звернення заінтересованих осіб, якщо вони не суперечать закону і не містять відомостей, що порочать честь і гідність людини. Пунктом 3 вказаного Порядку передбачено наступний порядок передачі заяв фізичних та юридичних осіб: заяви подаються нотаріусу належним чином оформлені і не менше ніж у двох примірниках, один з яких пересилається поштою зі зворотним повідомленням або особисто передається адресатам під розписку. Зазначені заяви можуть передаватися також з використанням технічних засобів. Відповідно до п. 4 Порядку, на прохання особи, що подала заяву, їй видається свідоцтво про передачу заяви. У свідоцтві викладається зміст одержаної на заяву відповіді або зазначається, що відповідь у встановлений у заяві строк не надійшла. Передача заяви та видача свідоцтва про передачу заяви є самостійними нотаріальними діями і реєструються в реєстрі нотаріальних дій під окремими номерами.

Разом з тим, позивачем не надано суду належних та допустимих доказів виконання ним вимог статті 249 ЦК України та того факту, що відповідачу було доведено до відома через нотаріуса про скасування довіреності в порядку передоручення.

Таким чином, суд вважає, що позивачем не доведено належними, допустимими та достатніми доказами факт повідомлення ним відповідача ОСОБА_4 про скасування довіреності від 25.04.2024 року щодо спірного автомобіля. Не надано також позивачем доказів повідомлення третіх осіб про припинення дії довіреності від 25.04.2024 року. Адже скасування довіреності має юридичне значення для представників і третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це. Лише 12.09.2025 року після закінчення строку дії довіреності позивачем було направлено відповідачу вимогу від 11.09.2025 року про повернення автомобіля.

Посилання позивача на усні повідомлення відповідачу ОСОБА_4 про припинення дії довіреності суд не приймає у якості належного та допустимого доказу.

З урахуванням викладеного та положень ст. 249 ЦК України, суд вважає, що відповідач правомірно продовжувала користуватись автомобілем з 15.08.2024 року по 25.04.2025 року.

В той же час, відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе (частина перша статті 397ЦК України).

Пунктом 2 частини першої статті 399 ЦК України передбачено, що право володіння припиняється у разі витребування майна від володільця власником майна або іншою особою.

Недобросовісний володілець зобов`язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна (стаття 400 ЦК України).

Такий висновок узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 22 січня 2019 року в справі № 145/145/17 (провадження № 61-10089св18), від 06 лютого 2019 року в справі № 220/1401/16-ц (провадження № 61-21288св18).

Так, судом встановлено, що спірний автомобіль належить на праві власності позивачу, що підтверджується відповідним свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу.

На підставі довіреності від 25.04.2024 року року позивач передав ОСОБА_4 спірний автомобіль та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу для розпорядження цим автомобілем.

25.04.2025 року строк дії вищевказаної довіреності сплив.

Пунктом 1 частини першої статті 248 ЦК України визначено, що представництво за довіреністю припиняється у разі закінчення строку довіреності.

Судом установлено, що позивач вимагає усунути порушення свого права шляхом витребування майна від особи, яка володіє його майном, оскільки відповідачем порушується його право власності.

За змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Виходячи з викладеного та враховуючи положення статей 317, 319, 321 ЦК України власник майна має право на захист свого права власності в разі порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.

Проте, дії власника майна не повинні суперечити закону і порушувати право власності.

Виходячи із наявних доказів у справі та фактичних обставин, суд враховує, що позивач є власником спірного автомобіля, а діями відповідача його право порушується. В той же час, в судовому засіданні не доведено добросовісності володіння ОСОБА_4 спірним майном, яке утримується нею без достатньої правової підстави після закінчення строку дії довіреності. Тому позивач має право на захист свого порушеного права і його дії не суперечать закону, а витребування вказаного майна є пропорційною мірою, направленою на захист права власності у цій конкретній справі.

З наявних матеріалів справи суд встановив, що відповідач спірний автмомобіль позивачу з моменту закінчення строку дії довіреності по день винесення судом рішення не повернула. Належних та допустимих доказів тому, що спірний автомобіль на час розгляду справи не перебуває у володінні ОСОБА_4 , останньою суду не надано, як і не надано доказів удаваності правочину, за яким позивач є власником автомобіля, або що фактичним власником є інша особа. Із будь-якими зустрічними вимогами відповідач до суду не зверталась. Посилання ж на те, що позивач неодноразово надавав їй довіреність на право користування та володіння автомобілем підстав для відмови в задоволенні позову також не дають, оскільки жодним чином не свідчать про наявність у відповідача підстав для володіння та користування автомобілем після закінчення строку дії останньої довіреності.

Судом відхиляються і інші заперечення відповідача проти позову як такі, що ґрунтуються виключно на її припущеннях та невірному трактуванні положень чинного законодавства. Посилання відповідача на практику Верховного Суду щодо правильності застосування положень ст.388 ЦК України суд також відхиляє, оскільки позивач на обґрунтування своїх вимог на вказану норму не посилається, а відтак суд приходить до висновку, що позивачем вірно обрано спосіб захисту прав, які підлягають захисту шляхом задоволення даного позову.

Стаття 263 ЦПК України регламентує, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною 3 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір.

Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.

Як вбачається з положень ч.1 ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Таким чином, під час судового розгляду предметом доказування є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення.

Об`єктом оцінки судом при ухваленні рішення є як докази (фактичні дані, відомості), так і процесуальні джерела, що їх містять (показання свідків, висновки експертів, тощо).

Відповідно до положень Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року).

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Тобто Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на справедливий суд включає в себе принцип доступу до суду, ефективність якого обумовлюється тим, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду за вирішенням певного питання, і що держава не повинна чинити правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Коробов проти України» (заява № 39598/03 від 21 липня 2011 року) суд вказав, що при оцінці доказів, суд, як правило - застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом». Проте, така доведеність може випливати із співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростованих презумпцій факту.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, судом досліджено кожний доказ, наявний у матеріалах цивільної справи.

Аналізуючи зібрані по справі докази в світлі наведених правових норм, суд приходить до висновку, що оскільки на час звернення до суду позивача ОСОБА_3 строк дії довіреності закінчився, її представництво за цією довіреністю припинилося, а отже припинилися повноваження відповідача щодо розпорядження спірним автомобілем та право на його володіння, а відтак спірний автомобіль підлягає витребуванню у відповідача разом зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу та поверненню власнику - позивачу ОСОБА_3 .

З урахуванням наведеного, суд задовольняє позовні вимоги. Доводи сторони відповідача на висновки суду не впливають та підстав для відмови в задоволенні позову не дають.

Відповідно до ст.141 ЦПК України з відповідача на користь позивача належить стягнути судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1981,26 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.3, 12, 258, 259, 265, 273, 315, 354, 355 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_3 про витребування майна із чужого незаконного володіння - задовольнити.

Витребувати у ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , автомобіль марки «VOLKSWAGEN PASSAT», 2003 року випуску, колір чорний, тип - легковий седан, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 , реєстраційний номер НОМЕР_3 , та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу від 14 лютого 2008 року шляхом їх вилучення та повернути власнику - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_5 .

Стягнути з ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , на користь ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_5 , судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1981,26 грн.

Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: