Рішення від 28 липня 2026 р. у справі №369/474/26 — Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/474/26

Провадження № 2-о/369/7/26

РІШЕННЯ

Іменем України

29.07.2026 року м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі : головуючого судді Хацько Н.О., за участю секретаря судового засідання Погрєбної З.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, цивільну справу за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту розірвання шлюбу, заінтересована особа – Бучанський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Бучанському районі Київської області, -

в с т а н о в и в:

До Києво-Святошинського районного суду Київської області надійшла заява ОСОБА_1 про встановлення факту розірвання шлюбу 12.03.2015 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Калінінського районного управління юстиції у м.Донецьку за актовим записом №9.

В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що 07.09.2012 року у Відділі реєстрації актів цивільного стану Калінінського районного управління юстиції у м.Донецьку Донецької області був зареєстрований шлюб з ОСОБА_2 про що складено актовий запис №372. За взаємною згодою подружжя 12.03.2015 року Відділі реєстрації актів цивільного стану Калінінського районного управління юстиції у м.Донецьку було розірвано шлюб про що складено актовий запис №9. Разом з тим зазначений актовий запис було складено органом, що діяв на тимчасово окупованій території України , у зв`язку з чим відомості про розірвання шлюбу не були внесені до Державного реєстру актів цивільного стану громадян України. З вказаних підстав Бучанським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Бучанському районі Київської області було відмовлено у внесені відповідного запису до Державного реєстру актів цивільного стану громадян України. Дані обставини позбавляють заявник можливості зареєструвати новий шлюб з іншою жінкою.

Заявник у судове засідання не з`явився, надав суду заяву, в якій просив заяву задовольнити та розглянути справу за його відсутністю.

Представник заінтересованої особи, будучи належним чином повідомленим судом про час і місце розгляду справи, у судове засідання не з`явилися.

У зв`язку з неявкою сторін в силу ч. 2ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

У відповідності до ч. 5ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до постанови КЦС ВС від 30 вересня 2022 року за № 761/38266/14 якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з`явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явились всі учасники такої справи.

Суд, вивчивши матеріали справи, законодавство, що регулює дані правовідносини, дійшов таких висновків.

Згідно відмітки в розділі сімейний стан в паспорті заявника, Відділом реєстрації актів цивільного стану Калінінського районного управління юстиції у м.Донецьку Донецької області було зареєстровано шлюб 07.09.2012 року з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за актовим записом № 372.

Заявника надав суду копію свідоцтва про розірвання шлюбу серія НОМЕР_1 виданого Відділом реєстрації актів цивільного стану Калінінського районного управління юстиції у м.Донецьку 12.03.2015 року, між ним та ОСОБА_3 , про що складено актовий запис 39.

Відповідно до листа №2451/30.12-20 від 15.11.2025, виданого Бучанським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Бучанському районі Київської області заявнику було відмовлено у внесенні відомостей про розірвання шлюбу до Державного реєстру актів цивільного стану громадян України, з тих підстав, що вказане свідоцтво видано нелегітимним органом, відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

На підставі частин першої та другої статті 293 ЦПК України окреме провадження – це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження, зокрема, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Згідно зі ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені факт розірвання шлюбу, а також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Відповідно ч.1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з ч.2 ст. 1 даного Закону датою початку тимчасової окупації Російською Федерацією окремих територій України є 19 лютого 2014 року.

Указом Президента України від 14 листопада 2014 року № 875/2014 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 04 листопада 2014 року «Про невідкладні заходи щодо стабілізації соціально-економічної ситуації в Донецькій та Луганській областях», яким зобов`язано Кабінет Міністрів України вжити заходів щодо припинення на окремих територіях у районі проведення антитерористичної операції в Донецькій і Луганській областях діяльності державних підприємств, установ та організацій, їх філій (відділень), представництв.

Законом України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» надано особливий статус територій, які не контролюють сили АТО.

Згідно з цим законом в окремих районах Донецької та Луганської областей на період дії особливого порядку місцевого самоврядування діє з урахуванням особливостей, визначених цим Законом (ст. 2). Перелік районів і населених пунктів, в яких запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, визначений рішенням Верховної Ради України.

Тимчасово окупована територія України є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України. Правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території (ст. 1, ч. 2 ст. 4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).

Відповідно до ч.2, 3 ст.9 ст.3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про інформаційну систему формування переліку територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні)» від 07 травня 2022 року № 562, абзац четвертий підпункту 1 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 16 квітня 2022 року № 457 викладено в такій редакції: «Перелік територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), формується в електронній формі відповідно до Положення про інформаційну систему формування переліку територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 травня 2022 року № 562, а у разі відсутності технічної можливості формування такого переліку в електронній формі - затверджується Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій за погодженням з Міністерством оборони на підставі пропозицій відповідних обласних, Київської міської військових адміністрацій».

Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією затверджено наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 28лютого 2025 року № 376, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11 березня 2025 року за № 380/43786, «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією», відповідно до якого вся територія Донецького району Донецької області вважається тимчасово окупованою територією України з 07 квітня 2014 року.

Діяльність державних органів влади України, в т.ч. органів державної реєстрації актів цивільного стану України припинена та фактично не здійснюється на тимчасово окупованій території.

В свою чергу суд бере до уваги і практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), яка відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» має застосовуватися при розгляді справ як джерело права.

Так, під час розгляду справ проти Туреччини (зокрема, Loizidou v. Turkey, Cyprus v. Turkey), проти Молдови та Росії (зокрема, Mozer v/ the Republic of Moldova and Russia, Ilascuand Others v. Moldovaand Russia), ґрунтуючись на Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії (Namibiacase), ЄСПЛ наголосив, що першочерговим завданням щодо прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони.

Такий висновок ЄСПЛ слід розуміти в контексті сформульованого у згаданому Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії так званого «намібійського винятку», який є винятком із загального принципу щодо недійсності актів, у тому числі нормативних, які видані владою не визнаного на міжнародному рівні державного утворення. Зазначений виняток полягає в тому, що не можуть визнаватися недійсними всі документи, видані на окупованій території, оскільки це може зашкодити правам мешканців такої території. Зокрема, недійсність не може бути застосована до таких дій, як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів, невизнання яких може завдати лише шкоди особам, які проживають на такій території. Застосовуючи «намібійський виняток» у справі Cyprus v. Turkey, ЄСПЛ, зокрема, зазначив, що виходячи з інтересів мешканців, що проживають на окупованій території, треті держави та міжнародні організації, особливо суди, не можуть просто ігнорувати дії фактично існуючих на такій території органів влади. Протилежний висновок означав би цілковите нехтування всіма правами мешканців цієї території при будь-якому обговоренні їх у міжнародному контексті, а це становило б позбавлення їх наймінімальніших прав, що їм належать.

Відповідно до статей 3, 8, 9 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Стосовно окупованих територій у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки»: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов`язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосована до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».

Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов`язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих defacto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).

Таким чином, суд вважає за можливе застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про реєстрацію шлюбу особи, виданих органами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки можливість збору доказів реєстрації шлюбу особи на окупованій території може бути істотно обмеженими, у той час як встановлення цього факту має істотне значення для реалізації низки прав людини, включаючи право власності (спадкування), право на повагу до приватного та сімейного життя тощо.

Обґрунтовуючи необхідність встановлення факту розірвання шлюбу ОСОБА_1 зазначив, що бажає створити нову сім`ю, зареєструвати шлюб, а наявність запису про реєстрацію шлюбу з колишньою дружиною не дає можливість реалізувати його конституційні права на шлюб .

Таким чином, встановлення факту розірвання шлюбу має для заявника юридичне значення, оскільки надасть йому право отримати свідоцтво про розірвання шлюбу в органах державної реєстрації актів цивільного стану на території України, що є загальною передумовою визначення правового статусу громадянина у сфері шлюбно-сімейних правовідносин.

Відповідно до частини другої статті 319 Цивільного процесуального кодексу України рішення суду про встановлення факту, який підлягає реєстрації в органах державної реєстрації актів цивільного стану або нотаріальному посвідченню, не замінює собою документів, що видаються цими органами, а є тільки підставою для одержання зазначених документів.

Даний факт має юридичне значення, оскільки на його підставі для заявника виникають правові підстави для реалізації власних прав.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку що заяваОСОБА_1 про встановлення факту розірвання шлюбу обґрунтована на підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 10, 263-265, 315, 319, 354 ЦПК України, Правилами державної реєстрації актів громадянського стану в Україні, затвердженими наказом Міністерства юстиції України 18 жовтня 2000 року № 52/5, Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» суд, -

УХВАЛИВ:

Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту розірвання шлюбу, заінтересована особа – Бучанський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Бучанському районі Київської області – задовольнити.

Встановити факт розірвання шлюбу міжОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до актового запису №9, складеного 12 березня 2015 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану Калінінського управління юстиції у м.Донецьку.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне судове рішення складене 29.07.2026 року.

Суддя Наталя Хацько