Постанова від 27 липня 2026 р. у справі №140/1758/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 140/1758/26 пров. № А/857/28212/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді: Глушка І.В.,

суддів: Глазька С.М., Затолочного В.С.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 21 квітня 2026 року, ухвалене суддею Сорока Ю.Ю. у м. Луцьку у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у справі № 140/1758/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

10 лютого 2026 року позивач - ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідача - Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, у якому просила визнати протиправним та скасувати рішення від 27.01.2026 №907120141538 про відмову у перерахунку пенсії; зобов`язати прийняти рішення про переведення з 19.01.2026 (дня звернення з заявою) на пенсію про втраті годувальника на підставі ст. 37 Закону України «Про державну службу» №3723-ХІІ від 16.12.1993, здійснивши перерахунок та виплату у розмірі 70% пенсії померлого ОСОБА_2 , обчисленої на підставі ст. 37 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993, та здійснити виплату пенсії з урахуванням раніше виплачених сум.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 21 квітня 2026 року позов задоволено.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, викладених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

Доводи апеляційної скарги зводяться до помилкового застосування судом норм Закону України «Про державну службу». Скаржник зазначає, що відповідно до ст. 90 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 №889-VIII пенсійне забезпечення державних службовців здійснюється за нормами Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування". Переведення на пенсію в разі втрати годувальника іншим законом не передбачено. Крім того, апеляційна скарга містить доводи, що обраний судовим рішенням спосіб захисту порушеного права позивача є втручанням в дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень. Також, покликаючись на положення п. 4.10 Порядку №22-1, зазначає, що після призначення (переведення у даному випадку) електронна пенсійна справа засобами програмного забезпечення передається до органу, що призначає пенсію, за місцем фактичного проживання особи, для здійснення виплати пенсії. Після її призначенням органом, який розглядає відповідну заяву. Відтак, визначення відповідачу зобов`язання здійснювати виплату перерахованої пенсії знаходиться поза межами повноважень Управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав.

Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в ГУ ПФУ у Волинській області та отримує пенсію по втраті годувальника згідно Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 №1058-IV.

04 лютого 1984 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (спільне прізвище після реєстрації шлюбу - ОСОБА_5 ) укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 .

Згідно із свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 , виданим 28 жовтня 2025 року ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У зв`язку з цим, 06.11.2025 позивач звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області із заявою про перехід на пенсію у зв`язку з втратою годувальника відповідно до Закону України «Про статус суддів».

Рішенням №907120141538 від 14.11.2025 Головним управлінням ПФУ у Волинській області, на підставі заяви позивача від 06.11.2025 ОСОБА_1 було призначено пенсію по втраті годувальника на підставі Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV.

Не погоджуючись з вищевказаним рішенням, 19 січня 2026 року позивач звернулася до Ковельського об`єднаного управління Пенсійного фонду України із заявою, у якій просила перевести її на пенсію по втраті годувальника відповідно до статті 37 Закону України «Про державну службу» №3723-XII від 16.12.1993.

Заява позивача розглянута за принципом екстериторіальності Головним управлінням Пенсійного фонду України у Вінницькій області

Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області №907120141538 від 27.01.2026 позивачу було відмовлено у задоволенні заяви про переведення на пенсію у зв`язку з втратою годувальника відповідно до Закону України "Про державну службу".

Вважаючи таке рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області протиправним, позивач звернулась до суду за захистом свого порушеного права на належне пенсійне забезпечення.

Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права, з огляду на таке.

Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Згідно ст. 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII від 02 червня 2016 року (далі - Закон № 1402-VIII) в окремих випадках прямо передбачає гарантії судді та членів його сім`ї. Зокрема, у частинах першої та другої статті 140 цього Закону зазначено, що судді, члени їхніх сімей та їхнє майно перебувають під особливим захистом держави.

Разом з тим, Закон № 1402-VIII не визначає особливостей пенсійного забезпечення осіб, що перебували на утриманні судді, на випадок його смерті.

Відтак, Закон № 1402-VIII не містить приписів щодо гарантій членів сім`ї судді на пенсійне забезпечення у вигляді пенсії у зв`язку з втратою годувальника.

За положеннями ч. 1 ст. 142 Закону № 1402-VIII суддя, який вийшов у відставку, після досягнення чоловіками віку 62 років, жінками - пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», виплачується пенсія на умовах, визначених зазначеним Законом, або за його вибором щомісячне довічне грошове утримання. До досягнення зазначеного віку право на пенсію за віком або щомісячне довічне грошове утримання мають чоловіки 1955 року народження і старші після досягнення ними такого віку:

1) 61 рік - які народилися з 1 січня 1954 року по 31 грудня 1954 року;

2) 61 рік 6 місяців - які народилися з 1 січня 1955 року по 31 грудня 1955 року.

Суддя у відставці, який не досяг віку, встановленого частиною першою цієї статті, отримує щомісячне довічне грошове утримання. При досягненні таким суддею віку, встановленого частиною першою цієї статті, за ним зберігається право на отримання щомісячного довічного грошового утримання або, за його вибором, призначається пенсія на умовах, визначених Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

У рішенні від 08.06.2016 у справі № 4-рп/2016 Конституційний Суд України наголошував, що конституційний статус суддів, які здійснюють правосуддя, та суддів у відставці передбачає їх належне матеріальне забезпечення, яке повинне гарантувати здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя. А щомісячне довічне грошове утримання є особливою формою матеріального забезпечення судді, полягає у гарантованій державою щомісячній грошовій виплаті, що слугує забезпеченню належного матеріального утримання судді після звільнення від виконання обов`язків (відставки), а також життєвого рівня, гідного його статусу.

Відтак, суд апеляційної інстанції вважає, що виплата довічного грошового утримання нерозривно пов`язана з конституційно визначеним статусом професійного судді, а тому не є видом пенсії у розумінні законодавства, а відтак її розмір не може бути базовою величиною при розрахунку розміру пенсії у зв`язку з втратою годувальника, у випадку призначенні такої пенсійної виплати непрацездатним членам сім`ї судді.

Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією викладеною у постановах Верховного Суду від 09.11.2018 у справі № 236/3193/16-а, від 11.07.2019 у справі №667/1568/16, від 15.01.2020 у справі № 592/7939/16-а, від 09.10.2020 у справі № 592/4761/17.

За приписами ч. 1 ст. 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» №1058-ІV (далі - Закон №1058-ІV) пенсія у зв`язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім`ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по III групі інвалідності.

Частина 1 ст. 37 Закону № 1058-ІV встановлює, що пенсія у зв`язку з втратою годувальника призначається в розмірі: на одного непрацездатного члена сім`ї - 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника; на двох та більше непрацездатних членів сім`ї - 100 відсотків пенсії за віком померлого годувальника, що розподіляється між ними рівними частками.

За визначенням, що міститься у ст. 1 Закону № 1058-ІV пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом.

Статтею 9 Закону № 1058-ІV передбачено, що відповідно до цього Закону в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати:

1) пенсія за віком;

2) пенсія по інвалідності;

3) пенсія у зв`язку з втратою годувальника.

Вказаний перелік видів пенсійних виплат є вичерпним.

Так, питання призначенням пенсії у зв`язку з втратою годувальника врегульовано лише нормами Закону № 1058-ІV, а розмір такої пенсії обчислюється виходячи з розміру пенсії за віком померлого годувальника.

В той же час суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованою позицію пенсійного органу щодо неможливості обчислення пенсії по втраті годувальника за приписами Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 № 3723-ХІІ, з огляду на наступне.

За приписами ч. 10 ст. 37 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 № 3723-ХІІ (далі - Закон № 3723-ХІІ) у разі смерті особи у період перебування на державній службі за наявності у померлого годувальника стажу державної служби не менше 10 років непрацездатним членам сім`ї померлого годувальника, які були на його утриманні (при цьому дітям - незалежно від того, чи були вони на утриманні померлого годувальника), призначається пенсія у зв`язку з втратою годувальника на одного непрацездатного члена сім`ї у розмірі 70 відсотків суми заробітної плати померлого годувальника, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, а на двох і більше членів сім`ї - 90 відсотків. До непрацездатних членів сім`ї належать особи, зазначені у статті 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Право на призначення пенсії у зв`язку з втратою годувальника на умовах, передбачених частиною десятою цієї статті, мають також непрацездатні члени сім`ї померлої особи, яка отримувала або мала право на пенсію за цим Законом.

Так, Закон № 3723-XII втратив чинність на підставі Закону України в «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII) за винятком статті 37 Закону № 3723-XII, яка повинна застосовуватися до осіб, зазначених у пунктах 10 і 12 розділу 11 Закону № 889 -VIII.

Згідно з пунктами 10 і 12, 13 розділу 11 Закону № 889-VIII державні службовці які на момент набрання законної сили цим законом мають стаж роботи на державній службі 10 або 20 років на посадах віднесених до відповідних категорій державних службовців, визначених статтею 25 Закону України «Про державну службу» мають право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону № 3723-XII.

Особами, які на день набрання чинності цим Законом, перебувають у відставці, відповідно до вимог ст. 31 Закону №3723-XII зберігаються гарантії, передбачені цією статтею.

Частина 1, 13, 14 ст. 37 Закону № 3723-XII встановлює, що на одержання пенсії державних службовців мають право чоловіки, які досягли віку 62 роки, та жінки, які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», за наявності страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченого абз. 1 ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», у тому числі стажу державної служби не менш як 10 років, та які на час досягнення зазначеного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку. Пенсія державним службовцям призначається в розмірі 60 відсотків суми їх заробітної плати, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, а особам, які на час звернення за призначенням пенсії не є державними службовцями, - у розмірі 60 відсотків заробітної плати працюючого державного службовця відповідної посади та рангу за останнім місцем роботи на державній службі, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування.

У разі смерті особи у період перебування на державній службі за наявності у померлого годувальника стажу державної служби не менше 10 років непрацездатним членам сім`ї померлого годувальника, які були на його утриманні (при цьому дітям - незалежно від того, чи були вони на утриманні померлого годувальника), призначається пенсія у зв`язку з втратою годувальника на одного непрацездатного члена сім`ї у розмірі 70 відсотків суми заробітної плати померлого годувальника, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, а на двох і більше членів сім`ї - 90 відсотків. До непрацездатних членів сім`ї належать особи, зазначені у ст. 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Отже, як правильно зазначив суд першої інстанції, за наявності умов, передбачених Законом України «Про державну службу», стажу державної служби у особи, на утриманні якого перебувала позивач, остання має право на таку пенсію.

Верховний Суд у постановах від 09.11.2018 у справі № 236/3193/16-а та від 31.05.2021 у справі № 569/10026/16-а, від 21.12.2021 у справі № 440/7341/20 вказав, що дотримання принципу правової визначеності як складової принципу верховенства права полягає у тому, що, приймаючи нові умови пенсійного забезпечення згідно Закону № 889-VIII, Верховна Рада України закріпила право певних осіб на конкретні умови призначення пенсії, зокрема, пенсії державного службовця шляхом відсилання до норм Закону, який, серед іншого, передбачає такий вид пенсійного забезпечення, як призначення пенсії по втраті годувальника. За таких умов, розповсюдивши право на особу, законодавець шляхом прийняття закону поширив і право членів сім`ї цієї особи при призначенні пенсії на випадок втрати годувальника у разі її смерті, тобто позивача, відповідно до статті 37 Закону № 3723-XII.

Можливість застосування такого підходу підтверджена правовими висновками Верховного Суду у справах щодо членів сім`ї померлого судді, які бажають отримувати пенсію за втратою годувальника, зокрема: від 25.05.2022 у справі № 409/2218/17, від 01.06.2022 №420/9478/21.

Крім того, як правильно зазначив суд першої інстанції, право на призначення пенсії у зв`язку з втратою годувальника особам, які були на його утриманні до отримання права на вихід на відповідну пенсію годувальником, законодавець пов`язує з наявністю у померлого стажу державної служби не менше 10 років та факту непрацездатності утриманця.

Суд апеляційної інстанції, здійснивши перевірку рішення суб`єкта владних повноважень щодо відповідності визначеним ч. 2 ст. 2 КАС України критеріям, вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (ч.ч.1-3 ст.90 КАС України).

У розглядуваному випадку позивачу призначається не пенсія державного службовця, а пенсія у зв`язку з втратою годувальника, підстави та порядок призначення якої регламентовано частинами 10-11 статті 37 Закону №3723-XII.

Довідкою про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці визначено, що суддівська винагорода ОСОБА_3 , яка враховується при призначенні/перерахунку щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці, складає 126 120,00 грн.

Позивач є дружиною померлого, є особою з інвалідністю III групи та такою, що досягла пенсійного віку, а відтак відповідно до ч. 2 ст. 36 Закону України №1058-IV належить до категорії непрацездатних членів сім`ї.

Як слідує з матеріалів справи, ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 . Відтак, 62 роки ОСОБА_3 виповнилося 26.08.2023.

Наказом Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 21.10.2025 №10/03.06 ОСОБА_3 відраховано зі штату Ковельського міськрайонного суду Волинської області, за заявою про відставку, згідно з рішенням Вищої ради правосуддя від 21 жовтня 2025 року №2164/0/15-25 "Про звільнення ОСОБА_3 з посади судді Ковельського міськрайонного суду Волинської області у зв`язку з поданням заяви про відставку" (а.с.32-33).

Згідно наявного у матеріалах справи розрахунку стажу судді, що дає право на отримання щомісячного довічного грошового утримання ОСОБА_3 , виданого Ковельським міськайонним судом Волинської області №02-23/109/2025 від 21.10.2025 за формою, встановленою Додатком 4 до Порядку подання документів для призначення (перрахунку) і виплати щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, судді Конституційного Суду України територіальними органами Пенсійного фонду України (п.2 розділу ІІ), стаж ОСОБА_3 на посаді судді (що відноситься до стажу державної служби) становить більше 20 років, а загальний стаж більше 42 років, а отже станом на 01.05.2016 суддівський стаж (стаж державної служби) ОСОБА_3 становив понад 20 років, та були наявні усі умови, необхідні для отримання пенсії відповідно до ст. 37 Закону № 3723-XII (а.с.35).

Відтак, суд апеляційної погоджується з висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_3 мав право на призначення пенсії відповідно до ст. 37 Закону №3723-ХІІ з урахуванням положень п. 10, 12 розділу ХІ Прикінцеві та перехідних положень Закону №889-VIII, а тому після смерті чоловіка його дружина ОСОБА_1 , яка перебувала на його утриманні, отримала право на призначення пенсії у зв`язку із втратою годувальника.

Так, відповідно до частини першої статті 10 Закону № 1058-ІV особі, яка має одночасно право на різні види пенсії (за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника), призначається один із цих видів пенсії за її вибором.

Вибір заявника (там, де він є) є вирішальним і тоді, коли йдеться про обчислення розміру пенсії. Однак цей вибір є ілюзорним, коли особа не обізнана про свої права та альтернативи.

При цьому суд апеляційної інстанції враховує, що пункт 4.2. Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України 07 липня 2014 року № 13-1) встановлює, що при прийманні документів працівник сервісного центру, зокрема надає інформацію щодо умов та порядку призначення (перерахунку) пенсії.

Отже, саме Пенсійний фонд та його органи повинні забезпечити умови, за яких особа обізнана з умовами призначення різних пенсій і може робити усвідомлений вибір.

Належне виконання цього обов`язку передбачає надання інформації про умови призначення усіх видів пенсії, на які заявник має право.

Тобто, орган Пенсійного фонду повинен був роз`яснити позивачу можливість оформлення пенсії у зв`язку із втратою годувальника, розрахованої з розміру пенсії за віком годувальника як за Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», так і за Законом України «Про державну службу» № 3723-ХІІ.

Зазначені висновки суду апеляційної інстанції узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладену у постанові від 16.05.2024 у справі №480/9570/21.

Так, суд апеляційної інстанції зазначає, що доводи скаржника фактично зводяться до правомірності рішення, що оскаржується, оскільки за Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» розмір пенсії у зв`язку з втратою годувальника має обчислюватися саме з розміру пенсії за віком та спростовані приведеними вище висновками суду.

Щодо обраного судом першої інстанції способу захисту порушеного права позивача, суд апеляційної інстанції вважає зазначити таке.

Відповідно до пункту 4.2 розділу IV Порядку 22-1, після реєстрації заяви та сканування копій документів засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності визначається структурний підрозділ органу, що призначає пенсію, який формує атрибути сканованих документів (із зазначенням часу їх створення), електронну пенсійну справу.

З матеріалів справи вбачається, що для прийняття рішення за результатами поданої позивачем заяви за принципом екстериторіальності структурним підрозділом визначено ГУ ПФУ у Вінницькій області, рішенням якого позивачу відмовлено у призначенні пенсії.

Згідно зі ст. 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

До того ж, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Отже, обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

Згідно Рішення ЄСПЛ по справі «Рисовський проти України» (Rysovskyyv. Ukraine) від 20.10.2011 (заява № 29979/04), принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

За змістом ч. 4 ст. 245 КАС України, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

За вище встановлених обставин та нормативного регулювання, дії зобов`язального характеру щодо переведення позивача на пенсію на пенсію у разі втрати годувальника на підставі Закону №3723-ХІІ має вчинити територіальний орган Пенсійного фонду України, визначений за принципом екстериторіальності, що вирішував питання про призначення пенсії, яким у розглядуваному випадку є ГУ ПФУ у Вінницькій області.

Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне також роз`яснити, що згідно п. 4.10 Порядку №22-1, після призначення (переведення у даному випадку) електронна пенсійна справа засобами програмного забезпечення передається до органу, що призначає пенсію, за місцем фактичного проживання особи, для здійснення виплати пенсії. Нарахована сума пенсії включається в документи для виплати пенсії не пізніше одного місяця з дня прийняття органом, що призначає пенсію, рішення про призначення, а у разі призначення пенсії за віком автоматично - не пізніше одного місяця з дня надходження повідомлення про обраний особою спосіб виплати пенсії.

Отже, що стосується здійснення перерахунку та виплати призначеної за Законом України «Про державну слудбу» пенсії, то така має здійснюватися за місцем фактичного проживання особи органом пенсійного фонду в якому позивач перебуває на обліку як отримувач пенсії, яким у даному випадку є Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області.

Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, суд апеляційної інстанції вважає правильними висновки суду першої інстанції про протиправність рішення щодо відмови у переведенні на інший вид пенсії та право позивача на пенсію по втраті годувальника на підставі ст. 37 Закону України «Про державну службу» №3723-ХІІ від 16.12.1993 у розмірі 70% пенсії померлого годувальника ОСОБА_3 , обчисленої на підставі ст. 37 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 та здійснення її перерахунку, проте що стосується зобов`язання здійснити виплату такої пенсії з урахуванням раніше виплачених сум, то висновки суду першої інстанції в цій частині є помилковими, оскільки така виплата має здійснюватися органом, в якому позивач перебуває на обліку як отримувач пенсії, що має наслідком скасування рішення у цій частині.

При ухваленні судового рішення суд апеляційної інстанції враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява №65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Суд апеляційної інстанції також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (п. 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини справи суд апеляційної інстанції дійшов до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід та судом апеляційної інстанції були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Суд першої інстанції не виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин не правильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень, які підлягають скасуванню у відповідній частині.

Відповідно до ч. 6 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до ст.322 КАС України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення та про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

За правилами ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд, зокрема, враховує чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору (п.1, п.2 ч.9 ст.139 КАС України).

Таким чином, оскільки документально підтвердженими судовими витратами позивача є сплачений судовий збір, розмір якого є обґрунтованим та пропорційним до задоволених позовних вимог у розмірі 1331,20 грн, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про їх стягнення за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу розглянуто судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).

Керуючись статтями 139, 242, 309, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області задовольнити частково, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 21 квітня 2026 року у справі № 140/1758/26 – скасувати в частині визначення Головному управлінню Пенсійного фонду України у Вінницькій області зобов`язання здійснивши виплату ОСОБА_1 обчисленої на підставі ст. 37 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 пенсії з урахуванням раніше виплачених сум та відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 у цій частині.

В решті рішення суду залишити без змін.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (ЄДРПОУ 13322403) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) судові витрати у розмірі 1331 (одна тисяча триста тридцять одна) грн 20 коп., понесені на сплату судового збору.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя І. В. Глушко

судді С. М. Глазько

В. С. Затолочний