Постанова від 27 липня 2026 р. у справі №398/3156/24-ц — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2026 року місто Київ

єдиний унікальний номер справи: 398/3156/24-ц

номер провадження: 22-ц/824/8356/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),

суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 січня 2026 року у складі судді Соколова О.М., у справі позовом ОСОБА_1 до Держави Україна, в особі Державної казначейської служби України, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області, про відшкодування моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В:

У червні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області, про відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що рішення Донецького окружного адміністративного суду від 31 травня 2023 року у справі № 200/1710/23 у частині стягнення на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (далі - ГУ ПФУ у Одеській області ) судового збору у розмірі 536 грн 80 коп. тривалий час не виконується.

Зазначала, що 25 вересня 2023 року було видано виконавчий лист, який 05 грудня 2023 року разом із необхідними документами вона направила до Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області. Однак у передбачений ч.4 ст.3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» тримісячний строк присуджені кошти їй перераховані не були.

Вказувала, що після спливу зазначеного строку 12 березня 2024 року вона звернулася до Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області із заявою про надання інформації щодо вчинених дій та стану виконання виконавчого листа. У відповіді від 02 квітня 2024 року казначейство повідомило, що Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області не має відкритих рахунків в органах казначейства, у зв`язку з чим виконання виконавчого документа здійснюватиметься за бюджетною програмою КПКВК 3504040 «Заходи щодо виконання рішень суду, що гарантовані державою», з урахуванням черговості надходження рішень суду на виконання, а виконавчому листу присвоєно третю чергу заборгованості.

Посилалася на те, що у зв`язку з невиконанням рішення суду 13 травня 2024 року вона повторно зверталась до органу казначейства з вимогою повідомити, які саме дії вчинялися для виконання виконавчого листа. У подальшому їй було повідомлено про недостатність бюджетних асигнувань за КПКВК 3504040.

На думку позивачки, відсутність бюджетних коштів, значна кількість виконавчих документів та встановлена черговість їх виконання не можуть виправдовувати недотримання встановленого законом тримісячного строку виконання судового рішення. Зазначала, що пунктом 49 Порядку № 845 передбачено обов`язок казначейства у разі необхідності додаткових бюджетних призначень звертатися до Міністерства фінансів України з відповідними пропозиціями, проте доказів такого звернення у її випадку немає.

Стверджувала, що тривале невиконання остаточного судового рішення, необхідність неодноразово звертатися до органів казначейства, витрачати час на підготовку та направлення заяв, а згодом і на самостійне складання позову, завдало їй моральної шкоди. При цьому посилалася на практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої право на суд охоплює право на виконання остаточного судового рішення, а держава не може виправдовувати його невиконання відсутністю бюджетних коштів.

З урахуванням наведеного ОСОБА_1 просила стягнути із Державного бюджету України 33 000 грн 00 коп. компенсації моральної шкоди, з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 27 січня 2026 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 не доведено наявності всіх необхідних умов для відшкодування моральної шкоди, зокрема протиправності дій чи бездіяльності Державної казначейської служби України, факту заподіяння моральної шкоди та причинного зв`язку між діями відповідача і такою шкодою. При цьому відсутнє судове рішення, яким дії чи бездіяльність казначейства було б визнано протиправними, а невиконання виконавчого листа зумовлено встановленою законом черговістю та недостатністю бюджетних призначень.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким її позов задовольнити, посилаючись на неповне з`ясування судом фактичних обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, неправильно застосував норми матеріального права та не врахував усталену практику Європейського суду з прав людини щодо відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного судового рішення.

Зазначає, що рішення Донецького окружного адміністративного суду від 31 травня 2023 року у справі № 200/1710/23 щодо стягнення коштів з державного органу не виконувалося понад два роки та чотири місяці, а саме, з жовтня 2023 року по лютий 2026 року.

Посилається на те, що у випадку надмірної затримки виконання судового рішення, за яке несе відповідальність держава, наявність моральної шкоди презюмується, тому висновок суду першої інстанції про ненадання нею належних доказів такої шкоди є помилковим. На підтвердження цієї позиції посилається, зокрема, на постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 750/1591/18-ц, у якій викладено висновок про те, що відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного судового рішення, за яке держава несе відповідальність, презюмується.

Вважає, що за таких обставин тривале невиконання судового рішення саме по собі свідчить про завдання їй моральної шкоди, а суд першої інстанції, не врахувавши наведеної правової позиції та вимагаючи додаткових доказів її моральних страждань, неповно встановив обставини справи та дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позову.

Державна казначейська служба України подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Вказує, що невиплата ОСОБА_1 присуджених у справі № 200/1710/23 коштів зумовлена не незаконними діями чи бездіяльністю казначейства, а недостатністю бюджетних асигнувань за КПКВК 3504040 для погашення наявної заборгованості. Зазначає, що казначейство вживало передбачених законодавством заходів для виконання судового рішення, зокрема зверталось до Міністерства фінансів України щодо необхідності додаткового фінансування, що підтверджується листами казначейства та відповідями Міністерства фінансів України за період з грудня 2023 року по вересень 2024 року, наявними у матеріалах справи. Наголошує, що ОСОБА_1 не надала доказів незаконних дій чи бездіяльності казначейства та причинного зв`язку між його діями і завданою їй моральною шкодою, а саме по собі тривале невиконання судового рішення, на думку казначейства, не є безумовною підставою для її відшкодування. У зв`язку з цим вважає, що висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову є законними та обґрунтованими.

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили.

Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Оскільки в даній справі ціна позову становить 33 000 грн 00 коп., що менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму, і дана справа не відноситься до тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.

Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За загальним правилом ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 31 травня 2023 року у справі № 200/1710/23 стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ПФУ у Одеській області на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 536 грн 80 коп.

На виконання рішення суду у справі № 200/1710/23 Донецьким окружним адміністративним судом 25 вересня 2023 року видано виконавчий лист про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ПФУ у Одеській області на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 536 грн 80 коп., який 13 грудня 2023 року надійшов на виконання до Головного управління Державної казначейської служби України у Одеській області.

У зв`язку з тим, що у ГУ ПФУ у Одеській області не має відкритих рахунків в органах казначейства, на яких можуть обліковуватись кошти безпосередньо цього державного органу та з яких можливо здійснити безспірне списання, Головне управління Казначейства листом від 15 грудня 2023 року № 16-06-06/11429 звернулось до боржника із запитом-вимогою щодо необхідності вжиття заходів щодо виконання вищевказаного виконавчого листа.

З листа-відповіді ГУ ПФУ у Одеській області від 19 грудня 2023 року № 1500-0901-5/179195 вбачається, що боржнику не передбачені бюджетні призначення на виплату стягнутої суми сплаченого судового збору за рішенням суду від 31 травня 2023 року. Виплата коштів за виконавчим листом у справі № 200/1710/23 може бути здійснена за наявності відповідного фінансування з Державного бюджету України.

Оскільки в органах казначейства відсутні рахунки боржника, у силу вимог ч.1 ст.3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та пунктів 33, 47, 48 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 (далі - Порядок №845), виконання виконавчого листа здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Виходячи із приписів пункту 3 розділу ІІ З Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», заборгованість ГУ ПФУ у Одеській області перед позивачем за рішенням суду про стягнення судового збору у справі № 200/1710/23 віднесена до третьої черги.

Закони України про Державний бюджет України на 2021-2024 роки передбачають відповідну бюджетну програму для забезпечення виконання рішень суду, що має найменування КПКВК 3504040 «Заходи щодо виконання рішень суду, що гарантовані державою» (далі - КПКВК 3504040).

Судом першої інстанції встановлено, що виконавчий лист з грудня 2023 року перебуває на виконанні у казначействі за бюджетною програмою КПКВК 3504040.

Встановлено та не заперечується сторонами, що станом на 27 вересня 2024 року на виконанні за КПКВК 3504040 перебувають судові рішення на загальну суму понад 6,81 млрд грн, які обліковуються за першою - другою чергами, а також за третьою чергою, котрі надійшли на виконання раніше ніж виконавчий лист у справі № 200/1710/23.

У зв`язку з цим заборгованість за виконавчим листом у справі № 200/1710/23, яка віднесена до третьої черги, може бути погашена лише після виконання судових рішень, які обліковуються за першою-другою чергами та/або надійшли на виконання раніше за виконавчий лист.

Отже, оскільки встановлений Верховною Радою України обсяг коштів не дозволяє казначейству здійснити погашення заборгованості за рахунок КПКВК 3504040 за всіма рішеннями судів, гарантованими державою, то кошти Державного бюджету на виконання виконавчого листа у справі № 200/1710/23 наразі не перераховані стягувачеві з незалежних від казначейства причин/обставин (відповідну інформацію надано позивачці, зокрема, у листах Головного управління Казначейства від 02 квітня 2024 року № 16-11-11/3896 та від 29 травня 2024 року № 16-11-11/6686).

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що у зв`язку з тривалим невиконанням судового рішення, втратами великої кількості часу на написання позовної заяви, а також порушенням пункту 49 Порядку № 845 їй завдано моральної шкоди, яку вона просить стягнути з Державного бюджету України.

Так, відповідно до ст.56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно зі ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.

Розмір грошового відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо), та, з урахуванням інших обставин, зокрема, тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, ступеню зниження престижу і ділової репутації позивача. При цьому, виходити слід із засад розумності, виваженості та справедливості.

Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання та приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження з нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен установити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, установити причинно-наслідковий зв`язок і визначити сумірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (див. постанову Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 464/3789/17).

Відповідно до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Правовий аналіз ст.ст. 11, 23 ЦК України дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом (ст.1167 ЦК України).

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Ними передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є необхідною, однак не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які підлягають доведенню у відповідних спорах. Підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди.

У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 197/1330/14-ц вказано, що причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами. При цьому причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із цих складових є підставою для відмови у задоволенні позову.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) вказано, що застосовуючи ст.ст. 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні кожного окремого спору про відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі №920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зазначено, що: необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди.

Подібна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 464/3789/17, від 30 січня 2018 року в справі 804/2252/14, від 20 лютого 2018 року в справі № 818/1394/17 від 25 січня 2022 року в справі № 686/13686/2, від 07 вересня 2022 року в справі № 686/19070/21, від 07 вересня 2022 року в справі № 686/19910/21, від 26 вересня 2022 року в справі № 686/29071/21, від 27 жовтня 2022 року в справі № 686/20441/21.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 750/1591/18-ц (провадження № 14-261цс19) вказано, що згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презюмується.

Статтями 12, 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч.1 ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст.79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч.1 ст.80 ЦПК України).

Частиною 1 ст.89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У позовній заяві ОСОБА_1 вказувала, що очікуючи на сплату грошових коштів від Державної казначейської служби України за пред`явленим виконавчим листом у період з 13 грудня 2023 року по лютий 2026 року весь цей час вона перебувала у стані сильного стресу, що призвело до втрати психологічної рівноваги, постійного нервового напруження та викликало страх залишитися без належних їй коштів.

Разом з тим, позивачкою не надано належних і допустимих доказів, які б підтверджували настання зазначених нею негативних змін у житті, їх характер та інтенсивність, а також свідчили про те, що саме внаслідок дій чи бездіяльності відповідача вона зазнала моральних страждань.

Установивши, що ОСОБА_1 не надала належних і достатніх доказів на підтвердження факту заподіяння їй моральної шкоди, зокрема душевних страждань чи інших втрат немайнового характеру, а також не довела настання відповідних негативних наслідків і наявності причинно-наслідкового зв`язку між поведінкою відповідача та заявленою шкодою, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди за рахунок держави.

Суд апеляційної інстанції враховує доводи позивачки про те, що відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презюмується.

Водночас під час розгляду цієї справи не встановлено обставин, які б свідчили про надмірну тривалість невиконання відповідачем судового рішення у справі № 200/1710/23. За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність заявлених позовних вимог та відсутність правових підстав для їх задоволення.

При цьому колегія суддів враховує, що листом від 29 травня 2024 року Державна казначейська служба України повідомила ОСОБА_1 , що виконання вищезазначеного виконавчого листа буде здійснюватися за бюджетною програмою КПКВК 3504030 в порядку черговості та в межах відкритих асигнувань після виконання виконавчих документів, що надійшли раніше вищевказаного виконавчого листа (а.с.30-32).

Сам по собі факт невиконання Державною казначейською службою України виконавчого листа у справі № 200/1710/23 протягом понад двох років після пред`явлення його до виконання не може розглядатися як єдина та безумовна підстава для покладення на державу обов`язку з відшкодування позивачці моральної шкоди.

При цьому судом першої інстанції правильно враховано, що факт неправомірності (незаконності) прийняття рішення, вчинення дії чи бездіяльності органу державної влади, що призвели до завдання шкоди, повинен бути встановлений у передбаченому законом порядку, тобто повинен підтверджуватись відповідним рішенням, ухвалою, постановою, вироком суду, яке має значення для справи про відшкодування шкоди.

Отже належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади є, як правило, відповідне судове рішення, що набрало законної сили.

Так, постановами Верховного Суду, зокрема, від 29 серпня 2018 року у справі № 686/16161/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 641/2328/17, від 22 березня 2018 року у справі № 638/13100/14-ц, від 23 липня 2019 року у справі № 308/1990/16-ц, висловлено правову позицію про неможливість відшкодування шкоди у разі відсутності судового рішення визнання протиправними рішень, дій або бездіяльності про державного органу чи конкретної посадової (службової) особи державного органу (заподіювач шкоди).

Отже, у разі незгоди з рішеннями, діями чи бездіяльністю Державної казначейської служби України під час виконання виконавчого листа у справі № 200/1710/23 ОСОБА_1 не була позбавлена можливості оскаржити такі рішення, дії чи бездіяльність у встановленому законом порядку до адміністративного суду.

Разом з тим, як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 таким способом захисту своїх прав не скористалась, а будь-якого судового рішення, яким дії чи бездіяльність Казначейства під час виконання виконавчого листа у справі № 200/1710/23 були б визнані протиправними, матеріали справи не містять.

За таких обставин твердження позивачки про протиправну бездіяльність Державної казначейської служби України не підтверджені належними доказами та самі по собі не дають підстав для висновку про незаконність поведінки відповідача і, відповідно, про виникнення у держави обов`язку з відшкодування заявленої моральної шкоди.

Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Казначейство діє відповідно до повноважень та компетенції, визначених, зокрема, Положенням про Державну казначейську службу України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215 (далі - Положення № 215).

Згідно з пунктом 4 Положення № 215, Казначейство відповідно до покладених на нього завдань та в установленому законодавством порядку, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду.

Стаття 129-1 Конституції України визначає, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Відповідно до ст.25 Бюджетного кодексу України (далі - БК України), Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету на підставі рішення суду.

Згідно зі ст.2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є, зокрема, державний орган.

Згідно з пунктом 9 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» БК України, безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Уряд України, відповідно до ст.117 Конституції України та на виконання зазначених вище положень БК України, затвердив Порядок № 845.

Пунктами 24-32 Порядку № 845 встановлено механізм безспірного списання коштів з рахунків боржника.

Відповідно до пункту 33 Порядку №845, у разі коли судове рішення неможливо виконати протягом двох місяців з дня надходження документів, то його виконання здійснюється за рахунок коштів Бюджетної програми КПКВК 3504040.

Позивачка стверджувала, що, на її переконання, законодавством установлено чіткі та безальтернативні часові межі виконання судових рішень, відповідно до яких їх виконання має здійснюватися з дотриманням установленої черговості, але у будь-якому разі - у межах тримісячного строку.

Системний аналіз положень Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» свідчить про те, що ч.4 ст.3 та ч.6 ст.4 цього Закону не встановлюють присічний (безумовний) строк виконання судового рішення (погашення заборгованості).

Таким чином, Казначейство, виконуючи рішення судів, керується винятково актами законодавства України (зокрема, Порядком № 845) та не має повноважень щодо здійснення списання коштів Державного бюджету понад обсяг призначень, визначений Верховною Радою України, та/або всупереч передбаченій законом черговості погашення заборгованості.

На обґрунтування вимог про відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 посилалася на те, що тривале невиконання судового рішення спричинило їй душевні страждання, порушило звичний ритм життя, викликало нервозність, хвилювання та емоційне напруження.

Разом з тим, позивачкою не надано належних і достатніх доказів на підтвердження того, що зазначені нею негативні переживання досягли рівня моральних страждань, які підлягають грошовому відшкодуванню, а також що такі наслідки перебувають у безпосередньому причинному зв`язку саме з діями чи бездіяльністю Державної казначейської служби України.

Отже, встановивши, що невиконання виконавчого листа у справі № 200/1710/23 було зумовлене передбаченою законом черговістю виконання судових рішень та обсягом бюджетних призначень, що протиправність дій чи бездіяльності Державної казначейської служби України у встановленому законом порядку не встановлена, а позивачкою не доведено ані факту заподіяння їй моральної шкоди, ані настання негативних наслідків такого рівня, що підлягали б грошовому відшкодуванню, ані безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку між поведінкою відповідача та заявленими моральними стражданнями, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відсутність сукупності передбачених законом умов для покладення на державу обов`язку з відшкодування моральної шкоди та правомірно відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Таким чином, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено.

Посилання позивачки на постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 750/1591/18-ц не спростовує висновків суду першої інстанції, оскільки правова позиція, викладена у зазначеній постанові, сформульована за істотно інших фактичних обставин та характеру спірних правовідносин. У тій справі судами було встановлено протиправність поведінки відповідного державного органу, тривале порушення права позивача та наявність обставин, які у своїй сукупності свідчили про надмірність затримки виконання судового рішення.

Натомість у даній справі, що переглядається, таких обставин не встановлено, протиправність дій чи бездіяльності Казначейства у передбаченому законом порядку не підтверджена, а тому підстави для автоматичного застосування презумпції моральної шкоди, на яку посилається ОСОБА_1 , відсутні.

Інші доводи та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження у суді першої інстанції і висновки з цього приводу, зроблені судом, ґрунтуються на встановлених обставинах та досліджених у судовому засіданні доказах.

Європейський суд з прав людини вказав, що п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Наявність обставин, за яких відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, апеляційним судом не встановлено.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив його з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до ч.1 ст.375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Згідно з ч.3 ст.389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, визначених у п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії судів судової палати у цивільних справах,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених у п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.

Головуючий

Судді: