Постанова від 01 липня 2026 р. у справі №753/15576/25 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 липня 2026 року м. Київ

Справа № 753/15576/25

Провадження: № 22-ц/824/10367/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 березня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Котенко Р. В.,

у справі позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про звільнення від сплати аліментів та стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини,

в с т а н о в и в:

У липні 2025 року ОСОБА_3 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що він та ОСОБА_1 перебувають у зареєстрованому шлюбі та є батьками неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зазначав, що вони, сторони, тривалий час спільно не проживають та фактично припинили сімейні відносини. Посилався на те, що судовим наказом Дарницького районного суду м. Києва від 08 квітня 2025 року у справі № 753/6160/25 з нього на користь відповідачки було стягнуто аліменти на утримання сина у розмірі 1/4 частини всіх видів його заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 27 березня 2025 року, і до досягнення дитиною повноліття. Разом з тим, зазначив, що після видачі вказаного судового наказу обставини, які були покладені в його основу, змінилися, оскільки з 19 травня 2025 року їхній син ОСОБА_4 фактично проживає разом із ним та перебуває виключно на його утриманні. За його твердженням, дитина самостійно висловила бажання проживати разом із батьком у зв`язку з незадоволенням умовами проживання у матері, після чого син переїхав до нього на постійне місце проживання. Також, зазначав, що відповідачка не бере участі у матеріальному забезпеченні дитини, тоді як саме він забезпечує проживання, харчування, навчання сина та інші повсякденні його потреби. У зв`язку з цим він звертався до суду із заявою про скасування судового наказу про стягнення аліментів, однак ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 06 травня 2025 року у задоволенні такої заяви було відмовлено. Посилаючись на те, що право на отримання аліментів має той із батьків, з ким фактично проживає та на чиєму утриманні перебуває дитина, просив суд звільнити його від сплати аліментів, стягнутих на користь відповідачки, та стягнути з ОСОБА_1 на його користь аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_4 у встановленому законом розмірі.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13 березня 2026 року позов ОСОБА_2 задоволено.

Звільнено з 11 липня 2025 року ОСОБА_2 від сплати аліментів, стягнутих на користь ОСОБА_1 на утримання сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі судового наказу Дарницького районного суду м. Києва від 08 квітня 2025 року у справі № 753/6160/25 у розмірі 1/4 частини заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 27 березня 2025 року і до досягнення дитиною повноліття.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини від усіх видів її заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 23 липня 2025 року і до досягнення дитиною повноліття.

Допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів в межах суми платежу за один місяць.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 980 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір у розмірі 1 211,20 грн.

Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення та ухвалити нове про відмову в позові.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила про те, що суд першої інстанції фактично легітимізував наслідки самовільної зміни позивачем місця проживання неповнолітньої дитини, яка, за її твердженням, відбулася без її згоди та без відповідного судового рішення. На думку відповідачки, суд не врахував правову позицію Верховного Суду, відповідно до якої жодна особа не може отримувати переваги чи правові наслідки від власної неправомірної поведінки, а тому сама по собі зміна фактичного місця проживання дитини не може бути безумовною підставою для звільнення одного з батьків від сплати аліментів та покладення обов`язку щодо їх сплати на іншого з батьків.

Крім того, вважає, що судом було порушено принципи змагальності та рівності сторін, оскільки суд першої інстанції безпідставно відмовив у прийнятті поданого нею відзиву на позовну заяву, незважаючи на те, що позов та процесуальні документи, на її переконання, не були вручені їй належним чином, а відзив був поданий одразу після фактичного ознайомлення з матеріалами справи. На її думку, така відмова фактично позбавила її можливості належним чином реалізувати своє право на захист та вплинула на правильність вирішення спору.

Також зазначає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають істотне значення для справи, та не надав належної оцінки доказам, які підтверджують тривале проживання та утримання дитини матір`ю протягом понад одинадцяти років, обставинам зміни місця проживання дитини у травні 2025 року, її зверненням до правоохоронних органів та служби у справах дітей, а також документам навчального закладу.

Також наголошує, що суд першої інстанції неправильно застосував норми сімейного законодавства, ототожнивши фактичне проживання дитини із юридично визначеним місцем її проживання. На її думку, відповідно до положень статей 160, 161 СК України місце проживання дитини має визначатися за домовленістю батьків або за рішенням суду, а самочинна зміна одним із батьків місця проживання дитини не породжує відповідних правових наслідків.

Крім того, зазначає, що позивачем не було надано належних та допустимих доказів фактичного утримання ним дитини та наявності передбачених законом підстав для звільнення його від сплати аліментів. На її переконання, суд першої інстанції не встановив обставин, які б свідчили про наявність істотних змін, що обумовлювали б припинення обов`язку позивача зі сплати аліментів.

Окремо, звертає увагу на те, що на момент розгляду справи дитина досягла чотирнадцятирічного віку, а тому суд був зобов`язаний з`ясувати її думку щодо місця проживання, однак цього зроблено не було, що, на її думку, є самостійною підставою для скасування рішення.

Також посилається на порушення судом принципу забезпечення найкращих інтересів дитини, зазначаючи, що після зміни місця проживання дитини позивач перешкоджає її спілкуванню з матір`ю, не повідомляє інформацію про місце перебування дитини та фактично унеможливлює підтримання належного емоційного зв`язку між матір`ю та сином.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, а як альтернативну вимогу направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 29 травнч 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Від адвоката Полуніної К. А. в інтересах ОСОБА_2 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, мотивоване тим, що представник позивача у день призначеного судового засідання бере участь в інших судових засіданнях у кримінальних провадженнях, у зв`язку з чим її участь у судовому засіданні Київського апеляційного суду є неможливою. Крім того, зазначила, що ані позивач, ані його представник не були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, а про призначення справи до розгляду дізналися під час самостійного ознайомлення з інформацією, розміщеною на офіційному вебпорталі судової влади України.

В судовому засіданні ОСОБА_1 підтримала подану нею апеляційну скаргу та просила задовольнити.

Вирішуючи питання про можливість розгляду справи за відсутності представника позивача, колегія суддів ураховувала наступне.

Відповідно до статті 372 ЦПК суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Верховний Суд у постанові від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 зазначив, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.

Верховний Суд вже неодноразово у своїх рішеннях, зокрема, у справах №802/562/18-а, №826/4504/17, звертав увагу на те, що повноваження щодо відкладення судового розгляду на підставі поданого учасниками судового процесу клопотання є дискреційними.

При цьому, судова дискреція щодо оцінки обставин, які не дають можливості особі прийняти участь у судовому засіданні, на предмет їх поважності чи неповажності для цілей відкладення судового розгляду не має абсолютних меж. Суд має враховувати конкретну ситуацію та обґрунтування особи, яка просить суд відкласти судовий розгляд, відповідне обґрунтування не має бути абстрактним, а обставини, наведені у ньому, повинні бути підтверджені належною доказовою базою. Тобто, реалізація відповідної дискреції суду щодо кваліфікації наведених учасником судового процесу у клопотанні про відкладення судового розгляду обставин має здійснюватися індивідуально з урахуванням принципу верховенства права. Це зумовлено тим, що сама концепція верховенства права передбачає суд як найдієвіший інструмент її застосування, адже тільки суд може вийти за межі формального права та визначити доцільне та належне регулювання в кожній конкретній ситуації. При цьому для цілей дотримання принципу верховенства права суд повинен обирати такий варіант вирішення клопотання про відкладення судового засідання, який є максимально доцільним та справедливим у відповідній ситуації, а обраний ним процесуальний наслідок розгляду відповідного клопотання, як результат реалізації наданих йому дискреційних повноважень, завжди вимагає мотивації зробленого вибору.

З матеріалів справи вбачається, що представник позивача була належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи.

Посилаючись на неможливість участі у судовому засіданні, представник позивача зазначила, що 02 липня 2026 року о 10 год. 00 хв. бере участь у судовому засіданні Вишгородського міськрайонного суду Київської області, а о 11 год. 15 хв. у судовому засіданні Печерського районного суду міста Києва. Разом з тим, колегія суддів враховує, що, як убачається з наданих представником позивача документів, судове засідання у Вишгородському міськрайонному суді Київської області було призначено після призначення до розгляду цієї справи в суді апеляційної інстанції. За таких обставин представник позивача, будучи належним чином повідомленою про дату, час і місце розгляду цієї справи, не була позбавлена можливості забезпечити свою участь саме у даному судовому засіданні або вжити інших заходів для належного представництва інтересів довірителя.

Крім того, посилання представника позивача на її участь у судовому засіданні Печерського районного суду міста Києва, призначеному на 11 год. 15 хв., колегія суддів не може визнати належним обґрунтуванням необхідності відкладення розгляду справи, оскільки саме по собі призначення іншого судового засідання на пізніший час не свідчить про об`єктивну неможливість участі представника у судовому засіданні Київського апеляційного суду, призначеному на 10 год. 40 хв.

За таких обставин колегія суддів вважає наведені у клопотанні підстави непідтвердженими належними та допустимими доказами, а саме клопотання - необґрунтованим.

Вислухавши пояснення відповідачки, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 16).

Судом встановлено, що сторони тривалий час не проживають однією сім`єю та фактично припинили шлюбні відносини. При цьому, до травня 2025 року неповнолітній син сторін проживав разом із матір`ю та перебував на її утриманні.

Судовим наказом Дарницького районного суду м. Києва від 08 квітня 2025 року у справі № 753/6160/25 з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 було стягнуто аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_4 у розмірі 1/4 всіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 27 березня 2025 року і до досягнення дитиною повноліття (а. с. 17).

Після видачі зазначеного судового наказу, а саме з 19 травня 2025 року, неповнолітній ОСОБА_5 фактично почав проживати разом із батьком ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 , та перебувати на його утриманні. Вказані обставини підтверджуються актом обстеження умов проживання дитини від 11 червня 2025 року, заявами сусідів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 від 24 червня 2025 року, а також не заперечувалися відповідачкою під час розгляду справи (а. с. 20 - 26, 52 - 53).

Крім того, судом встановлено, що після зміни місця проживання дитини позивач звертався до суду із заявою про скасування судового наказу від 08 квітня 2025 року, однак ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 06 травня 2025 року у задоволенні такої заяви йому було відмовлено (а. с. 18).

У судовому засіданні позивач пояснив, що після фактичного припинення сімейних відносин старший син проживав разом із ним, тоді як неповнолітній ОСОБА_4 проживав разом із матір`ю. Разом із тим, у травні 2025 року син повідомив про бажання проживати з батьком, після чого з 19 травня 2025 року фактично переїхав до нього та перебуває на його повному утриманні. Позивач також зазначав, що відповідачка матеріальної допомоги на утримання дитини не надає (а. с. 52 - 54).

Водночас відповідачка під час розгляду справи підтвердила факт проживання дитини разом із батьком з 19 травня 2025 року, однак заперечувала проти задоволення позову, посилаючись на те, що до цього часу дитина протягом тривалого періоду проживала разом із нею та перебувала на її утриманні, а зміна місця проживання відбулася без її згоди. Також відповідачка зазначила, що має матеріальну можливість брати участь в утриманні дитини.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що обов`язок батьків щодо утримання дитини є рівним та взаємним, а право на отримання аліментів має той із батьків, з ким фактично проживає дитина та хто здійснює її безпосереднє утримання.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що після видачі судового наказу про стягнення аліментів відбулися істотні зміни обставин, а саме, неповнолітній ОСОБА_5 припинив проживати разом із матір`ю та почав постійно проживати разом із батьком, який забезпечує його утримання та виховання. При цьому суд врахував, що зазначена обставина підтверджена належними та допустимими доказами і фактично не оспорювалася відповідачкою.

Суд виходив із того, що аліменти за своєю правовою природою є коштами, спрямованими на забезпечення інтересів дитини, а тому їх отримувачем може бути лише той із батьків, який фактично проживає разом із дитиною та бере безпосередню участь у її утриманні. Відтак, подальше стягнення аліментів із особи, з якою фактично проживає дитина та яка здійснює її утримання, суперечить правовій природі аліментних правовідносин та не відповідає найкращим інтересам дитини.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що виникнення після ухвалення судового наказу нових обставин, пов`язаних із фактичною зміною місця проживання дитини, є підставою для перегляду правовідносин щодо сплати аліментів шляхом пред`явлення нового позову про звільнення від їх сплати та стягнення аліментів з іншого з батьків.

Врахувавши, що з 19 травня 2025 року дитина проживає разом із батьком, перебуває на його утриманні, а відповідачка має матеріальну можливість брати участь у забезпеченні потреб дитини, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для звільнення ОСОБА_2 від сплати аліментів, стягнутих на користь відповідачки, та для стягнення з ОСОБА_1 аліментів на користь позивача на утримання неповнолітнього сина у розмірі 1/4 частини всіх видів її доходу.

Перевіряючи такі висновки суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Згідно із частиною четвертою статті 273 ЦПК України якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред`явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них.

Відповідно до СК України аліменти, одержані на дитину, є її власністю. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім`я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами винятково за цільовим призначенням в інтересах дитини.

Припинення стягнення аліментів можливе, якщо одержувач аліментів не витрачає отримані ним гроші на дитину.

Контроль за цільовим витрачанням аліментів здійснюється органом опіки та піклування у формі інспекційних відвідувань одержувача аліментів, порядок та періодичність здійснення яких визначаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері усиновлення та захисту прав дітей.

За заявою платника аліментів (крім тих, які мають заборгованість зі сплати аліментів) інспекційні відвідування одержувача аліментів здійснюються органом опіки та піклування позапланово, але не більше одного разу на три місяці.

Припинення стягнення аліментів є можливим у тому випадку, коли одержувач аліментів не витрачає одержані ним аліменти на дитину, дитина проживає з іншим із батьків, який її повністю і утримує. У такому випадку відбувається припинення стягнення аліментів на ім`я їх одержувача.

Аналогіна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 28.11.2024 року у справі № 759/6806/23.

Відповідно до частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції обґрунтовано встановив, що після постановлення судового наказу Дарницького районного суду міста Києва від 08 квітня 2025 року у справі № 753/6160/25 відбулися істотні зміни обставин, які безпосередньо впливають на існування та подальше виконання аліментного обов`язку позивача у визначеному судовим наказом обсязі.

Так, матеріалами справи підтверджується, а відповідачкою під час розгляду справи не заперечувалося, що починаючи з 19 травня 2025 року неповнолітній ОСОБА_5 проживає разом із батьком, ОСОБА_2 , та перебуває на його утриманні. Зазначені обставини підтверджуються актом обстеження умов проживання дитини від 11 червня 2025 року, письмовими поясненнями сусідів, а також поясненнями самих сторін, наданими під час судового розгляду.

При цьому, відповідачка, на користь якої було видано судовий наказ про стягнення аліментів, фактично перестала здійснювати щоденне утримання та виховання дитини, а отже відпали передбачені законом підстави для подальшого стягнення на її користь аліментів, які за своєю правовою природою є коштами, призначеними виключно для забезпечення потреб дитини.

Враховуючи правову природу аліментів, їх цільове призначення та принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що право на отримання аліментів має той із батьків, з ким фактично проживає дитина та хто здійснює її утримання. Встановлення факту проживання дитини разом із батьком є істотною обставиною, яка відповідно до положень статті 273 ЦПК України та статей 181, 192 СК України зумовлює припинення стягнення аліментів на користь матері та виникнення у батька права вимагати стягнення аліментів на утримання дитини з іншого з батьків.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для звільнення ОСОБА_2 від сплати аліментів, стягнутих на користь ОСОБА_1 , а також для стягнення аліментів з відповідачки на користь позивача як особи, з якою фактично проживає дитина та яка здійснює її утримання.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції фактично легалізував самовільну зміну місця проживання дитини без згоди матері та без відповідного судового рішення, колегія суддів відхиляє як необґрунтовані.

Як убачається з матеріалів справи, предметом цього спору є не визначення місця проживання дитини, а звільнення від сплати аліментів та стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини у зв`язку зі зміною фактичних обставин, а саме проживанням дитини разом з іншим із батьків. При цьому, факт проживання неповнолітнього ОСОБА_4 разом із батьком з 19 травня 2025 року підтверджений матеріалами справи та не заперечувався самою відповідачкою під час розгляду справи судом першої інстанції.

Посилання відповідачки на положення статей 160, 161 СК України також не спростовують правильності висновків суду першої інстанції. Адже, вказані норми регулюють порядок визначення місця проживання дитини у разі виникнення спору між батьками, тоді як у цій справі суд не вирішував питання про визначення місця проживання дитини, а встановлював обставини її фактичного проживання та утримання для вирішення спору щодо аліментних правовідносин.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не дослідив обставини зміни місця проживання дитини, звернення відповідачки до органів Національної поліції, служби у справах дітей та документи навчального закладу, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення, оскільки самі по собі зазначені обставини не спростовують установленого судом факту проживання дитини разом із батьком та перебування її на його утриманні.

Крім того, колегія суддів враховує, що на час розгляду справи неповнолітній ОСОБА_5 досяг чотирнадцятирічного віку. Відповідно до частини третьої статті 160 СК України, якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. Отже, доводи апеляційної скарги про незаконність проживання дитини разом із батьком без згоди матері суперечать положенням сімейного законодавства, яке надає дитині, яка досягла чотирнадцятирічного віку, право самостійно визначати своє місце проживання.

Також, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не з`ясував думку дитини. Враховуючи, що фактичне проживання дитини разом із батьком з травня 2025 року сторонами не оспорювалося, а сама дитина відповідно до вимог статті 160 СК України має право самостійно визначати місце свого проживання, нез`ясування судом її думки за конкретних обставин цієї справи не призвело до неправильного вирішення спору по суті.

Посилання відповідачки на порушення судом першої інстанції принципу змагальності у зв`язку з відмовою у прийнятті відзиву також не можуть бути підставою для скасування рішення суду, оскільки відповідачка брала участь у судовому засіданні, надала суду свої пояснення щодо обставин справи, висловила заперечення проти позову та реалізувала своє право на судовий захист. При цьому, апеляційна скарга не містить обґрунтування того, яким саме чином відмова у прийнятті відзиву вплинула на правильність встановлення судом фактичних обставин справи та ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

Отже, доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди апелянта з наданою судом першої інстанції оцінкою доказів та переоцінки встановлених обставин справи, однак не містять посилань на такі порушення норм матеріального чи процесуального права, які б могли бути підставою для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

Разом з тим, в ході апеляційного перегляду справи колегією суддів встановлено порушення норм процеуального права судом першої інстанції.

З матеріалів справи убачається, що ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 22 жовтня 2025 року було відкрито провадження у справі, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін (а. с. 33).

Відповідно до абзацу першого частини четвертої статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене, зокрема, для розгляду малозначних справ. Згідно з частиною шостою статті 19 ЦПК України, для цілей цього Кодексу до малозначних справ, зокрема, належать справи про стягнення аліментів, збільшення та зменшення їх розміру, припинення стягнення аліментів, оплату додаткових витрат на дитину, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, за умови, що такі вимоги не пов`язані зі встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства).

Разом з тим, питання можливості розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження визначається спеціальними положеннями статті 274 ЦПК України, яка встановлює категорії справ, що можуть або не можуть розглядатися в такому порядку.

Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, крім чітко визначеного переліку, а саме: спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя.

При цьому справи про припинення стягнення аліментів (звільнення від сплати аліментів) законодавцем не віднесені до переліку винятків, передбачених пунктом 1 частини четвертої статті 274 ЦПК України, які можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження.

Отже, спір щодо припинення стягнення аліментів є таким, що виникає із сімейних правовідносин, та не підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, а має розглядатися за правилами загального позовного провадження з дотриманням принципів змагальності, безпосередності судового розгляду та забезпеченням сторонам можливості реалізувати всі процесуальні права.

Ухвалюючи рішення про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, суд першої інстанції неправильно застосував норми процесуального права, що призвело до обмеження права учасників справи на справедливий судовий розгляд..

Відповідно до пункту 7 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового судового рішення, якщо суд розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження, тоді як вона підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Зазначена норма має імперативний характер і не надає суду апеляційної інстанції дискреції щодо можливості залишення такого рішення в силі незалежно від правильності вирішення спору по суті.

Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

Ураховуючи вищевикладене, апеляційна скарга ОСОБА_9 підлягає задоволенню частково, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 березня 2026 року скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376 , 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 березня 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Звільнити з 11 липня 2025 року ОСОБА_2 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) від сплати аліментів, стягнутих на користь ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ) на утримання сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі судового наказу Дарницького районного суду м. Києва від 08 квітня 2025 року у справі № 753/6160/25 у розмірі 1/4 частини заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 27 береня 2025 року і до досягнення дитиною повноліття.

Стягнути з ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_2 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) аліменти на утримання сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини від усіх видів її заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 23 липня 2025 року і до досягнення дитиною повноліття.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів в межах суми платежу за один місяць.

Стягнути з ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_2 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 980 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ) в дохід держави судовий збір у розмірі 1 211,20 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Повне судове рішення складено 28 липня 2026 року.

Головуючий Т. О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура