Постанова від 27 липня 2026 р. у справі №640/498/21 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/498/21 Головуючий у 1 інстанції: Вєкуа Н.Г.

Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р.

Суддів Аліменка В.О.

Безименної Н.В.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 квітня 2022 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (війська частина НОМЕР_1 ) про зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И Л А:

Позивач - ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (війська частина НОМЕР_1 ), в якому просила зобов`язати 195 центральну базу Державної спеціальної служби транспорту розрахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток (з 31.07.2019 по день фактичного зарахування коштів) з розрахунку 441 грн. 61 коп./день за весь час затримки належних виплат при звільненні.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 квітня 2022 року адміністративний позов задоволено. Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_1 (війська частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 31.07.2019 (наступний день після дня виключення зі списків особового складу) по день, що передував остаточному розрахунку.

Не погодившись з рішенням суду, відповідач - Військова частина НОМЕР_1 звернувся з апеляційною скаргою, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні адміністративного позову повністю, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Зокрема, апелянт вказує, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, застосувавши до спірних правовідносин КЗпП України, який не поширюється на відносини щодо проходження військової служби та виконання військового обов`язку. На думку апелянта, виплати, належні військовослужбовцю при звільненні, детально врегульовані спеціальним законодавством, яке визначає їх перелік та порядок здійснення. При цьому, апелянт стверджує, що норми КЗпП України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин і за аналогією закону, оскільки, законодавство містить спеціальні норми, що регулюють такі правовідносини, а трудові відносини не є подібними до відносин військової служби. Водночас, апелянт наголошує, що спеціальне законодавство не передбачає виплати відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця, а тому суд першої інстанції, застосувавши статтю 117 КЗпП України, дійшов помилкового висновку про наявність у позивача права на відповідну компенсацію.

У межах встановленого судом строку відзиву на апеляційну скаргу не надійшло.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.

Виконуючи вимоги процесуального законодавства, колегія суддів ухвалила продовжити строк розгляду апеляційної скарги на строк достатній для всебічного та повного розгляду справи, згідно норм ст. 309 КАС України.

Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 проходила військову службу в Державній спеціальній службі транспорту на посаді інструктора відділення персоналу та стройового штабу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ).

22 липня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до безпосереднього керівника з рапортом про звільнення з військової служби у зв`язку зі скороченням штатів, у якому зазначила про бажання отримати всі належні їй грошові виплати на день виключення зі списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ).

Наказом Голови Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту (по особовому складу) від 26 липня 2019 року № 18/РС ОСОБА_1 звільнено з військової служби, а наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 30 липня 2019 року № 142 - виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .

При звільненні з військової служби НОМЕР_2 центральною базою Державної спеціальної служби транспорту (військова частина НОМЕР_1 ) не виплачено ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017- 2019 роки та грошову компенсацію за неотримане під час проходження військової служби речове майно.

10 листопада 2020 року ОСОБА_1 звернулася до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) із заявою щодо виконання обов`язку щодо повного розрахунку.

Військова частина НОМЕР_1 листом від 23 листопада 2020 року №1053 відмовила ОСОБА_1 у задоволенні поданої заяви.

Не погоджуючись із діями відповідача щодо непроведення своєчасного повного розрахунку при звільненні, позивач звернулась до суду з вищевказаним позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-ХІІ).

За приписами статті 1 Закону № 2011-ХІІ, соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з частиною другою статті 1-2 Закону № 2011-ХІІ, у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Статтею 2 Закону № 2011-XII закріплено, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (стаття 2).

Відповідно до абзаців 1 та 3 пункту 218 Положення про проходження громадянами України військової служби у Державній спеціальній службі транспорту, затвердженого Указом Президента України від 03 лютого 2009 року № 60/2009, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Як вбачається з матеріалів справи, наказом Голови Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту (по особовому складу) від 26 липня 2019 року № 18/РС ОСОБА_1 звільнено з військової служби з правом носіння військової форми одягу, а наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 30 липня 2019 року № 142 - виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 грудня 2020 року №640/1752/20 адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання бездіяльності протиправною, стягнення грошової компенсації, - задоволено. Визнано бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (в/ч НОМЕР_1 ) щодо не зазначення у наказі командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 30.07.2019 № 142 належних до виплати ОСОБА_1 грошових компенсацій вартості за неотримане речове майно та невикористані 42 календарних дні соціальної додаткової відпустки за період 2017-2019 роки, - неправомірною. Стягнуто з ІНФОРМАЦІЯ_1 (в/ч НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 компенсацію замість речового майна, що підлягало видачі в розмірі 50 630, 23 грн, без утримання із зазначеної суми податку з доходів фізичних осіб та військового збору. Стягнуто з ІНФОРМАЦІЯ_1 (в/ч НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 42 календарних дні соціальної додаткової відпустки за період 2017-2019 роки у сумі 18 547, 62 грн, без утримання із зазначеної суми податку з доходів фізичних осіб та військового збору.

Отже, на день виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 відповідачем не проведено з нею повного розрахунку, оскільки, не виплачено належні грошові компенсації за неотримане речове майно та невикористані дні соціальної додаткової відпустки.

Разом з тим, апелянт стверджує про необґрунтованість застосування до спірних правовідносин відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, посилаючись на те, що норми законодавства про працю не поширюються на правовідносини щодо проходження та звільнення з військової служби, які врегульовані спеціальним законодавством.

З даного приводу, колегія суддів наступне.

Правовідносини щодо проходження військової служби та соціального захисту військовослужбовців Державної спеціальної служби транспорту регулюються низкою спеціальних нормативно-правових актів, зокрема Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Законом України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу», а також Положенням про проходження громадянами України військової служби у Державній спеціальній службі транспорту, затвердженим Указом Президента України від 03 лютого 2009 року № 60/2009.

Водночас, вказані акти не містять норм щодо регулювання виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку, у зв`язку із затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Таким чином, за загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними. Тобто, норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

У той же час, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже, закріплені у статтях 116-117 КЗпП України норми, спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку з працівником.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм статтей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення військовослужбовців.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладений у постановах Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 25 квітня 2024 року у справі № 460/49364/22, від 27 липня 2023 року у справі № 420/436/22, від 28 січня 2021 року у справі № 240/11214/19, від 30 січня 2019 року у справі № 807/3664/14, від 26 червня 2019 року у справі № 826/15235/16, від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 вирішувала питання щодо необхідності відступити від висновку Верховного Суду стосовно непоширення статті 117 КЗпП України на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.

Розглядаючи питання щодо можливості відступу від зазначеної правової позиції, Велика Палата Верховного Суду надала оцінку доводам касаційної скарги відповідача щодо необхідності застосування до спірних правовідносин тлумачення, наведеного у пункті 57 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України».

У цьому рішенні ЄСПЛ зауважив, що відповідно до статті 117 КЗпП України «при відсутності спору щодо суми» заборгованості із заробітної плати, звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період «фактичного розрахунку» (частина перша статті 117), а «при наявності спору про розміри сум» заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (частина друга статті 117).

Також ЄСПЛ звернув особливу увагу на те, що «частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом».

За наслідком розгляду справи № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду сформулювала такі висновки:

- умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку;

- під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо);

- аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно;

- оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Відповідна правова позиція викладена й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 у справі №810/451/17.

Беручи до уваги викладене, доводи апелянта про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України є безпідставними.

Щодо доводів про те, що КЗпП України регулює виключно трудові відносини та не поширюється на військовослужбовців, колегія суддів зазначає, що у спірних правовідносинах положення КЗпП України застосовуються не для регулювання порядку проходження чи припинення військової служби, а для визначення правових наслідків несвоєчасного проведення остаточного розрахунку при звільненні.

Отже, посилання апелянта на особливий характер військової служби не спростовує правильності застосування судом першої інстанції положень статті 117 КЗпП України.

Доводи апелянта про неможливість застосування норм КЗпП України за аналогією закону з огляду на відмінність трудових відносин від відносин військової служби є необґрунтованими, оскільки, застосування положень статей 116, 117 КЗпП України зумовлене відсутністю у спеціальному законодавстві правового регулювання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні. При цьому, відмінності у правовій природі та методах регулювання зазначених видів правовідносин не мають визначального значення для вирішення питання щодо відповідальності за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку.

Враховуючи вищезазначене, а також те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) не проведено з ОСОБА_1 повного розрахунку при звільненні з військової служби та виключенні зі списків особового складу військової частини, зокрема, не виплачено грошову компенсацію за неотримане речове майно та грошову компенсацію за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки як учаснику бойових дій, що є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, суд першої інстанції обґрунтовано зобов`язав відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 31 липня 2019 року по день, що передував остаточному розрахунку.

Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують.

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та наявність правових підстав для їх задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 квітня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України.

Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р.

Судді Аліменко В.О.

Безименна Н.В.