Постанова від 27 липня 2026 р. у справі №485/509/26 — Миколаївський апеляційний суд

28.07.26

22-ц/812/1792/26

Провадження № 22-ц/812/1792/26 Головуючий суду першої інстанції Бодрова О.П.

Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 липня 2026 року м. Миколаїв Справа № 485/509/26

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого – Царюк Л.М.,

суддів – Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діяв його представник – ОСОБА_2 , на заочне рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 27 квітня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Бодрової О.П. повне судове рішення складено 27 квітня 2026 року, в залі судового засідання в м. Снігурівка, за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Позика» до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості,

В С Т А Н О В И В:

23 березня 2026 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Позика» (далі – ТОВ «ФК «Позика») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості.

Позов мотивований тим, що 10 жовтня 2021 року між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Ірбіс» (далі – ТОВ «ФК «Ірбіс») було укладено кредитний договір № 51979031.

Відповідачу було видано кредит у сумі 6 800,00 грн.

01 вересня 2025 року між ТОВ «ФК «Ірбіс» та ТОВ «ФК «Позика» укладено Договір факторингу № 01092025/1, у відповідності до умов якого, ТОВ «ФК «Ірбіс» відступає ТОВ «ФК «Позика», а ТОВ «ФК «Позика» приймає права вимоги за плату та на умовах, визначених цим кредитним договором.

ТОВ «ФК «Позика» набуло права грошової вимоги до відповідача за кредитним договором від 10 жовтня 2021 року № 51979031 у сумі 25 160,00 грн, з яких: 6 800,00 грн – сума заборгованості за тілом кредиту; 18 360,00 грн – сума заборгованості за процентами.

Посилаючись на викладене, ТОВ «ФК «Позика» просила суд стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 25 160,00 грн.

Заочним рішенням Снігурівського районного суду Миколаївської області від 27 квітня 2026 року позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Позика» заборгованість за договором про надання фінансового кредиту від 10 жовтня 2021 року № 51979031 в загальному розмірі 25 160,00 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Позика» понесені судові витрати у розмірі 6 662,40 грн, з яких: 2 662,40 грн – втрати зі сплати судового збору, 4 000,00 грн – витрати на професійну правничу допомогу.

У стягненні решти витрат на професійну правничу допомогу відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що сторони погодили умови кредитування.

Кредитний договір між ТОВ «ФК «Ірбіс» та ОСОБА_1 був укладений в електронній формі за допомогою електронного підпису одноразовим ідентифікатором (одноразовим паролем), що відповідає вимогам Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», Закону України «Про електронну комерцію», Закону України «Про захист прав споживачів» та не суперечить приписам частини 1 статті 205, статті 6, 207, 627-628, частині 2 статті 639 ЦК України.

ТОВ «ФК «Позика» є новим кредитором у зобов`язаннях з відповідачкою, відповідно до умов кредитного договору, що був укладений між первісним кредитором та відповідачкою.

Крім того, підписуючи договір, відповідачка погодилась з розміром відсотків за користування кредитними коштами, які передбачені умовами цього договору.

Відповідачкою не пред`явлено вимоги про визнання умов кредитного договору недійсними, в тому числі щодо встановлення розміру процентної ставки.

Відповідачка на спростування заборгованості нарахованих процентів не надала суду іншого належного розрахунку, який відрізнявся б від наданого позивачем, виходячи з умов кредитного договору.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 , в інтересах якої діяв її представник – ОСОБА_2 , подала апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що позивачем не було доведено належними та допустимими доказами факт набуття ним права вимоги за кредитним договором від 10 жовтня 2021 року № 51979031.

Суд першої інстанції не врахував, що позивачем не надано реєстру прав вимоги, який містив би визначену сторонами суму фінансування, що підлягала сплаті клієнту відповідно до умов договору факторингу.

Не містять таких відомостей і надані позивачем витяг з додатку № 1 до договору факторингу та акт приймання-передачі реєстру прав вимоги.

За таких обставин сама по собі платіжна інструкція від 02 вересня 2025 року № 6054383 не дає можливості встановити, що сума 3 490 472,17 грн є саме тією сумою фінансування, яка визначена реєстром прав вимоги, що вона була сплачена у повному обсязі відповідно до умов договору факторингу та що така оплата охоплювала, зокрема, і право вимоги за кредитним договором 10 жовтня 2021 року № 51979031.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б дозволяли достовірно встановити, що спірний договір був укладений саме ОСОБА_1 , а не іншою особою.

Сам по собі факт існування тексту кредитного договору або його візуальної форми ще не свідчить про те, що відповідний правочин був вчинений саме відповідачкою.

Суду не подано жодних первинних технічних даних щодо відправлення повідомлення, його змісту, часу доставки, підтвердження отримання адресатом, журналів реєстрації подій інформаційної системи, відомостей про IP адресу користувача, ідентифікатор пристрою, геолокаційні дані чи будь-які інші електронні сліди, які б дозволяли встановити, що одноразовий ідентифікатор був використаний саме відповідачкою.

Натомість усі надані позивачем документи фактично зводяться до сформованих самим первісним кредитором копії договору, довідки про ідентифікацію клієнта, довідки про перерахування коштів, розрахунку заборгованості та інших односторонньо складених документів, які лише відображають позицію позивача та первісного кредитора, але самі по собі не підтверджують факту вчинення відповідачкою відповідних електронних дій.

Довідка про ідентифікацію клієнта не є належним доказом проведення передбачених законом процедур ідентифікації та верифікації.

Суду не надано результатів проходження процедури BankID, матеріалів відеоверифікації, фотофіксації особи, документів щодо використання кваліфікованого електронного підпису, підтверджень отримання інформації з бюро кредитних історій, відомостей щодо автентифікації банківської картки чи будь-яких інших доказів проведення процедур, які відповідно до вимог законодавства є обов`язковими передумовами укладення договору про надання фінансового кредиту.

За відсутності електронного оригіналу договору суд був позбавлений можливості перевірити, чи існує взагалі оригінал електронного документа, чи відповідає він вимогам законодавства та чи містить усі обов`язкові реквізити, на які звернув увагу Національний банк України у своєму офіційному роз`ясненні.

Суд першої інстанції ухвалив рішення виключно на підставі паперових копій документів, не дослідивши електронний оригінал кредитного договору, не перевіривши наявність електронних підписів сторін, електронної позначки часу, технічних даних щодо створення та підписання документа, а також інших електронних відомостей, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

При цьому відповідачка була фактично позбавлена можливості заявити відповідне клопотання під час розгляду справи судом першої інстанції, оскільки не знала про існування цього судового провадження та перебувала за межами України.

Сам по собі факт існування кредитного договору, навіть за умови доведення його укладення, що відповідачкою категорично заперечується, не свідчить автоматично про виникнення у відповідачки обов`язку щодо повернення кредиту.

Матеріали справи не містять належної сукупності взаємопов`язаних доказів, які б беззаперечно підтверджували виконання первісним кредитором усіх передбачених законом та договором умов надання кредиту саме відповідачці, а суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про доведеність цієї обставини.

Матеріали справи не містять жодного документа, складеного безпосередньо позивачем, який би пояснював порядок визначення заявленої до стягнення суми, розкривав методику її обчислення та дозволяв перевірити правильність відповідних нарахувань.

Поданий позивачем документ не є належним розрахунком заборгованості, не містить необхідних вихідних даних для перевірки правильності здійснених нарахувань та не дозволяє суду виконати покладений на нього процесуальний обов`язок щодо перевірки правильності визначення суми боргу.

Суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не врахував правові висновки Верховного Суду щодо необхідності оцінки умов договору крізь призму принципів справедливості, добросовісності та розумності, закріплених у статті 3 ЦК України.

Плата за користування кредитними коштами істотно виходить за межі компенсаційної функції процентів та фактично перетворюється на механізм отримання кредитодавцем надприбутку за рахунок економічно слабшої сторони договору.

На день розгляду справи відзиву на апеляційну скаргу від позивача не надходило.

За приписами частини 1 статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно до частини 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що 10 жовтня 2021 року між TOB «ФК «Ірбіс» та ОСОБА_1 укладено Договір про надання фінансового кредиту № 51979031, який підписано сторонами за допомогою електронного підпису.

Згідно пункту 3.1 вказаного Договору, Товариство надає кредит клієнту у розмірі 6 800 грн з оплатою по процентній ставці, що вираховується в наведеному графіку згідно пункту 3.2 цього Договору, а клієнт зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти, передбачені цим Договором у строки та на умовах даного Договору.

Сторони визначили, що за користування кредитом клієнт зобов`язаний сплатити Товариству стандартну процентну ставку у розмірі 3%, яка застосовується у межах строку, визначеного у пункті 4.2 цього Договору та у межах нового стандартного періоду строку кредитування, якщо відбулось продовження строку кредитування за ініціативою клієнта (пункт 3.2 договору).

Клієнт зобов`язується повністю повернути кредит та сплатити відсотки, що були нараховані за кредитом до 08 січня 2022 року шляхом перерахування відповідної суми на поточний рахунок Товариства (пункт 4.2 договору).

Як передбачено пунктом 5.4. договору, нарахування процентів за кредитом провадиться за період з дня списання суми кредиту з поточного рахунку товариства до дня повернення клієнтом суми кредиту на поточний рахунок товариства. Правилами може бути передбачено обмеження щодо строку нарахування процентів за кредитом у випадку прострочення клієнтом повернення кредиту.

Згідно листа ТОВ «Універсальні платіжні рішення» від 23 жовтня 2025 року № 3152_251023173617, 10 жовтня 2021 року о 14:07:55 здійснено успішне перерахування коштів на суму 6 800 грн, маска картки НОМЕР_1 , номер транзакції – НОМЕР_2 , призначення платежу: Зарахування 6 800 грн на карту НОМЕР_1 .

Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2021 року № 51979031, заборгованість ОСОБА_1 становить 25 160 грн, що складається із: простроченої заборгованості за тілом кредиту – 6 800 грн, простроченої заборгованості за відсотками – 18 360 грн.

01 вересня 2025 року між ТОВ «ФК «Ірбіс» та ТОВ «ФК «Позика» укладено Договір факторингу № 01092025/1, у відповідності до умов якого ТОВ «ФК «Ірбіс» передає (відступає) ТОВ «Фінансова компанія «Позика» за плату належні йому права вимоги, а ТОВ «ФК «Позика» приймає належні ТОВ «ФК «Ірбіс» права вимоги до боржників, вказаними у реєстрі боржників, в тому числі і за кредитним договором 10 жовтня 2021 року № 51979031.

01 вересня 2025 року складено акт прийому-передачі реєстру прав вимог за Договором факторингу від 01 вересня 2025 року № 01092025/01.

Відповідно до витягу з додатку №1 до Договору факторингу від 01 вересня 2025 року № 01092025/1, ТОВ «ФК «Позика» набуло права грошової вимоги до ОСОБА_1 у сумі 25 160 грн, з яких: 6 800 грн – сума заборгованості за тілом кредиту, 18 360 грн – сума заборгованості за процентами.

За вимогами статей 263, 264 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд зобов`язаний з`ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов`язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, дослідивши доводи відповідачки, викладені в апеляційній скарзі вважає, що суд першої інстанції з`ясував всі обставини, які мають значення для справи, та виконав усі вимоги цивільного судочинства, у зв`язку із чим рішення в даній справі є законним і належним чином обґрунтованим.

Зобов`язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема із договорів.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина 1 статті 530 ЦК України).

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 1 статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 1055 ЦК України, кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Частиною 1 статті 1055 ЦК України визначено, що кредитний договір укладається у письмовій формі.

При цьому, в частині 1 статті 207 ЦК України визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Із прийняттям Закону України «Про електронну комерцію» № 675-VIII (надалі - Закон № 675-VIII) від 03 вересня 2015 року, який набрав чинності 30 вересня 2015 року, на законодавчому рівні встановлено порядок укладення договорів в мережі, спрощено процедуру підписання договору та надання згоди на обробку персональних даних.

У статті 3 Закону № 675-VIII визначено, що електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Відповідно до частини 3 статті 11 Закону № 675-VIII електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частина 4 статті 11 Закону № 675-VIII).

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може включати умови, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до нього.

Особі, якій адресована пропозиція укласти електронний договір (оферта), має надаватися безперешкодний доступ до електронних документів, що включають умови договору, шляхом перенаправлення (відсилання) до них.

Включення до електронного договору умов, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до такого документа, якщо сторони електронного договору мали змогу ознайомитися з ним, не може бути підставою для визнання правочину нікчемним (частина 5 статті 11 Закону № 675-VIII).

Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом:

- надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону;

- заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону;

- вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею (частина 6 статті 11 Закону № 675-VIII).

Згідно з частиною 8 статті 11 Закону № 675-VIII у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-комунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.

Інформаційна система суб`єкта електронної комерції, який пропонує укласти електронний договір, має передбачати технічну можливість особи, якій адресована така пропозиція, змінювати зміст наданої інформації до моменту прийняття пропозиції.

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі - частина 12 статті 11 Закону № 675-VIII.

Статтею 12 вказаного Закону № 675-VIII визначено, що якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання:

- електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину;

- електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом;

- аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Електронний підпис одноразовим ідентифікатором - дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору (пункт 6 частини 1 статті 3 Закону України «Про електронну комерцію»).

Згідно з частиною 13 статті 11 Закону № 675-VIII електронні документи (повідомлення), пов`язані з електронним правочином, можуть бути подані як докази сторонами та іншими особами, які беруть участь у судовому розгляді справи.

Правильно встановивши обставини справи та визначившись з характером спірних правовідносин, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про доведеність позивачем як факту укладання договору, так і отримання позичальницею грошових коштів на погоджених нею умовах фінансового кредиту шляхом надсилання електронного повідомлення, підписаного електронним підписом одноразовим ідентифікатором та не виконання останньою свого обов`язку зі своєчасного повернення кредитних коштів.

Доводи апеляційної скарги про те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які дозволяли достовірно встановити , що спірний договір був укладений саме ОСОБА_1 , довідка про ідентифікацію клієнта не підтверджує проведення передбачених законом процедур ідентифікації та верифікації особи відхиляються апеляційний судом з огляду на таке.

Відповідно до статті 12 ЦПК України судочинство у судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (постанова Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 904/1017/20).

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, пункт 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19).

Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 ЦПК України, втрачає сенс.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України).

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина 2 статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).

За змістом частин 1-3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі, яка переглядається, позивач скористався правом надати докази на підтвердження заборгованості відповідачки перед банком, з урахуванням положень умов договору про надання фінансового кредиту від 10 жовтня 2021 року та розрахунку заборгованості з урахуванням умов такого договору.

Як вбачається з приписів Закону № 675-VIII електронним підписом одноразовим ідентифікатором є дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, і надсилаються іншій стороні цього договору.

Це комбінація цифр і букв, або тільки цифр, або тільки літер, яку отримує заявник за допомогою електронної пошти у вигляді пароля, іноді в парі «логін-пароль», або смс-коду, надісланого на телефон, або іншим способом.

При оформленні замовлення, зробленого під логіном і паролем, формується електронний документ, в якому за допомогою інформаційної системи (веб-сайту інтернет-магазину тощо) вказується особа, яка створила замовлення.

Отже, зі змісту Договору від 10 жовтня 2021 року встановлено, що ОСОБА_1 для отримання фінансового кредиту подала заявку на отримання фінансового кредиту на сайті ТОВ «ФК «Ірбіс» та надала згоду на здійснювання обробки персональних даних Клієнта.

При цьому процедура реєстрації ОСОБА_1 у системі ТОВ «ФК «Ірбіс» передбачає введення відомостей про себе у систему після заповнення відповідних полів реєстраційної форми, зазначення адреси електронної пошти та паролю, що використовуватимуться для доступу/входу до свого Особистого кабінету, а також, у визначених Товариством випадках, завантаження іншої інформації необхідної для реєстрації та подальшої ідентифікації Клієнта, такої наприклад як одноразовий електронний підпис Клієнта, що складається с альфонумеричного коду згідно чинного законодавства України.

В укладеному сторонами договорі про надання фінансового кредиту від 10 жовтня 2021 року № 51979031 містяться дані паспорту ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків, електронна адреса, адреса реєстрації та фактичного проживання, номер мобільного телефону та договір підписано електронним підписом у вигляді комбінації цифр «436465», що є підтвердженням здійсненою нею процедурою ідентифікації в розумінні положень Закону України «Про електронну комерцію».

Відповідачка ОСОБА_1 , стверджуючи, що вона не підписувала зазначений договір, на надала ні суд першої інстанції, ні до апеляційного суду належних та допустимих доказів про те, що зазначені в договорі ідентифікаційні дані їй не належать або використані іншою особою без її відома.

Отже, встановивши, що без здійснення вказаних дій відповідачкою договір про надання фінансового кредиту від 10 жовтня 2021 року № 51979031 не був би укладений сторонами, суд дійшов обґрунтовано висновку, що цей правочин відповідно до Закону України "Про електронну комерцію" вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі, та укладення цього договору у запропонованій формі відповідало внутрішній волі відповідачки.

Аналогічні правові висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 12 січня 2021 року у справі № 524/5556/19, від 10 червня 2021 року у справі № 234/7159/20, які, відповідно до вимог частини 4 статті 263 ЦПК України, суд враховує при виборі і застосуванні норми права до цих спірних правовідносин.

Факт перерахунку коштів підтверджено інформаційною довідкою ТОВ «Універсальні платіжні рішення» від 23 жовтня 2025 року №3152_251023173617, за інформацією якої 10 жовтня 2021 року о 14:07:55 здійснено успішне перерахування коштів на суму 6 800,00 грн, маска картки НОМЕР_1 , номер транзакції – НОМЕР_2 , призначення платежу: Зачислення 6 800 грн на карту НОМЕР_1 . Номер цієї картки було зазначено відповідачкою при її реєстрації в системі ТОВ «ФК «Ірбіс».

Відповідачка в свою чергу не заперечувала та не підтверджувала відповідними засобами доказування, що банківська картка позичальника НОМЕР_1 , на яку були перераховані кредитні кошти, їй не належить. Крім цього не надано доказів, що стороння особа могла скористатись особистими даними відповідачки, доступу до логіна та паролю особистого кабінету.

Існування між сторонами кредитних правовідносин та ознайомлення з умовами договору відповідачка не заперечувала у заяві про перегляд заочного рішення, але стверджувала про інші умови, на яких було укладено договір. Між тим, в апеляційній скарзі стверджує про відсутність будь-яких кредитних правовідносин з ТОВ «ФК «Ірбіс», що свідчить про невизначеність позиції відповідачки у спорі, що розглядається.

Також безпідставним є твердження заявниці в апеляційній скарзі про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки подані позивачем копії електронних доказів не досліджувалися в оригіналі з огляду на наступне.

У частинах 2, 3, 5 статті 100 ЦПК України визначено, що електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис». Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу.

Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.

Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу.

Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Порушень порядку надання і отримання доказів апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена судом першої інстанції. При цьому зі змісту оскаржуваного судового рішення вбачається, що у суду не було сумніву щодо відповідності паперової копії електронного доказу оригіналу.

Вказане свідчить про відсутність підстав для дослідження оригіналу електронного доказу за наявності в матеріалах справи паперових копій цих доказів та за відсутності обґрунтованих сумнівів у їх відповідності оригіналу.

При цьому слід враховувати, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв, ділового обороту, вимог розумності та справедливості (статті 6, 627 ЦК України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину закріплена у статті 204 ЦК України та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний відповідно до закону судом недійсним.

У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Відповідачка заперечуючи умови наданого позивачем кредитного договору не зверталася з позовом про визнання наданого позивачем договору не дійсним ні в цій справі, ні в іншій справі, а тому наданий договір відповідно до статті 204 ЦК України є правомірним та підлягає виконанню.

Аргументи щодо неналежного розрахунку заборгованості, наданого позивачем та складеного ТОВ «ФК «Ірбіс», є неприйнятними, оскільки розрахунок заборгованості відображає умови укладеного договору, а саме суму кредиту, яка була надана, щоденне нарахування процентів та розрахунковий період, визначений договором. Відповідачка, не погоджуючись з таким розрахунком, не зазначала, що конкретно їй є незрозумілим та на підтвердження своїх заперечень не надавала розрахунку складеного за її доводами. За такого, суд першої інстанції правильно взяв до уваги наданий розрахунок боргу, як такий, що відповідає умовам укладеного сторонами Договору про надання фінансового кредиту від 10 жовтня 2021 року № 51979031.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції не врахував правові висновки Верховного Суду щодо необхідності оцінки умов договору крізь призму принципів справедливості, добросовісності та розумності, а отже не врахував, що плата за користування кредитними коштами істотно виходить за межі компенсаційної функції процентів та є надприбутком кредитодавця не беруться апеляційним судом до уваги, виходячи з наступного.

Стаття 627 ЦК України визначає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Згідно з частиною 2 статті 21 Закону України «Про споживче кредитування» у договорах про споживчий кредит пеня за невиконання зобов`язання щодо повернення кредиту та процентів за ним не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, та не може бути більшою за 15 відсотків суми простроченого платежу. Сукупна сума неустойки (штраф, пеня), нарахована за порушення зобов`язань споживачем на підставі договору про споживчий кредит, не може перевищувати половини суми, одержаної споживачем за таким договором, і не може бути збільшена за домовленістю сторін.

Надання кредиту наділяє позичальника благом, яке полягає в тому, що позичальник, одержавши від кредитора грошові кошти, не повинен повертати їх негайно, а отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (строку кредитування, у межах якого сторони можуть встановити періоди повернення частини суми кредиту), а кредитор, відповідно, за загальним правилом не вправі вимагати повернення боргу протягом відповідного строку (право кредитора достроково вимагати повернення всієї суми кредиту передбачає частина 2 статті 1050 ЦК України). Саме за це благо - можливість правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу - позичальник сплачує кредитору плату, якою є проценти за договором кредиту відповідно до статті 1048 ЦК України.

Уклавши кредитний договір, сторони мають легітимні очікування щодо належного його виконання. Зокрема, позичальник розраховує, що протягом певного часу він може правомірно «користуватися кредитом», натомість кредитор розраховує, що він отримає плату (проценти за «користування кредитом») за надану позичальнику можливість не повертати всю суму кредиту одразу.

Разом з цим зі спливом строку кредитування кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення.

У постанові Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, зроблено висновок, що недійсність договору, як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

Однак, ОСОБА_1 не зверталась з позовом про визнання недійсним укладеного договору в частині визначення розміру процентів за користування кредитними коштами у зв`язку з його невідповідністю вимогам законодавства, а суд при розгляді справи цієї справи позбавлений можливості втручатися (вносити корективи) щодо розміру процентів за умовами укладеного сторонами договору.

Щодо доводів апеляційної скарги про відсутність права вимоги у ТОВ «ФК «Позика» з огляду на те, що позивачем не надано реєстру прав вимоги, що підлягала сплаті клієнту відповідно до умов договору факторингу, що позбавляє можливості встановити, що сума сплачена позивачем 3 490 472.17 грн є саме тією сумою, що визначена у вказаному реєстрі, та сплачена повністю позивачем.

Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором.

Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року № 352 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231" до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі, права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі, шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Згідно з частинами 1, 2 статті 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Так, з матеріалів справи вбачається, що 01 вересня 2025 року ТОВ «ФК «Позика» (надалі Фактор) та ТОВ « ФК «Ірбіс» (надалі – Клієнт). уклали договір факторингу № 01092025/01, згідно до пункту 2.1: Клієнт зобов`язується відступити Фактору права вимоги, зазначені в Реєстрі прав вимоги, а Фактор зобов`язується їх прийняти та сплатити Клієнту суму фінансування за таке відступлення на умовах, визначених цим Договором.

Пунктом 4.1. сторонами встановлено, що право вимоги від Клієнта до Фактору переходить з моменту підписання ними відповідного Реєстру прав вимог.

Отже, перехід права вимоги до ТОВ «ФК «Позика» за Договором про надання фінансового кредиту від 10 жовтня 2021 року № 51979031 відповідно до зазначеного договору факторингу не пов`язується сторонами цього договору з розрахунками за договором факторингу, а пов`язаний моментом підписання ними реєстру прав вимог.

Позивачем на підтвердження свого права вимоги надано суду Акт приймання-передачі реєстру прав вимог за Договором факторингу № 01092025/01 від 01 вересня 2025 року, за яким: Кредитор передав (відступив), а Фактор (новий кредитор) прийняв Реєстр прав вимог за Договором, складений за формою згідно із Додатком № 1 до даного Договору; кількість боржників: 25 419; загальна сума заборгованості: 213 674 446,94 грн, що свідчить про те, що реєстр прав вимоги підписано сторонами (пункт 1 цього Акту).

До вказаного договору факторингу також надано витяг із додатку № 1 до Договору факторингу № 01092025/01 від 01 вересня 2025 року, де зазначаються дані відповідачки, як боржника, зокрема, реєстраційний номер облікової картки платника податків, прізвище ім`я та по батькові, номер кредитного договору, дата договору, загальна сума заборгованості, сума заборгованості за тілом, сума заборгованості за процентами, сума заборгованості за комісією, сума заборгованості за пенею.

Відтак, умови договору факторингу від 01 вересня 2025 року № 01092025/01, підтверджують передачу права вимоги позивачу за Договором про надання фінансового кредиту від 10 жовтня 2021 року № 51979031. Такі умови не суперечать нормам чинного законодавства та в установленому законом порядку судом недійсними не визнавалися, а отже, виходячи із презумпції правомірності правочину, є правомірними, тобто такими, що породжують певні цивільні права та обов`язки.

З огляду на зазначене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановивши обставини справи.

Апеляційний суд дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги правильних висновків суду першої інстанції не спростовують.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення суду першої інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Згідно із підпунктом "в" пунктом 4 частини 1 статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки в задоволенні вимог апеляційної скарги відмовлено, то підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діяв його представник – ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Заочне рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 27 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий Л.М. Царюк

Судді: Т.М. Базовкіна

Ж.М. Яворська

Повне судове рішення складено 29 липня 2026 року.