Постанова від 27 липня 2026 р. у справі №640/31842/21 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/31842/21 Головуючий у 1 інстанції: Лиска І.Г.

Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р.

Суддів Аліменка В.О.

Безименної Н.В.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И Л А:

Позивач - ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, в якому просила:

- скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 , викладене в листі відповідача №1000-0202-8/93543 від 16.09.2021 року;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з грудня 1995 року на вказаний нею банківський рахунок, з нарахуванням індексації та компенсації втрати частини доходів, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2024 року позов задоволено частково. Скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 викладене в листі Відповідача №1000-0202-8/93543 від 16.09.2021 року. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з грудня 1995 року на вказаний нею банківський рахунок. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 908 (дев`ятсот вісім) грн 00 коп.

Не погодившись з рішенням суду, відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Зокрема, апелянт вказує, що при зверненні до суду з позовом позивачем пропущено шестимісячний строк звернення до суду, передбачений частиною другою статті 122 КАС України, а тому, позовні вимоги заявлені поза межами шестимісячного строку підлягають залишенню без розгляду. Крім того, апелянт зазначає, що поновлення виплати пенсії особі на підставі заяви представника за довіреністю, чинним законодавством України не передбачено.

10 лютого 2025 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від позивача - ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.

Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України.

Після досягнення пенсійного віку та за наявності 37 років страхового стажу ОСОБА_1 призначено пенсію за віком, виплата якої здійснювалася до її виїзду за межі України, що підтверджується наявними у матеріалах справи пенсійним посвідченням та трудовою книжкою.

Перед виїздом за кордон ОСОБА_1 мешкала за адресою: АДРЕСА_1 .

У зв`язку з оформленням виїзду на постійне проживання за кордон ОСОБА_1 знялася з реєстрації місця проживання та здала паспорт громадянина України відповідно до Порядку розгляду в дипломатичних представництвах або консульських установах України за кордоном клопотань громадян України, які виїхали за її межі тимчасово, про залишення на постійне проживання за кордоном, затвердженого наказом Міністерства закордонних справ України від 22 листопада 1999 року № 201, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 грудня 1999 року за № 903/4196.

Надалі ОСОБА_1 отримала паспорт громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_1 , виданий органом 21SR 25.08.2008 року.

05 грудня 1995 року ОСОБА_1 виїхала з України до Держави Ізраїль на постійне місце проживання, де була прийнята на консульський облік у консульському відділі Посольства України в Державі Ізраїль.

Починаючи з 05 грудня 1995 року виплата призначеної ОСОБА_1 пенсії не здійснюється.

Після переїзду на місце постійного проживання в Ізраїль, ОСОБА_1 офіційними органами Ізраїлю був наданий документ - паспорт Ізраїлю № НОМЕР_2 , виданий відділенням МВС в м. Єрусалим, 28.04.2019 року.

На підставі зазначеного документа ізраїльським нотаріусом встановлено особу ОСОБА_1 та засвідчено справжність її підпису на довіреності й особистій заяві про поновлення виплати пенсії. Вказані документи засвідчені шляхом проставлення апостиля відповідно до вимог Гаазької конвенції.

19 липня 2021 року ОСОБА_1 через уповноваженого представника, який діяв на підставі нотаріально посвідченої довіреності, звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області із заявою про поновлення виплати пенсії, засвідченою апостилем, у якій просила поновити виплату пенсії з 05 грудня 1995 року та здійснювати її виплату на визначений нею банківський рахунок.

Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області від 16 вересня 2021 року ОСОБА_1 відмовлено у поновленні виплати пенсії. Відмову мотивовано недотриманням вимоги щодо особистого звернення із заявою про поновлення виплати пенсії, відсутністю реєстрації місця проживання на території України, а також невідповідністю документа, що посвідчує особу ОСОБА_1 , вимогам Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1.

Не погоджуючись з вищевказаною відмовою, позивач звернулась до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до положень статті 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно статті 22 Конституції України, права і свободи людини та громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються й не можуть бути скасовані. Під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту й обсягу наявних прав і свобод.

Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Крім того, колегія суддів зазначає, що пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених частиною 5 статті 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Порядок нарахування та виплати пенсії регламентовано Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV та іншими нормативно-правовими актами.

Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом.

Статтею 1 Закону № 1058-ІV встановлено, що пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом.

Пенсіонер - особа, яка відповідно до цього Закону отримує пенсію, довічну пенсію, або члени її сім`ї, які отримують пенсію в разі смерті цієї особи у випадках, передбачених цим Законом.

Довічна пенсія (ануїтет) - пенсійна виплата за рахунок коштів, що обліковуються на накопичувальному пенсійному рахунку застрахованої особи, а у випадках, передбачених законом, - на індивідуальному пенсійному рахунку учасника недержавного пенсійного фонду, сума та порядок виплати якої визначаються в договорі страхування довічної пенсії, укладеному із страховою організацією, що сплачується особі після досягнення нею пенсійного віку, передбаченого цим Законом, або членам її сім`ї чи спадкоємцям у випадках, передбачених цим Законом.

Статтею 8 Закону № 1058-IV закріплено право громадян на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Так, відповідно до частини 1 цієї статті, право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають: 1) громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом; 2) особи, яким до дня набрання чинності цим Законом була призначена пенсія відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" (крім соціальних пенсій) або була призначена пенсія (щомісячне довічне грошове утримання) за іншими законодавчими актами, але вони мали право на призначення пенсії за Законом України "Про пенсійне забезпечення" - за умови, якщо вони не отримують пенсію (щомісячне довічне грошове утримання) з інших джерел, а також у випадках, передбачених цим Законом, - члени їхніх сімей.

Частиною 3 статті 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини визначено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Таким чином, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

Виходячи з наведених законодавчих норм особа, проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, так як Конституція України та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.

Отже, виходячи із правової та соціальної природи пенсійного забезпечення, право громадянина на призначення йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні.

Статтею 44 Закону № 1058-IV встановлено порядок звернення за призначенням (перерахунком) пенсії, відповідно до якого, заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Частиною 5 статті 45 цього Закону визначено, що документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 49 Закону № 1058-IV, виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Відповідно до 51 Закону № 1058-IV, у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 було призначено пенсію за віком, виплата якої припинена у зв`язку з її виїздом 05 грудня 1995 року на постійне місце проживання до Держави Ізраїль.

19 липня 2021 року ОСОБА_1 через уповноваженого представника, який діяв на підставі нотаріально посвідченої довіреності, звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області із заявою про поновлення виплати пенсії з грудня 1995 року.

Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області від 16 вересня 2021 року ОСОБА_1 відмовлено у поновленні виплати пенсії з підстав недотримання вимоги щодо особистого звернення із відповідною заявою, відсутності реєстрації місця проживання на території України та невідповідності документа, що посвідчує особу позивача, вимогам Порядку № 22-1.

Отже, предметом спору у цій справі є правомірність відмови відповідача у поновленні виплати раніше призначеної ОСОБА_1 пенсії, а також визначення дати, з якої така виплата підлягає поновленню.

Колегія суддів зазначає, що ОСОБА_1 , будучи громадянкою України та маючи статус пенсіонера, має право на отримання призначеної їй пенсії незалежно від обраного нею місця проживання.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-IV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Зазначені положення Закону № 1058-IV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-IV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Таким чином, з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 усунуто законодавчу підставу, яка пов`язувала виплату призначеної пенсії з проживанням пенсіонера на території України або наявністю відповідного міжнародного договору.

Отже, з 07 жовтня 2009 року виникли правові підстави для поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 , виплату якої було припинено у зв`язку з її виїздом на постійне місце проживання за кордон.

Водночас, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для поновлення виплати пенсії позивачу з грудня 1995 року, оскільки, положення пункту 2 частини першої статті 49 та другого речення статті 51 Закону № 1058-IV втратили чинність саме з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення № 25-рп/2009, тобто з 07 жовтня 2009 року.

Щодо доводів апелянта про пропуск позивачем шестимісячного строку звернення до адміністративного суду, колегія суддів зазначає наступне.

Подібні правовідносини були предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду.

Так, у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 815/1226/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків:

«…Пенсія за віком призначається конкретній особі на підставі наявного страхового стажу та розміру заробітної плати, яку вона отримувала, та відповідно до відрахувань до спеціального фонду.

Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що пенсія за віком призначається особі один раз та виплачується державою протягом всього життя пенсіонера, крім виняткових випадків, що можуть бути встановлені законом. Водночас пенсія стає «нарахованою» в момент призначення пенсії і залишається такою («нарахованою») до її чергової зміни.

У свою чергу, спеціальне законодавство у сфері соціального захисту, а саме стаття 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-IV (далі - Закон № 1058-IV), визначає, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Аналіз зазначених положень статті 46 Закону №1058-IV свідчить про те, що в Україні не існувало та не існує на сьогодні жодного строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини держави в особі її компетентних органів.

Отже, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством. Конституція України та Закон №1058-ІV гарантують всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій».

Також, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові наголосила:

«Зважаючи на те, що нарахування пенсії в повному обсязі («правильному» розмірі) покладається на відповідний територіальний орган Пенсійного фонду, непроведення відповідачем поновлення виплати пенсії позивачці після 07 жовтня 2009 року свідчить про те, що його бездіяльність призвела до триваючого порушення права позивачки на отримання пенсійних виплат, яке було відновлено на підставі зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

Отже, за таких обставин обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим. Відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками».

Враховуючи наведені висновки Великої Палати Верховного Суду, які сформульовані у подібних правовідносинах, колегія суддів вважає безпідставними доводи апелянта про пропуск ОСОБА_1 шестимісячного строку звернення до адміністративного суду та наявність підстав для залишення позовних вимог без розгляду.

Щодо доводів апелянта про порушення позивачем установленого порядку звернення із заявою про поновлення виплати пенсії, колегія суддів зазначає наступне.

Щодо доводів апелянта порушення позивачем порядку звернення за поновленням виплати пенсії, колегія суддів враховує наступне.

Згідно з пунктом 2.8 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року (далі - Порядок № 22-1), поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

У випадку поновлення виплати пенсії особі, якій не було проведено перерахунок відповідно до статті 43 Закону, заробітна плата (дохід) для обчислення пенсії визначається відповідно до статті 40 Закону із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески та яка відповідно до цього Закону враховується для обчислення пенсій, призначених до 2004 року.

При поновленні виплати пенсії та переведенні з одного виду пенсії на інший до наявних документів особа може додати:

1) документи про страховий стаж за період роботи до 01 січня 2004 року, який не врахований у пенсійній справі, у тому числі після призначення пенсії. За період роботи, починаючи з 01 січня 2004 року, відділ персоніфікованого обліку подає довідку із бази даних реєстру застрахованих осіб за формою згідно з додатком 4 до Положення, а у разі необхідності за формою згідно з додатком 3 до Положення;

2) довідку про заробітну плату відповідно до абзаців другого і третього підпункту 3 пункту 2.1 цього розділу;

3) документи про обставини, що впливають на розмір пенсії (наприклад, зміна кількості членів сім`ї, які перебували на утриманні пенсіонера чи померлого годувальника, виникнення (втрата) права на надбавку на непрацездатних членів сім`ї і надбавку на догляд за ними, визнання заявника одиноким і таким, що потребує сторонньої допомоги, визнання заявника особою з інвалідністю або учасником війни тощо).

Заяви, що подаються особами відповідно до цього Порядку, реєструються в електронному журналі звернень органу, що призначає пенсію.

Заяви про перерахунок пенсії, поновлення виплати раніше призначеної пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший, припинення перерахування пенсії на поточний рахунок пенсіонера в банку та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, продовження виплати пенсії за довіреністю, виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім`ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, виплату пенсії за шість місяців наперед у зв`язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, переведення виплати пенсії за новим місцем проживання, виплату недоотриманої пенсії у зв`язку зі смертю пенсіонера, працевлаштування (звільнення), початок (припинення) діяльності, пов`язаної з отриманням доходу, що є базою нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування приймаються органом, що призначає пенсію, за наявності в особи всіх необхідних документів (пункт 4.1 Порядку № 22-1).

Рішення за результатами розгляду заяви підписується керівником органу, що призначає пенсію (іншою посадовою особою, визначеною відповідно до наказу керівника органу, що призначає пенсію, щодо розподілу обов`язків), та зберігається в електронній пенсійній справі особи.

Рішення за результатами розгляду заяви та поданих документів органом, що призначає пенсію, приймається не пізніше 10 днів після надходження заяви.

Цей строк може бути продовжено за рішенням керівника органу, що призначає пенсію, на строк проведення додаткової перевірки достовірності відомостей про осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, умов їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством, для визначення права на пенсію, але не більше ніж на 15 днів (пункт 4.3 Порядку № 22-1).

Таким чином, пенсіонер наділений правом вибору щодо особистого звернення до органу, що призначає пенсію, або через свого представника, а тому висновки апелянта про те, що позивач повинен особисто звернутися із заявою про поновлення пенсії є помилковими.

Зазначені висновки суду узгоджуються із позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 11 липня 2019 року у справі № 812/564/18, від 1 жовтня 2019 року у справі №826/3943/16, від 31 жовтня 2019 року у справі № 160/7699/18, від 30 січня 2020 року у справі №489/5194/16-а, від 5 лютого 2020 року у справі № 501/28/17 та від 31 березня 2020 року у справі №826/14837/16.

З аналогічних підстав колегія суддів вважає необгрунтованими доводи апелянта щодо необхідності особистого звернення позивача до установи банку (АТ «Ощадбанк») із заявою про виплату пенсії та неможливості подання такої заяви поштовим відправленням, в електронній формі або через уповноваженого представника.

Враховуючи вищевказане, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо протиправності рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області від 16 вересня 2021 року про відмову у поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 та наявності підстав для зобов`язання відповідача поновити її виплату.

Водночас, ураховуючи те, що правові підстави для поновлення виплати пенсії позивачу виникли з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про необхідність поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 з грудня 1995 року.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині визначення дати, з якої Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області зобов`язано поновити виплату пенсії ОСОБА_1 , а саме із зазначенням такої дати - 07 жовтня 2009 року.

Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно з п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Однак, згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Суд апеляційної інстанції, також, враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно вирішив спір по суті, однак помилково визначив дату, з якої підлягає поновленню виплата пенсії ОСОБА_1 , у зв`язку з чим, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2024 року - зміні шляхом викладення абзацу третього резолютивної частини рішення у такій редакції:

«Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 07 жовтня 2009 року на вказаний нею банківський рахунок».

В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2024 року слід залишити без змін.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції частково не відповідають встановленим обставинам по справі, допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального права частково призвели до неправильного вирішення справи, а тому, оскаржуване рішення підлягає зміні.

Відповідно до частини першої статті 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 250, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області задовольнити частково.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2024 року змінити, виклавши абзац третій резолютивної частини рішення наступного змісту:

«Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 07 жовтня 2009 року на вказаний нею банківський рахунок».

В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2024 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України.

Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р.

Судді Аліменко В.О.

Безименна Н.В.