Постанова від 27 липня 2026 р. у справі №640/39003/21 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/39003/21 Суддя (судді) першої інстанції: Колеснікова І.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді Безименної Н.В.

суддів Аліменка В.О. та Терези Ю.О.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками на рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 липня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками про визнання протиправним та скасування наказу,

В С Т А Н О В И Л А

Позивач звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками, в якому просила суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 06 грудня 2021 року №258-к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_2 » і поновити позивача на роботі;

- зобов`язати відповідача виплатити позивачу невиплачену заробітну плату за весь час вимушеного прогулу - періоду відсторонення позивача від роботи.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 27.07.2023 адміністративний позов задоволено повністю.

Не погодившись із зазначеним рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та постановити нове рішення, яким відмовити в задоволенні адміністративного позову повністю. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що оскаржуваний наказ прийнято ним відповідно до вимог чинного законодавства, зокрема ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» №1645-ІІІ, наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких відлягають обов`язковим профілактичним щепленням».

Позивач відзив на апеляційну скаргу не подавала. В суді першої інстанції її позиція обґрунтовувалась тим, що відсторонення від виконання службових обов`язків з підстави відмови у проведенні нею профілактичних щеплень проти COVID-19 суперечить приписам трудового законодавства, Закону України "Про державну службу", має форму протиправного втручання у право позивача на працю через примушування до щеплення, яке проводиться з порушенням закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: 1) відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; 2) неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; 3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Беручи до уваги, що в суді першої інстанції справа розглядались в порядку спрощеного провадження, введення в України воєнного стану та враховуючи, що за наявними у справі матеріалами її може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів та з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, керуючись приписами ст. 311 КАС України, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів доходить наступних висновків.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 03.04.2009 працює в Державній службі України з лікарських засобів та контролю за наркотиками, а з 28.08.2017 її переведено на посаду головного спеціаліста Відділу загально-адміністративної роботи.

Держлікслужбою 02 листопада 2021 року повідомлено ОСОБА_1 про необхідність надання документу, що підтверджує отримання повного курсу вакцинації або одну дозу дводозної вакцини від COVID-19, включеної Всесвітньою організацією охорони здоров`я до переліку дозволених до використання; міжнародного, внутрішнього сертифіката або іноземного сертифіката, що підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією дозою однодозної вакцини або двома дозами дводозної вакцини (зелені сертифікати), які включені Всесвітньою організацією охорони здоров`я до переліку дозволених для використання; медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, та наслідки у разі відмови або ухилення від обов`язкового проведення профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (відсторонення від роботи) шляхом надання повідомлення від 02 листопада 2021 року №3-001.1/010.0/3-21 (а.с.17).

Станом на 08 листопада 2021 року ОСОБА_1 не надала жодного з вищевказаних документів.

У зв`язку з наведеним Держлікслужбою видано наказ від 06 грудня 2021 року №258-к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_2 », головного спеціаліста Відділу загально-адміністративної роботи, відсторонено від роботи з 06 грудня 2021 року на час відсутності щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Пунктом 2 цього наказу визначено, що на час такого відсторонення оплата праці працівників здійснюється з урахуванням ч. 1 ст. 94 Кодексу законів про працю України, ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці» та ч. 3 ст. 5 Закону України «Про державу службу».

Не погодившись з відстороненням від виконання службових обов`язків, позивач звернулась з даним позовом до суду.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, дійшов висновку, що матеріали справи не містять доказів надання роботодавцем індивідуальної оцінки виконуваних позивачем посадових обов`язків у розрізі об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми.

Крім того, відповідачем не обґрунтовано, яким чином позивач, обіймаючи посаду головного спеціаліста Відділу загально-адміністративної роботи могла спричинити поширення коронавірусної інфекції, у тому числі з урахуванням кількості соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); умов праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, у тому числі, з урахуванням потреби відбувати у внутрішні чи закордонні відрядження. Відповідачем також не обґрунтовано неможливість встановлення позивачу дистанційної/надомної форми організації праці тощо.

Враховуючи наведене, таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.

За наслідками перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, в межах вимог та обґрунтувань апеляційної скарги, колегія суддів доходить наступних висновків.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Частиною 2 статті 38 Конституції України передбачено, що громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначено Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 №889-VIII (далі - Закон №889-VIII).

Відповідно до ч. ст.1 Закону №889-VIII державна служба це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Згідно з ч.1 ст.3 Закону №889-VIII цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Відповідно до ч.ч.1-3 ст.5 Закону №889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

За приписами статті 46 Кодексу законів про працю України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров`я в Україні визначено Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» від 19.11.1992 №2801-XII (далі - Закон №2801-XII) який регулює суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров`я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Згідно зі статтею 30 Закону №2801-XII держава забезпечує планомірне науково обгрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних захворювань.

Особи, які є носіями збудників інфекційних захворювань, небезпечних для населення, усуваються від роботи та іншої діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, і підлягають медичному нагляду і лікуванню за рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню.

Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України.

Відповідно до ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 №1645-ІІІ (далі - Закон №1645-ІІІ) працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до: зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб (інших порівняно з такими хворобами як дифтерія, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз, обов`язковість щеплень проти яких визначена абзацом 1 цієї статті). У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Згідно з абз.2,3 ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24.02.1994 №4004-ХІІ (далі - Закон №4004-ХІІ) обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необгрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.

Групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов`язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Відповідно до статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», та з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, Міністерством охорони здоров`я України прийнято наказ від 04.10.2021 №2153, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 07.10.2021 за №1306/36928, про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням.

Згідно з вказаним Переліком, обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS- CoV-2, підлягають, зокрема працівники Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками.

Статтею 29 Закону №1645-ІІІ визначено, що карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України. Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - постанова №1236) установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19) з 19 грудня 2020 року до 31 грудня 2022 року на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», від 20.05.2020 №392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22.07.2020 №641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Колегія суддів звертає увагу, що до зазначеної постанови Кабінету Міністрів України №1236 від 09.12.2020 постановою Кабінету Міністрів України №1096 внесено зміни, відповідно до яких текст постанови №1236 доповнено пунктом 41-6, що передбачає обов`язок керівників державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:

- відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я (підпункт 2 пункту 416);

- взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Наведене свідчить про те, що пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України №1236 від 09.12.2020 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 №1096) встановлено порядок відсторонення від роботи, який визначає умови та підстави відсторонення, час відсторонення та його документальне оформлення певним чином.

Колегія суддів звертає увагу, що поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя, для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, для попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків.

Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) є легітимною. Установивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 14.12.2022 у справі №130/3548/21, від 27.03.2024 у справі №191/4364/21 зазначивши про законність проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірність відсторонення від роботи працівника, який не пройшов такого щеплення, вказала, що, розглядаючи цю категорію спорів, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя Позивача.

Критеріями оцінки такої пропорційності Велика Палата Верховного Суду зазначила: а) кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих / непрямих); б) форму організації праці (дистанційна / надомна), у тому числі можливість установлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; в) умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; г) контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

З огляду на вказані висновки Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів звертає увагу, що позивач обіймала посаду головного спеціаліста Відділу загально-адміністративної роботи, тобто характер виконуваної нею роботи передбачає соціальні контакти на робочому місці, та комунікація з працівниками з інших підрозділів.

Крім того, разом з позивачкою протягом робочого дня знаходяться інші державні службовці, з якими вона постійно контактує, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню, тому відсутність вакцинації у позивачки проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.

Таким чином, вищезазначене є підтвердженням можливої кількості прямих та не прямих контактів позивача, що можуть виникнути під час виконання нею її посадових обов`язків, а також необхідності в її особистій присутності для забезпечення належної організації роботи відділу.

Колегія суддів зазначає, що тимчасове відсторонення позивача від роботи можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення, недопущення поширення небезпечного коронавірусу, мало об`єктивні підстави та було виправданим. При цьому відсторонення від роботи не є дисциплінарним стягненням, за позивачем зберігалося її робоче місце. Отже, таке обмеження переслідувало законні цілі, було тимчасовим та пропорційним.

В оцінці правомірності відсторонення позивача від роботи за встановлених фактичних обставин справи колегія суддів враховує, що держава зобов`язана вживати ефективних заходів, зокрема запроваджувати відповідне правове регулювання та відповідну адміністративну практику, з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України захворювання на COVID-19. Через поширення цієї хвороби під загрозою опинилося життя і здоров`я людей, фундаментальні конституційні цінності.

Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров`я найбільш міцно пов`язані.

Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя.

Згідно із частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування.

Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя.

Доводи позивача, що вона не могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками чи інших осіб, а також, що її відсторонення від роботи не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення, безпідставні, адже посадові обов`язки позивача зумовлюють службову необхідність у постійному контактуванні з іншими працівниками, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяє його подальшому поширенню, тому відповідачем правомірно було прийнято наказ про відсторонення ОСОБА_1 від роботи.

Будь-яких доказів наявності протипоказань щодо проведення щеплень проти COVID-19 позивач до суду не надала.

Враховуючи встановлені обставини, а також висновки Верховного Суду у даній категорії справ, викладені в постановах у постановах від 14.12.2022 у справі №130/3548/21, від 27.03.2024 у справі №191/4364/21, суд апеляційної інстанції вважає, що оскаржуваний наказ відповідача від 06.12.2021 №258-к виданий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, що вказує на помилковість висновків суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову.

Відповідно до ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Враховуючи викладені обставини в сукупності, колегія суддів доходить висновку, що позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, а тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для їх задоволення.

На підставі вищенаведеного, приймаючи до уваги, що невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи та порушення норм матеріального права призвели до неправильного вирішення справи, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та прийняття нової постанови про відмову в задоволенні позовних вимог.

Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження).

Керуючись ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А

Апеляційну скаргу Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками - задовольнити.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 липня 2023 року - скасувати.

Ухвалити нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню.

Текст постанови виготовлено 28 липня 2026 року.

Головуючий суддя Н.В.Безименна

Судді В.О.Аліменко

Ю.О.Тереза