Постанова від 28 липня 2026 р. у справі №420/16487/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 липня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/16487/26

Головуючий в 1 інстанції: Хлімоненкова М.В.

Дата і місце ухвалення 25.06.2026р., м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Бойка А.В.,

суддів: Тарновецький І.І.,

Шевчук О.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 25 червня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

02 червня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом до військової частини НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просив:

визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 21 грудня 2023 року по 01 червня 2025 року;

зобов`язати військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та подати до ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідні відомості щодо нарахування ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 21 грудня 2023 року по 01 червня 2025 року;

зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 здійснити виплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 21 грудня 2023 року по 01 червня 2025 року.

Ухвалою судді Одеського окружного адміністративного суду від 25.06.2026 року визнано неповажними причини пропуску ОСОБА_1 строку для подання позову до Одеського окружного адміністративного суду. Позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії - повернуто позивачу.

Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилався на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, неповне з`ясування обставин по справі.

Апелянт посилався на те, що Конституційним Судом України ухвалено рішення від 15 жовтня 2013 року №9- рп/2013 щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України. Вказував на те, що на підставі системного аналізу положень чинного законодавства Конституційний Суд України дійшов висновку, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем. Відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України це право працівника відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим конституційного принципу верховенства права та не порушує балансу прав і законних інтересів працівників і роботодавців (п.2.3.Рішення).

За таких обставин, апелянт вважає, що Одеським окружним адміністративним судом невірно застосовано норму матеріального права - частину другу статті 233 КЗпП України, що призвело до постановлення незаконної ухвали про повернення позовної заяви.

Крім того апелянт просив врахувати висновки, викладені Верховним Судом у постановах від 21 травня 2026 року у справі №200/3777/25 та від 07 січня 2026 року у справі №200/4742/24. Апелянт зазначив, що у цих справах судами були задоволені позовні вимоги щодо нарахування та виплати індексації грошового забезпечення без порушення питання про тривалість періоду не звернення до суду за захистом порушеного права.

З урахуванням наведеного апелянт просив скасувати ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 25 червня 2026 року у справі №420/16487/26 та направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

10.07.2026 року до суду апеляційної інстанції надійшов відзив військової частини НОМЕР_1 на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якій відповідач просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 25.06.2026 року без змін.

Крім того у поданому відзиві військова частина НОМЕР_1 просила суд постановити окрему ухвалу та направити її до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Дніпропетровської області для вирішення питання про притягнення адвоката ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності.

В обґрунтування заявленого клопотання відповідач посилався на те, що позивачем було подано 20 адміністративних позовів до Одеського окружного адміністративного суду до військової частини НОМЕР_1 та ІНФОРМАЦІЯ_3 . Відповідач посилався на те, що подаючи 20 позовів до Одеського окружного адміністративного суду до військової частини НОМЕР_1 , ОСОБА_1 діє як фізична особа, однак оцінюючи його дії з урахуванням його професійних знань та досвіду, маючи статус адвоката, зловживає процесуальними правами, діє недобросовісно з метою завдати шкоди та заблокувати роботу військової частини НОМЕР_1 та ІНФОРМАЦІЯ_3 в умовах воєнного стану. Також відповідач зазначив, що згідно зі ст. 21 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», адвокат зобов`язаний підвищувати свій професійний рівень, однак відповідно до реєстру адвокатів України, ОСОБА_1 останній раз здійснював підвищення кваліфікації в 2019 році, що є грубим порушенням діяльності адвоката, та є підставою для притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності.

13.07.2026 року від ІНФОРМАЦІЯ_1 також надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якій відповідач також заперечував проти задоволення апеляційної скарги позивача та просив залишити ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 25.06.2026 року без змін.

У поданому відзиві на апеляційну скаргу відповідач також заявив клопотання про постановлення окремої ухвали в порядку ст. 249 КАС України стосовно ОСОБА_1 та направити її до відповідного органу адвокатського самоврядування для вирішення питання про надання оцінки його діям з точки зору дотримання вимог Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та Правил адвокатської етики. В обґрунтування заявленого клопотання відповідач посилався на те, що апелянт ОСОБА_1 , який має статус адвоката та володіє спеціальними професійними знаннями щодо порядку реалізації права на судовий захист і добросовісного здійснення процесуальних прав, протягом певного проміжку часу подав до Одеського окружного адміністративного суду близько двадцяти адміністративних позовів до військової частини НОМЕР_1 та ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На думку відповідача, така процесуальна поведінка має ознаки зловживання процесуальними правами, передбаченого статтею 45 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки подання значної кількості позовів за аналогічних фактичних та правових підстав призводить до необґрунтованого збільшення процесуального навантаження на відповідачів, створює перешкоди для належного виконання ними покладених законом завдань та потребує залучення значних людських і часових ресурсів для підготовки окремих процесуальних документів у кожній справі.

11.07.2026 року та 13.07.2026 року від ОСОБА_1 до суду надійшли відповіді на відзиви військової частини НОМЕР_1 та ІНФОРМАЦІЯ_1 на апеляційну скаргу, в який він висловив свої заперечення щодо доводів відповідачів.

Крім того у поданій 11.07.2026 року відповіді на відзив позивач заявив клопотання про постановлення окремої ухвали щодо неналежного виконання службових обов`язків помічником командира військової частини з правової роботи ОСОБА_2 , що призвело до звернень позивача до суду та подальше ухвалення судом чисельних рішень про визнання протиправними дії (бездіяльності) військової частини НОМЕР_1 та ІНФОРМАЦІЯ_3 . Апелянт посилався на те, що надання помічником командира військової частини з правової роботи ОСОБА_2 некомпетентних висновків командиру військової частини призвело до ухвалення останнім невірних рішень щодо виплати грошового забезпечення та відповідно звернення позивача до суду за захистом своїх прав.

У поданій 13.07.2026 року відповіді на відзив позивач просив суд постановити окрему ухвалу щодо неналежного виконання службових обов`язків начальником ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 , що призвело до вимушених звернень позивача до суду та подальшого ухвалення судом чисельних рішень про визнання протиправними дії (бездіяльності) військової частини НОМЕР_1 та ІНФОРМАЦІЯ_3 . Позивач посилався на те, що відсутність належного контролю за службовою діяльністю підлеглих з боку начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 призвело до виплат штрафів, накладених державними виконавцями та марнотратного залучення особового складу для безпідставних заперечень на позови у справах №420/35818/24; №420/9612/25; №420/23126/25; №420/21038/25; №420/933/26.

14.07.2026 року ОСОБА_1 подав до суду апеляційної інстанції окреме клопотання про постановлення окремої ухвали стосовно представника відповідача Мелещенкова І.В. за введення суду в оману, надання недостовірних заперечень, перекручення обставин, які встановлені рішенням суду у справі №420/9612/25.

Справа розглянута в порядку письмового провадження відповідно до ч. 3 ст. 312 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне:

Повертаючи позовну заяву ОСОБА_1 , суд першої інстанції посилався на те, що позивачем пропущено тримісячний строк звернення до суду, встановлений ст. 233 КЗпП України.

Суд зазначив, що позивач був звільнений з військової служби 01.06.2025 року наказом командира військової частини НОМЕР_1 №160, відповідно строк звернення до суду становить 3 місяці. Як вказав суд першої інстанції, зі змісту вказаного наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 01.06.2025 р. №160 про звільнення ОСОБА_1 вбачається, що при звільненні позивачу нараховане та виплачене грошове забезпечення, одноразові та додаткові види грошового забезпечення, відтак, позивач був обізнаний про нараховане та виплачене грошове забезпечення, а також про його складові з моменту виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 . З даним позовом до суду позивач звернувся лише 02.06.2026 року, тобто із тривалим пропуском встановленого законом (тримісячного) строку.

Також суд, за наслідком розгляду поданого позивачем клопотання про поновлення строку звернення до суду, дійшов висновку, що позивачем не доведено наявності поважних причин пропуску строку для звернення до суду із цим позовом та відсутність підстави для поновлення такого пропущеного строку.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне:

Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Абзацом 1 частини другої статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

У частині третій статті 122 КАС України визначено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частин першої, другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19.07.2022), працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України від 01.07.2022 №2352-IX частини першу, другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 справа № 1-7/2024(337/24) частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат було визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною).

Частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці.

Частина друга статті 233 КЗпП України неконституційною не визнавалась.

Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду визначено у статті 123 КАС України, відповідно до якої у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. Протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву. Якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Аналіз викладених положень КАС України дає підстави для висновку про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності в публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть уважатися спірними.

Звернення до суду за межами строків, визначених у статті 122 КАС України, або в інших законах, є підставою для повернення (залишення без розгляду) позовної заяви, якщо суд не дійде висновку, що вказаний строк позивачем був пропущений з поважних причин.

У цій справі підставою для повернення позовної заяви про нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за період з 21.12.2023 року по 01.06.2025 року став висновок суду першої інстанції про пропуск позивачем строку звернення до суду, тривалість якого, з урахуванням вимог статті 233 КЗпП України, у редакції Закону №2352-IX та пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, становить три місяці й обчислюється з дня, коли позивач довідався про розмір виплачених йому при звільненні з військової служби сум.

Щодо норми, яка підлягає застосуванню в даному випадку до питання обчислення строків звернення до суду, колегія суддів звертає увагу на наступне:

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив 19.11.2025 року постанову у справі №420/27284/24, у якій вирішував питання норми, яка підлягає застосуванню під час вирішення питання дотримання строків звернення до суду з вимогами публічних службовців про стягнення заробітної плати та прирівняних до неї виплат (стаття 122 КАС України чи стаття 233 КЗпП України).

У пунктах 34-37 указаної постанови Верховний Суд зазначив таке.

Стаття 233 КЗпП України регулює питання строків звернення до суду у спорах щодо виплати всіх сум, які належать працівникові при звільненні. Таке регулювання є єдиним для всіх працівників незалежно від виду трудових відносин і характеру професійної діяльності. У постанові від 11.07.2024 у справі № 990/156/23 Велика Палата Верховного Суду вказала, що норми статті 233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Указана норма поширює свою дію на всіх працівників та службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну службу. Ураховуючи, що норми частини п`ятої статті 122 КАС України прямо не закріплюють положень щодо стягнення належних працівникові виплат під час проходження ним публічної служби, тоді як приписи статті 233 КЗпП України визначають строк звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, тому варто вважати, що стаття 233 КЗпП України є спеціальною нормою відносно частини п`ятої статті 122 КАС України, та підлягає застосуванню під час визначення строків звернення до суду з вимогами про стягнення належних працівникові виплат під час проходження ним публічної служби. Такий підхід має бути єдиним, як для осіб, які проходять публічну службу, так і для тих, які звільнені з неї, оскільки застосування різних строків звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці під час проходження служби та після звільнення з публічної служби, призведе до неоднакового підходу до захисту прав особи на отримання винагороди за працю.

Отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме норми статті 233 КЗпП України.

Беручи до уваги, що позивачем були заявлені позовні вимоги за період з 21.12.2023 року по 01.06.2025 року до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 233 КЗпП України (у редакції Закону №2352-ІХ, чинна з 19.07.2022).

Щодо моменту, з яким стаття 233 КЗпП України пов`язує початок відліку строку звернення до суду, слід зазначити наступне:

Повертаючи позов з підстав пропуску строку звернення до суду, суд першої інстанції виходив з того, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України, а про порушення своїх прав неналежним розміром грошового забезпечення позивач мав довідатися після звільнення з військової служби.

За висновками Верховного Суду стаття 233 КЗпП України установлює диференційований підхід до питання визначення тривалості та початку відліку строку звернення до суду залежно від характеру спору:

1) тримісячний строк звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору (у тому числі - про стягнення належної працівнику заробітної плати) - для працівників, які продовжують перебувати у трудових відносинах (частина перша статті 233 КЗпП України);

2) місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення для звернення до суду з позовом - у справах про звільнення (частина друга статті 233 КЗпП України);

3) тримісячний строк з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні - у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні (частина друга статті 233 КЗпП України).

Беручи до уваги, що позивач 01.06.2025 року (до звернення до суду) був звільнений з військової служби, спірні правовідносини регулюються саме частиною другою статті 233 КЗпП України, яка пов`язує можливість звернутися до суду з вимогами про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні у тримісячний строк з дня отримання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 21.03.2025 у справі №460/21394/23, початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, що, у цій справі, відбулося шляхом вручення грошового атестата (тобто, письмового документа, у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні).

Судом першої інстанції вірно встановлено, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 №160 позивач був звільнений з військової служби 01.06.2025 року.

10.07.2025 року військовою частиною НОМЕР_1 був виданий грошовий атестат.

За приписами абзацу другого та четвертого пункту 11.1 розділу 11 Правил організації фінансового забезпечення військових частин, установ, організацій Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту, затверджених наказом Міністерства оборони України від 22.05.2017 №280 (далі - Правила №280) грошовий атестат видається військовослужбовцю військовою частиною, в якій він перебуває на грошовому забезпеченні у таких випадках: вибуття до нового місця служби (навчання) з виключенням зі списків особового складу військової частини; звільнення з військової служби (крім військовослужбовців строкової військової служби).

Згідно з абзацом першим пункту 11.3 розділу 11 Правил №280 грошовий атестат виписується у двох примірниках на кожного військовослужбовця окремо (друкованим способом або ручкою), підписується командиром військової частини і начальником фінансового органу і засвідчується особистим підписом власника грошового атестата та відтиском гербової печатки з найменуванням частини, зазначеної в атестаті, та реєструється в журналі реєстрації вихідної документації.

Відповідно до пункту 11.2 Правил №280 у грошовому атестаті зазначаються, зокрема:

- у пункті 2 - тарифний розряд за останньою займаною посадою, розмір посадового окладу та виплачена сума записуються словами; дата, до якої включно виплачено;

- у пункті 3 - розмір надбавки за вислугу років та виплачена сума записуються словами; дата, до якої включно виплачено. Також записується вислуга років для отримання надбавки за вислугу років (у тому числі пільговою вислугою) і зазначається станом на 01 число місяця, наступного за місяцем видачі грошового атестата;

- у пункті 4 (підпункти 4.1 - 4.7) - виплачені щомісячні додаткові види грошового забезпечення; назва виплати, яку отримував військовослужбовець за час виконання обов`язків за посадою, їх розмір та виплачена сума записуються словами; дата, до якої включно виплачено;

- у пункті 5 (підпункти 5.1 - 5.3) - виплачені одноразові додаткові види грошового забезпечення;

- у пункті 7 - сума виплаченої одноразової грошової допомоги в разі звільнення з військової служби (записується словами);

- у пункті 8 - дата, до якого числа включно виплачено індексацію;

- у пункті 9 - сума залишку непогашеного нарахування на день вибуття військовослужбовця з військової частини (записується словами);

- у пункті 13 - інформація про виплату інших видів грошового забезпечення, не передбачених формою грошового атестата;

- у пункті 14 - правильність записів, здійснених у пунктах 1 - 13, засвідчується особистим підписом власника грошового атестата.

Отже, грошовий атестат за правовою природою є документом про остаточний розрахунок з військовослужбовцем, який видається, зокрема, при звільненні військовослужбовця з військової служби, та підтверджує виплату належних такій особі складових грошового забезпечення, тобто є повідомленням про ці суми у значенні, ужитому в частині другій статті 233 КЗпП України, з отриманням якого ця норма пов`язує початок перебігу тримісячного строку звернення до суду.

Звертаючись з позовом до суду першої інстанції, позивач посилався на те, в період проходження ним військової служби у військовій частині НОМЕР_1 йому не було нараховано та не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 21.12.2023 року по 01.06.2025 року, що підтверджується даними грошового атестату.

Таким чином, про розмір нарахованого і виплаченого грошового забезпечення позивач дізнався з відомостей грошового атестату № 47/3988, виданого 10.07.2025 року.

Позовну заяву було подано позивачем до суду лише 02.06.2026 року, тобто з пропуском встановленого законом тримісячного строку для звернення до суду.

Водночас позивач у поданій ним заяві про поновлення строку звернення до суду не зазначає про існування обставин об`єктивного характеру, які б перешкоджали йому у визначений законом тримісячний строк звернутись до суд з даним адміністративним позовом.

Таким чином позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду, визначений частиною другою статті 233 КЗпП України, та не навів поважних причин пропуску такого строку, зокрема, не надав доказів існування обставин, які були об`єктивно непереборними, не залежали від волевиявлення позивача, та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду.

З огляду на зазначене колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для повернення поданої позивачем позовної заяви.

Щодо посилань апелянта на Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013, в якому надано офіційне тлумачення частини другої статті 233 КЗпП України, слід зазначити наступне:

Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.

У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного Рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другій статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду, з якими не обмежується будь-яким строком.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Однак, слід звернути увагу на те, що вказаним Рішенням Конституційний Суд України надавав офіційне тлумачення частини другої статті 233 КЗпП України, у редакції до змін, внесених у вказану статтю Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, відповідно до якої звернення до суду не обмежувалося будь-яким строком, однак після внесення вказаних змін, у справах про виплату працівнику всіх сум, що належать йому при звільненні, було встановлено тримісячний строк звернення до суду.

Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Також колегія суддів відхиляє посилання апелянта на правові висновки Верховного Суду, викладені у справах №200/3777/25 та № 200/4742/24, з огляду на те, що вони не є релевантними спірним правовідносинам у справі, що розглядається.

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанова від 27.03.2018 № 910/17999/16; постанова від 25.04.2018 № 925/3/7; постанова від 25.04.2018 № 910/24257/16).

Так, у справі №200/3777/25 предметом спору була бездіяльність військової частини щодо ненарахування та невиплати особі індексації грошового забезпечення за період з 13.04.2016 року по 18.05.2016 року.

У справі №200/4742/24 позивач просив визнати протиправною бездіяльність військової частини, яка полягала у нарахуванні та виплаті індексації грошового забезпечення за період з 07 серпня 2020 року по 04 квітня 2022 року.

Тобто спірні правовідносини у даних справах охоплювались періодом до внесення Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, змін у статтю 233 КЗпП України.

В свою чергу у даній справі позивач просив визнати протиправною бездіяльність військової частини щодо ненарахування індексації грошового забезпечення за період з 21.12.2023 року по 01.06.2025 року. Таким чином спірні у даній справі правовідносини стосуються періоду після внесення Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX змін до ст. 233 КЗпП України, якими встановлено тримісячний строк звернення до суду.

Враховуючи все вище викладене колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції не спростовують, та не свідчать по неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права.

Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм процесуального права, а тому, відповідно до ст. 316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду - без змін.

Підстави для розподілу судових витрат згідно ст. 139 КАС України відсутні.

Щодо клопотань позивача та відповідачів про постановлення окремих ухвал в порядку ст. 249 КАС України, колегія суддів зазначає наступне:

Порядок та спосіб постановлення окремих ухвал суду передбачено статтею 249 КАС України. Так, за приписами частини першої вказаної статті, суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб`єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.

Згідно частин 4-5 статті 249 КАС України, в окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги яких порушено, і в чому саме полягає порушення.

З метою забезпечення виконання вказівок, що містяться в окремій ухвалі, суд встановлює у ній строк для надання відповіді залежно від змісту вказівок та терміну, необхідного для їх виконання.

Частина 6 статті 249 КАС України передбачає, що окрему ухвалу може бути винесено судом першої інстанції, судами апеляційної чи касаційної інстанцій.

Отже, положеннями КАС України передбачений вичерпний перелік підстав для постановлення окремої ухвали.

При цьому окрема ухвала є формою реагування суду на порушення норм права, причини та умови, що спричинили (зумовили) ці порушення, з метою їх усунення та запобігання таким порушенням у майбутньому. Підставою для винесення окремої ухвали є виявлення порушення закону і встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню порушення. Тож, окрема ухвала може бути постановлена лише у разі, якщо під час судового розгляду встановлено склад правопорушення. Юридична кваліфікація правопорушення судом не здійснюється. Водночас, суд може в окремій ухвалі зазначити, елементи якого складу правопорушення слід перевірити. Якщо суд не встановив такого порушення, підстав для винесення окремої ухвали немає.

Отже, постановлення окремої ухвали є правом, а не обов`язком суду та здійснюється, якщо судом виявлено порушення закону та такі порушення є очевидно протиправними.

У постанові Верховного Суду від 12 квітня 2018 року в справі №761/32388/13-ц зазначено, що при вирішенні питання про постановлення окремої ухвали суд має виходити з того, що мають бути виявлені порушення закону. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов`язком.

У площині наведеного колегія суддів зазначає, що під час розгляду цієї справи судом апеляційної інстанції надавалась оцінка законності та обґрунтованості ухвали суду першої інстанції щодо повернення позовної заяви у зв`язку із пропуском позивачем строку звернення до суду.

У заявлених клопотаннях ні позивачем, ні відповідачами не наведено достатніх підстав та аргументів для постановлення окремих ухвал і судом не встановлено наявності порушень законодавства, які містять ознаки правопорушення, а тому колегія суддів не вбачає підстав для вжиття заходів, передбачених статтею 249 КАС України.

Керуючись ст.ст. 249, 308, 312, 315, 316, 321, 325, 327, 328 КАС України, суд апеляційної інстанції, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 25 червня 2026 року - без змін.

Відмовити у задоволенні клопотань ОСОБА_1 про постановлення окремих ухвал, заявлених 11.07.2026 року, 13.07.2026 року та 14.07.2026 року.

Відмовити у задоволенні клопотання військової частини НОМЕР_1 про постановлення окремої ухвали.

Відмовити у задоволенні клопотання ІНФОРМАЦІЯ_1 про постановлення окремої ухвали.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Головуючий суддя: А.В. Бойко

Суддя: І.І. Тарновецький

Суддя: О.А. Шевчук