Рішення від 28 липня 2026 р. у справі №380/6014/26 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 липня 2026 рокусправа № 380/6014/26

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Гулкевич І.З., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін та проведення судового засідання, за наявними матеріалами (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити дії, -

встановив :

На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 , в якій позивач просить суд:

стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за шість місяців, у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, обчисленого з урахуванням середньоденного грошового забезпечення станом на дату звільнення - 30.08.2021 та відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, без застосування принципу співмірності, в розмірі 68 290,04 грн. (шістдесят вісім тисяч двісті дев?яносто гривень 04 копійки);

зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку із затримкою виплати грошового забезпечення за період з 31.08.2021 (період початку припинення виплати грошового забезпечення в належних розмірах) по 10.03.2026 включно (день закінчення періоду невиплати грошового забезпечення в належних розмірах, встановлений на підставі рішення суду у справі

№380/22623/24).

В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що позивач проходив військову службу у Збройних Силах України по 30.08.2021. На день звільнення позивач не отримала у повному обсязі коштів, на які мала право, а саме індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 20.12.2024 у справі №380/22623/24 відповідача зобов`язано перерахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за вказаний період. Це рішення відповідач виконав 11.03.2026, перерахувавши на картковий рахунок позивача 79443,97 грн. Оскільки остаточний розрахунок проведено лише 11.03.2026, позивач вважає, що з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, а також компенсація втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення. Просить позов задовольнити повністю.

Ухвалою суду від 06.04.2026 провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та проведення судового засідання, за наявними матеріалами та відповідачу запропоновано надати суду відзив на позовну заяву у п`ятнадцятиденний строк, з дня отримання цієї ухвали.

До суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позову заперечує. Відзив обґрунтований тим, що під час звільнення позивача здійснений відповідачем розрахунок і виплата належних сум позивачем не оскаржувалися, спір про розмір цих сум був відсутній, а тому підстави для застосування статті 117 КЗпП України відсутні. Зазначає, що з прийняттям судового рішення про присудження сум грошового забезпечення статті 116 і 117 КЗпП України не застосовуються. Враховуючи викладене, просить відмовити у задоволенні позову повністю.

Дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

Згідно з витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 30.08.2021 №194 старшого солдата ОСОБА_2 з 30.08.2021 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Згідно свідоцтва про шлюб від 22.09.2022 серії НОМЕР_3 прізвище позивача після одруження “ ОСОБА_3 ”.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 20.12.2024 у справі №380/22623/24 визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення у період з 01.01.2016 по 28.02.2018; зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 , місцезнаходження: АДРЕСА_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) індексацію грошового забезпечення у період з 01.01.2016 по 28.02.2018 з врахуванням базового місяця січень 2008 року, відповідно до Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078.

На виконання вказаного рішення суду 11.03.2026 на картковий рахунок позивача зараховано грошові кошти у сумі 79443,97 грн, що підтверджується випискою АТ КБ “ПриватБанк” від 11.03.2026.

Позивач вважає, що оскільки у день звільнення з військової служби відповідачем не виплачено позивачу всіх належних сум, то відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю України він має право на виплату середнього заробітку за період затримки такого розрахунку, у зв`язку із чим звернувся до суду з даним позовом.

Зазначені обставини та зміст спірних правовідносин підтверджені наявними у справі доказами.

Вирішуючи спір, суд застосовує наступні норми права.

Частиною 2 ст.19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В силу ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.

Згідно із ч.1 ст.9 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Відповідно до ч.3 ст.24 Закону України “Про військовий обов`язок та військову службу” закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Згідно рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002, при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми КЗпП України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.ст.116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними, та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби, що узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 01.03.2018 у справі №806/1899/17 та від 31.05.2018 у справі №823/1023/16, яку суд ураховує відповідно до приписів ч.5 ст.242 КАС України.

Відповідно до ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

За змістом ст.117 КЗпП України (у редакції, чинній до 19.07.2022), у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин” від 01.07.2022 №2352-IX (далі – Закон №2352-IX), який набрав чинності з 19.07.2022, ст.117 КЗпП України викладено в такій редакції: у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст.117 КЗпП України відповідальність.

Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні суд зазначає таке.

Метою законодавчого регулювання, передбаченого ст.117 КЗпП України, є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням, зокрема права на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 в справі №821/1083/17 зазначила, що ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, а тому відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Суд відхиляє посилання відповідача на те, що з прийняттям судового рішення про присудження сум грошового забезпечення положення ст.ст.116, 117 КЗпП України не застосовуються, оскільки таке посилання суперечить наведеному вище правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якого ухвалення судового рішення не припиняє обов`язку роботодавця провести повний розрахунок, а відшкодування за ст.117 КЗпП України нараховується за весь період невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 18.11.2019 у справі №0940/1532/18 та від 28.01.2020 у справі №822/2663/15, на які посилається відповідач, не є релевантними для обставин справи, що розглядається, оскільки наведене вище тлумачення ст.117 КЗпП України дано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 в справі №821/1083/17, відповідно до якого обов`язок роботодавця провести розрахунок не припиняється ухваленням судового рішення.

Судом встановлено, що відповідач здійснив остаточний розрахунок з позивачем не в день виключення його зі списків особового складу 30.08.2021, а лише 11.03.2026, тобто несвоєчасно. Вказане свідчить про затримку відповідачем повного розрахунку при звільненні працівника, що є підставою для покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України.

Відтак, бездіяльність відповідача щодо не проведення повного розрахунку із позивачем при звільненні є протиправною, а позовна вимога про визнання її протиправною підлягає задоволенню.

Згідно зі ст.27 Закону України “Про оплату праці” порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Обчислення середнього заробітку працівників здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі – Порядок №100).

Абзацом 3 п.2 розділу ІІ Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до п.8 розділу IV Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, – на число календарних днів за цей період.

Відповідно до наявної у матеріалах справи довідки про нараховане грошове забезпечення позивача, розмір грошового забезпечення позивача у червні-липні 2021 року склав 25465,42 грн.

Сукупна кількість календарних днів у червні-липні 2021 року становить 61 день.

Отже, відповідно до Порядку №100, середньоденне грошове забезпечення позивача становить: 25465,42 грн / 61 (кількість календарних днів) = 417,47 грн.

Оскільки повний розрахунок із позивачем у зв`язку із звільненням проведено виплатою грошового забезпечення лише 11.03.2026, то періодом затримки розрахунку при звільненні є проміжок часу з 31.08.2021 (з дня, наступного за датою виключення зі списків особового складу) по 10.03.2026 (день, що передував остаточному розрахунку).

Період затримки розрахунку охоплює час як до 19.07.2022 (дати набрання чинності Законом №2352-IX), так і після. До 19.07.2022 ст.117 КЗпП України не містила обмеження строку нарахування середнього заробітку шістьма місяцями, а тому за період з 31.08.2021 по 18.07.2022 середній заробіток нараховується за весь час затримки. За період з 19.07.2022 по 10.03.2026 середній заробіток нараховується з урахуванням обмеження, встановленого Законом №2352-IX, тобто не більш як за шість місяців.

Відтак, затримка розрахунку при звільненні за період з 31.08.2021 по 18.07.2022 (до набрання чинності Законом №2352-IX) та з 19.07.2022 по 10.03.2026 (але не більш як за шість місяців відповідно до ст.117 КЗпП України у редакції Закону №2352-IX) становить 1653 календарних дні.

Таким чином, сума середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, на яку має право позивач за вказаний період, становить 690077,91 грн (417,47 грн х 1653 календарних дні).

Оцінюючи доводи позивача про необхідність визначення розміру середнього грошового забезпечення без застосування принципу співмірності та доводи відповідача про необхідність застосування цього принципу, суд зазначає таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі №489/6074/23 вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень ст.117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19.07.2022, відступивши від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок: “Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до ст.117 КЗпП України Законом №2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.”.

З огляду на наведений правовий висновок, доводи позивача про незастосування принципу співмірності задоволенню не підлягають, оскільки шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв співмірності, визначених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, зокрема розміру простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком та поведінки сторін.

Разом з тим, перевіривши співмірність заявленої до стягнення суми, суд не вбачає підстав для зменшення розміру відшкодування з огляду на таке.

Сума заборгованості, виплачена позивачу 11.03.2026, становить 79443,97 грн. Позивач заявив до стягнення середнє грошове забезпечення у розмірі 68290,04 грн, що є меншим за розмір основної заборгованості, а також значно меншим за обчислену судом суму середнього грошового забезпечення за весь період затримки (690077,91 грн). За таких обставин заявлена позивачем до стягнення сума є співмірною з обсягом порушеного права та не потребує зменшення.

Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Оскільки позивач заявив до стягнення середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 68290,04 грн, суд, будучи обмеженим межами заявлених позовних вимог, дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні саме у заявленому розмірі – 68290,04 грн.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв`язку із затримкою виплати грошового забезпечення суд зазначає таке.

Згідно ст.43 Конституції України, кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України від 19.10.2000 №2050-ІІІ “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати” (з наступними змінами та доповненнями; далі – Закон №2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159 (далі - Порядок №159).

Відповідно до ст.1 Закону №2050-ІІІ, підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Статтею 2 вказаного Закону визначено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.

Згідно ст.3 Закону №2050-ІІІ, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Відповідно до ст.4 Закону України №2050-ІІІ визначено, що виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

З метою реалізації Закону №2050-ІІІ Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 21.02.2001 №159, якою затвердив Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, положення якого фактично відтворюють положення Закону №2050-ІІІ, конкретизують підстави та механізм виплати компенсації.

За наведеного правового регулювання та встановлених обставин справи, суд приходить висновку, що правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що виплата компенсації втрати частини доходів повинна здійснюватися у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості.

Так, у ст.3 Закону №2050-ІІІ та п.4 Порядку №159 є формулювання, що сума компенсації обчислюється як добуток “нарахованого, але не виплаченого грошового доходу” за відповідний місяць. Це означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації – невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

З аналізу норм Закону №2050-ІІІ і Порядку №159 слідує, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: 1) нарахування громадянину належних йому доходів, а саме заробітної плати (грошове забезпечення), пенсії, соціальних виплат, стипендії; 2) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата); 3) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); 4) затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців; 5) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.

Водночас, як вже зазначено судом вище, основною умовою для виплати позивачеві компенсації, передбаченої ст.2 Закону №2050-ІІІ, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів і компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

З наведеного слідує, що коли суми нараховуються за рішенням суду, то підстава для виплати компенсації виникає у зв`язку із несвоєчасним виконанням рішення суду. Між тим, право на компенсацію особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Вищевказане узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 22.06.2018 у справі №810/1092/17, від 13.01.2020 у справі №803/203/17, від 15.10.2020 у справі №240/11882/19 та від 29.04.2021 у справі №240/6583/20.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, позивачеві 11.03.2026 на виконання рішення суду виплачено заборгованість по індексації грошовому забезпеченні за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 в розмірі 79443,97 грн.

За таких обставин, суд приходить висновку, що бездіяльність відповідача з приводу не нарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення, виплаченої 11.03.2026, на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20.12.2024 у справі №380/22623/24, не відповідає визначеним у п.1 ч.2 ст.2 КАС України критеріям поведінки відповідача у спірних правовідносинах. А тому таку бездіяльність слід визнати протиправною.

Як наслідок, підлягають задоволенню також похідні вимоги про спонукання відповідача до вчинення дій.

Аналогічний підхід до визначення способу захисту порушеного права у близьких за змістом правовідносинах застосовано Верховним Судом у постанові від 05.03.2026 у справі №360/105/24.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. А, згідно ч.1 ст.90 цього ж Кодексу, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню повністю.

Щодо судового збору, то ураховуючи, що суд ухвалює рішення на користь сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, а також зважаючи на документальне підтвердження понесених позивачем витрат у вигляді судового збору на суму 1331,20 грн, наявні підстави для їх стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст.ст. 73-77,90,94,139,241,245,246,250,255,262, 295 КАС України, -

ухвалив:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 68290 (шістдесят вісім тисяч двісті дев`яносто) гривень 04 копійки (сума вказана без урахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів).

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення, виплаченої 11.03.2026, на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20.12.2024 у справі №380/22623/24.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення, виплаченої 11.03.2026, на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20.12.2024 у справі №380/22623/24.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 1331 (одна тисяча тридцять одна) гривня 20 коп.

Рішення може бути оскаржене, згідно зі ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили, згідно зі ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

СуддяГулкевич Ірена Зіновіївна