Рішення від 27 липня 2026 р. у справі №380/9775/26 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 липня 2026 рокусправа № 380/9775/26

м. Львів

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Коморного О.І., розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 про визнання дій Військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України протиправними, скасування наказу та зобов`язання вчинити дії.

Обставини справи.

До Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 з вимогами:

- визнати протиправними дії Військової частини № НОМЕР_1 щодо продовження контракту про проходження військової служби без згоди позивача;

- визнати протиправним та скасувати наказ №17о/с від 12.03.2026 року про зарахування позивача до військової служби;

- зобов`язати військову частину № НОМЕР_1 виключити відомості про продовження контракту з особової справи позивача.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, Позивач зазначає, що 11.04.2022 року ним було добровільно укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Національній гвардії України на посадах осіб рядового складу строком на три роки, відповідно до умов якого строк дії цього правочину спливав 11.04.2025 року. Позивач наголошує, що після закінчення визначеного трирічного строку він не висловлював наміру продовжувати військову службу за контрактом, жодної письмової згоди на продовження службових правовідносин Відповідачу не надавав, а новий контракт між сторонами укладений не був.

З метою реалізації свого права на звільнення, Позивач 13.02.2026 року звернувся до командування Військової частини № НОМЕР_1 із письмовим рапортом, у якому чітко висловив своє небажання продовжувати військову службу та просив звільнити його у зв`язку із закінченням строку дії контракту на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (який передбачає право на звільнення для військовослужбовців, які проходять службу за контрактом, укладеним під час дії воєнного стану, якщо вони не виявили бажання продовжувати службу).

Позивач вказує, що Відповідач в односторонньому порядку, без належного розгляду рапорту та без отримання згоди військовослужбовця, продовжив дію контракту та видав наказ № 17о/с від 12.03.2026 року, яким фактично зобов`язав його продовжувати службу. На переконання Позивача, такі дії та рішення командування є повністю протиправними, грубо порушують загальний принцип добровільності проходження контрактної служби, а також прямо суперечать статті 43 Конституції України, яка імперативно забороняє використання примусової праці в будь-яких її проявах.

Ухвалою від 19 травня 2026 року відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання, за наявними у справі матеріалами.

Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Заперечуючи проти позову, Військова частина № НОМЕР_1 зазначає, що в Україні з 24.02.2022 року запроваджено та безперервно триває правовий режим воєнного стану. Відповідач наголошує, що відповідно до приписів пункту 2 частини дев`ятої статті 23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», для військовослужбовців, у яких закінчився визначений строк військової служби, вона автоматично продовжується понад встановлені строки на період дії воєнного стану - до оголошення демобілізації. Відтак, чинність контракту Позивача була продовжена не за суб`єктивним рішенням командування, а в силу прямої та імперативної вимоги закону, що також було заздалегідь погоджено сторонами у пункті 1 підписаного Позивачем контракту.

Стосовно поданого Позивачем рапорту від 13.02.2026 року Відповідач вказує, що доводи про бездіяльність командування є безпідставними, оскільки звернення розглянуто у встановленому порядку та Позивачу надано письмову відповідь № 50/02/12-2137-2026 від 02.03.2026 року. У цій відповіді Позивачу роз`яснено процедуру звільнення та рекомендовано повторно подати рапорт за належною командою з долученням оригіналів чи завірених копій документів, які підтверджують передбачені законом підстави для звільнення під час воєнного стану, проте Позивач таких документів не надав.

Крім того, Відповідач повідомив суд про наявність супутніх фактичних обставин, а саме: 14.02.2026 року старший солдат ОСОБА_1 самовільно залишив місце служби під час переміщення підрозділу. У зв`язку з цим, наказом командира частини № 56 від 15.02.2026 року його знято з усіх видів забезпечення, а відповідне письмове повідомлення про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною п`ятою статті 407 Кримінального кодексу України офіційно надіслано до Територіального управління Державного бюро розслідувань. Відповідач підкреслює, що оскаржуваний Позивачем наказ №17о/с від 12.03.2026 року за своєю правовою природою є наказом про виведення військовослужбовця у розпорядження командира частини саме у зв`язку із фактом самовільного залишення розташування підрозділу (СЗЧ), а не актом про одностороннє «зарахування на службу» чи «продовження контракту», як помилково стверджує у позові ОСОБА_1 , а тому цей наказ є повністю законним і обґрунтованим.

Додатково у відзиві Відповідачем заявлено клопотання про застосування наслідків пропуску Позивачем строку на звернення до суду, оскільки відповідно до частини п`ятої статті 122 КАС України у справах щодо проходження та звільнення з публічної служби встановлено місячний строк, який Позивачем було пропущено, зважаючи на дату видачі оскаржуваного наказу та дату подання позову до суду через систему «Електронний суд».

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 11.04.2022 року уклав із Військовою частиною № НОМЕР_1 Національної гвардії України Контракт про проходження громадянами України військової служби у Національній гвардії України на посадах осіб рядового складу строком на 3 роки.

Згідно з умовами контракту та довідкою Відповідача № 341 від 15.05.2025 року, Позивач проходив службу у званні старшого солдата на посаді стрільця.

Наказом командира Військової частини № НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 111 від 11.04.2025 року, на підставі Указу Президента України від 24.02.2022 року № 69/2022 та відповідно до пункту 12 Положення про проходження громадянами України військової служби, Позивачу продовжено дію контракту про проходження військової служби з 11 квітня 2025 року до оголошення демобілізації.

13.02.2026 року Позивач склав рапорт на ім`я командира Військової частини № НОМЕР_1 , який надійшов до частини та був зареєстрований 18.02.2026 року за вх. № 568. У цьому рапорті Позивач, посилаючись на підпункт «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», просив звільнити його з військової служби у зв`язку із закінченням строку контракту.

За результатами розгляду вказаного рапорту, Т.в.о. командира Військової частини № НОМЕР_1 листом від 02.03.2026 року № 50/02/12-2137-2026 повідомив Позивача про те, що відповідно до пункту 233 Положення про проходження військової служби, військовослужбовці, які бажають звільнитися, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави для звільнення, у зв`язку з чим Позивачу запропоновано повторно звернутися з рапортом по команді у встановленому законом порядку.

Згідно з витягом з наказу командира Військової частини № НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 56 від 15.02.2026 року, старшого солдата ОСОБА_1 , який 14 лютого 2026 року самовільно залишив місце служби під час переміщення підрозділу, з 14 лютого 2026 року виключено з усіх видів забезпечення. На підставі факту самовільного залишення частини Відповідачем направлено повідомлення до Територіального управління Державного бюро розслідувань.

Надалі, наказом командира Військової частини № НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 17о/с від 12 березня 2026 року (витяг з наказу № 83 від 12.03.2026), старшого солдата ОСОБА_1 зараховано у розпорядження командира військової частини відповідно до пункту 14 статті 116 Положення про проходження військової служби у зв`язку із самовільним залишенням військової частини.

Вважаючи дії щодо продовження контракту та наказ про зарахування у розпорядження протиправними, Позивач звернувся до суду.

Надаючи розгорнуту правову оцінку спірним правовідносинам у контексті заявлених позовних вимог та доводів сторін, суд виходить із таких засад та глибокого аналізу норм чинного законодавства України.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Цей конституційний імператив є гарантом правопорядку та унеможливлює вчинення суб`єктами владних повноважень дій, які виходять за рамки нормативного регулювання.

Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Таким чином, обов`язок із захисту суверенітету та територіальної цілісності держави піднесений на найвищий конституційний рівень і має триваючий характер в умовах існування загрози національній безпеці.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни здійснюється Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 року № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII), який є спеціальним нормативно-правовим актом у цих правовідносинах.

Згідно зі статтею 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого захисту та особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Одним із ключових видів військової служби, відповідно до частини шостої зазначеної статті, є військова служба за контрактом осіб рядового складу.

Відповідно до частини першої статті 23 Закону № 2232-XII строки військової служби в календарному обчисленні для громадян, які приймаються на військову службу за контрактом та призначаються на посади для осіб рядового складу, становлять 3 роки. Позивач, укладаючи Контракт від 11.04.2022 року, добровільно погодився на проходження служби протягом вказаного терміну.

Разом з тим, особливості проходження військової служби та умови чинності контрактів в особливий період, зокрема під час дії правового режиму воєнного стану, чітко та беззастережно врегульовані спеціальним законодавством. Указом Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022 в Україні введено воєнний стан, який у зв`язку з триваючою збройною агресією неодноразово продовжувався та діє на теперішній час, що свідчить про функціонування особливого періоду в державі.

Пунктом 2 частини дев`ятої статті 23 Закону № 2232-XII (у редакції, чинній як на момент укладення контракту, так і на момент закінчення його трирічного строку) чітко визначено, що для військовослужбовців, у яких закінчився строк військової служби, встановлений цією статтею, військова служба продовжується понад встановлені строки: під час дії особливого періоду з моменту введення воєнного стану (настання воєнного часу) — до оголошення демобілізації, крім випадків, визначених пунктами «б», «в», «г» частини другої, пунктами «б», «в», «г», «ґ», «д», «е» частини третьої статті 26 цього Закону.

Аналогічні за своїм змістом та правовою природою зобов`язання закріплені безпосередньо у пункті 1 Контракту від 11.04.2022 року, підписаного особисто Позивачем. У ньому чітко зазначено, що громадянин добровільно бере на себе зобов`язання проходити військову службу в Національній гвардії України протягом строку дії Контракту, «а в разі настання особливого періоду і понад встановлений строк Контракту відповідно до вимог, визначених пунктом 2 частини дев`ятої статті 23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

З системного та текстуального аналізу наведених норм матеріального права слідує, що в умовах оголошеного правового режиму воєнного стану сам факт спливу визначеного у контракті календарного строку (у даному випадку - трьох років) не припиняє правовідносин військової служби та не тягне за собою автоматичного звільнення особи.

Навпаки, законодавець встановив імперативне, обов`язкове для виконання правило, згідно з яким строк військової служби продовжується в силу прямої вказівки закону понад встановлені межі - до моменту офіційного оголошення демобілізації.

Суд наголошує, що вказана норма закону є імперативною і не передбачає диспозитивності чи свободи розсуду ні для військовослужбовця, ні для командування військової частини. Словосполучення «військова служба продовжується» вказує на автоматичне продовження чинності контракту та службових обов`язків за наявності юридичного факту введення воєнного стану. Таке продовження не потребує укладення нового письмового правочину, підписання додаткових угод чи виявлення повторної письмової згоди з боку військовослужбовця, оскільки згоду на ці умови особа вже надала під час первинного підписання контракту.

Командир військової частини, видаючи наказ по стройовій частині про продовження строку дії контракту, не приймає суб`єктивного рішення на власний розсуд, а лише здійснює розпорядчу фіксацію та юридичне оформлення обставин, які вже настали в силу прямої вимоги закону. Тому дії командира Військової частини № НОМЕР_1 щодо продовження чинності контракту Позивача з 11.04.2025 року повністю узгоджуються з приписами статті 19 Конституції України та статті 23 Закону № 2232-XII.

Суд вважає безпідставними та юридично неспроможними доводи Позивача про те, що одностороннє продовження контрактних відносин є порушенням принципу добровільності та становить собою порушення статті 43 Конституції України, яка забороняє використання примусової праці.

Міжнародне та національне право чітко розмежовують поняття «примусова праця» та «виконання військового обов`язку». Зокрема, відповідно до підпункту «b» пункту 3 статті 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а також положень Конвенції Міжнародної організації праці № 29 «Про примусову чи обов`язкову працю», термін «примусова або обов`язкова праця» не включає в себе будь-яку службу військового характеру або службу, яка вимагається замість обов`язкової військової служби у країнах, де визнається відмова від військової служби з релігійних чи ідеологічних переконань. Також до примусової праці не відноситься будь-яка служба чи праця, що вимагається в умовах надзвичайних ситуацій, війни, стихійного лиха або іншої загрози для життя чи нормальних життєвих умов усього населення або його частини.

Конституційні гарантії, закріплені у статті 43 Конституції України, не заперечують і не можуть нівелювати конституційний обов`язок, визначений статтею 65 Основного Закону. Проходження військової служби в умовах воєнного стану за контрактом, строк якого продовжено на підставі закону, є виконанням обов`язку з оборони України, а не примусовою працею. Волевиявлення Позивача на проходження служби та його згода на її можливе продовження в особливий період були зафіксовані у добровільному порядку під час укладення Контракту від 11.04.2022 року.

Стала правова практика Верховного Суду (зокрема, послідовні правові позиції у подібних публічно-правових справах щодо чинності військових контрактів та проходження служби під час дії воєнного стану) чітко підтверджує, що закінчення строку контракту в особливий період не є самостійною, автоматичною чи безумовною підставою для звільнення військовослужбовця зі служби або для припинення виконання ним своїх обов`язків, якщо відсутні інші законодавчо визначені підстави, вичерпний перелік яких закріплений статтею 26 Закону № 2232-XII. До моменту настання таких підстав, їх повного правового аналізу командуванням та належного юридичного оформлення відповідним наказом по особовому складу, військовослужбовець за законом залишається у статусі такого, що проходить військову службу, і зобов`язаний неухильно та віддано виконувати покладені на нього обов`язки.

З огляду на викладене, Відповідач, здійснюючи розпорядчу фіксацію продовження строку служби Позивача до оголошення демобілізації на підставі Указу Президента України від 24.02.2022 року № 69/2022, діяв виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що прямо передбачені чинним законодавством України. Продовження чинності контракту в цьому випадку є наслідком прямої дії закону, а тому твердження Позивача про протиправність дій командування Військової частини № НОМЕР_1 у цій частині є повністю необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи.

Щодо правомірності наказу про виведення у розпорядження

Щодо вимог Позивача про визнання протиправним та скасування наказу командира Військової частини № НОМЕР_1 № 17о/с від 12.03.2026 року, суд зазначає наступне.

Як встановлено судом з матеріалів справи, а саме з долученого витягу з наказу № 83, вказаним розпорядчим актом старшого солдата ОСОБА_1 зараховано у розпорядження командира військової частини відповідно до пункту 14 статті 116 Положення про проходження громадянами України військової служби.

Підставою для видачі цього наказу по особовому складу стало самовільне залишення Позивачем місця служби, яке відбулося 14.02.2026 року під час переміщення підрозділу, що підтверджується наказом командира Військової частини № НОМЕР_1 по стройовій частині № 56 від 15.02.2026 року, яким Позивача також було знято з усіх видів забезпечення.

Суд наголошує на специфіці правової природи інституту зарахування військовослужбовця у розпорядження командира. Відповідно до вимог військового законодавства, зарахування військовослужбовця, який самовільно залишив військову частину або місце проходження служби, у розпорядження відповідного командира є стандартною, імперативною та обов`язковою процедурою.

Вона спрямована на:

- вивільнення штатної посади для можливості призначення на неї інших придатних осіб з метою підтримання належного рівня боєздатності підрозділу;

- організацію подальшого кадрового та фінансового обліку особи до моменту остаточного вирішення питання в межах відповідного кримінального провадження.

Вказаний наказ за своєю юридичною суттю не є актом про «зарахування на військову службу» (як помилково трактує Позивач), не є повторним укладенням контракту чи покладенням додаткових обов`язків, а є виключно внутрішнім управлінським та кадровим наслідком фіксації факту грубого порушення Позивачем військової дисципліни, Статуту внутрішньої служби ЗСУ та закону.

Оскільки факт залишення служби Позивачем 14.02.2026 року не спростований жодними належними доказами, а Відповідач діяв у чіткій відповідності до вимог пункту 14 статті 116 Положення та на підставі офіційного донесення чергового частини, видача наказу № 17о/с від 12.03.2026 року є повністю правомірною, обґрунтованою та здійсненою у спосіб, визначений законом.

Щодо процедури звільнення за контрактом під час воєнного стану

Щодо посилань Позивача на підпункт «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII як на безумовну підставу для його звільнення, суд зауважує наступне.

Вказана норма регулює підстави для звільнення з військової служби під час дії воєнного стану для осіб, які уклали контракти на певні строки під час дії правового режиму воєнного стану і не висловили бажання продовжувати службу після їх завершення. Однак суд підкреслює, що наявність потенційного права на звільнення не тотожна автоматичному припиненню військово-службових відносин в обхід встановленої законом процедури.

Право на звільнення за цією підставою реалізується виключно шляхом:

1. Подання військовослужбовцем належного, чіткого рапорту по команді;

2. Долучення до рапорту документів, що підтверджують відповідні фактичні обставини (за наявності);

3. Проходження встановленої процедури погодження та видачі відповідного наказу уповноваженої посадової особи про виключення зі списків особового складу.

Як встановлено з матеріалів справи, Відповідач не відмовляв Позивачу у звільненні остаточно чи безпідставно. Отримавши рапорт Позивача від 13.02.2026 року (який надійшов до частини 18.02.2026), Т.в.о. командира частини листом від 02.03.2026 року № 50/02/12-2137-2026 обґрунтовано роз`яснив Позивачу необхідність дотримання статутного порядку та процедури подання рапорту безпосередньо по команді (через безпосереднього керівника), відповідно до вимог пункту 233 Положення про проходження військової служби, запропонувавши усунути процедурні недоліки.

Замість виконання законних та обґрунтованих вимог командування, дотримання статутного порядку проходження публічної служби та очікування фінального рішення, Позивач вже наступного дня після складення рапорту - 14.02.2026 року - самовільно залишив розташування підрозділу. Внаслідок цих дій він наразі перебуває у статусі особи, що вчинила самовільне залишення частини, що стало предметом розгляду у Державному бюро розслідувань за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною п`ятою статті 407 Кримінального кодексу України.

Суд зазначає, що військовослужбовець не має права в односторонньому порядку припиняти виконання своїх обов`язків та залишати місце служби лише на основі власного переконання про закінчення строку контракту. Така поведінка повністю нівелює засади військової дисципліни та правопорядку в державі, що перебуває у стані війни.

Оскільки дії Відповідача щодо продовження чинності контракту в особливий період та видачі наказу № 17о/с від 12.03.2026 року про виведення у розпорядження визнані судом повністю правомірними та такими, що відповідають вимогам закону, похідна позовна вимога про зобов`язання Військової частини № НОМЕР_1 виключити відомості про продовження контракту з особової справи Позивача також є безпідставною і не підлягає задоволенню.

Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідач Військова частина № НОМЕР_1 Національної гвардії України повністю виконав покладений на нього процесуальний обов`язок доказування. Надав суду належні, допустимі та взаємозв`язані письмові докази (копію контракту, витяги з наказів по стройовій частині № 111 та № 56, офіційну відповідь на рапорт, донесення чергового та матеріали повідомлення до ДБР), які повністю підтверджують законність, доцільність та правомірність дій і розпорядчих рішень військової частини. Позивач, натомість, не надав жодних доказів на спростування позиції Відповідача.

Згідно з частиною першою статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

З урахуванням системного аналізу правових норм, дослідження матеріалів справи та фактичних обставин, суд дійшов висновку, що Військова частина № НОМЕР_1 Національної гвардії України у спірних правовідносинах діяла виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Права Позивача порушені не були, а тому в задоволенні позову ОСОБА_1 слід відмовити повністю.

Разом з тим, суд вважає за необхідне наголосити, що відмова у задоволенні позовних вимог у цій справі з обраних Позивачем підстав та способу захисту не позбавляє його права звернутися до командування Військової частини № НОМЕР_1 з новим рапортом про звільнення з військової служби із чітким дотриманням встановленого статутного порядку, кадрової процедури (по команді) та з наданням документів, що підтверджують право на звільнення в умовах воєнного стану.

Окрім того, Позивач не обмежений у праві щодо оскарження інших розпорядчих актів, наказів (зокрема, щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності чи зняття з утримання) або дій Відповідача в загальному порядку, якщо він вважатиме, що ними дійсно порушено його конституційні чи соціальні права та гарантії.

Судові витрати, відповідно до вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, розподілу не підлягають.

Оскільки у задоволенні позову відмовлено в повному обсязі, сплачений Позивачем згідно з наявною у справі квитанцією установи банку судовий збір у розмірі 1331,20 грн відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань Відповідача не підлягає і покладається безпосередньо на Позивача.

Керуючись статтями 2, 5, 6, 9, 72-77, 90, 122, 139, 241-246, 255, 257-263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд —

у х в а л и в :

1. В позові ОСОБА_1 про визнання дій Військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України протиправними, скасування наказу та зобов`язання виключити відомості з особової справи - відмовити повністю.

2. Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складений 28 липня 2026 року.

Суддя О.І. Коморний