Рішення від 28 липня 2026 р. у справі №483/1067/25 — Очаківський міськрайонний суд Миколаївської області

ОЧАКІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 483/1067/25

Провадження № 2/483/58/2026

РІШЕННЯ

Іменем України

29 липня 2026 року м. Очаків

Очаківський міськрайонний суд Миколаївської області у складі:

головуючої – судді Шевиріної Т.Д.,

за участю секретаря – Шилінскас О.В.,

позивачки – ОСОБА_1 ,

представника позивачки – ОСОБА_2 ,

відповідачки – ОСОБА_1 ,

представника відповідачки – ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в порядку загального позовного провадження в режимі відеоконференції з викристанням представником відповідачки власних технічних засобів цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_1 про визнання майна об`єктами спільної сумісної власності подружжя, визнання права власності та визначення частки померлого у спільному майні,-

В С Т А Н О В И В :

01 серпня 2025 року ОСОБА_1 звернулася до Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області з вказаним позовом.

Змінивши 17 жовтня 2025 року предмет позову, ОСОБА_1 просила: визнати об`єктами спільної сумісної власності подружжя житловий будинок та земельну ділянку площею 0,25 га за адресою: АДРЕСА_1 ; земельну ділянку площею 0,19 га за адресою: Миколаївська область, Миколаївський район, с. Чорноморка - для ведення особистого підсобного господарства; автомобіль марки «CHERY AMULET» д/н НОМЕР_1 ; мотоблок марки «Зубр Z-16»; визнати за позивачкою право власності на частку вказаного майна; визначити, що частка померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 у праві спільної сумісної власності на вказане майно становить (Т.1, а.с. 75-77).

Свої вимоги позивачка обґрунтувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік ОСОБА_4 , з яким вона у період зареєстрованого шлюбу придбала спірне майно. Оскільки під час звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини їй було роз`яснено про необхідність встановлення частки спадкодавця у спільному сумісному майні подружжя, вона змушена звернутися з вказаним позовом.

02 грудня 2025 року представником відповідачки через підсистему «Електронний суд» подано відзив на позовну заяву, в якому вона просила відмовити у задоволенні позову, оскільки спірний житловий будинок був придбаний ОСОБА_4 до укладення шлюбу з позивачкою, а відтак є його особистою приватною власністю. За час шлюбу житловий будинок було поліпшено та збільшено його площу, однак позивачкою не надано належних і допустимих доказів вартості здійснених поліпшень, їх істотності та збільшення вартості будинку саме внаслідок спільних трудових чи грошових затрат подружжя. Щодо земельних ділянок, то вони були набуті ОСОБА_4 у порядку безоплатної приватизації, а отже є його особистою власністю. Так, відповідно до змін, внесених до статей 57 та 61 Сімейного кодексу України, земельні ділянки, набуті одним із подружжя внаслідок приватизації, визнавалися об`єктом права спільної сумісної власності лише у період з 08 лютого 2011 року до 13 червня 2012 року. Водночас відповідачка не заперечувала проти визнання спільною сумісною власністю подружжя автомобіля марки «Chery Amulet», державний номерний знак НОМЕР_2 , та мотоблока «Зубр» Z-16 (Т.1, а.с. 154-156).

08 грудня 2025 року представником позивачки через підсистему «Електронний суд» подано відповідь на відзив, в якому зазначено, що спірний житловий будинок, придбаний ОСОБА_4 у 1991 році, був знесений, та на підставі рішення виконавчого комітету Чорноморської сільської ради № 58 від 15 липня 1997 року під час перебування сторін у шлюбі ними було зведено новий житловий будинок, який і є предметом спору. Представник позивачки також просила врахувати, що відповідачкою не надано договору відчуження та інших належних доказів, які б підтверджували, що спірний житловий будинок є тим самим об`єктом нерухомості, який був придбаний ОСОБА_4 до укладення шлюбу (Т. 1, а.с. 168, 169).

30 червня 2026 року судом постановлено ухвалу, якою за клопотанням представника позивачки з числа відповідачів у зазначеній справі виключено ОСОБА_5 (Т.2, а.с. 35).

Позивачка та її представник у судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просили їх задовольнити.

Відповідачка та її представник проти задоволення позовних вимог про визнання об`єктами спільної сумісної власності подружжя автомобіля та мотоблока не заперечували, а в частині позовних вимог про визнання об`єктами спільної сумісної власності подружжя житлового будинку та земельних ділянок просили відмовити.

Заслухавши пояснення сторін та їх представників, дослідивши заяви по суті спору та долучені до матеріалів справи докази, оглянувши копію спадкової справи та інвентарну справу, суд встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що 20 вересня 1991 року ОСОБА_4 та ОСОБА_6 зареєстрували шлюб (т. 1, а.с. 25).

Судом також встановлено, що за договором відчуження від 18 квітня 1991 року ОСОБА_4 придбав у ОСОБА_7 житловий будинок АДРЕСА_1 , який знаходився на земельній ділянці колгоспу «Чорноморський». Зазначений договір посвідчений секретарем Чорноморської сільської ради народних депутатів Очаківського району Миколаївської області та зареєстрований у реєстрі за № 53 (т. 1 а.с. 210–211).

Водночас, згідно з відомостями, що містяться в інвентарній справі на вказаний житловий будинок, право власності ОСОБА_4 в Очаківському БТІ на підставі зазначеного договору відчуження не реєструвалося, а відомості про виготовлення технічної документації на цей об`єкт нерухомого майна до 17 липня 1997 року відсутні (а.с. 34 інвентарної справи).

Рішенням Чорноморської сільської ради Очаківського району Миколаївської області №58 від 15 липня 1997 року, ОСОБА_4 надано дозвіл на побудову житлового будинку АДРЕСА_1 . При цьому старий будинок підлягав знесенню або переобладнанню в господарську будівлю (т. 1 а.с. 86).

Зі змісту дозволу на виконання будівельних робіт слідує, що ОСОБА_4 надано дозвіл на будівництво двоповерхового житлового будинку за індивідуальним проектом по АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 85–87).

Рішенням Чорноморської сільської ради Очаківського району Миколаївської області №70 від 16 вересня 1997 року затверджено акт про закінчення будівництва житлового будинку, збудованого ОСОБА_4 , та вирішено видати йому свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 84).

За змістом свідоцтва про право власності на жилий будинок від 04 листопада 1997 року, виданого Чорноморською сільською радою Очаківського району Миколаївської області на підставі рішення № 70 від 16 вересня 1997 року, ОСОБА_4 на праві приватної власності належав житловий будинок АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 26).

Судом також встановлено, що на підставі рішення виконавчого комітету Чорноморської сільської ради Очаківського району Миколаївської області № 58 від 15 липня 1997 року ОСОБА_4 передано у власність дві земельні ділянки площею 0,19 га за цільовим призначенням – для ведення особистого підсобного господарства, та 0,25 га – для обслуговування житлового будинку (т. 1 а.с. 9, 10).

Крім того, з матеріалів справи слідує, що з 11 серпня 2007 року за ОСОБА_4 зареєстровано автомобіль марки «CHERY AMULET» д/н НОМЕР_1 (т. 1 а.с. 27) та у період зареєстрованого між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 шлюбу останнім придбано мотоблок марки «Зубр Z-16» (а.с. 18).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть, копію якого долучено до матеріалів справи (т. 1 а.с. 24).

З матеріалів спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_4 , встановлено, що спадщину після його смерті прийняли позивачка, яка є дружиною спадкодавця, та відповідачка ОСОБА_1 , яка є його донькою (т. 1, а.с. 213, 218 - зворотний бік).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 розділу VII "Прикінцеві положення" Сімейного кодексу України (далі - СК України) зазначений Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільного кодексу України, тобто з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року.

До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

Отже, у спірних правовідносинах, враховуючи, що частина спірного майна була набута подружжям у період дії Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), а інша частина - після набрання чинності Сімейним кодексом України (далі - СК України), правовий режим кожного об`єкта спірного майна та порядок його набуття підлягають визначенню відповідно до законодавства, чинного на момент набуття такого майна. Отже, до правовідносин щодо набуття майна до 01 січня 2004 року підлягають застосуванню норми КпШС України, а щодо майна, набутого після цієї дати, - норми СК України.

Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Подібним чином питання спільної власності подружжя регулює і чинний СК України.

Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Аналогічна норма закріплена у статті 57 СК України.

Вказані норми, що діяли на час набуття у власність спірного майна, узгоджуються з нормами чинного сімейного законодавства України. Зокрема, відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Системний аналіз змісту наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними у період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування відповідних обставин покладається на того з подружжя, який спростовує презумпцію спільності права власності на майно.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17.

Відповідно до ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з ч. 1 ст.1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Відповідно до ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи законом має право прийняти спадщину чи не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

Видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, проводиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна (п.4.15 Глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 року, №296/5 (в редакції наказу №957/5 від 24.03.2017).

Згідно з п. 4.18 Глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 року, №296/5 (в редакції наказу №957/5 від 24.03.2017), за відсутності у спадкоємця необхідних для видачі свідоцтва про право на спадщину документів нотаріус роз`яснює йому процедуру вирішення зазначеного питання в судовому порядку.

Відповідно до ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно); майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності; право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом; спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Статтею 368 ЦК України передбачено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Відповідно до ст. 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній сумісній власності.

Пунктом 17 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз`яснено, що частка суб`єкта права спільної сумісної власності визначається, зокрема, при поділі майна, виділі частки зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини.

Відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 22.12.1995 року №20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна, виділі частки зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини. При відсутності доказів про те, що участь когось з учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою - частки визначаються рівними.

За змістом ст. 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України).

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Оцінивши досліджені у судовому засіданні докази у їх сукупності та взаємозв`язку, суд дійшов висновку, що спірний житловий будинок є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 та позивачки як такий, що побудований у період їх зареєстрованого шлюбу і презумпцію спільності вказаного майна відповідачкою не спростовано.

Так, з матеріалів справи слідує, що придбаний ОСОБА_4 у 1991 році житловий будинок був повністю знесений, після чого ОСОБА_4 , отримавши відповідний дозвіл, побудував новий будинок, введений в експлуатацію у 1997 році. Отже, житлові будинки 1991 та 1997 року забудови є/були різними об`єктами цивільного обороту.

Аналіз наведеного спростовує доводи відповідачки про те, що право власності на спірний житловий будинок було набуте ОСОБА_4 до укладення шлюбу з позивачкою.

З урахуванням викладеного, а також того, що право позивачки оспорюється, суд дійшов висновку, що вимога про визнання за нею у праві спільної сумісної власності на спірний житловий будинок є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Вирішуючи позов в частині визнання за позивачкою у праві власності на спірні земельні ділянки, суд виходить з такого.

Судом встановлено і сторони не заперечують того факту, що вказані земельні ділянки набуті спадкодавцем в порядку приватизації. .

Відповідно до положень статей 6, 17 ЗК України 1992 року, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 "Про приватизацію земельних ділянок", Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадян (затверджений наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 року № 10) і статті 22 КпШС України, які були чинними на час приватизації ОСОБА_4 спірних земельних ділянок, земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді.

Разом із тим, виходячи з положень статті 30 ЗК України 1992 року, згідно з якою при переході права власності на будівлю і споруди разом із цими об`єктами переходить і право власності на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у разі будівництва подружжям на земельній ділянці будівель і споруд право власності на земельну ділянку відповідно виникає й в учасників спільної власності на ці будівлі та споруди. Аналогічне право в учасників спільної власності на будівлі і споруди виникає при приватизації земельних ділянок, на яких останні знаходяться.

Такі самі норми містяться в нині чинних статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України.

Відповідно до статті 22 КпШС України, чинній на час будівництва спірного будинку, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Статтею 61 СК України визначено об`єкти спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до частин першої-четвертої цієї статті об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Законом України від 11 січня 2011 року № 2913-VІ «Про внесення змін до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 08 лютого 2011 року, вказану правову норму було доповнено частиною п`ятою, згідно з якою об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.

Законом України від 17 травня 2012 року № 4766-VІ «Про внесення змін до СК України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності з 13 червня 2012 року, частину п`яту статті 61 СК України було виключено. Натомість кодекс було доповнено пунктом 4 частини першої статті 57 СК України, згідно з яким житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.

Аналіз наведених нормативно-правових актів свідчить про те, що правовий режим приватизованої земельної ділянки змінювався. При цьому лише у період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно земельна ділянка, набута одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації визнавалася спільною сумісною власністю подружжя. В інші періоди дії Закону України «Про приватизацію земельних ділянок» такі земельні ділянки переходили у власність лише того з подружжя, який брав участь у приватизації.

З огляду на встановлені судом обставини та наведені норми матеріального права суд дійшов висновку, що спірні земельні ділянки були набуті спадкодавцем у порядку безоплатної приватизації, тобто внаслідок реалізації ним особистого права на одержання земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності, а не внаслідок спільної праці чи за спільні кошти подружжя. За загальним правилом такі земельні ділянки не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя та належать тому з подружжя, хто здійснив приватизацію.

Разом із тим, щодо земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок, застосуванню підлягають положення статті 30 Земельного кодексу України 1990 року (чинного на час виникнення спірних правовідносин), а також статті 377 Цивільного кодексу України, відповідно до яких право власності на земельну ділянку слідує за правом власності на розташований на ній об`єкт нерухомого майна.

Оскільки судом встановлено, що житловий будинок був спільною сумісною власністю подружжя, право на земельну ділянку, необхідну для його обслуговування, також виникає у співвласників будинку в обсязі, що відповідає їхнім часткам у праві власності на житловий будинок, у зв`язку із чим вимога про визнання за позивачкою у праві власності на зазначену земельну ділянку підлягає задоволенню.

Водночас зазначене правило не поширюється на іншу земельну ділянку, надану для ведення особистого підсобного господарства. Така земельна ділянка не є функціонально пов`язаною з обслуговуванням житлового будинку, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а була набута спадкодавцем виключно в порядку безоплатної приватизації як реалізація його особистого права.

Вказане свідчить про те, що позовні вимоги в частині визнання за позивачкою у праві власності на вказану земельну ділянку є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Вирішуючи вимогу щодо рухомого майна, суд виходить з такого.

Як роз`яснено в п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб (ч. 4 ст. 65 СК України).

Частиною 3 статті 358 ЦК України врегульовано, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. В разі неможливості виділу цього майна в натурі він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Водночас, зі змісту позовної заяви слідує, що вирішення вимоги про визнання за позивачкою частки у праві власності на майно є необхідним для визначення обсягу спадкової маси та оформлення спадкових прав.

Так, в обґрунтування своїх вимог позивачка зазначила, що нотаріусом їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки частка спадкодавця у спільному майні не була виділена (Т. 1, а.с. 3).

Вказане свідчить про те, що вирішенню у даній справі підлягає спір щодо ідеальних часток співвласників рухомого майна, а не щодо виділу часток у натурі та виплати компенсації.

Судом встановлено і сторони не заперечують того факту, що автомобіль та мотоблок були придбані ОСОБА_4 під час зареєстрованого з позивачкою шлюбу, а отже частка останньої у праві власності на вказане майно дорівнює , у зв`язку із чим позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Вирішуючи позовну вимогу про визнання спірного майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя суд виходить з того, що рішення у даній справі підлягає реалізації шляхом врахування нотаріусом при видачі свідоцтв про право на спадщину за заявами сторін цієї справи.

Відтак, суд не вирішує спадковий спір, але визначає частку співвласників у спірному майні для реалізацій сторонами свого права на спадщину та оформлення нотаріусом спадкових прав.

За таких обставин суд вважає заявлену вимогу ефективним способом захисту, оскільки вона вирішує в цій частині спір, що виник між сторонами.

Водночас, відмовляючи у задоволенні вимоги про визначення частки майна спадкодавця у праві спільної сумісної власності, суд виходить з такого

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, до яких, зокрема, належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).

Як неодноразово виснувала Велика Палата Верховного суду, обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанова ВП ВС від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, окрім іншого, визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Разом із тим, цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті (частина четверта статті 25 ЦК України).

Водночас, визначення судом частки співвласника у праві спільної власності на нерухоме майно за померлим не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, що свідчить, у тому числі, про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень статті 16 ЦК України. У такому випадку спадкоємець не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом подання позову про визнання права власності в порядку спадкування. Аналогічний правовий висновок неодноразово було викладено Верховним Судом у постановах від 20 червня 2018 року у справі № 640/13903/16-ц (провадження № 61-15147св18); від 20 червня 2018 року у справі №266/5267/18 (провадження № 61-6647св19); від 20 березня 2019 року у справі № 550/1040/16-ц (провадження № 61-28423св18); від 22 квітня 2020 року у справі № 601/2592/18 (провадження № 61-17859св19); від 22 квітня 2020 року у справі № 127/23809/18 (провадження № 61-11210св19); від 27 травня 2020 року у справі № 361/7518/16-ц (провадження № 61-43734св18), від 16 вересня 2020 року у справі № 464/1663/18 (провадження № 61-9410св19).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

З урахуванням викладеного, а також того, що визначення частки померлого у праві спільної сумісної власності є неналежним способом захисту прав, а обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, суд дійшов висновку, що позовна вимога про визначення частки померлого у майні є необгрунтованою та задоволенню не підлягає.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд враховує що позивачкою за звернення до суду із цим позовом сплачено 1211 грн 20 коп. (Т.1, а.с. 1) та 1076 грн 02 коп. (Т.1, а.с. 41), а всього 2 287 грн 22 коп. за дві позовні вимоги, а саме: визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя та визначення частки померлого у майні.

Згідно з ч.ч. 1, 2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, суд дійшов висновку про стягнення з відповідачки на користь позивачки судових витрат у розмірі 1076 грн 02 коп..

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 12, 13, 259, 263-265 ЦПК України, –

У Х В А Л И В :

Цивільний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_1 про визнання майна об`єктами спільної сумісної власності подружжя, визнання права власності та визначення частки померлого у спільному майні – задовольнити частково.

Визнати об`єктами права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 : житловий будинок з господарськими спорудами та будівлями по АДРЕСА_1 ; земельну ділянку площею 0,25 га, що розташована по АДРЕСА_1 з цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку; автомобіль марки «CHERY AMULET» д/н НОМЕР_1 ; мотоблок марки «Зубр Z-16».

Визнати за ОСОБА_1 право власності на частку житлового будинку з господарськими спорудами та будівлями по АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_1 право власності на частку земельної ділянки площею 0,25 га, що розташована по АДРЕСА_1 з цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку.

Визнати за ОСОБА_1 частку у праві власності на автомобіль марки «CHERY AMULET» д/н НОМЕР_1 .

Визнати за ОСОБА_1 частку у праві власності на мотоблок марки «Зубр Z-16».

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 1076 (одну тисячу сімдесят шість) грн 02 коп. в рахунок відшкодування судового збору.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Миколаївського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складений 29 липня 2026 року.

Головуюча: