Рішення від 28 липня 2026 р. у справі №473/3224/26 — Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області

Справа № 473/3224/26

РІШЕННЯ

іменем України

"29" липня 2026 р. Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області в складі головуючої - судді Булкат М. С.,

за участю: секретаря судового засідання Соколенко Д. К.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Вознесенську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, ОСОБА_3 , про стягнення аліментів на утримання повнолітньої доньки, яка є особою з інвалідністю,

ВСТАНОВИВ:

23 червня 2026 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (позивачки) до ОСОБА_2 (відповідача) про стягнення аліментів на утримання повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_3 є повнолітньою особою з інвалідністю ІІІ групи, що підтверджується рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи № 51/26/870/В від 22 червня 2026 року.

Відповідач є батьком ОСОБА_3 , однак, за твердженням позивачки, ухиляється від виконання свого обов`язку щодо матеріального утримання повнолітньої доньки, яка через стан здоров`я потребує постійної допомоги. При цьому відповідач проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 та має можливість надавати матеріальну підтримку.

Позивачка зазначає, що у зв`язку зі станом здоров`я ОСОБА_3 потребує постійних витрат на придбання лікарських засобів, проходження реабілітації, спеціальне (дієтичне) харчування та інші необхідні заходи, пов`язані з лікуванням і підтриманням стану здоров`я. З огляду на викладене позивачка звернулася до суду з цим позовом про стягнення з відповідача аліментів на утримання повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю.

26 червня 2026 року зазначену позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження, призначено судове засідання з викликом сторін.

В судове засідання позивачка ОСОБА_1 не з`явилася, надала заяву про розгляд без її участі, просила задовольнити позовні вимоги повністю.

У судове засідання відповідач ОСОБА_2 не з`явився, судом відповідно до ч. ч. 7, 8 ст. 128 ЦПК України вважається належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи за місцем його реєстрації, причину неявки суду не повідомив.

В судове засідання третя особа, яка не заявляє самостійних вимог ОСОБА_3 не з`явилася, надала заяву про розгляд без її участі, просила задовольнити позовні вимоги повністю.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного висновку.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 є повнолітньою дитиною сторін та відповідно до рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи № 51/26/870/В від 22 червня 2026 року має ІІІ групу інвалідності. У зв`язку зі станом здоров`я вона потребує постійного лікування, придбання лікарських засобів, проходження реабілітації та спеціального (дієтичного) харчування.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

За правовою позицією Конституційного Суду України правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Водночас не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі De Geouffre de la Pradelle v. France від 16 грудня 1992 року, заява № 12964/87).

Згідно з частиною другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України «Про охорону дитинства»).

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).

Частиною сьомою статті 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття (частина перша статті 6 СК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про охорону дитинства» дитиною є особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно із законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше.

Отже, після досягнення особою вісімнадцятирічного віку вона втрачає правовий статус дитини у розумінні зазначеного Закону. У зв`язку з цим у справах, предметом яких є утримання особи, яка досягла повноліття, правильним є використання термінів «повнолітня донька» або «повнолітній син».

Разом із тим досягнення особою повноліття не припиняє сімейних правовідносин між нею та її батьками. Між батьками та їхнім повнолітнім сином чи донькою зберігається сімейно-правовий зв`язок, який є підставою для виникнення передбачених законом взаємних прав та обов`язків, зокрема щодо утримання повнолітніх сина чи доньки у випадках, визначених Сімейним кодексом України.

Такий правовий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 29 січня 2024 року у справі № 185/9339/21, відповідно до якої після досягнення повноліття особа перестає бути дитиною у розумінні законодавства про охорону дитинства, однак сімейні правовідносини між батьками та повнолітніми сином чи донькою не припиняються. Саме збереження такого правового зв`язку є підставою для застосування норм Сімейного кодексу України, які регулюють обов`язок батьків утримувати повнолітніх дітей у випадках, передбачених законом.

Щодо заявлених позовних вимог про стягнення аліментів суд зазначає, що право повнолітньої доньки на утримання від батьків не є абсолютним. Відповідно до положень сімейного законодавства обов`язок батьків щодо утримання повнолітніх дочки чи сина виникає за наявності сукупності визначених умов. Такими умовами є: непрацездатність повнолітньої доньки чи сина, потреба у матеріальній допомозі у зв`язку з непрацездатністю та наявність у матері або батька реальної можливості надавати таку матеріальну допомогу.

Таким чином, під час розгляду цієї категорії справ суд повинен встановити факт непрацездатності повнолітньої доньки, з`ясувати, чи зумовлює стан її здоров`я потребу в матеріальному забезпеченні, які витрати вона несе, а також чи дозволяє матеріальне становище відповідача виконувати обов`язок щодо її утримання. За умови підтвердження існування зазначених обставин виникають правові підстави для покладення на одного з батьків обов`язку зі сплати аліментів на утримання повнолітньої непрацездатної доньки.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, Позивачка посилається на те, що повнолітня донька є особою з інвалідністю III групи, а тому є непрацездатною та має право на утримання від батька відповідно до ст. 198 СК України.

На підтвердження цього надано рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи № 51/26/870/В від 22 червня 2026 року

За змістом ст. ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позивачем на виконання вимог ст. 12, 81 ЦПК України не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження втрати працездатності повнолітньої доньки (наприклад, Індивідуальної програми реабілітації із записом про повну непрацездатність, довідок лікарсько-консультативної комісії тощо).

Згідно з положеннями чинного законодавства України та судовою практикою Верховного Суду, встановлення III групи інвалідності не означає абсолютну втрату працездатності. Особи з III групою інвалідності визнаються частково працездатними та можуть виконувати певні види робіт, що також відображається в індивідуальній програмі реабілітації.

Крім того, суду не надано доказів, які б свідчили про неможливість повнолітньої доньки працевлаштуватися за станом здоров`я чи отримувати дохід, а також доказів того, що її витрати (на лікування, харчування) перевищують отримувані нею соціальні виплати. Наявність інвалідності III групи не є безумовною підставою для стягнення аліментів.

Оскільки факт непрацездатності та реальної потреби у матеріальній допомозі належними доказами не підтверджено, позовні вимоги є недоведеними та задоволенню не підлягають.

Суд додатково звертає увагу, що підтвердженням непрацездатності повнолітньої дитини є докази, які свідчать не лише про встановлення інвалідності, а й про те, що стан здоров`я фактично перешкоджає здійсненню трудової діяльності та отриманню самостійного доходу. Такими доказами можуть бути індивідуальна програма реабілітації, медичні висновки щодо наявних функціональних обмежень, рекомендації лікарів щодо неможливості або обмеження працевлаштування, а також інші медичні документи, що підтверджують нездатність особи самостійно забезпечувати себе працею тощо.

Крім того, доказами потреби матеріальної допомоги повнолітньої дитини можуть бути медичні виписки зі стаціонарного чи амбулаторного лікування, консультативні висновки лікарів-спеціалістів, призначення лікарських засобів, рецепти, направлення на реабілітацію, програми лікування, рекомендації щодо спеціального (дієтичного) харчування, проходження фізичної чи психологічної реабілітації, а також документи, які підтверджують фактичне несення відповідних витрат, зокрема чеки, квитанції, рахунки, договори про надання медичних або реабілітаційних послуг, документи щодо придбання лікарських засобів, медичних виробів, спеціального обладнання, засобів реабілітації та інших необхідних товарів і послуг тощо. Також доказами потреби у матеріальній допомозі можуть бути відомості про розмір отримуваної пенсії, державної соціальної допомоги чи інших доходів, які є недостатніми для забезпечення необхідного лікування та належного рівня життя.

Водночас однією з обов`язкових умов покладення на відповідача обов`язку зі сплати аліментів є наявність у нього реальної можливості надавати матеріальну допомогу. Докази, які підтверджують майновий стан та доходи відповідача: довідка про розмір грошового забезпечення або заробітної плати, документи про проходження військової служби, відомості про отримання інших доходів, інформація про належне йому майно, а також інші докази, які свідчили б про його матеріальну спроможність виконувати обов`язок щодо утримання повнолітньої дитини.

Однак належних та достатніх доказів на підтвердження зазначених обставин позивачкою суду не надано, що позбавляє суд можливості встановити наявність усіх передбачених законом умов, необхідних для задоволення позовних вимог про стягнення аліментів.

Керуючись ст. ст. 76-82, 258, 259, 263-265 ЦПК України, на підставі ст.ст.181, 182, 192 СК України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, ОСОБА_3 , про стягнення аліментів на утримання повнолітньої доньки, яка є особою з інвалідністю – відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Миколаївського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складено 29 липня 2026 року.

Суддя: М. С. Булкат