Рішення від 14 червня 2026 р. у справі №752/20833/25 — Голосіївський районний суд міста Києва

Справа № 752/20833/25

Провадження № 2/752/2521/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.06.2026 року м. Київ

Суддя Голосіївського районного суду м. Києва Ольшевська І.О., за участю секретаря судового засідання Білас С.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про примусове виселення з квартири без надання іншого житлового приміщення, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про примусове виселення з квартири без надання іншого житлового приміщення та просить виселити відповідачів із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

В обгрунтування позову зазначає, що є власником вказаної квартири, однак фактично не може користуватись, розпоряджатись та вчиняти інші дії як її власник. Пояснює, що у 2017р. отримала від своєї бабусі по договору дарування частини квартири, в якій співвласником також є мати позивачки. У квартирі були зареєстровані бабуся (нині покійна) ОСОБА_4 та дядько позивачки, брат співвласника - відповідач 1, ОСОБА_2 , який у 2024р. знятий власниками з реєстрації. На день подання позову у квартирі ніхто не зареєстрований, але фактично проживають відповідачі - дядько позивачки та двоюрідна її сестра. Відповідач 1 вже більше 30 років безробітний, отримує пенсію за віком, взагалі не сплачує і ніколи не сплачував за користування квартирою та комунальні послуги, не ніс витрати на утримання квартири. Натомість веде антисоціальний і аморальний спосіб життя. Перебуває у шлюбі з ОСОБА_5 , але живе з нею окремо з 2005р. і переїжджати до неї та жити з дружиною та дітьми категорично відмовляється. Позивачка повідомляє, що після отримання по договору дарування частини квартири від покійної бабусі хотіла переїхати та жити там, однак відповідач 1, не маючи права власності, не будучи там зареєстрованим, вже багато років категорично відмовляється пускати і чинить перешкоди в розпорядженні майном, влаштовує сварки, не відкриває двері, погрожує фізичною розправою, про що позивачка та її колишній чоловік неодноразово подавали відповідні заяви до правоохоронних органів. Щоб зайти до квартири позивачка зазначає, що має постійно викликати поліцію. Кожен раз, намагаючись зайти у свою власністю, позивач ризикує своїм здоров`ям і життям, адже погрози відповідача 1 мають цілком реальний характер, ще у 2011р. він був затриманий працівниками поліції з ножем і була спроба ножового нападу. Також він зловживає спиртними

напоями, на фоні цього веде себе неадекватно та агресивно. Для задоволення власних потреб виносить із квартири речі покійної бабусі і покійного дідуся, викрадає особисте майно, украв медалі та ордени свого покійного батька, чоловіка бабусі, які залишились бабусі у спадок у частині спадкової маси. У 2019р. відповідач 1 самовільно заселив до квартири свою старшу доньку ОСОБА_3 з онуком. Відповідач 2 має власне житло, ніде не працює, натомість комунальні витрати зросли ще більше. На пропозиції позивача звільнити квартиру відповідач 2 також реагує агресивно, поліція не може її зобов`язати звільнити квартиру, оскільки вона говорить, що перебуває в гостях у батька. В останній розмові відповідач 2 запропонувала позивачу піти жити до її квартири та платити орендну плату. Позивачка вказує, що не може вплинути на ситуацію, яка склалась, не може змінити замки, не може виселити відповідачів, які систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливими для співвласників та інших користувачів житлого приміщення проживання з ними в одній квартирі. Мати позивача не хоче брати участь у вирішенні ситуації, бо дуже боїться відповідача 1, який є її братом. Протягом всіх років проживання у квартирі відповідачі постійно спричиняють між собою сварки та побиття, неодноразово приїжджала поліція, є судові рішення про притягнення обох до адміністративної відповідальності. Все це чують та спостерігають сусіди, які телефонують позивачу і скаржаться та наполягають вчинити до відповідачів відповідні дії з примусового виселення. У 2021р. старшого сина відповідача 2 забрав її колишній чоловік, проте вже в 2023р. вона народила другу дитину та від нього відмовилась. 16.11.2023р. до Служби у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації надійшло телефонне повідомлення від працівників Голосіївського УП ГУНП у м. Києві про те, що відповідач 2 бажає відмовитись від своєї дитини, після чого було зроблено виїзд за адресою: АДРЕСА_2 . Відповідач 2 повідомила, що не в змозі виховувати та утримувати дитину, попросила помістити дитину в державний заклад. На момент обстеження квартира перебувала в антисанітарійному стані, занедбана, наявний безлад, розкидані речі. 16.02.2023р. за адресою квартири в ході обстеження приладу обліку електроенергії представниками ДТЕК було виявлено самовільне підключення електроустановок до електромережі. На підставі виявленого порушення було складено акт про порушення №220424 від 16.02.2023р. та подано на позивача позов про стягнення заборгованості за не обліковану електричну енергію. Позивачка повідомляє, що їй завдано у зв`язку з цим матеріальної шкоди, оскільки після рішення суду на неї, як на боржника та власника квартири, впав тягар сплатити суму 61 874,34 грн. та судові витрати в сумі 2 481,00 грн. за дії, які позивачка не вчиняла, та за послуги, якими не користувалась. Позивачка просить також врахувати, що це сума за період з 16.08.2022р. по 15.02.2023р., а за період після 15.02.2023р. та на день звернення з даним позовом буде ще нарахування, адже, як повідомляють сусіди, світло у квартирі горить, хоча його відключено, отже, відповідачі знову незаконно підключились. Враховуючи, що заходи досудового врегулювання вичерпані і виявились безрезультатними, враховуючи існуючі обставини даної справи, позивачка вважає, що її права, як власника нерухомого майна, є порушеними відповідачами, а тому підлягають захисту.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 23.09.2025р. відкрито

провадження в даній справі, постановлено розглядати її в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.

За ухвалою суду від 11.05.2026р. закрито підготовче провадження, справу призначеного до судового розгляду по суті.

Відповідачі належним чином повідомлялись про розгляд даної справи, відзиву на позовну заяву не подали, в судові засідання не з`являлись.

На підставі ч. 8 ст. 178 ЦПК України справа розглянула за наявними в ній матеріалами.

Дослідивши матеріали цивільної справи, всебічно, повно та об`єктивно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, що мають істотне значення для правильного вирішення справи по суті та на яких ґрунтується позовні вимоги, оцінивши докази на предмет належності, достовірності та допустимості у їх сукупності, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється порядку іншого судочинства.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Так, позивачка є власником частини квартири за адресою: АДРЕСА_2 , що вбачається з Договору дарування часток квартири від 15.11.2017р., посвідченого державним нотаріусом Дванадцятої київської державної нотаріальної контори Матвієнко Т.В., зареєстровано в реєстрі за №2-300, та Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності.

Інша частка квартири - , належить ОСОБА_6 згідно Свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 26.11.2009р.

Як вбачається з Витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва станом на 19.04.2024р. у вказаній квартирі відсутні зареєстровані особи.

При цьому, як свідчить Витяг з Реєстру територіальної громади м. Києва станом на 20.06.2019р., відповідач 1 був зареєстрований у квартирі з 23.02.1989р.

Відповідачі, які є батьком та донькою (запис акта про народження №1310 від 08.06.1989р., актовий запис про шлюб №460 від 25.04.2014р., за яким змінено прізвище « ОСОБА_7 » на « ОСОБА_8 »), проживають у квартирі без реєстрації в ній. Протилежного суду не наведено з відповідними підтверджуючими доказами.

Позивачка з посиланням на ст.ст. 109, 116, 150, 157 Житлового кодексу України, ст.ст. 317, 319, 321, 386, 391 Цивільного кодексу України просить виселити відповідачів із квартири, як таких, які систематично порушують правила співжиття, що робить неможливим для інших проживання з ними у квартирі, при

цьому, як вказує, попередні заходи запобігання виявилися безрезультатними.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Стаття 34 Закону України «Про основні засади житлової політики» визначає, що держава забезпечує особам належні та рівні умови для захисту права на житло в порядку і спосіб, визначені законом. Власник або користувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на житло відповідно до закону. Захист права на житло здійснюється особами у спосіб, визначений законодавством.

У відповідності до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про основні засади житлової політики» відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України кожна особа має право на житло, захист якого гарантується законодавством, яке відповідає встановленим законодавством вимогам, зокрема щодо споживчої якості житла.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання

«житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти росії»). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства»).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Згідно ст. 9 Житлового кодексу України, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Частиною першою ст. 109 Житлового кодексу України було визначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 33 Закону України «Про основні засади житлової політики» ніхто не може бути виселений із займаного житла або обмежений у праві користування житлом інакше, ніж за рішенням суду та з підстав і в порядку, встановлених законом. Виселення, переселення та відселення осіб з житла приватного житлового фонду здійснюються не інакше, ніж за рішенням суду та з підстав і в порядку, встановлених законом.

Стаття 116 Житлового кодексу України передбачала, що якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи

псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Для застосування правила цієї статті необхідна одночасна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу мають на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.

У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12.04.1985р. «Про деякі питання, що виникли у практиці застосування судами Житлового кодексу України» зазначено, що при вирішенні справ про виселення на підставі ст.116 ЖК осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять

неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або

будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській

поведінці виселення винного може статися і при повторному

порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського

впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема,

заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами,

органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів,

а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців

будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й

іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання

відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого

виселення).

Наявні у справі докази свідчать про те, що упродовж тривалого часу відповідачі систематично порушують правила співжиття, зловживають спиртними напоями, вчиняють сварки, застосовують психологічне і фізичне насилля, не допускають позивача до кватири, власником якої вона є.

Позивачка зверталась до поліції та органів прокуратури з відповідними заявами.

Також, як вбачається, відносно відповідачів неодноразово складались протоколи про вчинення адміністративних правопорушень за ст. 173-2 КУпАП та виносились судові рішення за результатами розгляду цих протоколів, де відповідачів суд визнавав винними.

Окрім того слід відмітити, що позивачка несе матеріальні збитки, у зв`язку з проживанням відповідачів у її квартирі, оскільки вони не сплачують за житлово-комунальні послуги, а весь тягар по сплаті послуг несе вона.

Голосіївським районним судом міста Києва розглядалась справи №752/290/24 за позовом ПрАТ «ДТЕК Київські електромережі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за не обліковану електричну енергію, за яким стягнуто з

ОСОБА_1 вартість не облікованої електричної енергії в сумі 61 874,34 грн. за адресою: АДРЕСА_2 , та судові витрати в розмірі 2 481,00 грн.

Позивачка при цьому вказує, що на даний час, не дивлячись, що електричну енергію за адресою АДРЕСА_2 , відключено, світло у квартирі горить, що є свідченням того, що відповідачі знову самовільно підключились до живлення електрики, що, у свою чергу, є наслідком покладення в подальшому на позивача чергового тягаря за оплату не облікованої електричної енергії.

Заходи запобігання і громадського впливу стосовно відповідачів виявилися цілком безрезультатними.

Добровільно звільнити житло, яке належить позивачу на праві власності, відповідачі не бажають.

У відповідності до ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до ч. 1 ст. 383 Цивільного кодексу України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі ст. 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Верховний Суд у постанові від 25.07.2018р. у справі №628/13030/13 зазначив, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є, із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Враховуючи встановлені обставини в даній справі, а також наведені вище норми законів, Конвенції, практику Європейського суду з прав людини, відповідачі підлягають виселенню із квартири АДРЕСА_1 .

Окрім того слід зазначити, що оцінюючи виселення відповідачів на предмет пропорційності, встановивши, що порушені права позивача - власника житла, гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, суд вважає, що в даному

випадку виселення відповідачів зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки в належній позивачу квартирі проживають особи, які не є членами сім`ї позивача, з якими відсутні будь-які письмові договори з приводу користування житлом, вимоги власника звільнити квартиру відповідачі ігнорують, натомість у власності відповідача 2 перебуває квартира за адресою: АДРЕСА_3 .

Тобто, виселення відповідачів фактично позбавить їх права на житло у спірній квартирі, однак не позбавить їх такого права в цілому.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно із частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України з відповідачів на користь позивача підлягає до стягнення судовий збір у розмірі по 605,60 грн. з кожного.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 19, 141, 258, 259, 354 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про примусове виселення з квартири без надання іншого житлового приміщення задовольнити.

2. Виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

3. Стягнути з ОСОБА_2 605,60 (шістсот п`ять грн. 60 коп.) грн. судового збору.

4. Стягнути з ОСОБА_3 605,60 (шістсот п`ять грн. 60 коп.) грн. судового збору.

5. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

6. Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Відомості про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач 1: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ).

Відповідач 2: ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ).

Суддя Ірина ОЛЬШЕВСЬКА