Вирок від 27 липня 2026 р. у справі №127/22066/26 — Вінницький міський суд Вінницької області

Справа №127/22066/26

Провадження №1-кп/127/566/26

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2026 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,

сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_3 ,

сторони захисту: обвинуваченого ОСОБА_4 ,

інших учасників кримінального провадження: потерпілої ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 05.05.2026 за № 12026020020000280, за обвинуваченням:

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця села Жабокричка Чечельницького району Вінницької області, громадянина України, з вищою освітою, ФОП, розлученого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтею 126-1 Кримінального кодексу України,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_4 спільно проживає з колишньою дружиною – ОСОБА_5 – за адресою: АДРЕСА_1 . Під час спільного проживання ОСОБА_4 умисно та систематично вчиняв психологічне насильство у формі образ лайкою, погроз щодо колишньої дружини ОСОБА_5 , що призвело до її психологічних страждань, погіршення якості її життя.

Зокрема, 10.10.2025 ОСОБА_6 , перебуваючи за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , вчинив психологічне насильство щодо своєї колишньої дружини ОСОБА_5 , а саме висловлювався нецензурними словами, принижував її честь та гідність. У зв`язку з цим були викликані працівники поліції, які припинили такі дії ОСОБА_4 та 03.11.2025 склали відносно ОСОБА_4 протокол про вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП).

19.12.2025 Вінницьким районним судом Вінницької області винесена постанова у справі № 128/4596/25, згідно з якою на ОСОБА_4 накладене адміністративне стягнення за частиною першою статті 173-2 КпАП у виді штрафу в розмірі 20 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що складає 340 грн.

Крім того, 31.12.2025 ОСОБА_4 , перебуваючи за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , вчинив психологічне домашнє насильство щодо своєї колишньої дружини ОСОБА_5 , а саме висловлювався нецензурною лайкою, принижував її честь та гідність, намагався вигнати її із житла. У зв`язку з цим були викликані працівники поліції, якими припинені дії ОСОБА_4 та 13.01.2026 складений протокол відносно нього за частиною третьою статті 173-2 КпАП.

26.02.2026 Вінницьким районним судом Вінницької області винесена постанова у справі № 128/210/26, відповідно до якої на ОСОБА_4 накладене адміністративне стягнення за частиною третьою статті 173-2 КпАП у виді штрафу в розмірі 60 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що складає 1020 грн.

Також 23.03.2026 ОСОБА_4 , перебуваючи за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 вчини психологічне домашнє насильство щодо своєї колишньої дружини ОСОБА_5 , а саме висловлювався нецензурною лайкою, принижував її честь та гідність. У зв`язку з цим були викликані працівники поліції, які припинили дії ОСОБА_4 та 08.04.2026 складений відносно ОСОБА_4 протокол про адміністративне правопорушення за частиною третьою статті 173-2 КпАП.

11.05.2026 Вінницьким районним судом Вінницької області винесена постава у справі № 128/1785/26, згідно з якою на ОСОБА_4 накладене адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 60 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що складає 1020 грн.

Незважаючи на неодноразові притягнення ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності, передбаченої статтею 173-2 КпАП, ОСОБА_4 продовжив вчинення ним домашнього насильства щодо своєї колишньої дружини ОСОБА_5 .

Зокрема, 03.05.2026 ОСОБА_4 , перебуваючи за місцем спільного проживання із ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_1 , почав черговий конфлікт, у ході якого нецензурно лаявся до ОСОБА_5 , ображав та принижував її, підвищував голос та грубо себе поводив із останньою.

Зазначена ситуація є психотравмуючою для ОСОБА_5 , обумовлює накопичення переживань страху за своє життя та здоров`я, тривожного очікування, лякливості, напруги, почуттів приниженої гідності, образи та больових переживань, тобто погіршує соціальне функціонування та якість життя потерпілої, обумовлює формування негативних психоемоційних переживань та змін.

Обвинувачений ОСОБА_4 у судовому засіданні винуватість у вчиненні правопорушення визнав частково та суду пояснив, що він з потерпілою спільно прожив 11 років, 10 з яких нормально.

Після їхнього розлучення у них почали виникати суперечки. Він просив продати спільний будинок, розділити майно і розійтись, однак потерпіла від цього відмовилась. Суперечки у них виникають з приводу майна. У нього виникли великі борги, тому на ґрунті фінансових проблем також виникають суперечки.

Вони продали старий будинок і побудували новий, у якому зараз і проживають. У зв`язку з цим у них виникли великі борги, він справлявся з фінансовим тягарем, а коли йому стало важко, він поділився цим з колишньою дружиною, на що вона повідомила, що то його проблеми, які її не цікавлять.

Усі конфлікти з потерпілою у нього виникають на ґрунті фінансових питань.

Під час частини конфліктів він був тверезий, іноді – напідпитку.

03 травня він викликав поліцію, оскільки потерпіла вчинила сварку, побила його телефон. Він написав у зв`язку з цим відповідну заяву, однак потерпіла здійснила зустрічне звернення.

Наявність конфліктів 10.10.2025, 31.12.2025 та 23.03.2026 підтверджує.

Потерпіла ОСОБА_5 у судовому засіданні пояснила, що обвинувачений – її колишній чоловік. Шлюб вони розірвали у 2025 році, однак продовжують спільно проживати разом, оскільки вони не мають іншого житла. Вони мають спільного сина віком 10 років. Колишній чоловік регулярно вчиняє домашнє насильство – принижує її, чинить тиск, іноді б`є. Обвинувачений до неї постійно лається, виганяє з будинку тощо.

23 березня колишній чоловік її побив, однак вона з цього приводу в лікарню не зверталась.

Після направлення справи до суду в стані сп`яніння обвинувачений проявляє до неї агресію, принижує її та ображає.

Суд відповідно до частини третьої статті 26 КПК на підставі заявлених сторонами кримінального провадження клопотань дослідив й інші докази, зібрані у кримінальному провадженні, а саме:

-копію рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 04.09.2025, відповідно до якого шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , зареєстрований 04.06.2015, актовий запис № 1117, розірваний;

-витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження нерухомого майна щодо суб`єкта, згідно з яким ОСОБА_4 належить домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельної ділянки площею 0,1001 га за тією ж адресою;

-висновок експерта № 388 від 27.05.2026, відповідно до якого ситуація, що досліджується за справою, є психотравмувальною для ОСОБА_5 , сімейна ситуація обумовлює для ОСОБА_5 накопичення переживань страху за своє життя та здоров`я, тривожного очікування, лякливості, напруги, почуттів приниженої гідності, образи та больових переживань, тобто погіршує соціальне функціонування та якість життя потерпілої, обумовлює формування негативних психоемоційних переживань та змін;

-копію постанови Вінницького районного суду Вінницької області від 19.12.2025 (справа № 128/4596/25), згідно з якою на ОСОБА_4 накладене адміністративне стягнення, передбачене частиною першою статті 173-2 КпАП, у виді штрафу в розмірі 20 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що складає 340 грн;

-копію постанови Вінницького районного суду Вінницької області від 26.02.2026 (справа № 128/210/26), відповідно до якої на ОСОБА_4 накладене адміністративне стягнення, передбачене частиною третьою статті 173-2 КпАП, у виді штрафу в розмірі 60 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що складає 1020 грн;

-копію постанови Вінницького районного суду Вінницької області від 11.05.2026 (справа № 128/1785/26), згідно з якою на ОСОБА_4 накладене адміністративне стягнення, передбачене частиною третьою статті 173-2 КпАП, у виді штрафу в розмірі 60 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що складає 1020 грн.

Аналізуючи показання обвинуваченого, потерпілого, надані стороною обвинувачення докази, суд дійшов до такого висновку.

Згідно з визначенням, наданому в пункті 3 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (далі – Закон № 2229-VIII), домашнє насильство - діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Відповідно до визначення, наданого у пункті 4 частини першої статті 1 Закону № 2229-VIII, економічне насильство - форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру.

Зі змісту пункту 14 частини першої статті 1 Закону № 2229-VIII випливає, що психологічне насильство - форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи.

Також пунктом 17 частини першої статті 1 Закону № 2229-VIII надане визначення фізичного насильства, яким є форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 3 Закону № 2229-VIII дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству незалежно від факту спільного проживання поширюється, зокрема, на колишнє подружжя.

У постанові від 21.12.2021 (справа № 236/2450/20) Верховний Суд (далі – ВС) зауважив, що відповідно до диспозиції статті 126-1 КК домашнім насильством є систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства. Таким чином, обов`язковою ознакою цього складу злочину є систематичність вчинення насильства, тобто повторюваність його епізодів протягом певного часу.

ВС додатково зауважив, що на стороні обвинувачення лежить обов`язок довести цю складову злочину, для чого вона може надати відповідні докази систематичності домашнього насильства, утому числі, але не виключно, підтвердження притягнення особи до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого статтею 173-2 КпАП.

Як зазначив ВС, таким чином, будь-які попередні епізоди домашнього насильства входять до предмету доказування обвинувачення за статтею 126-1 КК і докази, що стосуються цих епізодів, є належними, оскільки стосуються обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

Крім того, ВС зауважив, що враховуючи характер злочину, передбаченого статтею 126-1 КК, який за визначенням включає ознаку систематичності і повторюваності, окремі епізоди такого насильства можуть не утворювати окремого злочину, а становлять продовження домашнього насильства у значенні статті 126-1 КК. В такому випадку нові епізоди такого насильства під час триваючого розслідування цього злочину не обов`язково вимагають внесення нового запису до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі – ЄРДР).

У постанові від 28.02.2023 (справа № 725/4683/20) ВС зазначив, що домашнє насильство майже ніколи не становить собою окремий епізод, а зазвичай охоплює кумулятивне та взаємопов`язане фізичне, психологічне, сексуальне, емоційне, вербальне та фінансове насильство щодо близького члена сім`ї чи партнера, наслідки якого виходять за межі обставин окремого епізоду. Повторення послідовних епізодів насильства в особистих стосунках становить собою особливий контекст і динаміку домашнього насильства. Воно становить собою триваюче правопорушення, що характеризується продовжуваним зразком поведінки, в якому кожен окремий інцидент є цеглиною більш загального зразку поведінки.

Для доведення систематичності домашнього насильства, як зазначив ВС, важливими є сам факт і обставини вчинення окремих його епізодів. Правові наслідки, які настали чи не настали для кривдника за цими окремими епізодами, а також час, коли такі наслідки настали, не є обставинами, які можуть впливати на доведеність цих епізодів.

Мета адміністративного покарання і інших адміністративних заходів держави, як зауважив ВС, полягає в негайному реагуванні на окремий випадок домашнього насильства, який сам по собі не становить кримінального правопорушення, з метою своєчасно та ефективно запобігти подальшій ескалації насильства та захистити жертву.

ВС додатково зазначив, що домашнє насильство може доводитися будь-якими доказами, допустимими у кримінальному провадженні, і закон не містить вимоги доведення його спеціально визначеними засобами доказування. Серед іншого, суд може прийняти до уваги адміністративні протоколи поліції, обмежувальні приписи, рішення суду в справі про адміністративне правопорушення, які оцінюються ним у сукупності з іншими доказами, наданими сторонами.

Крім того, у зазначеному судовому рішенні ВС звернув увагу на те, що апеляційний суд мав прийняти до уваги ті епізоди, за якими засуджений згодом був притягнутий до адміністративної відповідальності, коли робив висновок про доведеність чи недоведеність систематичності домашнього насильства. Однак апеляційний суд не взяв до уваги докази, що прямо стосуються предмету доказування у даній справі, керуючись міркуваннями, що не ґрунтуються на вимогах КПК.

Також у згаданій постанові ВС зауважив, що відповідно до пункту (b) статті 3 Стамбульської конвенції акти психологічного або економічного насильства між колишніми подружжями також охоплюються поняттям домашнього насильства. Пункт 14 статті 1 Закону № 2229-VIII до психологічного домашнього насильства включаються також діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи.

У постанові від 16.03.2023 (справа № 127/813/21) ВС зазначив, що статтею 126-1 КК передбачено кримінальну відповідальність за вчинення домашнього насильства, тобто умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров`я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи.

Об`єктивну сторону зазначеного кримінального правопорушення складають діяння, що виражаються в систематичному насильстві в формах фізичного, психологічного та економічного насильства.

Словосполучення «систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства» описує діяння. Закінченим кримінальне правопорушення вважається з моменту вчинення хоча б однієї із трьох форм насильства (фізичного, психологічного чи економічного) втретє, у результаті чого настав хоча б один із вказаних в законі наслідків. При цьому не має значення, чи було відображено в адміністративному протоколі поліції, в обмежувальному приписі чи в іншому документі факт перших двох актів насильства. Факт документування має значення для доказування систематичності, але не більше ніж інші передбачені законом докази. Шкода фізичному або психологічному здоров`ю потерпілої особи, передбачена статтею 173-2 КпАП, саме з метою відмежування від шкоди, визначеної статтею 126-1 КК, не охоплюється поняттям «фізичні або психологічні страждання, втрата працездатності, емоційна залежність, погіршення якості життя потерпілої особи».

При цьому суд вважає за доцільне зауважити, що у постанові від 14.06.2022 (справа № 585/3184/20) ВС звернув увагу на те, що стаття 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) гарантує, що нікого не може бути вдруге притягнуто до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави.

При цьому Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) у справі «Ігор Тарасов проти України» зазначив, що статтю 4 Протоколу 7 слід розуміти як заборону кримінального переслідування або судового розгляду у справі щодо другого «правопорушення», якщо вони витікають з ідентичних, або по суті одних і тих самих фактів (одне й те саме місце, однин і той самий час, та сама поведінка особи). Високий Суд констатував порушення статті 4 Протоколу 7 у зв`язку з притягненням особи до кримінальної відповідальності після накладення на неї адміністративного стягнення фактично за те саме діяння.

Водночас у справі «А та Б проти Норвегії» ЄСПЛ зауважив, що держави повинні мати можливість законно обрати додаткові юридичні заходи у відповідь насоціально небезпечну поведінку особи за допомогою різних процедур, що утворюють єдине ціле, для вирішення різних аспектів соціальної проблеми, яка виникла, за умови, що застосовані заходи в сукупності не являють собою надмірного тягаря для такої особи. У зазначеній справі Високий Суд не знайшов порушень статті 4 Протоколу № 7, оскільки застосування подвійних видів штрафів до заявників здійснювалося належним чином, передбачалось у рамках однієї з процедур, які були тісно пов`язаними між собою за своєю суттю та в часі. Як зазначено у вказаному рішенні, стаття 4 Протоколу № 7 не виключає проведення подвійного провадження (у рамках кримінального та адміністративного права) уразі виконання певних умов. Зокрема, для того, щоб не відбулося забороненого подвійного засудження чи покарання, провадження мають бути об`єднані на комплексній основі та утворювати єдине ціле. Наведене означає не тільки те, що мета й засоби, які використовуються для її досягнення, мають доповнювати одне одного за своєю суттю і бути пов`язані в часі, але й те, що можливі наслідки такого правового реагування на відповідну поведінку повинні бути пропорційними та передбачуваними для осіб, яких вони стосуються.

Статтею 126-1 КК передбачено кримінальну відповідальність за вчинення домашнього насильства, тобто умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров`я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи.

Ознакою об`єктивної сторони зазначеного кримінального правопорушення є систематичність фізичного, психологічного та економічного насильства, застосовуваного до подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах.

Сама ж систематичність характеризується як кількісним критерієм (багаторазовість періодично здійснюваних дій), так і якісним, яким є взаємозв`язок, внутрішня єдність, що утворює наполегливу протиправну поведінку винуватої особи стосовно певного потерпілого чи потерпілих.

За вчинення одиничних діянь, які мають ознаки домашнього насильства, насильства за ознакою статі, невиконання термінового заборонного припису або неповідомлення про місце свого тимчасового перебування, винувата особа може бути притягнута до відповідальності за статтею 173-2 КпАП. Іншими словами адміністративним проступком, відповідальність за який наступає за статтею 173-2 КпАП, може визнаватися вчинення домашнього насильства, яке не є тривалим чи систематичним.

Натомість систематичність як ознака кримінально-караного діяння означає повторюваність тотожних чи схожих дій чи бездіяльності, кожне з яких само по собі може створювати враження незначного, але їх вчинення у своїй сукупності досягають того рівня якості, коли у цілому діяння набувають ознак кримінального правопорушення, призводячи до наслідків, визначених диспозицією статтею 126-1 КК (фізичні або психологічні страждання, розлади здоров`я, втрата працездатності, емоційна залежність або погіршення якості життя).

Тобто для кваліфікації дій винуватої особи важливо, що насильницькі дії вчиняються систематично, а систему може становити як неодноразово застосована одна із трьох форм насильства, зазначена у статті 126-1 КК, так і різна варіативність поєднання як фізичного, так і психологічного та економічного насильства щодо однієї і тієї самої потерпілої особи чи осіб.

При цьому кількісний критерій систематичності як ознака домашнього насильства полягає в учиненні трьох і більше актів насильства, про що раніше зазначав ВС (справа №583/3295/19).

Ця ознака кримінального правопорушення поряд з іншими, визначеними ч. 1 ст. 91 КПК, підлягає доказуванню в установленому законом порядку.

Згідно з частиною другою статті 92 КПК обов`язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, на потерпілого.

Разом з цим статтею 84 КПК визначено, що доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Норми кримінального процесуального законодавства не передбачають необхідності доведення факту домашнього насильства якимось певним видом доказів. Діяння та наслідки, зазначені у статті 126-1 КК, підлягають доказуванню і оцінці, виходячи з положень статей 84, 92, 94 КПК.

Тобто факт документування домашнього насильства має значення для доказування систематичності, але не більше ніж інші передбачені законом докази, тому не має значення, чи було відображено в адміністративному протоколі поліції, в обмежувальному приписі чи в іншому документі факти актів насильства. Відповідно систематичність домашнього насильства, яке наполегливо продовжує вчиняти винувата особа, утому числі, але не виключно, може бути підтверджена попереднім притягненням її до адміністративної відповідальності не менше двох разів за вчинення правопорушення, передбаченого статтею 173-2 КпАП.

За таких обставин те, що особу раніше притягували до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 173-2 КпАП, не виключає наявності в її діях складу кримінального правопорушення, якщо вона продовжує вчиняти домашнє насильство, кількість епізодів яких загалом не менше трьох і ці систематичні дії потягли наслідки, визначені статтею 126-1 КК.

Тобто попереднє притягнення особи до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства за умови подальшої повторюваності вчинення протиправних дій щодо певної потерпілої особи чи осіб і настання конкретних наслідків, які визначені законодавцем як більш тяжкі, ніж ті, що зазначені в законодавстві України про адміністративні правопорушення, не свідчить про подвійне притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, а підтверджує систематичність дій винуватої особи.

Відповідно обов`язковою ознакою об`єктивної сторони кримінального правопорушення, передбаченого статтею 126-1 КК, є також наслідки у вигляді фізичних або психологічних страждань, розладів здоров`я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи.

При цьому шкода фізичному або психологічному здоров`ю потерпілої особи, яка могла бути чи завдана потерпілій особі, передбачена як наслідок адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 173-2 КпАП, не охоплюється поняттям «фізичні або психологічні страждання, втрата працездатності, емоційна залежність, погіршення якості життя потерпілої особи», що є наслідком кримінально-караних діянь, визначених статтею 126-1 КК, на чому також раніше наголошував ВС (справа №583/3295/19).

Аналогічні висновки ВС були викладені у постанові від 13.02.2025 (справа № 491/1073/22), 28.05.2024 (справа № 522/2378/22), 21.05.2025 (справа № 161/16879/23).

Як суд зазначив вище, на підтвердження винуватості ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому діяння прокурором надані суду письмові матеріали, зміст яких судом наведений вище. З-поміж наданих прокурором матеріалів наявна копія рішення суду від 04.09.2025. Суд враховує, що надана суду копія цього рішення не містить відміток про набрання ним законної сили. Разом з тим, у своїх показаннях як обвинувачений, так і потерпіла підтвердили факт розірвання шлюбу, укладеного між ними. Тому суд вважає, що в судовому засіданні був підтверджений факт розірвання шлюбу між обвинуваченим та потерпілою. При цьому суд вважає встановленим і ту обставину, що обвинувачений та потерпіла після розірвання шлюбу продовжили спільно проживати у будинку АДРЕСА_1 .

На підтвердження винуватості ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому діяння прокурором надані копії постанов про притягнення останнього до адміністративної відповідальності за фактом вчинення домашнього насильства, а також висновок відповідної судової експертизи щодо оцінки наслідків такого насильства для потерпілої. Вище суд навів висновки ВС щодо можливості врахування судових рішень у справах про адміністративне правопорушення в кримінальному провадженні та відсутності у зв`язку з цим ознак подвійного притягнення до юридичної відповідальності.

Обвинувачений обставини, викладені у пред`явленому йому обвинуваченні, не заперечував, мотивуючи факт вчинення інкримінованого діяння наявністю фінансових непорозумінь з колишньою дружиною. Суд, враховуючи наведені вище приписи Закону № 2229-VIII, висновки ВС, вважає, що наявність зазначених фінансових непорозумінь не виправдовує факту вчинення домашнього насильства. За результатами проведеної у кримінальному провадженні судової експертизи підтверджений факт негативного психотравмувального впливу зазначеного насильства на стан потерпілої.

Отже, аналізуючи показання обвинуваченого та потерпілої, надані суду докази у ї сукупності, суд вважає, що за результатами судового розгляду був підтверджений факт систематичного вчинення обвинуваченим домашнього насильства у формі психологічного насильства щодо його колишньої дружини, з якою обвинувачений після розірвання шлюбу продовжував спільно проживати.

Саме тому, на переконання суду, діяння обвинуваченого ОСОБА_4 за наведеними фактами охоплюється складом кримінального правопорушення, передбаченого статтею 126-1 КК, за ознаками домашнього насильства, тобто умисного систематичного вчинення психологічного насильства щодо особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних відносинах, що призводить до психологічних страждань, погіршення якості життя потерпілої особи.

Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд бере до уваги роз`яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого – особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.

У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання – конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».

Термін «явно несправедливе покарання» означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).

Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Щире каяття – це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.

Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.

Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).

Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, – тобто, або «з`явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.

У постанові від 27.05.2026 (справа № 214/2983/24) ВС зауважив, що призначення покарання з урахуванням положень частини першої статті 69-1 КК може бути здійснене лише за наявності щонайменше однієї обставини, передбаченої пунктом 1 (з`явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину) та пунктом 2 (добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди) частини першої статті 66 КК, а також при визнанні обвинуваченим своєї вини та відсутності обставин, що обтяжують покарання. Відсутність хоча б однієї із зазначених складових виключає застосування частини першої статті 69-1 КК.

Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.

У ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що ОСОБА_4 вчинив умисний тяжкий злочин, винуватість у вчинені якого визнав, надавши суду чіткі та послідовні показання, при цьому у вчиненому розкаявся. Крім того, суд враховує, що ОСОБА_4 на обліках у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває. Згідно з наданими суду матеріалами раніше до кримінальної відповідальності притягнутий не був. Зі змісту наданої суду характеристики випливає, що скарги на поведінку обвинуваченого від мешканців округу не надходили.

Обставиною, що пом`якшує покарання обвинуваченого, є щире каяття.

Обставини, що обтяжують його покарання, не встановлені.

Санкцією закону про кримінальну відповідальність передбачені альтернативні види покарань за вчинення інкримінованого обвинуваченому діяння, зокрема, громадські роботи, пробаційний нагляд, обмеженням волі або позбавленням волі.

Згідно з частиною першою статті 56 КК громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.

Зі змісту частини третьої статті 56 КК випливає, що громадські роботи не призначаються особам, визнаним особами з інвалідністю першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

Відповідно до частини першої статті 59-1 КК покарання у виді пробаційного нагляду полягає в обмеженні прав і свобод засудженого, визначених законом і встановлених вироком суду, із застосуванням наглядових та соціально-виховних заходів без ізоляції від суспільства.

Зі змісту частини п`ятої статті 59-1 КК випливає, що пробаційний нагляд не призначається особам, які під час відбування цього виду покарання вчинили кримінальне правопорушення.

Згідно з частиною першою статті 61 КК покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов`язковим залученням засудженого до праці.

Зі змісту частини третьої статті 61 КК випливає, що обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до осіб з інвалідністю першої і другої групи.

Відповідно до частини першої статті 63 КК покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу.

Як суд зазначив вище, частиною другою статті 65 КК встановлена презумпція призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення. Необхідність у призначенні обвинуваченому кримінального покарання у виді обмеження волі та позбавлення волі в судовому засіданні доведена не була. З наданих суду матеріалів суд позбавлений можливості перевірити наявність чи відсутність застережень щодо призначення кримінального покарання у виді громадських робіт, визначених частиною третьою статті 56 КК. Натомість застереження, визначені частиною п`ятою статті 59-1 КК, судом не встановлені.

Отже, з урахуванням наведеного, конкретних обставин справи, особи обвинуваченого, його негативного ставлення до вчиненого, обставин, які пом`якшують його покарання та відсутність обставин, які його обтяжують, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого і попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді пробаційного нагляду.

Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.

Санкція статті 126-1 КК передбачає покарання у виді пробаційного нагляду на строк до п`яти років

Відповідно до частини четвертої статті 59-1 КК пробаційний нагляд призначається на строк від одного до п`яти років.

Як вже суд зазначив вище, в судовому засіданні встановлена наявність однієї обставини, пом`якшує покарання обвинуваченого (щире каяття). Суд вважає, що конкретні обставини справи не свідчать про те, що призначення обвинуваченому покарання в межах санкції кримінального закону буде явно несправедливим. Крім того, встановлені обставини, що пом`якшують покарання обвинуваченого жодним чином не впливають на суспільну небезпечність вчиненого ним діяння та, відповідно, не знижують ступінь тяжкості інкримінованого йому кримінального правопорушення. Разом з тим, як вже суд зазначив вище, ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) вказав, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання.

В ході судового розгляду кримінального провадження не доведено, що призначення обвинуваченому менш суворого покарання ніж пробаційний нагляд на максимально дозволений санкцією кримінального закону строк не здатне забезпечити досягнення мети кримінального покарання. Тому суд вважає, що правові підстави для призначення обвинуваченому максимально дозволеного строку кримінального покарання у виді пробаційного нагляду відсутні. При цьому, зважаючи на встановлені в судовому засіданні обставини, суд вважає за можливе призначити обвинуваченому мінімально допустимий строк кримінального покарання, визначений санкцією кримінального закону.

Частиною другою статті 59-1 КК визначено, що суд покладає на засудженого до пробаційного нагляду такі обов`язки: 1) періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; 2) повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну свого місця проживання, роботи або навчання; 3) не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації. Ця норма закону про кримінальну відповідальність є імперативною, тому зазначені обов`язки мають бути покладені на обвинуваченого.

Частиною третьою статті 59-1 КК визначено, що суд може покласти на засудженого до пробаційного нагляду обов`язки: 1) використовувати електронний засіб контролю і нагляду та проживати за вказаною у рішенні суду адресою; 2) дотримуватися встановлених судом вимог щодо вчинення певних дій, обмеження спілкування, пересування та проведення дозвілля; 3) працевлаштуватися або за направленням уповноваженого органу з питань пробації звернутися до органів державної служби зайнятості для реєстрації як безробітного та працевлаштуватися, якщо йому буде запропоновано посаду (роботу); 4) виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою; 5) пройти курс лікування від наркотичної, алкогольної залежності, розладів психіки та поведінки внаслідок вживання психоактивних речовин або захворювання, що становить небезпеку для здоров`я інших осіб. Ця норма є диспозитивною і уповноважує, а не зобов`язує суд покласти на обвинуваченого зазначені обов`язки. Тому суд вважає за доцільне з метою реалізації завдань, визначених статтями 50, 65 КК, покласти на обвинуваченого обов`язки, визначені пунктом 4 частини третьої статті 59-1 КК.

Відповідно до частини першої статті 91-1 КК в інтересах потерпілого від злочину, пов`язаного з домашнім насильством, одночасно з призначенням покарання, не пов`язаного з позбавленням волі, або звільненням з підстав, передбачених цим Кодексом, від кримінальної відповідальності чи покарання, суд може застосувати до особи, яка вчинила домашнє насильство, один або декілька обмежувальних заходів, відповідно до якого (яких) на засудженого можуть бути покладені такі обов`язки: 1) заборона перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства; 2) обмеження спілкування з дитиною у разі, якщо домашнє насильство вчинено стосовно дитини або у її присутності; 3) заборона наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від домашнього насильства, може постійно чи тимчасово проживати, тимчасово чи систематично перебувати у зв`язку з роботою, навчанням, лікуванням чи з інших причин; 4) заборона листування, телефонних переговорів з особою, яка постраждала від домашнього насильства, інших контактів через засоби зв`язку чи електронних комунікацій особисто або через третіх осіб; 5) направлення для проходження програми для кривдників.

Наведена норма також є диспозитивною. Вирішуючи ж питання щодо наявності правових підстав для покладення на обвинуваченого додаткових обов`язків, визначених частиною першою статті 91-1 КК, суд враховує таке.

З наданих суду матеріалів випливає, що обвинуваченому належить частина домоволодіння, де проживає обвинувачений. Відомості про інших співвласників зазначеного домоволодіння суду не надані. Разом з тим, як обвинувачений, так і потерпіла в судовому засіданні зауважували, що ні обвинувачений, ні потерпіла іншого житла не мають. Тому покладення на обвинуваченого обов`язку, визначеного пунктами 1, 3 частини першої статті 91-1 КК позбавлене будь-якого сенсу. Натомість суд вважає за доцільне з метою попередження вчинення обвинуваченим домашнього насильства щодо потерпілої покласти на нього обов`язки, визначені пунктами 4, 5 частини першої статті 91-1 КК.

Згідно з частиною третьою статті 91-1 КК заходи, передбачені частиною першою цієї статті, можуть застосовуватися на строк від одного до трьох місяців і за потреби можуть бути продовжені на визначений судом строк, але не більше як на 12 місяців. Тому суд вважає за доцільне встановити строк заходів, передбачених пунктами 4, 5 частини першої статті 91-1 КК саме строком 3 місяці.

Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема, початок строку відбування покарання.

Відповідно до частини другої статті 49-1 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК), якою регламентований порядок виконання покарання у виді пробаційного нагляду, судове рішення виконується не пізніше десятиденного строку з дня набрання ним законної сили або звернення його до виконання.

Разом з тим, частиною першою статті 49-2 КІК визначено, що строк покарання у виді пробаційного нагляду обчислюється з дня постановки засудженого на облік уповноваженим органом з питань пробації.

Отже, строк відбування покарання у виді пробаційного нагляду слід рахувати з дня постановки засудженого на облік уповноваженим органом з питань пробації.

Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд

УХВАЛИВ:

Визнати ОСОБА_4 винним у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого статтею 126-1 Кримінального кодексу України, та призначити покарання у виді 1 (одного) року пробаційного нагляду.

Відповідно до пунктів 1-3 частини другої пункту 4 частини третьої статті 59-1 Кримінального кодексу України покласти на ОСОБА_4 обов`язки періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну свого місця проживання, роботи або навчання; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації; виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 91-1 Кримінального кодексу України застосувати до ОСОБА_4 обмежувальні заходи у виді заборони листування, телефонних переговорів з особою, яка постраждала від домашнього насильства, інших контактів через засоби зв`язку чи електронних комунікацій особисто або через третіх осіб строком 3 (три) місяці.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 91-1 Кримінального кодексу України зобов`язати ОСОБА_4 пройти програму для кривдників згідно з приписами Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» строком 3 (три) місяці.

Строк відбування покарання рахувати дня постановки засудженого на облік уповноваженим органом з питань пробації.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.

Суддя: