Рішення від 28 липня 2026 р. у справі №625/120/26 — Коломацький районний суд Харківської області

625/120/26

Провадження № 2/625/104/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" липня 2026 р. с. Різуненкове

Коломацький районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Лосєва Д.К.,

за участі секретаря судового засідання Рахімової О.Б.,

розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в залі суду в селі Різуненкове Богодухівського району Харківської області цивільну справу за позовом представника позивача адвоката Ільїна Я.С., діючого від імені та в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 через свого представника Ільїна Я.С. через підсистему «Електронний суд» звернулася до суду із позовною заявою до ОСОБА_2 , в якій просила поділити між сторонами спільне майно, а саме: житловий будинок загальною площею 43,5 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування заявлених вимог позивачка зазначила, що їх спільна з відповідачем донька ОСОБА_3 навчається у Полтавському національному педагогічному університеті на денній формі навчання, водночас батько дитини ОСОБА_4 матеріальної допомоги на утримання своєї дитини не надає.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі до 18 березня 2025 року. Під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, сторонами придбано майно - житловий будинок загальною площею 43,5 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 .

Право власності на вказане майно зареєстровано за відповідачем. Оскільки право власності на майно набуто в період шлюбу сторін, але право власності зареєстровано в цілому за колишнім чоловіком - відповідачем, то вказане майно є об`єктом спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу. Між сторонами не досягнуто згоди про поділ спільного майна подружжя, а тому позивачка змушена звернутися до суду з цим позовом за захистом своїх прав.

Відповідною ухвалою, постановленою суддею Коломацького районного суду Харківської області 04 травня 2026 року, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження за вказаним вище позовом і справу призначено до розгляду у судовому засіданні.

Будь-які процесуальні дії, як то забезпечення доказів, вжиття заходів забезпечення позову, зупинення і поновлення провадження тощо, не вчинялися.

В підготовче судове засідання представник позивача та сама позивачка не з`явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлялись належним чином (а.с.120-121, 123-124), при цьому представником позивача адвокатом Ільїним Я.С. до суду подано заяву, в якій останній повідомив про підтримання ним заявлених вимог та просив суд провести розгляд справи за його відсутності, а також за відсутності позивачки.

Відповідач ОСОБА_2 в підготовче судове засідання також не з`явився, подавши до суду заяву за вх. №1249/01-51/26 від 01 липня 2026 року (а.с. 118), в якій просив суд розгляд справи провести за його відсутності, а також повідомив про визнання ним позову.

Частиною 3 статті 211 ЦПК України передбачено право учасника справи заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Враховуючи, що сторони до суду не з`явилися, надавши згоду на розгляд справи у судовому засіданні за їх відсутності, при цьому відповідач визнав позовні вимоги, а позивач наполіг на їх задоволенні, суд вважає за можливе розглянути справу у судовому засіданні без участі сторін та без фіксування судового засідання звукозаписувальним технічним засобом на підставі ч.2 ст.247 ЦПК України.

При цьому суд розглядає справу у загальному порядку, оскільки підстави для заочного розгляду справи відсутні.

Дослідивши зміст позовної заяви із додатками, а також інших матеріалів справи, включаючи і зміст заяви відповідача про визнання позову суд дійшов такого висновку.

Так, положеннями ст. 189 ЦПК України визначено, що завданнями підготовчого провадження є: остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; з`ясування заперечень проти позовних вимог; визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; вирішення відводів; визначення порядку розгляду справи; вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.

Статтею 4 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із частиною першою статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Предмет позову - це матеріальний зміст позовних вимог, що має свій прояв у матеріально-правовій заінтересованості позивача.

Підстава позову - це ті обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і які обґрунтовуються поданими при подачі заяви чи у судовому процесі доказами.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 49 ЦПК України відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу.

Відповідно до ч.4 ст. 200 ЦПК України ухвалення у підготовчому засіданні судового рішення у разі відмови від позову, визнання позову, укладення мирової угоди проводиться в порядку, встановленому статями 206 та 207 цього Кодексу.

Частиною 3 статті 200 ЦПК України визначено, що у разі визнання позову відповідачем за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення.

Відповідно до частин першої, другої статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Пленум Верхового Суду України у п. 24 постанови від 12 червня 1999 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз`яснив, що у разі визнання відповідачем позову, яке має бути безумовним, і якщо таке визнання не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (не відповідача), суд ухвалює рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині рішення посиланням на визнання позову без з`ясування і дослідження інших обставин справи.

Визнання позову відповідачем - це одностороннє вільне волевиявлення відповідача, спрямоване на припинення спору з позивачем. Право відповідача на визнання позову повністю або частково є виявом принципів диспозитивності і змагальності.

Так, частиною 1 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

22 червня 2013 року між ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 дошлюбне прізвище якої « ОСОБА_5 » укладено шлюб, що підтверджується актовим записом про шлюб №9, сформованого за запитом ОСОБА_1 на цифрові копії документів від 26 березня 2026 року, ідентифікатор запиту - 00103069545 а.с. 8).

Згідно рішення Коломацького районного суду Харківської області, ухваленого 18 березня 2025 року у справі №625/37/25 шлюб, укладений 22 червня 2013 року між ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Коломацького районного управління юстиції у Харківській області, актовий запис №09, розірвано. Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишено прізвище « ОСОБА_7 » (а.с. 16-19).

Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на житловий будинок загальною площею 43,5 кв.м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 державним реєстратором Назарько Н.С. 26 серпня 2015 року проведено державну реєстрацію права власності (номер запису про право власності – 10920631, реєстраційний номер – 220790563232) за ОСОБА_2 , розмір частки 1/1, підстава виникнення права власності – договір купівлі-продажу, серія та номер 490, виданий 26 серпня 2015 року Коломацькою державною нотаріальною конторою, що підтверджується офіційним витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованого 26 березня 2026 року (а.с. 10-11).

Правовідносини щодо поділу майна подружжя регулюються нормами Сімейного кодексу України.

Вирішуючи по суті даний спір, суд виходить з того, що основними засадами (принципами) цивільного законодавства, зокрема є: верховенство права, змагальність сторін, диспозитивність, розумність строків розгляду справи судом та неприпустимість зловживання процесуальними правами (ч. 3 ст.2 ЦПК України).

У відповідності з ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

Такий правовий висновок викладений і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

На противагу цьому, слід зазначити, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи положення ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Як вбачається із правової позицій викладеній у постанові Верховного Суду від 24.01.2020 року у справі № 61-36178св18, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 16.12.2015 року у справі № 6-2641цс15, норми Сімейного кодексу України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Тобто, статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Згідно ч. 2 ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч.1 ст. 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно ст. 163 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною 1 ст. 69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Статтею 71 СК України встановлено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

У відповідності до абзацу 1 п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 р. № 11 сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися «обставинами, що мають істотне значення», якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Зі змісту п.п. 23, 24 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України, вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Також п. 30 цієї ж постанови, передбачено рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК України.

При цьому, суд враховує правові позиції ВСУ з аналогічних спорів, в яких ВСУ роз`яснює, що у процесі розгляду спорів про поділ майна подружжя необхідно враховувати такі обставини: час придбання майна; кошти, за які таке майно було придбано (джерело придбання); мета придбання майна, яка дозволяє визначити правовий статус сумісної власності подружжя.

При цьому, суд підкреслює, що тільки у випадку, якщо придбання майна відповідало зазначеним критеріям, таке майно може бути визнане спільно нажитим і підлягає розподілу між подружжям на підставі ст. 60 СК України.

Отже, згідно приписів законодавства, яке застосовується до правовідносин між сторонами, а також враховуючи встановлені судом обставини, суд доходить висновку, що оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 придбали спірне майно під час шлюбу, то вони є співвласниками, а тому позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

При цьому, відповідачем не спростовано належними та допустимими доказами презумпцію спільності права власності сторін на майно, яке набуте ними в період шлюбу, позовні вимоги відповідач визнав в повному обсязі.

Суд приймає до уваги, що визнання позову відповідачем не суперечить закону, не порушує права та законні інтереси інших осіб.

Таким чином, суд вважає, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі.

Також, вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат по справі суд вважає за доцільне зазначити наступне.

Так, за правилами, визначеними ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Водночас згідно ч. 1 ст. 142 ЦПК України у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

З огляду на вищевказані вимоги, взявши до уваги ту обставину, що відповідач до початку розгляду справи по суті подав до суду заяву про визнання ним позову, суд вважає за необхідне повернути позивачу із державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого ним при поданні позову, а іншу частину судового збору в розмірі 50 відсотків його суми слід стягнути із відповідача на користь позивача.

Керуючись ст. ст. 4, 10 - 13, 76 - 81, 141, 142, 200, 206, 263 - 265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позов представника позивача адвоката Ільїна Я.С., діючого від імені та в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задовольнити.

Поділити між ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 та ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 спільну сумісну власність – житловий будинок загальною площею 43,5 кв.м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , визначивши частки: за ОСОБА_1 – , за ОСОБА_2 – , з урахуванням положень статті 70 Сімейного кодексу України.

Визнати за ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 право власності на частку житлового будинку загальною площею 43,5 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Скасувати запис №10920631 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на 1/1 частку житлового будинку загальною площею 43,5 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Повернути ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 із державного бюджету 703 (сімсот три) гривні 81 (вісімдесят одна) копійка, що складає 50 відсотків суми судового збору, сплаченого нею 14 квітня 2026 року згідно квитанції про сплату за №BBFQ2-94TE.

Стягнути із ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , на користь ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , витрати зі сплати судового збору в розмірі 703 (сімсот три) гривні 81 (вісімдесят одна) копійка.

Рішення може бути оскаржене до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення або з дня складення повного судового рішення у разі оголошення вступної та резолютивної частини рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: Д.К. Лосєв