Окрема думка від 23 червня 2026 р. у справі №592/12916/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ОКРЕМА ДУМКА

судді Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду Ситнік О. М.

щодо постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2026 року в справі № 592/12916/25 (провадження № 61-3245св26)

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Приватного акціонерного товариства «Страхова група «ТАС» про відшкодування майнової, моральної шкоди, втраченого заробітку

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 14 листопада 2025 року в складі судді Шияновської Т. В. та постанову Сумського апеляційного суду від 14 лютого 2026 року в складі колегії суддів Петен Я. Л., Собини О. І., Замченко А. О.

У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Приватного акціонерного товариства «Страхова група «ТАС» (далі - ПрАТ «СГ «ТАС»), у якому просила: стягнути з ПрАТ «СГ «ТАС» страхове відшкодування моральної шкоди у розмірі 8 456,14 грн; стягнути з ОСОБА_2 :

відшкодування моральної шкоди у розмірі 591 543,86 грн; відшкодування майнової шкоди у вигляді витрат, пов`язаних із доставкою, розміщенням, утриманням, діагностикою, лікуванням та реабілітацією потерпілого в закладах охорони здоров`я, медичним доглядом, лікуванням у домашніх умовах та придбанням лікарських засобів за грудень 2024 року та березень-липень 2025 року в сумі 371 986,28 грн; відшкодування втраченої додаткової винагороди з розрахунку до 10 000,00 грн на місяць за період з 15 квітня 2024 року до 18 травня 2025 року в сумі 131 139,83 грн; відшкодування втраченої додаткової винагороди з розрахунку 30 000,00 грн на місяць за період з 19 травня 2025 року до 31 серпня 2025 року в сумі 102 580,00 грн; відшкодування втраченого середнього заробітку за період з 05 квітня 2025 року до 31 серпня 2025 року в сумі 159 495,00 грн.

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що 12 квітня 2024 року близько 08 год 05 хв у м. Суми на вул. Ковпака поблизу будинку № 59/4 сталася дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля «MERCEDES-BENZ 208D Sprinter», реєстраційний номер НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_2 . Унаслідок порушення останнім правил дорожнього руху її малолітній син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , отримав тяжкі тілесні ушкодження, зокрема закриту черепно-мозкову травму, дифузний забій головного мозку тяжкого ступеня, наслідки важкого гіпоксично-ішемічного ураження головного мозку, кому ІІ ступеня, судомний синдром, синдром спастичного тетрапарезу, перелом правого плечового суглоба та інші тяжкі ушкодження.

Вироком Ковпаківського районного суду м. Суми від 12 грудня 2024 року в справі № 592/11230/24 визнано ОСОБА_2 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Цим же вироком частково вирішено цивільний позов ОСОБА_1 в інтересах малолітнього потерпілого ОСОБА_3 та стягнуто з ПрАТ «СГ «ТАС» страхове відшкодування шкоди, пов`язаної з лікуванням і реабілітацією потерпілого, у розмірі 152 708,46 грн, страхове відшкодування шкоди, пов`язаної зі стійкою втратою його працездатності, у розмірі 144 000,00 грн, а також відшкодування моральної шкоди у розмірі 14 835,40 грн. Крім того, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто 12 136,00 грн майнової шкоди та 470 164,60 грн моральної шкоди, завданої малолітньому потерпілому.

Зазначала, що після ухвалення зазначеного вироку її син продовжує проходити лікування та реабілітацію в медичних закладах і за місцем проживання, а понесені нею витрати на лікування, медичний догляд, реабілітацію та придбання лікарських засобів за грудень 2024 року та березень-липень 2025 року склали 371 986,28 грн, які не були охоплені сумами, стягнутими вироком суду.

Також позивачка вказувала, що з 07 листопада 2015 року проходить службу в Національній поліції України на посаді старшого інспектора ситуаційного відділу управління організаційно-аналітичного забезпечення та оперативного реагування Головного управління Національної поліції в Сумській області. Унаслідок тяжкого каліцтва сина вона була змушена здійснювати постійний сторонній догляд за ним, у зв`язку з чим вимушено перебувала в стані тимчасової непрацездатності та у різних видах відпусток. Це призвело до втрати нею частини грошового забезпечення, а саме додаткової винагороди в сумі 131 139,83 грн за період з 15 квітня 2024 року до 18 травня 2025 року, додаткової винагороди у сумі 102 580,00 грн за період з 19 травня 2025 року до 31 серпня 2025 року, а також середнього заробітку за час перебування у відпустці для догляду за дитиною з інвалідністю підгрупи «А» за період з 05 квітня 2025 року до 31 серпня 2025 року в сумі 159 495,00 грн. Зазначені суми вона вважала збитками, завданими неправомірними діями відповідача.

Крім того, позивачка посилалася на те, що дорожньо-транспортна пригода спричинила їй значні моральні страждання, пов`язані з тяжким станом здоров`я сина, який тривалий час перебуває в комі, потребує штучної вентиляції легень, спеціального харчування та постійного догляду. На її думку, моральна шкода полягає у постійному емоційному виснаженні, переживаннях за життя та здоров`я дитини, втраті звичного способу життя, невизначеності майбутнього та необхідності цілодобового догляду за сином.

Також зазначала, що цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована у ПрАТ «СГ «ТАС», а відповідно до страхового полісу ліміт відповідальності за шкоду, заподіяну життю та здоров`ю потерпілих, становив 320 000,00 грн. Оскільки вироком суду зі страховика вже було стягнуто 311 543,86 грн, невикористаний залишок страхової суми становив 8 456,14 грн, які, на її думку, підлягають стягненню на її користь як страхове відшкодування моральної шкоди.

14 листопада 2025 року рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми позов задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 500 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди та 358 539,65 грн на відшкодування майнової шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що 12 квітня 2024 року внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася з вини ОСОБА_2 під час керування транспортним засобом, малолітньому ОСОБА_3 було завдано тяжких тілесних ушкоджень, що підтверджується висновком судово-медичної експертизи та іншими доказами у справі. Відповідач є володільцем джерела підвищеної небезпеки, а тому відповідно до статей 1166, 1187 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язаний відшкодувати завдану шкоду. Установивши, що після ухвалення вироку від 12 грудня 2024 року позивачка понесла додаткові витрати, пов`язані з лікуванням, реабілітацією, медичним доглядом та утриманням малолітнього сина, суд зробив висновок про наявність підстав для їх відшкодування, врахував, що загальний розмір підтверджених належними доказами витрат становив 366 995,79 грн, а оскільки частина шкоди в межах ліміту відповідальності страховика не була предметом заявлених до ПрАТ «СГ «ТАС» позовних вимог, з ОСОБА_2 підлягає стягненню 358 539,65 грн, тобто сума витрат, не покрита залишком страхової суми.

Задовольняючи позов у частині відшкодування моральної шкоди, суд керувався тим, що внаслідок тяжкого каліцтва малолітнього сина позивачка зазнала значних душевних страждань, пов`язаних із тривалим лікуванням дитини, необхідністю постійного стороннього догляду, невизначеністю щодо перспектив її одужання, зміною звичного способу життя та неможливістю повноцінно реалізовувати свої життєві й професійні потреби. З урахуванням характеру та тривалості таких страждань, а також засад розумності, виваженості та справедливості суд визначив розмір відшкодування моральної шкоди в сумі 500 000,00 грн.

Водночас суд відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення з ПрАТ «СГ «ТАС» страхового відшкодування моральної шкоди, зазначивши, що відповідно до статті 26-1 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» таке відшкодування виплачується потерпілій особі, яка зазнала ушкодження здоров`я внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Оскільки ОСОБА_1 тілесних ушкоджень не зазнала та потерпілою у розумінні зазначеної норми не є, правові підстави для задоволення цієї вимоги відсутні.

Відмовляючи у стягненні втраченої додаткової винагороди, суд керувався тим, що така винагорода є складовою грошового забезпечення поліцейського, виплата якої безпосередньо пов`язана з виконанням службових обов`язків під час воєнного стану, та не може вважатися доходом, який особа гарантовано отримала б за звичайних обставин. Тому сума недоотриманої додаткової винагороди не є збитками у розумінні статті 22 ЦК України.

Також суд зазначив, що чинне законодавство не передбачає відшкодування особою, яка завдала шкоди, втраченого заробітку матері у зв`язку зі здійсненням догляду за дитиною, яка внаслідок каліцтва потребує постійної сторонньої допомоги, у зв`язку з чим відмовив у задоволенні вимоги про стягнення втраченого середнього заробітку за період перебування позивача у відпустці без збереження грошового забезпечення для догляду за дитиною з інвалідністю підгрупи «А».

14 лютого 2026 року постановою Сумського апеляційного суду апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 14 листопада 2025 року в оскаржуваній частині - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про наявність підстав для покладення на ОСОБА_2 як володільця джерела підвищеної небезпеки обов`язку з відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої позивачці внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, оскільки відповідач не довів наявності обставин, передбачених статтею 1187 ЦК України, які виключають або обмежують його цивільно-правову відповідальність.

Погоджуючись із висновками суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні вимог про відшкодування втраченої додаткової винагороди та втраченого середнього заробітку, апеляційний суд керувався тим, що додаткова винагорода, передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» (далі - постанова № 168), має тимчасовий характер, виплачується за наявності визначених нормативними актами умов та на підставі відповідних наказів керівників, а тому не є гарантованим доходом, який особа могла б реально отримати за звичайних обставин у розумінні статті 22 ЦК України.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що чинне законодавство не передбачає відшкодування особою, яка завдала шкоди, втраченого заробітку одного з батьків у зв`язку зі здійсненням догляду за дитиною з інвалідністю. З огляду на це суд не вбачав підстав для застосування за аналогією положень статті 1197 ЦК України та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, до спірних правовідносин.

У березні 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Турченко С. П., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, з урахуванням поданих уточнень, просить скасувати рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 14 листопада 2025 року та постанову Сумського апеляційного суду від 14 лютого 2026 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про відшкодування втраченої додаткової винагороди та втраченого середнього заробітку і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Зазначила, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статей 22, 1166, 1187 та 1197 ЦК України у подібних правовідносинах.

Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статей 22, 1166, 1187, 1197 ЦК України та зробили помилкові висновки про відсутність підстав для відшкодування втраченої додаткової винагороди та втраченого середнього заробітку.

Зазначає, що додаткова винагорода, передбачена постановою № 168, фактично виплачувалася їй до настання дорожньо-транспортної пригоди та входила до складу її грошового забезпечення як поліцейського. На її думку, за відсутності необхідності здійснювати постійний догляд за сином, який отримав тяжкі тілесні ушкодження внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, вона продовжувала б проходити службу та отримувати відповідні виплати, а тому недоотримані суми додаткової винагороди є упущеною вигодою у розумінні пункту 2 частини другої статті 22 ЦК України.

Також уважає помилковим висновок судів про те, що втрачений нею заробіток не підлягає відшкодуванню. На її переконання, саме протиправні дії відповідача стали причиною того, що вона була змушена оформити відпустку для догляду за дитиною з інвалідністю підгрупи «А» та втратила можливість отримувати грошове забезпечення. Вона посилається на наявність прямого причинного зв`язку між дорожньо-транспортною пригодою, тяжким станом здоров`я її сина та втратою нею доходу. Крім того, суди не надали належної оцінки поданим нею доказам щодо реальності отримання додаткової винагороди та заробітку до настання дорожньо-транспортної пригоди, а також не навели переконливих мотивів, з яких дійшли висновку про відсутність підстав для відшкодування відповідних сум.

24 червня 2026 року постановою Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Турченко С. П., залишено без задоволення. Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 14 листопада 2025 року та постанову Сумського апеляційного суду від 14 лютого 2026 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування втраченої додаткової винагороди та втраченого середнього заробітку залишено без змін.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що згідно зі статтею 94 Закону України «Про Національну поліцію», постановою № 168 та Порядком і умовами виплати додаткової винагороди поліцейським на період дії воєнного стану, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28 листопада 2022 року № 775 (далі - Порядок № 775), додаткова винагорода є додатковим видом грошового забезпечення, виплата якого пов`язується з фактичним проходженням служби та здійснюється на підставі відповідного наказу уповноваженого керівника. Отже, відсутність у позивачки права на отримання додаткової винагороди у спірний період була обумовлена перебуванням її в стані тимчасової непрацездатності та у відпустці для догляду за дитиною, що відповідно до спеціального законодавства виключало можливість нарахування такої виплати. Водночас незалежно від правової природи додаткової винагороди, передбаченої постановою № 168, вирішальним для правильного вирішення спору є те, що її недоотримання, як і втрата іншої частини грошового забезпечення, пов`язані не з ушкодженням здоров`я самої позивачки, а зі здійсненням нею догляду за малолітнім сином, який постраждав унаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Статті 1195, 1197 ЦК України регулюють правовідносини щодо відшкодування шкоди особі, якій безпосередньо завдано ушкодження здоров`я. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що законодавець пов`язує право на відшкодування втраченого заробітку (доходу) виключно з особою, якій безпосередньо завдано каліцтва або іншого ушкодження здоров`я, та не передбачає права членів її сім`ї на відшкодування власного заробітку, грошового забезпечення чи інших доходів, втрачених у зв`язку зі здійсненням догляду за потерпілим. У справі, що переглядається, потерпілим від дорожньо-транспортної пригоди є малолітній ОСОБА_3 , тоді як ОСОБА_1 ушкоджень здоров`я не зазнала. Тому навіть за наявності причинного зв`язку між дорожньо-транспортною пригодою, необхідністю здійснення постійного догляду за дитиною та втратою позивачем частини свого доходу така обставина сама собою не створює передбаченого законом обов`язку заподіювача шкоди відшкодовувати їй втрачений заробіток, грошове забезпечення або недоотриману додаткову винагороду.

З такими висновками колегії суддів не погоджуюся, тому відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України висловлюю окрему думку.

Згідно зчастиною другоюстатті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Відповідно до частин першої, другої статті 55 Кримінально-процесуального кодексу (далі - КПК) України потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди, а також адміністратор за випуском облігацій, який відповідно до положень Закону України «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки» діє в інтересах власників облігацій, яким кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.

Права і обов`язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого.

Відповідно до частини першої статті 1177 ЦК України шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону.

Шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні (частина друга статті 127 КПК України).

Відповідно до частин першої, п`ятої статті 128 КПК України особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовано, до них застосовуються норми ЦПКУкраїни за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Саме в такому порядку й була відшкодована шкода, завдана безпосередньо потерпілому від злочину - ОСОБА_3 , який є належним суб`єктом звернення за позовом про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я відповідно до статей 1195, 1197 ЦК України, зокрема й щодо компенсації заробітку (доходу), втраченого внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, про що правильно зауважує колегія суддів у постанові.

Тобто на ОСОБА_3 як потерпілого в кримінальному провадженні поширюються норми § 2 глави 82 ЦК України «Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю».

Проте його мати - ОСОБА_1 й не позивається у цій справі як особа, якій злочином завдано шкоди здоров`ю.

Підставами відшкодування майнової та моральної шкоди ОСОБА_1 зазначає те, що дорожньо-транспортна пригода спричинила їй значні моральні страждання, пов`язані з тяжким станом здоров`я сина, який тривалий час перебуває в комі, потребує штучної вентиляції легень, спеціального харчування та постійного догляду. Унаслідок тяжкого каліцтва сина вона була змушена здійснювати постійний сторонній догляд за ним, у зв`язку з чим вимушено перебувала в стані тимчасової непрацездатності та у різних видах відпусток. Це призвело до втрати нею частини грошового забезпечення.

Тобто ОСОБА_1 заявила позов про відшкодування шкоди, заподіяної їй у зв`язку зізлочинною поведінкою щодо сина та ушкодженням його здоров`я, на загальних засадах згідно зі статтями 1166, 1167 ЦК України.

У постановіВеликої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року в справі № 917/1739/17 зазначено, що повноваження органів влади є законодавчо визначеними, а суд діє згідно з презумцією jura novit curia («суд знає закони»). Велика Палата Верховного Суду зазначила, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору безвідносно до посилань сторін.

Наявність у позовній заяві посилань (крім статей 1166, 1167 ЦК України) на положення статей 1195, 1197 ЦК України не свідчить про те, що ОСОБА_1 уважає себе особою, якій шкоди завдано ушкодженням власного здоров`я, а не її сина.

Загальні положення про відшкодування шкодиврегульовані § 1 глави 82 ЦК України, норми якого застосовані судами в цій справі під час вирішення позовних вимог у частині відшкодування на користь ОСОБА_1 моральної шкоди.

Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню під час вирішення спору про відшкодування матеріальної чи моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Статтею 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Частина друга цієї статті визначає, що збитками є, зокрема, доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частина третя статті 22 ЦК України).

Розглядаючи спори про стягнення збитків, мають встановлювати обставини щодо наявності всіх елементів складу правопорушення у їх сукупності.

У деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди, протиправність (незаконність) поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою. Відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні шкоди.

Факт завдання ОСОБА_1 майнової шкоди в частині втрати заробітку через неможливість працювати у зв`язку з доглядом за тяжко хворою дитиною в цій справі не оспорюється.

Вина завдавача шкоди й протиправність його поведінки підтверджена вироком Ковпаківського районного суду м. Суми від 12 грудня 2024 року в справі № 592/11230/24, яким ОСОБА_2 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 286 КК України.

Велика Палата Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі № 750/8676/1 зазначила, що у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані. Пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.

Тобто саме на позивача покладається тягар доказування наявності і обґрунтування розміру упущеної вигоди і саме останній як особа, яка стверджує обставину завдання йому неправомірними діями відповідача збитків у формі упущеної вигоди, має довести належними та допустимими доказами, що він міг і повинен був отримати визначені ним доходи (реальність отримання доходів), розмір цих доходів і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його такої можливості.

У цій справі розмір збитків позивачка обґрунтувала втратою нею внаслідок вимушеного перебування у стані тимчасової непрацездатності та відпустках з метою догляду дитини частини грошового забезпечення, а саме додаткової винагороди в сумі 131 139,83 грн за період з 15 квітня 2024 року до 18 травня 2025 року, додаткової винагороди у сумі 102 580,00 грн за період з 19 травня 2025 року до 31 серпня 2025 року, а також середнього заробітку за час перебування у відпустці для догляду за дитиною з інвалідністю підгрупи «А» за період з 05 квітня 2025 року до 31 серпня 2025 року в сумі 159 495,00 грн.

Відповідно до пункту 2 Порядку № 775 на період воєнного стану додаткова винагорода поліцейським виплачується в розмірах, зокрема: до 10 000,00 гривень - поліцейським, крім тих, що визначені в підпункті 2 цього пункту, пропорційно в розрахунку на місяць, а тим з них, які здійснюють розмінування, що має оперативний характер, у частині виявлення, знешкодження та знищення вибухонебезпечних предметів, виконують повноваження поліції в місцях завдання ракетних ударів, ударів безпілотних літальних апаратів, реактивних систем залпового вогню (далі - удари) на територіях, які знаходяться поза районами ведення бойових (воєнних) дій, розмір цієї винагороди збільшується до 30 000,00 гривень у розрахунку на місяць пропорційно часу їх здійснення (виконання).

19 травня 2025 року (з урахуванням наказу Міністерства внутрішніх справ від 18 квітня 2025 року № 277) розмір такої додаткової винагороди поліцейським, які проходять службу на територіях Сумської міських, Краснопільської, Миколаївської, Степанівської, Хотінської селищних, Бездрицької, Верхньосироватської, Миколаївської, Миропільської, Нижньосироватської, Річківської, Садівської, Юнаківської сільських територіальних громад Сумського району, визначено до 30 000,00 гривень.

За пунктом 13 Порядку № 775 додаткова винагорода до 10 000,00 гривень, додаткова винагорода, збільшена до 30 000,00 гривень, а також винагорода за навчання в розмірі 2 350,00 гривень виплачується поліцейським, поліцейським із числа курсантів ЗВО МВС із розрахунку на місяць пропорційно часу проходження служби (навчання) з урахуванням пункту 14 цих Порядку та умов.

Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою і збитками є обов`язковою умовою відповідальності. Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов`язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв`язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв`язку.

За пунктом 13 Порядку № 775 додаткова винагорода та винагорода за навчання не виплачується за умов, якщо поліцейські, зокрема, перебувають у відпустках - за час перебування у відпустках.

У постанові Верховного Суду зазначено, що відсутність у позивачки права на отримання додаткової винагороди у спірний період була обумовлена перебуванням її в стані тимчасової непрацездатності та у відпустці для догляду за дитиною, що відповідно до спеціального законодавства виключало можливість нарахування такої виплати.

Фактично такі висновки колегії суддів підтверджують наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи ОСОБА_2 та її результатом - шкодою, адже додаткова винагорода, передбачена постановою № 168, фактично виплачувалася позивачці на постійній основі (щомісяця) до настання дорожньо-транспортної пригоди та входила до складу її грошового забезпечення як поліцейського (т. 1, а. с. 142).

Інших підстав неможливості виплати позивачці додаткової винагороди у спірний період, крім як її відсутність на роботі через вимушене невиконання службових обов`язків задля догляду за дитиною, судами не встановлено.

З огляду на умови виплати поліцейським додаткової винагороди протягом усього періоду воєнного стану, відсутні підстави для кваліфікації цих виплат як тимчасових чи разових.

Отже, за відсутності необхідності здійснювати постійний догляд за сином, який отримав тяжкі тілесні ушкодження внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, вона продовжувала б проходити службу та отримувати відповідні виплати щомісяця, а тому недоотримані суми додаткової винагороди є упущеною вигодою у розумінні пункту 2 частини другої статті 22 ЦК України.

Аналогічний висновок стосується й безпосередньо заробітної плати позивачки. На підтвердження позову в цій частині ОСОБА_1 надала інформацію про складові та розмір місячного грошового забезпечення на посаді старшого інспектора ситуаційного відділу управління організаційно-аналітичного забезпечення та оперативного реагування Головного управління Національної поліції в Сумській області (т. 1, а. с. 141-145).

У спірних правовідносинах діє принцип повного відшкодування шкоди, який закріплений у статті 1166 ЦК України, проте його не дотримались суди в частині позову щодо упущеної вигоди.

Суди керувалися загальнимиположеннями про відшкодування шкодипід час вирішення позовних вимог у частині відшкодування на користь ОСОБА_1 моральної шкоди, проте ці ж загальні норми не застосовані в частині позовних вимог щодо упущеного заробітку.

Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) високі договірні сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі.

Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження.

Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.

Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати статті 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити «належний захист» (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 1999 року в справі «Smith and Grady v. The UK» (Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства); від 18 грудня 1996 року в справі «Aksoy v. Turkey» (Аксой проти Туреччини).

У справі «Корнієць та інші проти України» від 10 липня 2025 року (заява № 2599/16 та 2 інші заяви) ЄСПЛ зазначив, що стаття 13 Конвенції вимагає наявності засобу юридичного захисту у національному законодавстві у зв`язку зі скаргами, які можна вважати «небезпідставними» у розумінні Конвенції. ЄСПЛ визнав порушення статті 13 Конвенції з підстав, що заявники не мали ефективного національного засобу юридичного захисту.

У цій справі ОСОБА_1 була вимушена не працювати для здійснення цілодобового догляду за дитиною, що отримала внаслідок дорожньо-транспортної пригодиінвалідність підгрупи «А» (тяжке каліцтво), тому відмова їй у стягненні упущеного заробітку фактично свідчить про те, що її порушені права в цій частині не отримали жодного захисту.

За висновками судів щодо відмови в позові про стягнення збитків ОСОБА_1 не має у своєму розпорядженні жодних національних засобів правового захисту та не змогла отримати належного відшкодування за порушення права на працю, що є порушенням принципу ефективності, задекларованого Конвенцією.

Ураховуючи викладене необхідно було скасувати судові рішення в оскаржуваній частині для проведення відповідних розрахунків заявленої до стягнення суми упущеної вигоди, оскільки такі дії виходять за межі повноважень касаційного суду.

Суддя О. М. Ситнік