Постанова від 21 липня 2026 р. у справі №911/2271/24 — Північний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" липня 2026 р. Справа№ 911/2271/24

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Барсук М.А.

суддів: Пономаренка Є.Ю.

Руденко М.А.

при секретарі: Овчинніковій Я.Д.;

за участю представників сторін:

від позивача 1, 2: Кухарук В.О., Перемежко О.А.;

від відповідача 2: Сєрова О.О., Шваб Х.В.;

від відповідача 1, 3, 4: не з`явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Геліос-К" та Приватного підприємства "Фідес"

на рішення Господарського суду Київської області від 31.10.2025 (повний текст складено 02.02.2026)

та додаткове рішення Господарського суду Київської області від 28.11.2025 (повний текст складено 02.02.2026)

у справі №911/2271/24 (суддя - Мальована Л.Я.)

за позовом 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Геліос-К",

2) Приватного підприємства "Фідес",

до 1) Російської Федерації в особі Генеральної Прокуратури Російської Федерації,

2) Райффайзен Банк Інтернешнл,

3) Публічного акціонерного товариства "Банк ВТБ",

4) Акціонерного товариства "Газпромбанк",

про відшкодування шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог та хід розгляду справи

Товариство з обмеженою відповідальністю "Геліос-К" та Приватне підприємство "Фідес" звернулись до Господарського суду Київської області з позовом до Російської Федерації особі Генеральної прокуратури Російської Федерації, Райффайзен Банк Інтернешнл, Публічного акціонерного товариства "Банк ВТБ" та Акціонерного товариства "Газпромбанк" про солідарне стягнення грошових коштів на користь ТОВ "Геліос-К" у розмірі 147 639,01 євро та ПП "Фідес" у розмірі 59 977,89 євро, за завдану майнову шкоду.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що внаслідок воєнних дій, спричинених збройною агресією, відбулось влучання осколково-фугасного снаряду реактивної системи залпового вогню БМ-21 "Град" в цех обробки каменю за адресою: Київська область, Бучанський район, село Фасівочка, вулиця Володимирська, будинок 26. Влучання призвело до пожежі та знищення майна, чим завдано збитків позивачам.

Позивачі стверджують, що солідарну відповідальність за завдану шкоду несе російська федерація спільно з відповідачами 2, 3 і 4, оскільки їхня діяльність, зокрема сплата значних сум податків до бюджету Російської Федерації та надання банківських послуг військовослужбовцям, є формою фінансування тероризму та сприяння агресії.

Щодо відповідача 2, позивачі додатково посилаються на необхідність застосування доктрини "підняття корпоративної завіси", стверджуючи, що Райффайзен Банк Інтернешнл та його дочірній банк у Російській Федерації, єдиним акціонером якого він є, є взаємопов`язаними та фактично становлять одне ціле.

10.12.2024 позивачі подали заяву про зміну підстав позову, доповнюючи їх обставинами щодо зв`язку відповідача 2 з компанією ТОВ "Райффайзен-Лізинг".

Ухвалою Господарського суду Київської області від 14.03.2025 відмовлено у задоволенні заяви про зміну підстав позову з тих підстав, що подача відповідної заяви є спробою позивачів доповнити позовні вимоги новими обставинами та надати докази, строк для надання яких сплив, а аргументи, викладені в даній заяві заявниками не підтверджено документально, а тільки є загальними можливими доказами.

06.11.2025 представником відповідача 2 через систему "Електронний суд" подано заяву про ухвалення додаткового рішення, в якій останній просив стягнути солідарно з позивачів витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 50 000,00 євро, що еквівалентно 2 495 468,71 грн та 1 630,85 євро накладні витрати, а також 231 596,41 грн, з яких: 221 314,28 грн витрати, пов`язані із залученням експерта та 10 282,13 грн, витрати, пов`язані із залученням перекладачів.

Короткий зміст рішень місцевого господарського суду та мотиви їх прийняття

Рішенням Господарського суду Київської області від 31.10.2025 позовні вимоги задоволено частково.

Стягнуто з Російської Федерації в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Геліос-К" 147 639,01 євро майнової шкоди.

Стягнуто з Російської Федерації в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації на користь Приватного підприємства "Фідес" 59 977,89 євро майнової шкоди.

Стягнуто з Російської Федерації в особі генеральної прокуратури Російської Федерації в дохід Державного бюджету України 142 695,10 грн судового збору.

Відмовлено у задоволенні позову в частині солідарного стягнення з Райффайзен Банк Інтернешнл, Публічного акціонерного товариства "Банк ВТБ", Акціонерного товариства "Газпромбанк".

Ухвалюючи судове рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що позивачі зазнали прямої шкоди (реальних збитків) внаслідок втрати активів через знищення цеху обробки каменю, навантажувача та піддонів, що було спричинено збройною агресією Російської Федерації.

При цьому, місцевий господарський суд зауважив, що у справах про відшкодування шкоди, завданої збройною агресією, протиправність дій та вина Російської Федерації як держави-агресора є обставинами, які є загальновідомими та не потребують доказування відповідно до частини третьої статті 75 Господарського процесуального кодексу України. Відтак, у спорах проти держави-агресора тягар доказування для позивача спрощується: йому достатньо довести лише факт завдання шкоди, її розмір та причинно-наслідковий зв`язок між діями та шкодою. Однак, такий особливий стандарт доказування, не поширюється на вимоги до інших осіб, зокрема до юридичних осіб приватного права. Відповідальність таких осіб за шкоду, завдану військовою агресією, наступає на загальних підставах. Це обґрунтовується тим, що, на відміну від самої держави, чиї дії є першопричиною агресії, юридичні особи приватного права є самостійними суб`єктами господарювання. Чинне законодавство не містить жодних норм, які б встановлювали презумпцію співучасті будь-якої юридичної особи у діях держави лише на підставі місця її реєстрації або ведення господарської діяльності на території такої держави.

Так стосовно єдності майна, діяльності, інтересів відповідача 2 та АТ "Райффайзенбанк" (росія) суд вказав, що:

- позивачами не надано жодного доказу того, що є будь-яке майно, яким відповідач 2 та АТ "Райффайзенбанк" (Росія) володіють спільно, що у АТ "Райффайзенбанк" (Росія) наявне майно, яким він володіє лише формально, і воно використовується в інтересах відповідача 2, або навпаки;

- встановлені судом обставини не підтверджують те, що АТ "Райффайзенбанк" (Росія) та відповідач 2 становлять єдине ціле, що їх майно, діяльність, інтереси настільки спільно пов`язані, переплетені між собою, що неможливо або немає сенсу юридично розмежовувати їх. Рівень пов`язаності діяльності АТ "Райффайзенбанк" (Росія) та відповідача 2 є звичним та ординарним для зв`язку між діяльністю учасника та юридичної особи, материнської та дочірньої компанії;

- позивачами не доведено наявності виняткових обставин, які б давали підстави для застосування доктрини "підняття корпоративної завіси" до відповідача 2;

- в матеріалах справи відсутні докази того, що дії відповідача 2 призвели до заподіяння шкоди позивачам, що АТ "Райффайзенбанк" (Росія) не зможе відшкодувати збитки позивачів у випадку якщо його буде визнано винним у їх заподіянні, та що відсутні інші методи отримання відшкодування заподіяних позивачам збитків.

Також суд першої інстанції зазначив, що між заявленими діями відповідачів відсутня єдність наміру. Позивачами не надано доказів того, що відповідачі 2-4, вчиняючи заявлені позивачами дії, мали спільний з Російської Федерації намір - завдати майнової шкоди позивачам.

З огляду на наведене, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги до відповідача 1 є доведеними та обґрунтованими, в той час як вимоги до відповідачів 2-4 є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Додатковим рішенням Господарського суду Київської області від 28.11.2025 заяву Райффайзен Банк Інтернешнл про прийняття додаткового рішення задоволено частково.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Геліос-К" на користь Райффайзен Банк Інтернешнл - 15 000 євро витрат на професійну правничу допомогу, що еквівалентно 675 750 грн станом на 11.10.2024; 110 657,14 грн витрат, пов`язаних із залученням експерта; 5 141,06 грн витрат, пов`язаних із залученням перекладача.

Стягнуто з Приватного підприємства "Фідес" на користь Райффайзен Банк Інтернешнл - 15 000 євро витрат на професійну правничу допомогу, що еквівалентно 675 750 грн станом на 11.10.2024; 110 657,14 грн витрат, пов`язаних із залученням експерта; 5 141,06 грн витрат, пов`язаних із залученням перекладача.

Суд дійшов до висновку, що заявлені до стягнення відповідачем 2 з позивачів витрати підлягають задоволенню частково в розмірі 30 000 євро. Також підлягають задоволенню солідарно витрати, які пов`язані із залученням експерта та перекладача.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погоджуючись із прийнятим рішенням Господарського суду Київської області від 31.10.2025 та додатковим рішенням Господарського суду Київської області від 28.11.2025, Товариство з обмеженою відповідальністю "Геліос-К" та Приватне підприємство "Фідес" звернулись до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, у якій просять:

1. Скасувати рішення Господарського суду Київської області від 31.10.2025 у справі № 911/2271/24, в частині відмови в задоволенні позовних вимог у частині солідарного стягнення з Райффайзен Банк Інтернешл, Публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк", Акціонерного товариства "Газпромбанк" грошових коштів на відшкодування шкоди, завданої позивачам.

2. Прийняти в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Геліос-К" та Приватного підприємства "Фідес" задовольнити повністю:

- стягнути солідарно з Райффайзен Банк Інтернешнл, Публічного акціонерного товариства "Банк ВТБ", Акціонерного товариства "Газпромбанк" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Геліос-К" грошові кошти у розмірі 147 639,01 євро, за завдану майну шкоду;

- стягнути солідарно з Райффайзен Банк Інтернешнл, Публічного акціонерного товариства "Банк ВТБ", Акціонерного товариства "Газпромбанк" на користь Товариства Приватного підприємства "Фідес" грошові кошти у розмірі 59 977,89 євро, за завдану майну шкоду.

3. У разі задоволення апеляційної скарги щодо судового рішення Господарського суду Київської області, ухваленого 31.10.2025 у справі № 911/2271/24, змінити розподіл судових витрат, всі судові витрати в суді першої та апеляційної інстанції покласти на відповідачів.

4. У разі відмови у задоволені апеляційної скарги щодо рішення Господарського суду Київської області, ухваленого 31.10.2025 у справі № 911/2271/24, скасувати додаткове рішення Господарського суду Київської області від 28.11.2025 у справі № 911/2271/24 повністю. Ухвалити нове додаткове рішення, яким заяву про відшкодування судових витрат в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу Райффайзен Банк Інтернешнл задовольнити частково:

- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Геліос-К" на користь Райффайзен Банк Інтернешнл - 500 євро витрат на професійну правничу допомогу;

- стягнути з Приватного підприємства "Фідес" на користь Райффайзен Банк Інтернешнл - 500 євро витрат на професійну правничу допомогу.

5. Скасувати ухвалу Господарського суду Київської області, прийняту без оформлення окремого документу 14.03.2025 у справі № 911/2271/24 повністю. Прийняти нову ухвалу, якою задовольнити заяву позивачів про зміну підстав позову:

- задовольнити заяву про зміну підстав позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Геліос-К" та Приватного підприємства "Фідес", шляхом доповнення позовної заяви новими підставами позову, які зазначені в такій заяві;

- у зв`язку зі зміною підстав позову надати позивачам додатковий строк на подачу додаткових доказів;

- прийняти додаткові докази, які зазначені, як додатки до заяви про зміну підстав позову від 10.12.2024, та долучити їх до матеріалів справи;

- надати позивачам додатковий строк для подачі доказів, які не могли бути подані разом із заявою про зміну підстав позову від 10.12.2024 з об`єктивних причин;

- прийняти додаткові докази, які зазначені, як додатки до клопотання про долучення доказів від 24.01.2025, що не могли бути подані разом із заявою про зміну підстав позову від 10.12.2024 з об`єктивних причин та долучити їх до матеріалів судової справи.

6. Стягнути солідарно з Російської Федерації, Райффайзен Банк Інтернешнл, Публічного акціонерного товариства "Банк ВТБ", Акціонерного товариства "Газпромбанк" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Геліос-К" та Приватного підприємства "Фідес" судові витрати, понесені під час розгляду судової справи в суді апеляційної інстанції.

Доводи апеляційної скарги на рішення по суті спору зводяться до наступного:

- суд не врахував, що згідно приписів частини першої статті 49 Закону України "Про міжнародне приватне право" права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди;

- позивачі доводили, що до відповідача 2 та його Дочірнього банку може бути застосована доктрина "підняття корпоративної завіси", оскільки вони становлять єдине ціле, у зв`язку з пов`язаністю майна, діяльності та інтересу, а також в інтересах справедливості;

- з наданих позивачами документів, які регулюють діяльність "Райффайзенбанк" (Росія), вбачається, но відповідач 2 вчиняє фактичне управління його основними активами, що дозволяє застосувати до вказаних юридичних осіб доктрину "підняття корпоративної завіси";

- наданим позивачем науково-практичним висновком було встановлено, що фактичне управління майном юридичної особи її учасником свідчить про можливість стверджувати про пов`язаність майна таких осіб, що дозволяє застосувати до останніх доктрину "підняття корпоративної завіси";

- відображення відповідачем 2 відомостей про активи його дочірнього банку додатково підтверджує пов`язаність майна зазначених юридичних осіб;

- відсутність виплати дивідендів за такий значний період означає, що відповідач 2 не бачить жодної необхідності вчиняти перерахування грошових коштів з рахунків свого дочірнього банку на власні рахунки, через пов`язаність їх майна;

- відповідач 2 у своїх річних звітах прямо вказує, що саме вони фактично управляють діяльністю дочірнього банку, і приймають рішення з приводу його діяльності;

- відповідач 2, як єдиний акціонер, та через наглядову раду "Райффайзенбанк" (Росія) вчиняв загальне керівництво діяльністю свого дочірнього банку;

- застосувати доктрину "підняття корпоративної завіси" дозволяє сукупність звичних обставин, які дозволяють встановити пов`язаність майна, діяльності та інтересу контролюючих та контрольованих осіб, а не специфічні та неординарні обставини, про необхідність яких зазначив суд першої інстанції;

- застосування доктрини "підняття корпоративної завіси" в інтересах справедливості є самостійною підставою для застосування зазначеної доктрини без необхідності встановлення пов`язаності майна, діяльності та інтересів контролюючої та контрольованої особи;

- відповідачами 2, 3, 4 була допущена протиправна поведінка, за виключенням якої шкода скаржникам ніколи би не була завдана, що дозволяє кваліфікувати дії відповідачів 2, 3, 4 як спільні дії, вчинення яких призвело до завдання шкоди позивачам;

- позивачі в рамках цієї справи доводять, що без дій "Райффайзенбанк" (Росія) як єдиного цілого з відповідачем 2, а також аналогічних дій інших осіб, зазначена вище військова агресія не могла би бути вчинена, та продовжена;

- суд першої інстанції необґрунтовано не прийняв до розгляду подану позивачами заяву про зміну підстав позову.

Доводи апеляційної скарги щодо додаткового рішення:

- подані 05.11.2025 відповідачем 2 докази могли (та мали) бути подані до закінчення судових дебатів у справі (які відбулись 22.10.2025), з огляду на те, що такі докази датовані з 13.11.2024 по 01.04.2025, а отже перебували у розпорядженні представника відповідача 2 щонайменше протягом шести місяців та повинні були бути подані до закінчення судових дебатів;

- представником відповідача 2 в жодній заяві не заявлено про неможливість подачі таких доказів у встановлений законом строк, а також не наведено перед судом поважності причин пропуску такого строку;

- стягнення витрат на правничу допомогу у сумі 30 000 євро, що складає 15% ціни позову, є явно завищеною, не відповідає критеріям розумності, співмірності, ринковій ціні за вказаний обсяг наданої правової допомоги;

- додаткове рішення взагалі не містить дослідження звіту представника відповідача 2, не містить обґрунтувань або заперечень щодо доводів представника позивача, так само як і не містить обґрунтувань необхідності відшкодування судових витрат саме у сумі 30 000 євро.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.02.2026 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Геліос-К" та Приватного підприємства "Фідес" передано на розгляд колегії суддів у складі головуючої судді (судді-доповідача) Бестаченко О.Л., суддів Скрипки І.М., Шаратова Ю.А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 16.03.2026 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Геліос-К" та Приватного підприємства "Фідес" на рішення Господарського суду Київської області від 31.10.2025, ухвалу Господарського суду Київської області від 14.03.2025 та додаткове рішення Господарського суду Київської області від 28.11.2025 у справі № 911/2271/24 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.03.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Геліос-К" та Приватного підприємства "Фідес" на рішення Господарського суду Київської області від 31.10.2025, ухвалу Господарського суду Київської області від 14.03.2025 та додаткове рішення Господарського суду Київської області від 28.11.2025 у справі №911/2271/24.

У судовому засіданні 19.05.2026 колегією суддів Північного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Бестаченко О.Л., суддів Скрипки І.М., Шаратова Ю.А. заявлено про самовідвід від розгляду справи № 911/2271/24.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.05.2026 заяву головуючого судді Бестаченко О.Л., суддів Скрипки І.М., Шаратова Ю.А. про самовідвід у справі № 911/2271/24 задоволено. Справу № 911/2271/24 передано на повторний автоматизований розподіл відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України.

Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду №09.1-07/280/26 від 21.05.2026 у зв`язку з ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.05.2026, якою задоволено заяву про самовідвід суддів Бестаченко О.Л., Скрипки І.М., Шаратова Ю.А., відповідно до пункту 2.3. Положення про автоматизовану систему документообігу суду, призначено повторний автоматизований розподіл справи № 911/2271/24.

Згідно з витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.05.2026, апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі головуючого судді Іванова В.П., суддів Чапляна С.Є., Крижного О.М.

Ухвалою суду від 26.05.2026 заяву про самовідвід колегії суддів Північного апеляційного господарського суду Іванова В.П., Чапляна С.Є., Крижного О.М. у справі № 911/2271/24 задоволено. Справу № 911/2271/24 передано на повторний автоматизований розподіл відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України.

Витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду справи № 911/2271/24 сформовано колегію суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуюча суддя - Барсук М.А., судді Руденко М.А., Пономаренко Є.Ю.

Ухвалою суду від 03.06.2026 апеляційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Геліос-К" та Приватного підприємства "Фідес" на рішення Господарського суду Київської області від 31.10.2025, ухвалу Господарського суду Київської області від 14.03.2025 та додаткове рішення Господарського суду Київської області від 28.11.2025 у справі № 911/2271/24 прийнято до свого провадження та призначено справу до розгляду на 30.06.2026.

Ухвалою суду від 30.06.2026 оголошено перерву у розгляді справи № 911/2271/24 до 22.07.2026.

Явка представників сторін

Представники відповідачів 1, 3, 4 без у судове засідання 22.07.2026 не з`явились, про причини неявки суд не повідомили, хоча про час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином шляхом направлення позивачем за допомогою оператора поштового зв`язку «Укрпошта» через треті країни, а також на офіційні електронні адреси копії ухвал суду про відкриття апеляційного провадження так шляхом розміщення судом інформації про дату та час розгляду справи на офіційному веб-сайті судової влади України.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає її розгляду.

А тому, з урахуванням принципу розумності строків розгляду справи судом, з метою забезпечення права на доступ до правосуддя, передбаченого Конституцією України і гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (право на справедливий суд), враховуючи рекомендації, викладені у пункті 2.2. Правил організації ефективного господарського судочинства, затверджених рішенням загальних зборів суддів Північного апеляційного господарського суду № 5 від 29.05.2024, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду апеляційної скарги у судовому засіданні 22.07.2026 за відсутності представників відповідачів 1, 3, 4.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

ТОВ "Геліос-К" володіє нерухомим майном за адресою: Київська область, Бучанський район, село Фасівочка, вулиця Володимирська, будинок 26, що підтверджується Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно серії САА № 012817 від 02.02.2007 та Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 13444083 від 02.02.2007. Складовою частиною зазначеного майна є цех обробки каменю (літера В) площею 591,5 кв. м.

Зазначений цех обробки каменю був переданий у платне строкове користування ПП "Фідес", для ведення господарської діяльності, що підтверджується Договором оренди нерухомого майна № 1 від 30.12.2021.

Також ТОВ "Геліос-К" володіло на праві власності навантажувачем Toyota 32-8FG15, що підтверджується видатковою накладною № 85 від 17.09.2019 та Актом прийому-передачі товару до Договору № OZ1309 від 16.09.2019.

ПП "Фідес", у свою чергу, володіло 3 289 штуками піддонів дерев`яних EPAL, які зберігалися у вищевказаному цеху, що підтверджується накладними на передачу готової продукції № 45 від 21.02.2022, № 46 від 22.02.2022 та № 47 від 23.02.2022.

Починаючи з 24.02.2022 і по 29.03.2022 зазначені вище піддони у кількості 3 289 штук перебували на зберіганні у цеху обробки каменю (літера В) площею 591,5 кв. м.

24.02.2022 Російська Федерація вчинила акт повномасштабної агресії щодо усієї території України. У зв`язку з початком повномасштабної збройної агресії Російської Федерації від 24.02.2022, Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" № 64/2022 від 24.02.2022 на всій території України було введено військовий стан з 05 години 30 хвилин 24.02.2022.

На початку березня 2022 відбувались активні бойові дії на території села Фасівочка Бучанського району, що підтверджується наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України № 309 від 22.12.2022 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією».

Актом про пожежу від 28.07.2022 та висновком експерта № 128/23 від 24.03.2023 встановлено, що внаслідок влучання осколково-фугасного снаряду в цех обробки каменю, що належить ТОВ "Геліос-К" та перебував в оренді у ПП "Фідес", виникла пожежа та було повністю знищено будівлю цеху, навантажувач Toyota та 3 289 дерев`яних піддонів.

В акті зазначено, що пожежа виникла у березні 2022 за адресою: Київська область, Бучанський район, село Фасівочка, вулиця Володимирська, будинок 26. Також актом встановлено, що пожежею знищене виробниче приміщення по всій площі та все майно, що перебувало у приміщенні. В акті зазначено, що причина пожежі - потрапляння боєприпасів, їх уламків, внаслідок бойових дій.

Як вбачається із Витягу з єдиного реєстру досудових розслідувань, Бучанським районним управлінням поліції ГУ Національної поліції в Київській області відкрито кримінальне провадження за номером 12023111050000916.

Відповідно до звітів про незалежну оцінку розміру реальних збитків станом на 28.02.2023, матеріальна шкода (реальні збитки), завдана майну ТОВ "Геліос-К", становить 157 286,79 євро, а матеріальна шкода, завдана майну ПП "Фідес" складає 59 977,89 євро.

В обґрунтування позову позивачі зазначають, що вони зазнали прямої шкоди (реальних збитків) внаслідок втрати активів через знищення цеху обробки каменю, навантажувача та піддонів, що було спричинено збройною агресією Російської Федерації.

Позивачі стверджують, що солідарну відповідальність за завдану шкоду несе Російська Федерація спільно з відповідачами 2, 3 і 4, оскільки їхня діяльність, зокрема сплата значних сум податків до бюджету РФ та надання банківських послуг військовослужбовцям, є формою фінансування тероризму та сприяння агресії.

Щодо відповідача 2, позивачі додатково посилаються на необхідність застосування доктрини "підняття корпоративної завіси", стверджуючи, що відповідач 2 та його дочірній банк у Російській Федерації, єдиним акціонером якого він є, є взаємопов`язаними та фактично становлять одне ціле.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Стосовно оскаржуваної апелянтами ухвали Господарського суду Київської області від 14.03.2025, якою відмовлено у задоволенні заяви позивачів про зміну підстав позову колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 254 ГПК України ухвали суду першої інстанції оскаржуються в апеляційному порядку окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 255 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.

Частина перша статті 255 ГПК України містить вичерпний перелік ухвал, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення.

З апеляційної скарги слідує, що позивачі в прохальній частині апеляційної скарги просять скасувати ухвалу Господарського суду Київської області від 14.03.2025, яка не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.

Водночас відповідно до ч.3 ст.255 ГПК заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. При цьому не має значення, були ці ухвали протокольними чи викладені у вигляді окремого рішення суду (ухвали).

Ця норма означає, що доводи щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права при винесенні ухвали включаються в текст апеляційної скарги, а сама ухвала не зазначається в апеляційній скарзі окремо (як оскаржуване рішення), щодо неї скаржник не формулює окремих вимог (зокрема, не просить її скасувати), за її оскарження не сплачується судовий збір, а строк на її оскарження збігається зі строком на оскарження рішення суду першої інстанції (постанови Верховного Суду від 10.07.2023 у справі №910/13020/22, від 14.06.2024 у справі № 204/9551/18).

А тому, ухвала Господарського суду Київської області від 14.03.2025 переглядається судом апеляційної інстанції не як окремий процесуальний документ, а в комплексі із доводами апелянтів на рішення Господарського суду Київської області від 31.10.2025.

Як вбачається з матеріалів справи, 10.12.2024 позивачі подали до суду першої інстанції заяву про зміну підстав позову, доповнюючи їх обставинами щодо зв`язку відповідача 2 з компанією ТОВ "Райффайзен-Лізинг", що є дочірнім підприємством Райффайзен Банк Інтернешнл та на яке було накладено санкції Указом Президента від 28 січня 2023 року № 50/2023.

Обставини викладені у заяві, на думку позивачів, додатково свідчать про пов`язаність Райффайзен Банк Інтернешнл з Російською Федерацією та наявність підстав для застосування до відповідача 2 доктрини "підняття корпоративної завіси" з метою стягнення шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Відмовляючи у задоволенні зазначеної заяви позивачів, суд першої інстанції виходив з того, що подача відповідної заяви є спробою останніх доповнити позовні вимоги новими обставинами та надати докази, строк для надання яких сплив, а аргументи, викладені в даній заяві заявниками не підтверджено документально, а тільки є загальними можливими доказами.

Відповідно до частини третьої статті 46 ГПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 виснувала, що не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна обсягу посилань на норми матеріального чи процесуального права (аналогічні правові висновки містяться в постановах Верховного Суду від 05.08.2025 у справі № 916/3143/24, від 13.03.2018 у справі № 916/1764/17).

Виходячи зі змісту заяви позивачів від 10.12.2024, останні у даному випадку не змінювали обставин, на яких ґрунтуються їх позовні вимоги (фактичні обставини залишилися ті самі), а лише доповнили їх новими обставинами, що є безпосередньо пов`язаними з основними підставами позову. У заяві від 10.12.2024 збережено підстави позову, які вказувались у первісній позовній заяві.

Враховуючи зазначене, заявою від 10.12.2024 позивачі предмет позову не змінювали. Відтак, позивачі не були позбавлені права у межах підготовчого провадження доповнити підстави позову, а тому суд першої інстанції безпідставно не прийняв до розгляду відповідну заяву позивачів на підставі ухвали суду від 14.03.2025.

Враховуючи, що відмова суду першої інстанції у прийнятті заяви про зміну підстав позову була безпідставною, а така заява фактично містить лише доповнення підстав позову, суд апеляційної інстанції приймає її до розгляду та оцінює спірні правовідносини з урахуванням викладених у ній доводів.

Стосовно суті правовідносин колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).

Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Пунктом 2 статті 22 Цивільного кодексу України встановлено, що збитками визначаються втрати, яких особа зазнала у зв`язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права, а також доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Підставою для відшкодування збитків є склад правопорушення, який включає наступні фактори: наявність реальних збитків; вина заподіювача збитків; причинний зв`язок між діями або бездіяльністю винної особи та збитками.

Для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків за порушення договірних зобов`язань та/або відшкодування позадоговірної шкоди потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, збитки, причинний зв`язок між протиправною поведінкою боржника та збитками кредитора, вина боржника.

Відсутність хоча б одного із вище перелічених елементів, утворюючих склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.

Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Під шкодою (збитками) розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо).

Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою - є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.

При цьому, саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. У свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 року у справі № 910/ 6657/16, від 07.02.2018 року у справі № 917/1651/16.

Частиною першою статті 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а частиною першою статті 320 ЦК України унормовано, що власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 316 ЦК України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

У Рішенні від 09.11.2011 № 14-рп/2011 Конституційний Суд України констатував, що зміст права власності охоплює права володіння, користування і розпорядження власником своїм майном, які він здійснює на власний розсуд.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція), ратифікована Україною 17.07.1997, а також додаткові протоколи до неї, підлягають застосуванню в Україні як частина її національного законодавства згідно із статтею 9 Конституції України.

Відповідно до статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції під назвою "Захист права власності" кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Позивачі у цій справі за своєю волею не можуть здійснювати жодну з правомочностей, які складають зміст права власності, оскільки внаслідок протиправних дій Російської Федерації втратили можливість фактично володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 вказано, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, порушене право позивачів полягає у втраті права користування та розпорядження своїм майном, що гарантовано статтею 41 Конституції України, статтями 316, 317 Цивільного кодексу України, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції; втраті можливості отримувати економічну вигоду від використання власного майна, що є невід`ємною частиною права власності та права на здійснення господарської діяльності.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа/суб`єкт господарювання має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного/господарського законодавства.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Одним із способів захисту прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України).

За таких умов, знищення належного позивачам на праві власності майна порушує відповідне право власності, які у зв`язку з цим набувають право на відшкодування заподіяної їм шкоди.

З 2014 року Російська Федерація здійснює збройну агресію проти України, тобто вчиняє дії, визначені статтею 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 14 грудня 1974 року, як акт збройної агресії.

Згідно з заявою Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», текст якої схвалено постановою Верховної Ради України від 21.04.2015 року №337-VІІІ, збройна агресія РФ проти України розпочалася 20.02.2014 року з тимчасової окупації Кримського півострову, зокрема, Автономної Республіки Крим і міста Севастополя (перша фаза збройної агресії).

Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення ДНР та ЛНР.

Третя фаза збройної агресії Російської Федерації розпочалася 27.08.2014 року масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил Російської Федерації.

24.02.2022 року розпочалася та триває ще одна фаза Російської Федерації проти України - повномасштабне вторгнення збройних сил Російської Федерації на суверенну територію України.

Указом Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 року № 2102-ІХ, на всій території України введено воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24.02.2022 року.

У пункті 4 частини 1 статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14.12.1974 року як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.

Меморандумом про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до пункту 2 якого російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, у тому числі відповідач, підтвердили зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 року № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії РФ проти України в порушення пункту 4 статті 2 статуту ООН та звернено до РФ вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування РФ з України.

Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 року № 182 зобов`язано РФ негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24.02.2022 року на території України.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 року про заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва РФ під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022 року.

Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Таким чином, у силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача 1 за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача 1 з метою реалізації такої агресії є протиправними.

При цьому порушення прав позивачів настало через дії держави-агресора Російської Федерації. Держава є специфічним суб`єктом правовідносин. Під державою розуміється організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї частини, а також управління загальносуспільними справами. До визначальних ознак держави відноситься наявність для виконання своїх завдань та функцій специфічного апарату, який володіє владними повноваженнями і має матеріальні засоби для реалізації цих повноважень. Реалізація функцій держави здійснюється через специфічний апарат, порядок формування, правовий статус та повноваження якого визначаються самою державою.

Відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року (що набрала чинності для України 24.08.1991) договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

За таких умов, пред`явлення позовних вимог до Російської Федерації, як до держави в цілому відповідає положенням матеріального закону та являє собою ефективний спосіб захисту права позивача.

З огляду на викладене, єдиним можливим ефективним способом захисту порушеного права через втрату майна, у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації, є звернення до суду із позовом про відшкодування таких збитків Російською Федерацією, як державою-агресором.

Державу представляє влада, яка включає в себе виконавчу, законодавчу, судову, а також центральні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. У зв`язку з чим протиправні дії органів держави є її власними діями, тому безпосередньо держава несе відповідальність за протиправні діяння своїх органів, зокрема, збройних сил.

Загальновідомо, що за військові дії на території України відповідальна Російська Федерація. Ці дії держави-агресора спричинили шкоди майну позивачів.

У постанові від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 Велика Палата Верховного Суду відзначила, що держава може вступати як у цивільні (господарські), так і у адміністративні правовідносини (п. 6.21). Вступаючи в цивільні чи господарські правовідносини, держава в особі відповідного органу насамперед має на меті задоволення приватного інтересу (п. 6.23 постанови).

Як зазначав Верховний Суд у постанові від 04.10.2022 у справі № 910/5210/20 (п. 5.4) у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах.

Висновки Верховного Суду свідчать про те, що органи держави не є самостійними суб`єктами, а виконують представницьку функцію держави.

Позивачі зазнали шкоди внаслідок збройної агресії РФ на території України, тому Російська Федерація є належним відповідачем у цій справі. Оскільки, держава є специфічним суб`єктом цивільно-правових відносин, то може виступати стороною як в міжнародних публічних, так і в міжнародних приватно-правових відносинах через відповідні компетентні органи.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі в національному суді іншої держави, зокрема як відповідача.

Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16.05.1972, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02.12.2004.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Відповідно до частини першої статті 11 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, ратифікованої Верховною Радою України 31.07.2006, Україна вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для ефективного, пропорційного й такого, що відраджує, покарання за злочини тероризму.

Згідно зі статтею 13 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, Україна зобов`язана вжити необхідних заходів для захисту й підтримки жертв тероризму, здійсненого на території України.

Відповідно до частини четвертої статті 8 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму ратифікованої Верховною Радою України 12.09.2002, Україна має зобов`язання щодо створення механізмів компенсації жертвам злочинів тероризму. У той же час, відсутність спеціального визначеного державою механізму компенсації (захисту порушеного права) не може бути підставою для відмови у захисті такого права загальними засобами, передбаченими законом, у тому числі шляхом звернення до суду.

Тож застосування судового імунітету Росії та відмова у розгляді по суті позову у цій справі означала би порушення Україною своїх міжнародно-правових зобов`язань відповідно до згаданих Конвенцій щодо боротьби з тероризмом (подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 12.10.2022 у справі № 463/14365/21).

Судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Росією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.

У постанові Верховного Суду від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 наведено висновок, що на Російську Федерацію не поширюється судовий імунітет, оскільки "вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН". Зокрема, Верховний Суд зазначив, що "такими діями Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, та грубо порушила гарантоване нормами міжнародного права право власності позивача".

Як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22 Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії.

Згідно правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19, загальновідомо, що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду Російської Федерації.

Верховний Суд виходить із того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно Російська Федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом (такі висновки наведено у постановах Верховного Суду від 08.06.2022 та 22.06.2022 у справах № 490/9551/19 та № 311/498/20).

Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19 та у справі № 760/17232/20-ц, зазначивши додаткові аргументи непоширення судового імунітету Російської Федерації у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції; судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним з міжнародно-правовими зобов`язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02.03.2022 військова агресія РФ була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, РФ було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.

Крім того, аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16.03.2022 у справі щодо звинувачень у геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов`язав РФ припинити військову агресію проти України.

Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24.03.2022, якою додатково засудила військову агресію РФ проти України, вимагає від РФ припинення військових дій, у тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Проте, станом на час розгляду цієї справи РФ не виконала приписів (вимог) ані Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02.03.2022, ані наказу Міжнародного суду ООН від 16.03.2022, та продовжує військову агресію проти України та військові злочини проти цивільного населення та цивільних об`єктів у порушення норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Женевських Конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу I 1977 року до них.

Враховуючи те, що: предметом позову у цій справі є відшкодування збитків, завданих збройною агресією РФ проти України; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН, суд зазначає, що судовий імунітет РФ у даному випадку на спірні правовідносини не поширюється.

Звернення позивачів до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто не заперечувало б саму сутність такого права.

Подібні правові висновки зроблено у постановах Верховного Суду від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19, від 18.05.2022 у справі № 760/17232/20-ц, від 12.10.2022 у справі № 463/14365/21, від 12.10.2022 у справі № 463/14366/21.

Відповідно частини першої статті 49 Закону України "Про міжнародне приватне право" права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Згідно з частиною першою статті 42 Конвенції про правову допомогу, зобов`язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Спірне рухоме і нерухоме майно перебувало за адресою: Київська область, Бучанський район, село Фасівочка, вулиця Володимирська, будинок 26,

На початку березня 2022 відбувались активні бойові дії на території села Фасівочка Бучанського району Київської області, що підтверджується наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України № 309 від 22.12.2022 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією».

Як свідчать матеріали справи, внаслідок влучання осколково-фугасного снаряду в цех обробки каменю, що розташований за адресою: Київська область, Бучанський район, село Фасівочка, вулиця Володимирська, будинок 26 та належить ТОВ "Геліос-К" і перебував в оренді у ПП "Фідес", виникла пожежа внаслідок якої було повністю знищено будівлю цеху, навантажувач Toyota, які належали позивачу 1 та 3 289 дерев`яних піддонів, що належали позивачу 2.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 №326 затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі - Порядок № 326).

Згідно з Порядком 326, визначення шкоди та збитків здійснюється, зокрема за напрямком: економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності. Основні показники, які оцінюються, зокрема: вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності; вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності; упущена вигода підприємств недержавної форми власності; втрати підприємств недержавної форми власності від неоплачених товарів, робіт і послуг, наданих та спожитих на тимчасово окупованих територіях.

Об`єктом збитків є майно, майнові права та інші активи, що належать постраждалим та зазнали руйнівного впливу, за секторами, один з яких є виробничий сектор, що включає промисловість. До збитків також належить дохід, який постраждалий міг би одержати за умови відсутності збройної агресії Російської Федерації (упущена вигода) (пункт 6 додатку до Порядку № 326).

Методика визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності, затверджена наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України № 3904/1223 від 18.10.2022, застосовується під час оцінки (визначення розміру) реальних збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям, іншим суб`єктам господарювання всіх форм власності внаслідок втрати, руйнування або пошкодження їх майна у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації, оцінки (визначення розміру) упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності зазначеними суб`єктами господарювання, а також оцінки потреб у відновленні майна суб`єктів господарювання.

Відповідно до цієї Методики об`єктом оцінки збитку є економічні втрати підприємств, установ та організацій, інших суб`єктів господарювання всіх форм власності, згідно з підпунктами 18 і 19 пункту 2 Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.03.2022 № 326 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22.07.2022 № 951).

Згідно з частинами першою-четвертою статті 98 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Висновок експерта може бути наданий на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи. Висновок експерта викладається у письмовій формі і приєднується до справи.

Наявними у матеріалах справи Звітами про незалежну оцінку розміру реальних збитків станом на 28.02.2023 підтверджено, що матеріальна шкода (реальні збитки), завдана майну ТОВ "Геліос-К", становить 6 073 000,07 грн, що еквівалентно 157 286,79 євро, а матеріальна шкода, завдана майну ПП "Фідес" складає 2 315 806,43 грн, що еквівалентно 59 977,89 євро.

Таким чином, позивачами надано докази заподіяння шкоди діями відповідача 1. Матеріалами справи підтверджується також причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідача 1 та завданою майну позивачів шкодою. Так само, з матеріалів справи вбачається наявність вини відповідача 1 у заподіянні шкоди позивачам у формі умислу. Судом встановлена наявність в діях відповідача 1 повного складу цивільного правопорушення у вигляді заподіяння шкоди майну позивачів, що має своїм наслідком відшкодування такої шкоди позивачам у розмірі і в порядку, передбаченими цивільним законодавством.

Агресивна війна проти України є консолідованою політикою Російської Федерації та реалізується через увесь відповідний апарат, до якого належать різнорідні органи, установи, організації, у тому числі і юридичні особи, які формально хоч і є відокремленими суб`єктами господарювання, але фактично повністю контролюються державою Росія та використовуються нею у тому числі для реалізації чисто державних функцій.

Відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року, договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Таким чином, відповідно до наведених положень Цивільного кодексу України та Конвенції, за шкоду, спричинену порушенням законів і звичаїв війни, відповідальність несе воююча держава в цілому, незважаючи на те, який конкретно підрозділ її збройних сил заподіяв шкоду.

У цій справі позивачі визначили уповноваженим представницьким органом відповідача 1 Генеральну прокуратуру Російської Федерації, оскільки повноваження цього органу найбільш наближені до представництва інтересів Російської Федерації в іноземних судах. Визначення Генеральної прокуратури Російської Федерації як представника відповідача 1 є необхідним у цій справі через особливий статус держави, яка може вступати у правовідносини лише через свої компетентні органи.

Відповідно до п.3-1 статті 1 Федерального Закону Російської Федерації "Про прокуратуру Російської Федерації" Генеральна прокуратура Російської Федерації у межах своєї компетенції забезпечує представництво та захист інтересів Російської Федерації у міждержавних органах, іноземних та міжнародних (міждержавних) судах, іноземних та міжнародних третейських судах (арбітражах).

Відповідно до абз.4, п.5. статті 39-1 Федерального Закону Російської Федерації "Про прокуратуру Російської Федерації" Генеральна Прокуратура Російської Федерації формує позицію Російської Федерації у справі, виступає як представник Російської Федерації при розгляді справи в міждержавних органах, іноземних та міжнародних (міждержавних) судах, іноземних та міжнародних третейських судах (арбітражах), а також погоджує сформовану позицію федеральним органом виконавчої влади, який здійснює функції з розроблення та реалізації державної політики та нормативно-правового регулювання у сфері міжнародних відносин Російської Федерації, якщо справа стосується політичних аспектів міжнародних відносин.

За таких обставин, Генеральна прокуратура Російської Федерації є тим компетентним органом, який уповноважений здійснювати повноваження щодо представництва і захисту інтересів РФ в межах цього спору. Разом із цим зазначення Генеральної прокуратури Російської Федерації чи будь-якого іншого органу Російської Федерації не впливає на правильність визначення відповідача у цій справі, оскільки таким належним відповідачем залишається російська федерація.

Зважаючи на вищенаведене, позовні вимоги до відповідача 1 є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, а висновки суду першої інстанції у цій частині відповідають наведеним вище приписам законодавства.

Щодо вимог позивачів про солідарне стягнення збитків з відповідачів 2-4 (Райффайзен Банк Інтернешнл, Публічного акціонерного товариства "Банк ВТБ", Акціонерного товариства "Газпромбанк"), колегія суддів зазначає, що позивачем не доведено складу цивільного правопорушення, яке може бути підставою для покладання на них солідарної відповідальності за спричинену шкоду з наступних мотивів.

Правовідносин з відшкодування шкоди є деліктними. Шкода підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи. У разі відсутності хоча б одного елементу складу правопорушення деліктна відповідальність не настає.

Однією з необхідних умов цивільно-правової відповідальності є наявність безпосереднього причинного зв`язку між протиправною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої сторони. Тобто протиправна дія або бездіяльність заподіювача шкоди є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої особи, наслідком протиправної поведінки заподіювача.

Причинний зв`язок це об`єктивно існуючий зв`язок між причиною (суспільно небезпечним діянням) і наслідком (суспільно небезпечними наслідками).

Відповідно до частини першої статті 1190 ЦК України особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

Особи вважаються такими, що спільно завдали шкоди, якщо вони завдали неподільну шкоду взаємопов`язаним сукупними діями або діями з єдністю наміру. Солідарний характер відповідальності осіб, що спільно завдали шкоди, пояснюється неподільністю результату їх шкідливих діянь та необхідністю створення умов для відновлення порушених прав потерпілого.

Колегія суддів наголошує, що протиправна поведінка особи у такій категорії справ тільки тоді є причиною шкоди, коли вона прямо (безпосередньо) пов`язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв`язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв`язку.

Як свідчать матеріали справи, позивачі, в якості обґрунтування підстав для солідарної відповідальності відповідачів 2-4 разом з Російською Федерацією посилаються на те, що ПАТ "Банк ВТБ", АТ "Газпромбанк", а також дочірня компанія АТ "Райффайзенбанк" (Росія), засновником якої є Райффайзен Банк Інтернешнл, здійснюють свою господарську діяльність на території Російської Федерації, сплачують до державного бюджету країни-агресора податки, та надають банківські послуги військовослужбовцям, що є формою фінансування тероризму та сприяння агресії. Наведене, за доводами позивачів також є підставою для застосування доктрини "підняття корпоративної завіси" по відношенню до відповідача 2, оскільки Райффайзен Банк Інтернешнл, є взаємопов`язаним з його дочірньою компанією АТ "Райффайзенбанк" (Росія) та фактично становлять одне ціле.

Водночас, у відповідних категоріях справ Верховний Суд неодноразово наголошував, що шкода, заподіяна внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, підлягає відшкодуванню саме Російською Федерацією як державою-агресором. (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17, Касаційного цивільного суду від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19, від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19, від 11.03.2026 у справі № 344/8228/24)

Так, у постанові Верховного Суду від 06 листопада 2023 року в справі № 910/5699/23 зазначено, що у спорах про відшкодування шкоди, завданої державою/іноземною державою (органом державної влади, їх посадовою особою або службовою особою/органом державної влади, їх посадовою особою або службовою особою іноземної держави), відповідачем є відповідна держава як учасник правовідносин, як правило, в особі органу, якого позивач зазначає порушником своїх прав.

Тобто Верховний Суд у своїй усталеній практиці виходить із того, що відповідальність за шкоду, завдану внаслідок збройної агресії проти України, покладається насамперед на Російську Федерацію, як державу-агресора.

Колегія суддів також враховує наведені вище положення міжнародних Договорів та Конвенцій, згідно з якими, єдиним можливим ефективним способом захисту порушеного права позивачів через втрату майна, у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації, є звернення до суду із позовом про відшкодування таких збитків саме Російською Федерацією, як державою-агресором.

В той же час, для покладення солідарної відповідальності на інших осіб позивачі повинні довести наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення щодо кожного з таких відповідачів, а також довести, що шкода є неподільним результатом їхніх спільних, взаємопов`язаних дій або дій, об`єднаних єдиним наміром - нанесенню шкоди позивачам.

Викладені позивачами у позові доводи та надані докази не підтверджують, що ПАТ "Банк ВТБ", АТ "Газпромбанк", а також АТ "Райффайзенбанк" (Росія), єдиним акціонером якого є Райффайзен Банк Інтернешнл, діяли спільно з відповідачем 1, мали єдиний умисел чи узгоджували між собою свої дії, внаслідок саме яких позивачам було завдано неподільної шкоди.

Сам по собі факт здійснення окремими відповідачами господарської діяльності на території Російської Федерації, сплати ними податків до бюджету цієї держави або надання банківських послуг її резидентам, навіть за умови доведеності таких обставин, не свідчить про їхню безпосередню участь у завданні позивачам саме тієї шкоди, яка є предметом спору, та не підтверджує наявності між відповідачами спільних взаємопов`язаних дій, спрямованих на заподіяння такої шкоди.

При цьому матеріали справи не містять належних та допустимих доказів існування причинно-наслідкового зв`язку між діями ПАТ "Банк ВТБ", АТ "Газпромбанк", а також АТ "Райффайзенбанк" (Росія), єдиним акціонером якого є Райффайзен Банк Інтернешнл, та заподіяною позивачам шкодою, а також доказів того, що така шкода є результатом саме їхніх спільних дій із Російською Федерацією при нанесені позивачам збитків.

Таким чином, у даній справі позивачами не було надано доказів спільності дій ПАТ "Банк ВТБ", АТ "Газпромбанк", також АТ "Райффайзенбанк" (Росія), єдиним акціонером якого є Райффайзен Банк Інтернешнл, разом із відповідачем 1, а наведені ними обставини ґрунтуються переважно на припущеннях щодо можливої опосередкованої участі відповідачів 2- 4 у фінансуванні економіки Російської Федерації, що саме по собі не є достатньою правовою підставою для висновку про спільне заподіяння саме позивачам шкоди в розумінні статті 1190 ЦК України.

У цьому контексті колегія суддів враховує, що частиною 9 статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" передбачено, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що у цій справі позивачами не доведено наявності передбачених статтею 1190 ЦК України підстав для покладення на відповідачів 2-4 солідарної відповідальності.

В той же час, як вбачається із оскаржуваного рішення, суд першої інстанції, перед початком встановлення обставин, чи наявні у даній справі підстави для солідарної відповідальності відповідачів, вдався до дослідження питання обґрунтованості доводів позивачів щодо необхідності застосування у спірних правовідносинах доктрини підняття корпоративної завіси стосовно дочірньої компанії АТ "Райффайзенбанк" (Росія), єдиним акціонером якого є Райффайзен Банк Інтернешнл.

Водночас колегія суддів зазначає, що застосування доктрини «підняття корпоративної завіси» не є самостійною підставою для покладення цивільно-правової відповідальності на іншу юридичну чи фізичну особу.

Як убачається із правових висновків Верховного Суду, викладених, зокрема, у постановах від 10.01.2024 у справі № 910/268/23, від 29.08.2024 у справі № 905/830/21 та від 03.02.2025 у справі № 910/8714/18, доктрина «підняття корпоративної завіси» застосовується як винятковий механізм у разі використання корпоративної структури для уникнення виконання існуючих цивільно-правових обов`язків.

Так, у справі 910/4210/20 підставою для застосування доктрини «підняття корпоративної завіси» слугувало рішення арбітражного суду (м. Гаага, Нідерланди) про стягнення компенсації за нерухоме майно (збитків) з Російської Федерації, виконуючи яке на території України приватний виконавець спочатку наклав арешт, а згодом звернув стягнення на пакет акцій ПАТ "Промінвестбанк", стосовно яких, за висновком Верховного Суду, Російська Федерація здійснювала опосередковане володіння через компанію ДКР "ВЕБ.РФ".

У іншій постанові Верховного Суду від 10.01.2024 у справі № 910/268/23 було зроблено правовий висновок, що підставами для застосування доктрини підняття корпоративної завіси може бути зловживання корпоративною структурою для уникнення виконання своїх зобов`язань, зокрема й щодо відшкодування завданої шкоди, фактичне управління активами групи компаній як власними.

Тобто Верховний Суд прямо пов`язує застосування доктрини не із самим фактом існування корпоративної групи, а з уникненням виконання вже існуючого обов`язку, у тому числі обов`язку відшкодувати шкоду.

Отже, застосування цієї доктрини не є самостійною підставою виникнення відповідальності особи, а є лише процесуально-правовим інструментом покладення відповідальності на особу, яка фактично використовувала юридичну особу як засіб уникнення від виконання вже існуючого обов`язку.

Таким чином, необхідною передумовою для застосування доктрини «підняття корпоративної завіси» є встановлення судом того, що особа, стосовно якої порушується питання про її застосування, своїми діями або бездіяльністю фактично завдала шкоди позивачу або була безпосередньо причетною до її заподіяння. Лише після встановлення такого зв`язку між поведінкою відповідної особи та завданою шкодою може виникати питання про можливість ігнорування принципу самостійної правосуб`єктності юридичної особи та покладення відповідальності на іншу особу.

Водночас, як уже зазначалося вище, позивачами не надано належних та допустимих доказів того, що матеріальна шкода, яка є предметом цього спору, була заподіяна внаслідок спільних, взаємопов`язаних дій відповідача 1 та АТ «Райффайзенбанк» (Росія), єдиним учасником якого є Райффайзен Банк Інтернешнл, вчинених за наявності єдиного умислу або в інший спосіб, що свідчив би про спільне заподіяння шкоди у розумінні статті 1190 ЦК України.

Отже, підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, зокрема до Райффайзен Банк Інтернешнл, є саме недоведеність позивачами наявності передбачених законом підстав цивільно-правової відповідальності АТ «Райффайзенбанк» (Росія) за завдані збитки.

А тому, за відсутності встановленого факту спільного заподіяння шкоди та відповідних підстав для покладення відповідальності, зокрема, і на АТ "Райффайзенбанк" (Росія), єдиним учасником якого є Райффайзен Банк Інтернешнл, відсутні підстави для застосування у даному випадку доктрини «підняття корпоративної завіси». Зазначена доктрина не може використовуватися для усунення недоліків доказування або підміняти собою обов`язок позивачів довести наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, у тому числі спільність дій осіб, до яких заявлено вимоги про солідарне відшкодування шкоди.

Отже, колегія суддів вважає, що позовні вимоги ТОВ "Геліос-К" та ПП "Фідес" до Райффайзен Банк Інтернешнл, ПАТ "Банк ВТБ", АТ "Газпромбанк", як солідарних боржників з Російською Федерацією, про відшкодування шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, задоволенню не підлягають, так як вимоги позивачів у цій частині пред`явлені до неналежних відповідачів, оскільки, як вже було зазначено вище, відповідальність за шкоду, завдану внаслідок збройної агресії проти України, покладається саме на Російську Федерацію, як державу-агресора.

Подібної правової позиції щодо складу належних відповідачів у справах про стягнення збитків з Російської Федерації дотримується Верховний Суд у постановах від 24.07.2024 у справі № 214/9094/19 та від 02.04.2025 у справі № 757/25274/23-ц.

Щодо оскарження додаткового рішення Господарського суду Київської області від 28.11.2025 колегія суддів зазначає таке.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 ГПК України).

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:

1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України);

2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу.

3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).

Згідно зі статтею 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частин 1, 2 статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Разом із тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, актів наданих послуг тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 129 ГПК України).

За змістом пункту 1 частини другої статті 126, частини восьмої статті 129 ГПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем 2 у поданому до суду відзиві на позовну заяву було визначено попередній розрахунок суми судових витрат у розмірі 50 000 євро, що станом на 11.10.2024 еквівалентно 2 252 385 грн. Також було зазначено, що докази на підтвердження розміру судових витрат будуть надані відповідачем 2 в порядку, визначеному частиною восьмою статті 129 ГПК України, протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

14.03.2025 відповідачем 2 були надані докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, а саме договір про надання правової допомоги, укладений 03.10.2024 між Адвокатським об`єднанням "Авеллум" в особі керівника Фортуненка Андрія Віталійовича та Райффайзен Банк Інтернешнл, та відповідні рахунки-інвойси і довідку з АТ «Райфайзен Банк».

В подальшому, 05.11.2025, у межах строку визначеного частиною восьмою статті 129 ГПК України, Райффайзен Банк Інтернешнл звернулось до суду першої інстанції з заявою про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 51 630,85 євро, а також 231 596,41 грн витрат, пов`язаних із залученням перекладачів та експерта. До заяви відповідачем 2 додано докази на підтвердження розміру витрат, пов`язаних із залученням експерта та перекладачів та звіт про надану професійну правничу допомогу.

Так, на підтвердження понесених судових витрат відповідачем 2 надано договір про надання правової допомоги, укладений 03.10.2024 між Адвокатським об`єднанням "Авеллум" в особі керівника Фортуненка Андрія Віталійовича та Райффайзен Банк Інтернешнл (клієнт) відповідно до п. 1.1. якого клієнт доручає, а адвокатське об`єднання приймає на себе зобов`язання надавати правову допомогу (професійну правничу) з питань, що пов`язані з захистом прав та законних інтересів клієнта.

Відповідно до п. 1.2. додаткової угоди № 1 загальна вартість послуг адвокатського об`єднання розраховується відповідно до витраченого часу та погодинних ставок, зазначених у п. 3.1. договору та не перевищуватиме 50 000 євро.

Згідно п. 1.3. додаткової угоди № 1 до договору гонорар погоджується сторонами, базуючись на таких припущеннях: розгляд справи в суді першої інстанції триватиме не більше 18 місяців з дня відкриття провадження у справі; гонорар включає вартість послуг третіх осіб (підрядників) або інших іноземних юридичних фірм, консультації яких можуть бути необхідні для надання послуг клієнту; вищезазначений гонорар не включає суми будь-яких відшкодувань накладних витрат (витрати на судові збори, службові поїздки, кур`єрські послуги, телефонні конференції та нотаріальні послуги) і українського ПДВ (якщо такий застосовується). Адвокатське об`єднання буде попередньо узгоджувати з клієнтом надані витрати, що перевищують 500 євро.

Пунктом 3.1. додаткової угоди сторони встановили розмір погодинних ставок фахівців адвокатського об`єднання, а саме: партнери 600 євро, радники 450 євро, керуючі юристи 375-425 євро, спеціалісти першої категорії 300-325 євро, спеціалісти другої категорії 240-260 євро, спеціалісти третьої категорії 180-200 євро, молодші юристи 160 євро.

Відповідно до п. 3.2. додаткової угоди оплата послуг перекладача стягується за ставкою 45 євро за одну сторінку перекладу з англійської мови на українську, 65 євро за одну сторінку з української мови на англійську мову, 32 євро за одну сторінку редагування перекладу з англійської мови на українську, 41 євро за одну сторінку редагування перекладу з української мови на англійську мову. Плата за переклад обчислюється на підставі стандартної сторінки обсягом 1 680 знаків (в тому числі пробіли).

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції Адвокатське об`єднання надало відповідачу 2 професійну правничу допомогу, що підтверджується наступними рахунками:

- 14.10.2024 року відповідачу 2 виставлено рахунок № INV 10-24/RBI на суму 30 500 євро, з яких: 30 000 євро юридичні послуги відповідно до договору; 500 євро накладні витрати (переклади).

- 02.12.2024 року відповідачу 2 виставлено рахунок № INV 12-24/RBI на суму 11 303,97 євро, з яких: 10 000 євро юридичні послуги відповідно до договору; 1 010 євро накладні витрати (переклади); 293,97 євро накладні витрати (послуги перекладацького бюро, засвідчення підпису перекладача, транспортні витрати).

- 09.01.2025 року відповідачу 2 виставлено рахунок № INV 1-25/RBI на суму 10 008,74 євро, з яких: 10 000 євро юридичні послуги відповідно до договору; 8,74 євро накладні витрати (транспортні витрати).

- 01.04.2025 року відповідачу 2 виставлено рахунок № INV 4-25/RBI на суму 4 984,72 євро за накладні витрати у складі правової допомоги відповідно до договору (послуги експерта, поштові витрати, транспортні витрати).

Отримання Адвокатським об`єднанням цих коштів підтверджується довідкою АТ «Райффайзен банк» від 21.02.2025 та вхідним SWIFT платежем № 744-366-833.

Також відповідачем 2 долучено до матеріалів справи звіт про надану правову допомогу від 05.11.2025 із описом наданих послуг.

Відповідачем 2 на підтвердження витрат, пов`язаних із залученням перекладачів та експерта на загальну суму 231 596,41 грн, також подані наступні докази: рахунок-фактуру № СФ-0000001 на суму 221 314,28 грн, виставлений 21.01.2025 Приватним підприємством Експертно-консультаційне бюро ЕКУС Адвокатському об`єднанню відповідно до договору з експертом та акту приймання-передачі за послуги з організації підготовки та надання висновку експерткою; платіжну інструкцію щодо перерахування Адвокатським об`єднанням ПП Експертно-консультаційне бюро ЕКУС суми в розмірі 221 314,28 грн від 23.01.2025 з призначенням платежу: оплата за послуги з організації підготовки та надання висновку експерткою згідно рахунку-фактури № СФ-0000001 від 21.01.2025; рахунок-фактуру № 635 від 22.10.2024 на суму 7 200,00 грн, що становила еквівалент 160,68 євро за курсом НБУ на 22 жовтня 2024 року, виставлений приватним нотаріусом Шевченко А.В. Адвокатському об`єднанню за надані нотаріальні послуги у вигляді засвідчення справжності підписів перекладача; та рахунок-фактуру № СФ-0000469 від 21.10.2024 року на суму 3 082,13 грн, що становила еквівалент 68,91 євро за курсом НБУ на 22 жовтня 2024 року, виставлений ПП Бюро перекладів Група А.В.С. Адвокатському об`єднанню за переклади та їх засвідчення.

Таким чином, у даному випадку колегія суддів вважає, що відповідачем було доведено понесення 50 000 євро витрат на професійну правничу допомогу а також 231 596,41 грн витрат, пов`язаних із залученням перекладачів та експерта.

Відповідачем 2 було також додатково заявлено до стягнення 1 630,85 євро накладних втрат (послуги перекладацького бюро, засвідчення підпису перекладача, транспортні витрати).

Разом із тим, колегія суддів не знаходить підстав для покладення на позивачів обов`язку з відшкодування додатково заявлених відповідачем 2 накладних витрат у розмірі 1 630,85 євро, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б підтверджували фактичне понесення саме цих витрат, їх розмір, а також надання відповідних послуг, зокрема транспортних та інших супутніх послуг, що входять до складу заявленої суми.

Саме лише зазначення таких витрат у рахунках, виставлених адвокатським об`єднанням, та оплачених відповідачем 2, без документального підтвердження їх фактичного здійснення не може бути достатньою підставою для їх відшкодування.

Крім того, в частині витрат, пов`язаних із послугами перекладачів, засвідченням підпису перекладача та залученням експерта, колегія суддів враховує, що зазначені витрати вже були окремо заявлені відповідачем 2 як судові витрати, пов`язані із залученням перекладачів та експерта, та підтверджені відповідними первинними документами на загальну суму 231 596,41 грн.

За таких обставин повторне включення вартості цих самих послуг до складу накладних витрат, визначених у євро, фактично призвело б до їх подвійного відшкодування, що суперечить принципу компенсації лише фактично понесених та документально підтверджених судових витрат.

Відтак підстави для стягнення з позивачів суми додатково понесених витрат у розмірі 1 630,85 євро відсутні.

Доводи позивачів, що докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу були подані після закінчення судових дебатів, без обґрунтування поважності причин їх пропуску, колегія суддів відхиляє, так рахунки № INV 1-25/RBI, № INV 12-24/RBI, № INV 4-25/RBI разом із договором про надання правової допомоги які і є у даному випадку доказами на підтвердження надання правової допомоги, були подані ще 14.03.2025.

При цьому колегія суддів враховує, що лише після ухвалення рішення у даній справі відповідачем 2 був сформований звіт про надану професійну правничу допомогу від 05.11.2025, і такий звіт був долучений до заяви про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Наведеним спростовуються доводи скаржників про те, що відповідач 2, звертаючись до суду першої інстанції із заявою про ухвалення додаткового рішення у справі № 911/2271/24, порушив приписи частини 1 статті 221 ГПК України.

Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 01.05.2025 у справі № 910/9107/20, від 15.04.2025 у справі № 910/6138/24.

Досліджуючи заявлений до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу в контексті критеріїв, визначених статтею 126 ГПК України, колегія суддів зазначає наступне.

За змістом частини четвертої статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 126 ГПК України).

У розумінні положень частин п`ятої та шостої статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт.

Як зауважила Велика Палата Верховного Суду у справі № 755/9215/15-ц, Верховний Суд у справі № 905/1795/18, у справі № 922/2685/19, нормами процесуального законодавства передбачено основні критерії визначення та розподілу судових витрат такі, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

При вирішенні питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу в цій справі суд також враховує висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18 та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.06.2021 у справі № 912/1025/20, згідно з якими для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом на підставі укладеного ними договору в контексті вирішення питання про розподіл судових витрат і вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і їх необхідність.

Крім того Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію стосовно того, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України»). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Зазначені висновки узгоджуються із висновками, викладеними в постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі № 550/936/18, від 04.06.2019 та додатковій постанові від 12.09.2019 у справі № 9901/350/18, а також у постановах Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, від 26.05.2020 у справі № 908/299/18.

Суд першої інстанції, виходячи з критеріїв, які визначені у ч. 5 ст. 126 ГПК України, дійшов висновку, що заявлені до стягнення відповідачем 2 з позивачів витрати підлягають задоволенню частково в розмірі 30 000 євро (по 15 000 євро з кожного позивача).

Водночас, колегія суддів вважає, що присуджений до стягнення розмір таких витрат не повною мірою відповідає критеріям співмірності та розумності.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18 зауважила, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

У випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо. Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21.

Колегія суддів, оцінюючи фактичні витрати з урахуванням всіх аспектів і складності справи, дійшла до висновку, що витрати на правничу допомогу, які відповідач 2 просить відшкодувати за рахунок позивачів у розмірі 50 000,00 євро, не є співмірними із обсягом наданих послуг вивченню матеріалів справи, оскільки формування відзиву на позов та складання пояснень по суті справи не потребували складного аналізу правових норм і вивчення судової практики, а також не призвели до проведення значних розрахунків. Колегія суддів також враховує, що їх розмір є неспівмірним зі складністю справи, наданим адвокатом обсягом послуг, витраченим часом на їх надання, та не відповідає критерію розумної необхідності.

Колегія суддів також враховує, що запропонований відповідачем 2 розмір витрат на професійну правничу допомогу становить 25 % від заявленого позову, що не може вважатись таким, який відповідає критеріям розумного розміру судових витрат.

При цьому, присуджений до стягнення з позивачів розмір витрат на професійну правничу допомогу (по 15 000 євро з кожного) також не відповідає критеріям розумного розміру судових витрат, адже становить 15 % від суми позову.

Метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалене рішення, понесених збитків, але й спонукання боржника утримуватися від вчинення дій, що в подальшому спричиняють необхідність поновлення порушених прав та інтересів позивача (аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 24.01.2022 у справі №911/2737/17 та від 21.10.2021 у справі №420/4820/19).

Водночас, стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.

А тому, з огляду на предмет позову та підстави позовних вимог, оцінюючи фактичні витрати відповідача 2 з урахуванням всіх аспектів і складності справи, беручи до уваги, що запропонований до відшкодування розмір судових витрат на правову допомогу у суді першої інстанції у даному випадку не відповідає критеріям обґрунтованості, співмірності та пропорційності у розумінні приписів ч. 5 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, а їх стягнення з позивачів становитиме надмірний тягар для останніх, а також керуючись принципом розумності судових витрат, з урахуванням усіх встановлених вище обставин, колегія суддів дійшла до висновку про покладення на позивачів по 1 000,00 євро витрат на професійну правничу допомогу, які відповідач 2 поніс під час розгляду справи у суді першої інстанції, що є співмірним розміром витрат у даному спорі.

Відповідно до приписів ст. 127 ГПК України розмір витрат на оплату робіт залученого стороною експерта, спеціаліста, перекладача має бути співмірним із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. У разі недотримання вимог щодо співмірності витрат суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача, які підлягають розподілу між сторонами.

Оскільки позивачами не доведено неспівмірності розміру витрат відповідача 2 на оплату послуг експерта та перекладача, а тому судом правомірно було покладено на позивачів 221 314,28 грн витрат, пов`язаних із залученням експерта. та 10 282,13 грн. витрат, пов`язаних із залученням перекладачів.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з приписів ст. 277 ГПК України передбачено, що підставою для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки у даному випадку судом першої інстанції невірно застосовано норми процесуального права в частині вирішення заяви про зміну (доповнення) підстав позову та норми матеріального права в частині викладених висновків щодо частково задоволення позову та розподілу витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна Товариства з обмеженою відповідальністю "Геліос-К" та Приватного підприємства "Фідес" підлягає частковому задоволенню, рішення Господарського суду Київської області від 31.10.2025 у справі № 911/2271/24 - зміні в мотивувальній частині, із залишенням в без змін її резолютивної частини, а додаткове рішення Господарського суду Київської області від 28.11.2025 у справі № 911/2271/24 - частковому скасуванню з ухваленням нового розподілу витрат на професійну правничу допомогу.

Керуючись статтями 74, 129, 269, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

У Х В А Л И В :

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Геліос-К" та Приватного підприємства "Фідес" на рішення Господарського суду Київської області від 31.10.2025 та додаткове рішення Господарського суду Київської області від 28.11.2025 у справі № 911/2271/24 задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 31.10.2025 у справі № 911/2271/24 змінити, виклавши його мотиви в редакції даної постанови.

3. Резолютивну частину рішення Господарського суду Київської області від 31.10.2025 у справі № 911/2271/24 залишити без змін.

4. Додаткове рішення Господарського суду Київської області від 28.11.2025 у справі № 911/2271/24 частково скасувати, ухваливши нове, яким заяву Райффайзен Банк Інтернешнл задовольнити частково.

5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Геліос-К" (01133, м. Київ, вул. Євгена Коновальця, буд. 36 Д, оф. 54.2, код 32707790) на користь Райффайзен Банк Інтернешнл [Raiffeisen Bank International AG] (Am Stadtpark 9, A-1030 Відень, Республіка Австрія, ЄДРПОУ 00122119, Код: FN 122119m в комерційному суді Відня) 1 000 євро витрат на професійну правничу допомогу, 110 657 грн. 14 коп. витрат, пов`язаними із залученням експерта та 5 141 грн. 06 коп. витрат, пов`язаними із залученням перекладача.

6. Стягнути з Приватного підприємства "Фідес"(01133, м. Київ, вул. Євгена Коновальця, буд. 36Д, оф 54.2, код 30255988) на користь Райффайзен Банк Інтернешнл [Raiffeisen Bank International AG] (Am Stadtpark 9, A-1030 Відень, Республіка Австрія, ЄДРПОУ 00122119, Код: FN 122119m в комерційному суді Відня) 1 000 євро витрат на професійну правничу допомогу, 110 657 грн. 14 коп. витрат, пов`язаними із залученням експерта; 5 141грн. 06 коп. витрат, пов`язаними із залученням перекладача.

7. В іншій частині заяви відмовити.

8. Видачу наказів доручити Господарському суду Київської області.

9. Матеріали справи № 911/2271/24 повернути до місцевого господарського суду.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повна постанова складена 28.07.2026

Головуючий суддя М.А. Барсук

Судді Є.Ю. Пономаренко

М.А. Руденко