Постанова від 27 липня 2026 р. у справі №926/2853-б/24(926/1464/26) — Західний апеляційний господарський суд

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 926/2853-б/24(926/1464/26)

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючого судді Панова І.Ю.,

Суддів Зварич О.В.,

Шаповал Д.В.,

розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю “Компанія “Ніко-Тайс” б/н від 29.06.2026 (вх. №01-05/2113/26 від 30.06.2026)

на рішення Господарського суду Чернівецької області від 08.06.2026

у справі №926/2853-б/24(926/1464/26) (суддя Дутка В.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Роско Груп”

до ОСОБА_1

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю “Компанія “Ніко-Тайс”

про стягнення заборгованості в сумі 50 000,00 грн

в межах справи №926/2853-б/24

за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю “Компанія “Ніко-Тайс”

до Товариства з обмеженою відповідальністю “Роско Груп”

про банкрутство

В порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст вимог позовної заяви і рішення суду першої інстанції.

У провадженні Господарського суду Чернівецької області перебуває справа №926/2853-б/24 про банкрутство ТОВ “Роско Груп”.

Постановою від 07.05.2025 припинено процедуру розпорядження майном, визнано ТОВ “Роско Груп” банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Ліквідатором призначено арбітражного керуючого Кочин Н.В.

14.04.2026 через систему “Електронний суд” надійшла позовна заява ТОВ “Роско Груп” в особі ліквідатора Кочин Н.В. про стягнення з відповідача заборгованості в сумі 50000,00 грн у зв`язку з неналежним та несвоєчасним здійснення виконання грошового зобов`язання щодо повернення безпідставно набутого майна (грошових коштів).

06.05.2026 до Господарського суду Чернівецької області подана заява відповідача про застосування наслідків спливу строків позовної давності. За твердженнями відповідача, перебіг позовної давності почався із 07 лютого 2017 року та станом на 07 лютого 2020 року строк загальної позовної давності тривалістю у три роки- сплив. Відтак, у задоволенні позову слід відмовити.

06.05.2026 до Господарського суду Чернівецької області позивач подав заперечення на заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, де просив суд врахувати, що лише 07.04.2025 на підставі Постанови Господарського суду Чернівецької області від 07.04.2025 у справі №926/2853-б/24 було призначено ліквідатора банкрута. Позов до суду було подано 14.04.2026. Таким чином, позов подано в межах трирічного строку після настання строку періоду обізнаності ліквідатора з порушенням права банкрута та кредиторів. Позивач просив суд здійснити захист порушеного права у справі, шляхом поновлення строку позовної давності.

Рішенням Господарського суду Чернівецької області від 08.06.2026 у справі №926/2853-б/24 (926/1464/26) відмовлено у задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю “РОСКО ГРУП” до ОСОБА_1 про стягнення 50 000,00 грн. безпідставно отриманих коштів.

Рішення мотивовано тим, що позивач (ТОВ «Роско Груп») перерахував на рахунок відповідача ( ОСОБА_1 ) грошові кошти в сумі 50 000,00 грн. При цьому, матеріали справи не містять договору позики чи поворотної фінансової допомоги, на виконання якого здійснено платежі. Сама лише вказівка у банківській виписці «Повернення поворотної фінансової допомоги по договору № 3009-1 від 30.09.2015» за відсутності самого тексту договору та касових документів не підтверджує існування договірних відносин, оскільки призначення платежу формується одноособово платником і не може свідчити про дотримання письмової форми правочину. Таким чином, відповідач не довів суду, на якій правовій підставі він утримує кошти, суд дійшов висновку, що грошові кошти у розмірі 50 000,00 грн отримані та зберігаються відповідачем без достатньої правової підстави.

Щодо строку позовної давності господарський суд в оскаржуваному рішенні зазначив, що перебіг трирічного строку позовної давності за спірними вимогами розпочався 07.02.2017 року та повністю закінчився 07.02.2020 року. Оскільки позовна давність спливла ще до 02.04.2020 року (дати набрання чинності першими змінами про продовження строків), цей строк не міг бути продовжений або зупинений через запровадження карантину чи воєнного стану. Позов подано лише 14.04.2026 року, тобто з пропуском строку.

Короткий зміст вимог та узагальнених доводів учасників справи.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням третя особа - ТзОВ “Компанія “Ніко-Тайс” оскаржило таке в апеляційному порядку. Апеляційна скарга надійшла на адресу Західного апеляційного господарського суду 30.06.2026. В апеляційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Господарського суду Чернівецької області від 08 червня 2026 року по справі №926/2853-б/24 (926/1464/26) та прийняти нове рішення, котрим позовні вимоги ТОВ “РОСКО ГРУП” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, задовольнити повністю, стягнути із ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “РОСКО ГРУП” 50 000,00 гривні заборгованості, а також судові витрати.

Зазначає, що посадові особи ТОВ «РОСКО ГРУП» (як під час розпорядження майном, так і в ліквідаційній процедурі) протиправно не передали арбітражному керуючому жодної бухгалтерської та фінансової документації. Єдиним джерелом інформації про активи стали витребувані ліквідатором Кочин Н.В. банківські виписки АТ КБ «ПРИВАТБАНК» та АТ «ОТП БАНК», отримані вже після призначення ліквідатора постановою суду від 07.04.2025 року. Оскільки ліквідатор діяв добросовісно, а відомості про заборгованість не відображалися навіть у кабінеті платника податків, строк позовної давності мав бути поновлений судом.

Також, вказує, що посилання відповідача на наявність постанови Західного апеляційного господарського суду від 22.01.2026 року у цій справі як на підставу для відмови є безпідставним. Попередній позов було відхилено виключно через помилкове визначення процесуального статусу відповідача (його було притягнуто як ФОП, а не як фізичну особу). Вказане не позбавляє позивача права повторно звернутися до суду із належним визначенням статусу відповідача.

13.07.2026 від ліквідатора ТзОВ “Роско Груп” Заріцького Ю.М. надійшов відзив б/н від 13.07.2026 (вх. №01-04/5920/26) на апеляційну скаргу, в якому ліквідатор зазначає, що позовну заяву було подано 14.04.2026 року в межах трирічного строку з моменту, коли ліквідатор об`єктивно зміг дізнатися про порушення прав боржника. З квітня 2025 року по квітень 2026 року здійснювався активний пошук і перевірка майна банкрута, оскільки колишні посадові особи підприємства протиправно приховали первинну бухгалтерську документацію, а Електронний кабінет платника податків не відображав відомостей про спірні операції з перерахування 50 000,00 грн. Факт безпідставного утримання коштів ОСОБА_1 було виявлено виключно за результатами аналізу витребуваних у банківських установ виписок, що свідчить про повну відсутність бездіяльності в роботі ліквідатора.

Відповідно протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 30.06.2026 вказану справу розподілено колегії суддів Західного апеляційного господарського суду у складі: головуючого судді Панова І.Ю., суддів Зварич О.В. та Шаповал Д.В.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 06.07.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариство з обмеженою відповідальністю “Компанія “Ніко-Тайс” б/н від 29.06.2026 (вх. №01-05/2113/26 від 30.06.2026) на рішення Господарський суд Чернівецької області від 08.06.2026 у справі №926/2853-б/24(926/1464/26) та справу вирішено розглядати без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.

Відводів суддям в порядку ст.ст. 35, 36, 37 ГПК України на адресу суду не надходило.

Фіксування судового засідання за допомогою технічного засобу не здійснювалося, відповідно до ч. 3 ст. 222 ГПК України.

У відповідності до вимог ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно з ч. 1 ст. 2 Кодексу України з процедур банкрутства провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України.

Застосування положень Господарського процесуального кодексу України та інших законодавчих актів України здійснюється з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст.7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), у межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника, у тому числі спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України. Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України. Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.

Згідно з встановленими судом першої інстанції обставинами, і визначеними відповідно до них правовідносинами, вбачається, що:

03.09.2025 ТОВ “РОСКО ГРУП” звернулося з позовом до фізичної особи-підприємця Руснака В`ячеслава Михайловича про стягнення заборгованості в сумі 50 000,00 грн у зв`язку з неналежним та несвоєчасним здійснення виконання грошового зобов`язання щодо повернення безпідставно набутого майна (грошових коштів).

Рішенням Господарського суду Чернівецької області від 15.10.2025 у справі №926/2853-б/24 (926/2938/25) позов задоволено, стягнуто з Руснака В.М. на користь ТОВ “Роско Груп” 50 000,00 грн безпідставно отриманих коштів та 2 422,40 грн судового збору.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 22.02.2026 вищезгадане рішення від 15.10.2025 скасовано і прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Зокрема, апеляційний суд зазначив таке. Суд першої інстанції, дійшовши висновку про те, що ФОП Руснак В.М. не є належним відповідачем, оскільки спірні правовідносини у цій справі виникли після припинення його статусу підприємця, самостійно здійснив його заміну на фізичну особу – Руснака В.М., без подання відповідного клопотання з боку позивача. Таким чином, суд вийшов за межі наданих йому процесуальних повноважень та допустив порушення норм процесуального права, зокрема вимог ст. 48 ГПК України. Таким чином, з`ясувавши, що у цій справі позов заявлений до неналежного відповідача та немає визначених процесуальним законом підстав для заміни неналежного відповідача належним, у задоволенні позову належить відмовити.

Також апеляційним судом встановлено, що дійсно Руснак В.М. мав статус фізичної – особи підприємця, однак припинив підприємницьку діяльність 21.07.2014, що підтверджується даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, тобто ще до виникнення спірних правовідносин, пов`язаних із перерахуванням коштів 06.02.2017. Отже, на момент виникнення спірних правовідносин відповідач не мав статусу фізичної особи – підприємця.

Згідно із частиною 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, Руснак В.М. припинив підприємницьку діяльність 21.07.2014 та на момент виникнення спірних правовідносин, тобто станом на 06.02.2017, вже не мав статусу фізичної особи – підприємця.

Позовні вимоги про стягнення 50 000, 00 грн. заявлені в цій справі до фізичної особи Руснака В.М., в той час як в справі №926/2853-б/24 (926/2938/25) відмовлено у позові про стягнення 50 000,00 грн з фізичної – особи підприємця Руснака В.М. Відтак, клопотання про закриття провадження по цій справі на підставі п.3 ч.1 ст.231 ГПК України є безпідставним та задоволенню не підлягає.

Господарським судом в оскаржуваному рішенні встановлено, що за результатами вжитих арбітражним керуючим заходів в межах справи №926/2853-б/24 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю “РОСКО ГРУП” отримано інформацію у вигляді банківських виписок від АТ КБ “ПРИВАТБАНК” та АТ “ОТПБАНК”.

Виходячи із аналізу отриманої та наявної інформації щодо активів Боржника та розпорядженням ними останнім до порушення справи про банкрутство, а також відповідно до банківських виписок встановлено, що ОСОБА_1 із поточного рахунку ТОВ “РОСКО ГРУП”, відкритого в АТ КБ “ПРИВАТБАНК” було отримано грошові кошти відповідно до наступної інформації/даних:

- 06.02.2017 Повернення поворотної фінансової допомоги по договору №3009-1 від 30.09.2015 Без ПДВ на суму 50 000,00 грн.

У зв`язку із проведенням ліквідаційної процедури у справі №926/2853-б/24 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю “РОСКО ГРУП” та у відповідності до норм/положень Кодексу України з процедур банкрутства, ліквідатором Позивача було направлено на адресу Відповідача вимогу вих. №278/25 від 14 квітня 2025 року про повернення майна (погашення дебіторської заборгованості).

Однак, вимога позивача залишена без задоволення.

Позивач зазначає, що враховуючи відсутність доказів укладання між сторонами цивільно правового договору у встановленому законом порядку, перераховані ТОВ “РОСКО ГРУП” на рахунок Руснака В`ячеслава Михайловича грошові кошти в сумі 50 000,00 грн, у розумінні статті 1212 Цивільного кодексу України, вважаються такими, що в день їх перерахування безпідставно набуті відповідачем, і, як наслідок, із наступного дня після їх отримання підлягають поверненню на користь ТОВ “РОСКО ГРУП”.

Таким чином, як станом на 07 лютого 2017 року, так і на сьогодні заборгованість ОСОБА_1 перед ТОВ “РОСКО ГРУП” щодо неповернення безпідставного набутого майна (грошових коштів) становить 50 000,00 грн, у зв`язку з чим позивач і звернувся до Господарського суду Чернівецької області з даним позовом.

При перегляді рішення господарського суду колегія суддів Західного апеляційного господарського суду керувалась наступним.

Загальні підстави для виникнення зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.

Згідно із частинами1,2 статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Відповідно до ст.1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави. Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Загальна умова частини 1 статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Якщо ж зобов`язання не припиняється з підстав, передбачених статтями 11, 600, 601, 604 - 607, 609 ЦК України, до моменту його виконання, таке виконання має правові підстави (підстави, за яких виникло це зобов`язання).

Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним.

Договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів). Якщо майно набуте на підставі правочину, статтю 1212 Цивільного кодексу України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або її не було взагалі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25.09.2024 у справі № 201/9127/21).

Господарським судом в оскаржуваному рішенні встановлено, що матеріали справи не містять договору, на виконання якого здійснено спірні платежі, разом з цим, зміст призначення платежу в банківській виписці: “Повернення поворотної фінансової допомоги по договору №3009-1 від 30.09.2015 Без ПДВ на суму 50 000,00 грн.” саме по собі не підтверджує існування між сторонами договірних правовідносин чи фактичного його виконання.

У суді першої інстанції відповідач пояснив, що вищезгаданий договір у нього не зберігся, як і квитанція до прибуткового касового ордеру про надання поворотної фінансової допомоги в розмірі 50 000,00 грн.

Цивільно-правовий договір - є основною підставою виникнення зобов`язально-правових відносин (зобов`язань), що встановлює певні суб`єктивні права i суб`єктивні обов`язки для сторін, які його уклали. Договір можна визначити як угоду двох або кількох осіб, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною.

Основними ознаками договору є: домовленість, тобто для його існування має бути компроміс, збіг волевиявлення учасників; домовленість двох чи більше осіб, тобто з волевиявлення лише однієї сторони не може виникнути договір; спрямованість на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків.

Залежно від наявності зустрічного майнового мінового еквіваленту договори слід поділити на відплатні та безвідплатні. Відплатними слід визнавати договори, в яких одна сторона за виконання нею обов`язку повинна отримати відповідне відшкодування, чи то у формі грошей, інших майнових цінностей, чи то у формі іншого зустрічного надання, наприклад, купівля-продаж, міна тощо. Відплатність цивільно-правового договору презюмується, тобто договір вважається відплатним, поки інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору (частина 5 статті 626 Цивільного кодексу України). У свою чергу, безоплатним визнається договір, за яким майнового відшкодування або іншого зустрічного надання за виконане зобов`язання не передбачено, наприклад договір позики.

За загальним правилом вибір форми договору залежить від бажання осіб, що його укладають. Однак у ряді випадків закон вимагає, щоб договори були укладені в певній формі. Якщо для договору не встановлено такої форми, він вважається укладеним, поки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір. Мовчання визначається виявом волі укласти договір лише у випадках, передбачених законом. Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх укладання, якщо інше не встановлено законом.

Статтею 1046 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторін та/або його фіксація. Правочин оформлюється шляхом фіксації волі сторони (сторін) та його змісту. Така фіксація здійснюється різними способами. Першим і найпоширенішим з них є складання одного або кількох документів, які текстуально відтворюють волю сторін. Зазвичай правочин фіксується в одному документі.

Домовленість сторін дво або багатостороннього правочину, якої вони досягли, фіксується в його тексті, який має бути ідентичним у всіх сторін правочину.

Реальним (від латинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17).

По своїй юридичній сутності договір позики грошових коштів є реальним договором, і для його укладення необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача (сплата) коштів позикодавцем позичальнику.

Статтею 208 ЦК України передбачено, що у письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини між юридичними особами.

Законодавець імперативно в частині першій статті 1047 ЦК визначив необхідність вчинення в письмовій формі договору позики грошових коштів у разі якщо позикодавцем є юридична особа. (Див. постанову КЦС ВС від 09.08.2023 у справі № 755/16831/19)

Вказівка призначення платежу при перерахунку коштів, з урахуванням принципу розумності, не може бути кваліфікована як дотримання письмової форми (єдиний документ, чи декілька документів, розписка чи інший документ), що підтверджує домовленість про отримання грошей в позику та умови такої позики, оскільки призначення платежу вказує особа, яка перераховує грошові кошти. Дійсно, в певних випадках в приватному праві призначення платежу може мати значення, наприклад при визначенні того, яке грошове зобов`язання погашається, але не для підтвердження укладення певного договору.

Згідно зі статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Зміст договору, відповідно до статті 628 Цивільного кодексу України, становлять, по-перше, умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та по-друге, умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. До змісту договору належать також і умови (пункти), які містяться в складових частинах договору, якщо їх наявність обумовлено в основному тексті договору (додатки, плани, схеми, кошторис, малюнки тощо).

Істотними вважаються умови, які необхідні і достатні для укладення договору. Це випливає зі статті 638 Цивільного кодексу України, згідно з якою договір вважається укладеним тільки тоді, коли між сторонами в потрібній для відповідних випадків формі досягнуто згоди зі всіх істотних його умов. Це означає, що за відсутності хоча б однієї з таких умов договір не може вважатися укладеним. Водночас, якщо досягнуто згоди щодо істотних умов, то договір набирає чинності, навіть якщо не містить якихось інших умов. Саме тому такі умови ще називають необхідними. Визначення кола істотних умов залежить від специфіки кожного конкретного договору.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 травня 2022 року у справі №393/126/20 та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.02.2024 у справі №922/3289/21).

Колегія суддів зазначає, що позивач обґрунтовує заявлені вимоги відсутністю між сторонами договірних правовідносин, тоді як відповідач, посилаючись на їх існування, не надав судам першої та апеляційної інстанцій жодного належного доказу укладення відповідного договору та не підтвердив правову підставу отримання і подальшого утримання спірних грошових коштів. При цьому процесуальна поведінка відповідача є суперечливою, оскільки, стверджуючи про наявність договірних відносин, він не надав господарському суду примірника договору чи інших доказів на підтвердження своїх доводів.

За встановлених обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність між сторонами договірного характеру спірних правовідносин. Матеріали справи також не містять доказів повернення відповідачем позивачу отриманих грошових коштів, а доводи відповідача щодо неотримання вимоги № 278/25 від 14.04.2025 про повернення коштів не спростовують факту існування непогашеної заборгованості та не свідчать про наявність правових підстав для їх утримання відповідачем.

Враховуючи, що грошові кошти у сумі 50 000,00 грн були перераховані позивачем відповідачу за відсутності належної правової підстави, а відповідач не довів правомірності їх набуття чи утримання, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 1212 Цивільного кодексу України та стягнення з відповідача на користь позивача безпідставно набутих коштів у розмірі 50 000,00 грн.

Щодо строку позовної давності.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позову. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушено, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (подібні висновки викладені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 07.08.2019 у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц (пункт 51), від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19 (пункт 57), від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 (пункт 129), від 14.06.2023 у справі № 755/13805/16-ц (пункт 53)).

Оскільки рішення по суті спору ухвалюється судом першої інстанції, а на стадії апеляційного провадження здійснюється лише перевірка законності й обґрунтованості рішення суду, то заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції (подібний висновок наведено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 367/2259/15 (провадження № 14-333цс18)).

Визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права (постанова Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі № 5011-32/13806-2012).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні чинники (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) (стаття 261 ЦК України).

Звертаючись до правової позиції, сформульованої в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 23.04.2019 у справі № Б-19/207-09 (у правовідносинах за вимогами ліквідатора фізичної особи - підприємця про витребування з володіння фізичної особи - громадянина та визнання права власності на майно банкрута, з підстав визнання судом недійсними результатів аукціону, на якому був здійснений продаж майна банкрута, та договору купівлі-продажу майна, укладеного між арбітражним керуючим і переможцем аукціону), Апеляційний господарський суд зазначає, що для суб`єкта підприємницької діяльності як сторони правочину (договору) днем початку перебігу позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Аналогічна правова позиція наведена в постановах Верховного Суду від 07.02.2019 у справі №910/2966/18, від 21.07.2021 у справі № 910/8137/19 (910/13186/20), від 02.08.2022 у справі №5004/1694/11 (903/699/21), від 08.03.2023 у справі № 904/3214/18 (922/2714/20).

Крім того, колегія суддів, звертаючись до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, зазначає, що відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.

Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому, перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.

Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

Колегія суддів встановила, що перебіг позовної давності за вимогами про стягнення 50 000,00 грн безпідставно набутих коштів розпочався 07.02.2017 та закінчився 07.02.2020. Таким чином, строк позовної давності сплив до запровадження карантину та воєнного стану, а тому, не підлягав зупиненню чи продовженню у зв`язку із введенням відповідних правових режимів.

Як убачається з матеріалів справи, ТОВ «Роско Груп» звернулося до господарського суду з даним позовом лише 14.04.2026, тобто після спливу встановленого законом строку позовної давності.

Відповідно до вимог ч. 5 ст. 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

На обґрунтування клопотання про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності позивач посилається на те, що ліквідатора ТОВ «Роско Груп» було призначено постановою Господарського суду Чернівецької області від 07.04.2025 у справі № 926/2853-б/24, а до звернення з позовом ліквідатором здійснювалися заходи щодо витребування та перевірки інформації, необхідної для встановлення наявності спірного активу та підтвердження відсутності поставки товару.

Разом з тим наведені обставини не свідчать про існування об`єктивних перешкод, які унеможливлювали своєчасне звернення до суду в межах установленого законом строку позовної давності. Сам факт призначення ліквідатора після спливу такого строку не є поважною причиною для його поновлення, оскільки ліквідатор здійснює повноваження боржника в тому стані, в якому вони існували на момент відкриття ліквідаційної процедури, а зміна особи, уповноваженої представляти боржника, не впливає на початок перебігу та тривалість позовної давності. Крім того, поновлення строку позовної давності через шість років після його спливу порушувало б принцип правової визначеності та справедливий баланс інтересів сторін, покладаючи на відповідача надмірний тягар.

Водночас суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про наявність порушеного права позивача та існування підстав для стягнення з відповідача 50 000,00 грн безпідставно набутих коштів. Однак відповідач до ухвалення рішення заявив про застосування наслідків спливу позовної давності.

Відповідно до частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є самостійною підставою для відмови у позові.

Водночас колегія суддів враховує також практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93 та № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 57 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Разом із тим сама лише констатація недобросовісної поведінки попереднього ліквідатора, без встановлення того, що така поведінка створила для боржника об`єктивні та непереборні перешкоди для своєчасного звернення до суду із відповідним позовом, не є достатньою підставою для визнання причин пропуску позовної давності поважними. Вирішуючи це питання, суд має дослідити всі обставини справи в їх сукупності, зокрема характер спірних правовідносин, поведінку як позивача, так і відповідача, наявність чи відсутність конфлікту інтересів, можливість фактичного здійснення боржником права на судовий захист у межах установленого законом строку та існування саме об`єктивних перешкод для такого звернення.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання причин пропуску строку позовної давності поважними та, враховуючи заяву відповідача про застосування її наслідків, дійшла до висновку про правомірність відмови судом першої інстанції у задоволенні позову, незважаючи на його обґрунтованість по суті.

Висновок апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до ч.1 ст.236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

За приписами ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (ч. 1 ст. 276 ГПК України).

На підставі викладеного колегія суддів Західного апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду Чернівецької області від 08.06.2026 у справі №926/2853-б/24 (926/1464/26) ґрунтується на матеріалах справи та чинному законодавстві і підстави для його скасування відсутні, а зазначені в апеляційній скарзі доводи скаржника не обґрунтовані і не визнаються такими, що можуть бути достатньою підставою для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення.

Судові витрати в суді апеляційної інстанції.

Оскільки у цьому випадку суд апеляційної інстанції не змінює рішення, та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється (частина 14 статті 129 ГПК України). Відтак, згідно з ст.129 ГПК України сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги слід залишити за скаржником.

Керуючись ст.ст. 86,129, 236, 254, 269, 270, 275, 276, 281, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариство з обмеженою відповідальністю “Компанія “Ніко-Тайс” б/н від 29.06.2026 (вх. №01-05/2113/26 від 30.06.2026) - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Чернівецької області від 08.06.2026 у справі №926/2853-б/24 (926/1464/26) - залишити без змін.

3. Судовий збір за перегляд справи у суді апеляційної інстанції - покласти на скаржника.

4. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає оскарженню.

5. Матеріали справи повернути до суду першої інстанції.

Головуючий суддя Панова І.Ю.,

Суддя Зварич О.В.

Шаповал Д.В.