Постанова від 22 липня 2026 р. у справі №715/2207/22 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 липня 2026 року місто Чернівці Справа № 715/2207/22

провадження №22-ц/822/654/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача: Височанської Н. К.

суддів: Кулянди М.І., Одинака О.О.

за участю секретаря судових засідань Яреми А.С.

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 лютого 2026 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Маковійчук Ю.В.,

В С Т А Н О В И В:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Згідно заяви про зміну предмету позову посилався на те, що він з відповідачкою перебував у зареєстрованому шлюбі з 20 грудня 2002 року, який було розірвано 08 грудня 2016 року рішенням Іванківського районного суду Київської області.

За час шлюбу ними було набуто майно, в розумінні ст. 60 СК України, зокрема:

- житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 ;

- земельну ділянку площею 0,1 га цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 7321080500:01:001:0985, по АДРЕСА_1 ;

- підвальні нежитлові приміщення загальною площею 35,20 кв.м, що займають частину житлового будинку літ А, становлять 21/100 ідеальної частки по АДРЕСА_2 ;

- вартість будівельних робіт з реконструкції та переобладнання під магазин промислових товарів квартири АДРЕСА_3 .

Посилається на те, що після розірвання шлюбу вони з відповідачкою не можуть дійти згоди щодо поділу вказаного спільного майна.

Просив визнати вищевказане майно спільною сумісною власністю подружжя, припинити право спільної сумісної власності на нього та визнати за ним право власності на:

- 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 ,

- 1/2 частку земельної ділянки площею 0,1 га цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 7321080500:01:001:0985, по АДРЕСА_1 .

Також просив стягнути з відповідачки на його користь половину вартості будівельних робіт з реконструкції та переобладнання під магазин промислових товарів квартири АДРЕСА_4 в сумі 265 702,32 гривень та половину вартості його частки нежитлового приміщення загальною площею 35,20 кв.м, що займають частину житлового будинку літ.А, становлять 21/100 ідеальної часки по АДРЕСА_2 вартістю 376 412,50 гривень, а також стягнути понесені ним судові витрати по справі.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 лютого 2026 року позов ОСОБА_1 – задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 право власності на 1/2 частку житлового будинку загальною площею 166,2 кв.м, житловою – 110,4 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 право власності на 1/2 частку земельної ділянки площею 0,10 га, цільове призначення якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 7321080500:01:001:0985, за адресою: АДРЕСА_1 .

Припинено право спільної сумісної власності на: житловий будинок та земельну ділянку площею 0,10 га, кадастровий номер 7321080500:01:001:0985 по АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 642 114 (шістсот сорок дві тисячі сто чотирнадцять) гривень 82 копійки.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Повний текст рішення складено судом 09 лютого 2026 року.

Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, відповідачка ОСОБА_2 , інтереси якої представляє адвокат Дарійчук Є.О. подала апеляційну скаргу на вказане рішення суду.

Апелянтом оскаржується судове рішення з підстав неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права, неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права і саме з цих підстав порушується питання про перегляд судового рішення.

Посилалась на те, що предметом спору у справі є різне майно з різним правовим статусом: житловий будинок, що за твердженням позивача будувався під час шлюбу, земельна ділянка, вирішення спору щодо якою залежить від вирішення спору щодо житлового будинку, та нерухоме майно на АДРЕСА_2 та АДРЕСА_5 , яке належало відповідачці на праві особистої приватної власності та за твердженням позивача за час шлюбу істотно збільшилося у вартості, то апелянтом застосування судом першої інстанції норм матеріального права аналізується окремо щодо різних видів майна.

У справі встановлено і це визнається сторонами, що спірний житловий будинок набув правового статусу саме як житловий будинок та об`єкт права власності 05 січня 2022 року. Саме тоді за відповідачкою зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .

Суд першої інстанції хоча і відхилив посилання відповідачки на те, що вона будувала житловий будинок після розірвання шлюбу протягом 2017 - 2022 років, проте по суті погодився зі змістом наданих відповідачкою квитанцій на придбання металопластикових дверей та вікон у 2019, 2020 та 2021 році, які свідчать про те, що станом на указаний період будинок був без вікон та дверей.

Суд першої інстанції лише обмежився зауваженням, що указані квитанції не свідчать про проведення відповідачкою всього будівництва саме протягом цього періоду (2019-2021 роки).

Отже, право власності на спірний житловий будинок виникло у період, коли сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі, а на час їх перебування у шлюбі спірне нерухоме майно мало статус матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Таким чином, позивач в силу зазначених норм та обставин не може претендувати на визнання за ним права на 1/2 частку у спірному майні як завершеному будівництві, як і не може претендувати на застосуванні при вирішенні спору презумпції рівності часток у майні, набутому під час шлюбу, як про це помилково зазначив і суд першої інстанції.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що спірна земельна ділянка, в силу вимог ст. 57 СК України, є особистою власністю відповідачки.

Проте, оскільки позивач не набув права на частку у спірному житловому будинку, то до позивача не перейшло право власності на 1/2 ідеальну частину земельної ділянки на підставі ст.120 ЗК України, ст. 377 ЦК України.

Задовольняючи позов щодо стягнення половини вартості будівельних робіт з реконструкції та переобладнання під магазин промислових товарів квартири на АДРЕСА_2 в сумі 265 702,32 гривень, застосувавши зазначені судом першої інстанції норми матеріального права є неправильним.

Істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя.

Якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.

Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном.

Заявляючи вимоги про стягнення половини вартості будівельних робіт з реконструкції та переобладнання під магазин промислових товарів квартири на АДРЕСА_2 в сумі 265 702,32 гривень, позивач хоча і посилався на положення ст. 62 СК України, проте ні у первісних позовних вимогах, ні у заяві про зміну предмета позову не зазначав фактичних підстав позову.

Він також не посилався на жодні докази фактичного проведення конкретних робіт з реконструкції та переобладнання під магазин житлового приміщення як подружжям, так і ним особисто.

Можна лише припустити, що уточнені позовні вимоги, в частині, що аналізуються, стосуються вимог позивача, як одного з подружжя - не власника, про можливу компенсацію йому збільшення вартості такого майна, яке пов`язане з вкладенням у об`єкт особистої приватної власності спільних коштів подружжя за час шлюбу.

Водночас така компенсація за правилами ст. 62 СК України можлива лише шляхом визнання права на Ѕ частину збільшення вартості такого майна, якщо воно пов`язане з вкладенням у об`єкт особистої приватної власності спільних коштів подружжя за час шлюбу. Проте таких вимог позивач не заявляв.

Відповідно вимоги позивача про стягнення половини вартості будівельних робіт з реконструкції та переобладнання під магазин промислових товарів квартири на АДРЕСА_2 в сумі 265 702,32 гривень є безпідставними, не відповідають приписам ст. 62 СК України, а тому задоволенню не підлягають.

Тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові.

Також, суд першої інстанції зробив висновок, що нерухоме майно, а саме підвальні приміщення площею 35,20 кв. м, яке займає частину житлового будинку літ.А та становить 21/100 ідеальної частки (що входить до 45/100 часток) на АДРЕСА_2 є спільною власністю подружжя, так як придбано в період перебування сторін у шлюбі.

На думку суду обраний позивачем спосіб захисту у спірному випадку, а саме стягнення із відповідачки половину вартості спірного майна, є ефективним та забезпечить поновлення порушеного права позивача.

Суд відхилив доводи відповідачки, що вказане спірне майно є її особистою власністю, оскільки за твердженням суду майно придбане в період її перебування у шлюбі з позивачем, а володіння майном на підставі договору оренди не породжує набуття права власності на майно. Такий висновок суду зроблено на підставі неправильного застосування норм матеріального права.

На спростування тверджень позивача відповідачка подала суду документи про підстави та перебіг у часі процедури переходу у її власність підвального приміщення площею 35,20 кв. м.

З них вбачається, що спірне нерухоме майно набуте відповідачкою в порядку малої приватизації через механізм викупу орендарем. Вартість спірного майна згідно договору становила 5 296 грн (т.1 а. с.155.

Відповідачка надала суду докази того, що у 2001 році, тобто до укладення шлюбу вона здійснила поліпшення і це враховувалося при визначенні ціни продажу спірного майна у 2003 році.

Проведення поліпшень орендарем безпосередньо впливало на процес приватизації та ціну об`єкта. У 2003 році цей процес регулювався законодавством про малу приватизацію та спеціальними методиками оцінки.

Згідно з нормами, що діяли станом на момент укладення у 2003 році договору купівлі-продажу підвального приміщення площею 35,20 кв. м. була чинною постанова КМУ № 1891 «Про затвердження Методики оцінки майна», вартість невід`ємних поліпшень, зроблених за рахунок коштів орендаря, не включалася до ціни, яку він мав сплатити за об`єкт.

Основна підстава виникнення у відповідачки права на спірне майно виникла до шлюбу з позивачем. Як право на оренду так право на викуп (завдяки поліпшенням) були сформовані до реєстрації шлюбу (патент на оренду з 1996 року, поліпшення здійснено у 2001 році, тобто до укладення сторонами шлюбу).

Отже, оскільки частина вартості майна була «оплачена» за рахунок поліпшень, зроблених відповідачкою до шлюбу, частка іншого з подружжя в жодному разі не може становити 1/2, як про це просить позивач. Така частка може розраховуватися лише пропорційно до тієї суми, що була реально сплачена у 2003 році з сімейного бюджету. Водночас позивач не посилався на докази про те, що оплата частина коштів за договором від 15 травня 2003 року була здійснена за рахунок сімейного бюджету.

До 2004 року діяв Кодекс про шлюб та сім`ю УРСР, а з 1 січня 2004 року набув чинності новий Сімейний кодекс України. Оскільки майно відповідачкою набувалося впродовж 1996 до 2001 року, а договір купівлі-продажу укладено у 2003 році, то до спірних правовідносин мали застосовуватися норми ст. ст. 22, 23 КпШтаС УРСР, а також норми права, які регулювали підстави та порядок набуття майна у власність шляхом викупу орендованого майна, про що зазначено вище.

Отже, суд першої інстанції до спірних правовідносин не застосував указаних норм матеріального права, внаслідок чого спір в указаній частині вирішив неправильно та безпідставно задовольнив позов.

За матеріалами справи та виходячи з мотивів, наведених судом першої інстанції, майно, що є предметом спору, - на час вирішення спору по суті втратило ознаки самостійності і є лише складовою іншого майна - 45/100 частки у будинку.

Водночас, вимоги позивача зводяться до стягнення компенсації за цінами, які вираховані, виходячи з оцінки спірного майна як окремого об`єкта власності (саме з такого підходу експерт оцінював спірне майно), що не відповідає дійсності і є явно завищеними, оскільки загальновідомо, що складова будь-якого більшого майна є завжди за вартістю нижчою, ніж окремий об`єкт нерухомого майна, і по суті не може визначатися окремо.

Іншого способу захисту, який би відповідав нормам статей 57, 60, 63, 66-68, 70 СК України, позивач не обрав, що є також самостійною підставою для відмови у позові.

Задовольняючи позов в частині житлового будинку з приналежними будівлями, суд виходив: з факту перебування сторін у зареєстрованому шлюбі в період з 20 грудня 2002 року до його розірвання за рішенням Іванківського районного суду Київської області від 08 грудня 2016 року; будівництва будинку в повному обсязі упродовж 2013-2014 років.

Проте, зважаючи на позицію сторін у спорі, суд мав з`ясувати які конкретні роботи з будівництва, коли, ким та за які кошти зведено спірне нерухоме майно, у якому стані було будівництво будинку на час припинення сторонами сімейних відносин. Указаного суд першої інстанції не з`ясував.

Не врахував, що позивач у первісному позові стверджував, що з його участю в період шлюбу було зведено незавершений будівництвом будинок, а тому його первісні вимоги логічно стосувалися визнання за ним права на незавершений об`єкт будівництва.

Лише після отримання відзиву, з якого він дізнався, що будинок завершений та за відповідачкою зареєстровано право власності у 2022 році, він змінив позовні вимоги. З наведеного випливає і про це достовірно знає позивач, хоча і стверджує протилежне, що спірний будинок на час припинення сторонами сімейних відносин, будівництвом не був завершеним.

Відповідно, неповно з`ясувавши обставини та час зведення спірного житлового будинку, суд неправильно вирішив вимогу щодо земельної ділянки, яка по суті є похідною, а сама земельна ділянка є власністю відповідачки.

Надані відповідачкою докази свідчать про те, що будівництво спірного будинку станом на час припинення шлюбу між сторонами не було завершено, а після розірвання шлюбу - продовжилося, а щодо сараю – то його повністю зведено після припинення подружніх відносин.

За клопотанням позивача у справі була проведена інженерно технічної експертиза № 281. Експерт зазначила, що кошторисна вартість будівельних робіт з реконструкції з переобладнанням під магазин «промислових товарів» власної квартири з відновленням історичного входу за рахунок внутрішнього простору, будівельних матеріалів, виробів та комплектів використаних в ході їх проведення становить 531 404,64 гривень. Суд погодився з таким висновком.

Проте, зважаючи на те, що представник відповідачки заперечував вказані висновки, суд мав дати оцінку висновкам за правилами оцінки доказів. Такої правильної оцінки висновку експертизи суд не дав.

Судом порушені також норми процесуального права, зокрема, не дослідив належним чином доказів, на які посилався позивач, не дав їм належної оцінки; та без наведення мотивів не дослідив та не дав оцінки, доказам відповідачки, які подавалися на заперечення позову.

На порушення норм процесуального права, суд першої інстанції не допитав свідків, яких просив допитати представник відповідачки на підтвердження обставин, які зазначені у відзиві на позов: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 161-162), ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 .

Однак можливість допитати свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , що були заявлені у суді першої інстанції уже втрачена, так як пройшло багато часу, місць теперішнього їх перебування відповідачці невідомо.

Також 15 грудня 2022 року за клопотанням представника відповідачки ОСОБА_2 до матеріалів цивільної справи долучені письмові докази щодо будівництва спірного будинку, які свідчать, що вже після розірвання шлюбу між сторонами відповідні матеріали використовувались для будівництва будинку, виконання внутрішніх робіт на АДРЕСА_1 , про що указано у накладних.

Просила апеляційну скаргу задовольнити, рішення Глибоцького районного суду від 09 лютого 2026 року скасувати, ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити.

Понесені нею витрати зі сплати судового збору компенсувати за рахунок держави.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Штефанчук С.В. просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Вказала, що долучені до позовної заяви копії квитанцій та накладних свідчать про купівлю та доставку будівельних та інших матеріалів за адресою АДРЕСА_1 .

Про те, що в спірний період часу за вказаною адресою проводились будь-які інші будівельні роботи відповідачем жодних доказів не надано та факт будівництва житлового будинку в спірний період часу суду не спростовано.

Більше того, згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності державна реєстрація права власності на будинок відбулася в січні 2022 року. Підставою для державної реєстрації слугували Витяг з реєстру будівельної діяльності ЄДЕССБ серія та номер ІУ161211220312 та технічний паспорт серії та номер НОМЕР_3 від 06 грудня 2021 року та відомості з ДЗК серія та номер 53570695, виданий 05.01.2022 року, а тому державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 10 січня 2022 року № 62784326 та зареєстровано за ОСОБА_2 право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта 2553748373060.

Із витягу з Реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічні інвентаризації єдиної державної електронної системи у сфері будівництва №ТІ01:2921-8552-2779-0860 встановлено, що перед прийняттям в експлуатацію завершених будівництвом об`єктів проведено відомості про технічну інвентаризацію будинку садибного типу літ «А», убиральні літ. «Г», огорожі № 1 та вимощення № 1 по АДРЕСА_1 , рік завершення будівництва 2013, а рік завершення будівництва гаражу літ. «Б», сараю літ. «В» - 2014.

Отже на момент розгляду справи судом за відповідачкою зареєстроване право приватної власності на спірний житловий будинок, будівництво якого було завершене в 2013 році, а гаражу та сараю в 2014 році.

Таким чином новостворене нерухоме майно набуло юридичного статусу житлового будинку внаслідок зазначеної вище державної реєстрації, а тому, з огляду на вказані обставини справи, суд дійшов обґрунтованого висновку, що спірний будинок є спільною сумісною власністю подружжя, та підлягає поділу в рівних частинах, оскільки дата завершення будівництва підтверджується документами, що містять технічні характеристики будинку, включаючи й рік побудови (завершення будівництва).

Факт побудови спірного садового будинку під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі підтверджується доказами, які спростовують твердження відповідачки про те, що будівництво будинку розпочалось вже після розірвання шлюбу.

Судом обґрунтовано не взято до уваги квитанції на купівлю дверей та вікон, оскільки навіть за умови їх купівлі відповідачем в спірний період часу це не є доказом завершення будівництва будинку, адже окрім іншого вікна і вхідні двері могли за тривалий період часу (з 2013 року) бути замінені.

Отже відповідачкою не доведено належними, достатніми і допустимими доказами своїх доводів, що спірний будинок був побудований за її особисті кошти вже після розірвання шлюбу, отже, не спростовано презумпції спільності майна подружжя.

Задовольняючи позов в частині визнання права власності на частку земельної ділянки суд обґрунтовано виходив з того, що перехід права власності на земельну ділянку відбувається одночасно з переходом права на об`єкт нерухомості, що відповідає принципу - збудоване на землі слідує за нею.

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 19 квітня 2005 року набула право власності на квартиру АДРЕСА_4 .

Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 12 лютого 2008 року ОСОБА_2 надано дозвіл на реконструкцію та переобладнання вказаної квартири під магазин промислових товарів власної квартири АДРЕСА_6 з відновленням історичного входу за рахунок внутрішнього простору. Відповідачкою розроблено робочий проект реконструкції. Отримано технічний висновок, який містить пояснювальну записку.

Згідно висновку інженерно – технічної експертизи № 281, складеного з 30 листопада 2023 року по 29 листопада 2024 року кошторисна вартість будівельних робіт з реконструкції з переобладнанням під магазин «промислових товарів» власної квартири АДРЕСА_6 з відновленням історичного входу за рахунок внутрішнього простору по АДРЕСА_2 , будівельних матеріалів, виробів та комплектів використаних в ході їх проведення становить 531 404,64 гривень.

Твердження апелянта, що роботи з реконструкції не проводились згідно проекту, а обмежились тільки облаштуванням дверного отвору та дверей не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки після реконструкції за відповідачкою було зареєстровано право власності на новостворений в результаті реконструкції об`єкт (нежитлові приміщення магазину). Вартість проведеної реконструкції підтверджується висновком судової інженерно-технічної експертизи, який відповідачем не спростовано, та представником відповідача під час подання клопотання про допит експерта в цій частині під сумнів не ставився.

Отож, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю незалежно від участі кожного з подружжя у її виникненні, і право визначати порядок здійснення права спільної сумісної власності та частки кожного з подружжя при поділі майна є рівними.

Ці вимоги застосовуються і у разі, якщо особиста приватна власність одного з подружжя зазнала перетворень і збільшилась у вартості, однак таке збільшення не було істотним, то інший з подружжя, не власник, має право на частину збільшення вартості такого майна, якщо воно пов`язане з вкладенням у об`єкт.

Щодо не погоджується з доводами відповідачки щодо стягнення половини вартості набутої подружжям у шлюбі 21/100 ідеальної часки нерухомого майна по АДРЕСА_2 , оскільки не зважаючи на поліпшення, які на думку відповідача мали місце в 90-их роках, а також на укладення нею договору оренди з правом наступного викупу не є тими обставинами, які доводять придбання майна в період шлюбу шляхом викупу саме за власні кошти ОСОБА_2 , а не за спільні кошти подружжя.

Власне й сам Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств» передбачав приватизацію об`єктів шляхом викупу, продажу на аукціоні або за конкурсом, тобто за гроші, а не шляхом безоплатної передачі у власність як це передбачено для приватизації житла та земельних ділянок.

Крім того ціна продажу об`єкта, що підлягав приватизації шляхом викупу визначалася експертним шляхом або способами, що враховують його потенційну прибутковість. Отже ціна викупу не зменшувалась з урахуванням зроблених орендарем поліпшень, а навпаки визначалась експертним шляхом та відповідно збільшувалась з огляду на проведені поліпшення.

Під час розгляду справи судом встановлено, що 22.05.1996 року між відповідачкою та Фондом державного майна в м. Чернівці укладено договір купівлі-продажу № 201, на підставі якого остання набула у власність майно магазину № НОМЕР_4 ДК « ІНФОРМАЦІЯ_3 », яке знаходиться по АДРЕСА_2 .

29.05.1996 року між відповідачкою та представником Фонду Державного майна України в м. Чернівці було укладено договір оренди приміщення, згідно якого ОСОБА_9 отримала патент на право оренди приміщення загальною площею 39,1 м.кв., терміном на 10 років, яке знаходиться по АДРЕСА_2 .

Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 15.02.2000 року №331/4 відповідачці надано дозвіл, як підприємцю, на добудову аптеки до власного магазину « ІНФОРМАЦІЯ_4 » по АДРЕСА_2 за рахунок земель запасу міста та влаштування входу в підвал, який належав їй згідно договору оренди.

15.05.2003 року між Чернівецькою міською радою та відповідачкою укладено договір купівлі-продажу підвальних нежитлових приміщень загальною площею 35,20 кв.м, яке займає частину житлового будинку літ А та становить 21/100 ідеальної частки, що складається з приміщення ІІІ площею 20,30 кв.м, приміщення V площею 14,90 кв.м та знаходиться за адресою АДРЕСА_2 . Право власності на вказані приміщення належало територіальній громаді м. Чернівці на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 28.03.2003 року, виданого на підставі рішення Чернівецького міськвиконкому № 206/7 від 27.03.2003 року.

В результаті укладення вищевказаних договорів відповідачка є власником 45/100 часток нерухомого майна по АДРЕСА_2 .

Отже, встановлено, що нерухоме майно, а саме підвальні приміщення площею 35,20 м.кв, яке займає частину житлового будинку літ А та становить 21/100 ідеальної частки (що входить до 45/100 часток) по АДРЕСА_2 є спільною власністю подружжя, так як придбано в період перебування сторін у шлюбі, а володіння майном на підставі договору оренди не породжує набуття права власності на майно.

Згідно висновку інженерно – технічної експертизи № 281, складеного з 30 листопада 2023 року по 29 листопада 2024 року ринкова вартість 21/100 ідеальної частки будинку АДРЕСА_2 , що складається з приміщення ІІІ площею 20,30 кв.м, приміщення V площею 14,90 кв.м, загальною площею 35,20 кв.м станом на час проведення експертизи становить 752 827,00 гривень. Саме така частка (21/100) була придбана подружжям в період шлюбу.

Отже судове рішення в цій частині є також обґрунтованим, оскільки майно, набуте шляхом викупу під час шлюбу, не є автоматично особистою приватною власністю одного з подружжя.

Мотивувальна частина

Межі розгляду справи

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Позиція апеляційного суду

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, приходить до наступних висновків.

Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

Встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 20.12.2002 року, який було розірвано рішенням Іванківського районного суду Київської області від 08.12.2016 року.

26 жовтня 1994 року ОСОБА_9 набула у власність земельну ділянку загальною площею 0,35 га, що знаходиться в с.Валя-Кузьмина Глибоцького району Чернівецької області на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки (т.1 а.с.108).

В подальшому дана земельна ділянка була розділена на дві земельні ділянки, на 0,25 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 7321080500:01:001:0722 та 0,10 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 7321080500:01:001:0723.

Згідно рішення II сесії VIскликання Валякузьминської сільської ради №18-2/10 від 03 грудня 2010 року змінено цільове призначення земельної ділянки площею 0,2500 га з ведення особистого селянського господарства на цільове призначення для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (т.1 а.с.129).

22.02.2013 року відповідачкою подано повідомлення про початок виконання будівельних робіт щодо будівництва індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_1 на земельній ділянці, що їй належала згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 485668 від 15.09.2010 року. Вказане повідомлення було зареєстроване в інспекції Державного архітектурно – будівельного контролю у Чернівецькій області 25.02.2013 року за № 7/24/4-2/882 (т.1 а.с.131-132).

05.01.2021 року відповідачка ОСОБА_2 на підставі витягу з реєстру будівельної діяльності ЄДЕССБ серія та номер ІУ161211220312 та технічного паспорта серії та номер НОМЕР_3 від 06.12.2021 року та відомостей з ДЗК серія та номер 53570695, виданий 05.01.2022 року та на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 10.01.2022 року № 62784326 зареєструвала за собою право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта 2553748373060 (т.2 а.с.193-194).

Із витягу з Реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічні інвентаризації єдиної державної електронної системи у сфері будівництва № ТІ01:2921-8552-2779-0860 встановлено, що перед прийняттям в експлуатацію завершених будівництвом об`єктів проведено відомості про технічну інвентаризацію будинку садибного типу літ «А», убиральні літ. «Г», огорожі № 1 та вимощення № 1 по АДРЕСА_1 , рік завершення будівництва 2013, а рік завершення будівництва гаражу літ. «Б», сараю літ. «В» (т.2 а.с.174-181).

20.12.2021 року була зареєстрована декларація про готовність до експлуатації об`єкта (т.2 а.с.93-96).

Згідно висновку інженерно – технічної експертизи № 281, складеного з 30.11.2023 року по 29.11.2024 року орієнтовні роки побудови будинковолодіння з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 2013-2022 роки. При цьому допитана в судовому засіданні експерт ОСОБА_10 пояснила, що визначити рік побудови технічно не можливо, у своєму висновку вона вказала, що рік побудови 2013-2022 роки, так як виходила із даних, що містяться у відповідних документах (т.2 а.с.12-73).

З договору купівлі-продажу від 15 травня 2003 року вбачається, що департамент економіки Чернівецької міської ради продав, а ОСОБА_11 купила підвальні нежилі приміщення загальною площею 35,20 кв.м., яке займає частину житлового будинку літ.А (цегла), становить 21/100 ідеальної частки, складається з приміщення ІІІ площею 20,30 кв.м., приміщення V площею 14,90 кв.м. та знаходиться за адресою АДРЕСА_2 (т.1 а.с.155-159).

Відповідно до висновку судової інженерно-технічної (оціночно-будівельної, будівельно-технічної та оціночно-земельної) експертизи №281 від 30 листопада 2023 року ринкова вартість 21/100 ідеальної частки будинку АДРЕСА_2 , що складається з приміщення ІІІ площею 20,30 кв.м., приміщення V площею 14,90 кв.м., загальною площею 35,20 кв.м., що перейшли у власність ОСОБА_12 за договором купівлі-продажу №281 від 15.05.2003, визначена станом на час проведення експертизи становить 752 827 грн. (т.2 а.с.12-73).

Відповідно до договору дарування від 19 квітня 2005 року відповідачка стала власницею квартири АДРЕСА_4 . Квартира складається з двох жилих кімнат, жилою площею 45,60 кв.м., загальна площа квартири становить 55,36 кв.м. (т.1 а.с.44-45).

Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради №59/3 від 12.02.2008 року підприємцю ОСОБА_1 дозволено реконструкцію власної квартири АДРЕСА_7 під магазин промислових товарів (т.1 а.с.46).

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що відповідачка 17 листопада 2015 року зареєструвала за собою право власності на нежитлові приміщення магазину промислових товарів загальною площею 57,36 кв.м. по АДРЕСА_2 (т.1 а.с.10 зворот).

Відповідно до висновку інженерно-технічної експертизи №281 від 30.11.2023 року кошторисна вартість будівельних робіт з реконструкції з переобладнанням під магазин «промислових товарів» власної квартири АДРЕСА_6 з відновленням історичного входу за рахунок внутрішнього простору по АДРЕСА_2 , будівельних матеріалів, виробів та комплектів використаних в ході їх проведення становить 531 404,64 грн. (т.2 а.с.12-73).

Мотиви, з яких виходив апеляційний суд та застосовані норми права переглядаючи рішення по суті позовних вимог

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що судове рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає вказаним вимогам закону.

Загальні принципи щодо поділу майна подружжя

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, норми статей 57, 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18.

Згідно зі статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно з частинами шостою, сьомою статті 57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

При вирішенні питання про правовий режим майна подружжя з`ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу.

Положення цієї норми стосуються випадків, коли дружина та чоловік спільно не проживають, але без встановлення режиму окремого проживання, передбаченого статтею 119 СК України.

Законодавець розмежовує правовий режим майна, набутого дружиною, чоловіком після встановлення судом режиму сепарації (стаття 119 СК України), і майна, набутого за обставин, визначених у частині шостій статті 57 СК України.

На майно, набуте дружиною, чоловіком у період шлюбу, але за час окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя.

Тому у разі виникнення спору щодо цього майна спростувати вказану презумпцію має та сторона, яка вважає це майно особистою приватною власністю.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 11 лютого 2022 року у справі № 504/1126/19, провадження № 61-18866св21, від 02 серпня 2022 року у справі № 760/23279/20, провадження № 61-19299св21.

Щодо визнання спірного майна спільним сумісним майном

Питання ефективності такого способу захисту порушеного права, як визнання певного майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя, вже перебувало на вирішенні Великої Палати Верховного Суду, а саме у справі № 523/14489/15.

У постанові від 23 січня 2024 року, ухваленій у вказаній справі, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що під час розгляду справ про поділ спільного сумісного майна подружжя встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення.

Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.

З огляду на викладене вимога позову про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя задоволенню не підлягає як така, що не відповідає критерію ефективності способу захисту порушеного права позивача. Така вимога складає підставу (а не предмет) позову про поділ майна подружжя і не потребує окремого артикулювання в позовній заяві.

Отже, суд першої інстанції обгрунтовано відмовив в задоволенні цих позовних вимог з підстав обрання неналежного способу захисту.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий правовий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76).

Рішення суду в цій частині підлягає залишенню без змін.

Щодо поділу житлового будинку

Визнаючи за позивачем право власності на частку спірного будинку, суд першої інстанції виходив з того, що він був збудований за період шлюбу, а тому належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Зокрема, суд виходив з повідомлення до Інспекції Державного архітектурно-будівельного контролю у Чернівецькі області від 22.02.2013 року про початок виконання будівельних робіт щодо будівництва індивідуального житлового будинку та декларації про готовність будинку до експлуатації, де відповідачка зазначила рік завершення будівництва 2013 рік. Також суд першої інстанції взяв до уваги покази позивача ОСОБА_1 , допитаного в якості свідка, який показав, що спірний будинок був збудований під час шлюбу, вони навіть в ньому проживали у 2014 році.

Проте, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до такого висновку, неповно з`ясувавши обставини справи.

Так, сторонами не оспорюється і це підтверджується матеріалами справи, що повідомлення про початок виконання будівельних робіт зареєстровано в Інспекції державного архітектурно будівельного контролю в Чернівецькій області 22 лютого 2013 року (т.1 а.с.131-132).

Отже, будівництво спірного будинку було розпочато сторонами в період перебування у шлюбі.

Водночас у справі встановлено і це визнається сторонами, що спірний житловий будинок набув правового статусу саме як житловий будинок та об`єкт права власності 05 січня 2022 року, тобто через 6 років після розірвання шлюбу. Саме тоді за відповідачкою зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 (т.2 а.с.193-194).

Відповідно до статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України в редакції, чинній на час пред`явлення позову у цій справі, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об`єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності на нього відповідно до закону (частина 3 статті 331 ЦК України).

У даній справі встановлено, що право власності на спірний житловий будинок виникло у період, коли сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі.

На час розірвання шлюбу спірне нерухоме майно не мало юридичного статусу нерухомого майна, відносилося до об`єкту незавершеного будівництва, а тому підлягає з`ясуванню ступінь його готовності саме на час розірвання шлюбу, для можливості визначення частки позивача в спірному будинку.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 квітня 2026 року у справі №607/10858/22 (провадження №14-138цс24) зроблено висновок, що законодавець передбачив (у разі необхідності) можливість володіння та розпорядження об`єктом незавершеного будівництва.

В пункті 79 постанови зазначено, що об`єкт незавершеного будівництва, незалежно від того, на якій стадії готовності він перебуває, як правило, відповідає одній з основних ознак, визначених законом для об`єктів нерухомості - «стаціонарності», тобто неможливості їхнього вільного переміщення у просторі без їх знецінення та зміни їх призначення, оскільки такий об`єкт нерозривно пов`язаний із земельною ділянкою (землею), на якій він зводиться, і переміщення цього об`єкта без завдання йому шкоди є неможливим.

Будівництво за своєю суттю є процесом втрати будівельними матеріалами і конструкціями своєї ідентичності. Будівельні матеріали чи конструкції, використані при зведенні об`єкта будівництва, перестають існувати, й право власності на них припиняється згідно зі статтею 349 ЦК України. Такі матеріали неможливо відділити від самого об`єкта будівництва без завдання їм усім або окремим із них шкоди та зниження їх економічної цінності. Водночас їх оборотоздатність без відділення від об`єкта будівництва неможлива (пункт 82).

Економічна цінність об`єкта незавершеного будівництва не вичерпується вартістю використаних при його зведенні будівельних матеріалів і конструкцій, а включає також вартість проєктування, права на земельну ділянку, вартість будівельних робіт і платних дозвільних процедур чи інших пов`язаних послуг (пункт 83).

Отже, визначення об`єкта незавершеного будівництва винятково як сукупності будівельних матеріалів і конструкцій є неповним і таким, що не відповідає ні природі створення такого об`єкта, ні правовим наслідкам втрати будівельними матеріалами і конструкціями своєї ідентичності як об`єктами цивільного обороту (пункт 84).

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Застосовуючи принцип диспозитивності, що закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, що на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову.

У даній справі позивач на підтвердження своїх доводів про те, що житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 був побудований в період шлюбу, послався на повідомлення до інспекції архітектурно-будівельного контролю від 22.02.2013 року про початок виконання будівельних робіт з будівництва житлового будинку, а також на витяг з Реєстру будівельної діяльності та технічну інвентаризацію будинку, в яких відповідачка зазначила рік завершення будівництва 2013 рік.

Отже, за позицією позивача будинок був розпочатий будівництвом та завершений в один рік, 2013.

Відповідачка заперечувала проти вказаних доводів позивача. При цьому, в суді апеляційної інстанції пояснила, що будівництво спірного будинку було розпочато в період шлюбу. На час розірвання шлюбу були побудовані лише стіни будинку.

Відповідачка, заперечуючи проти обставин завершення будівництва спірного житлового будинку в період шлюбу, в суді першої інстанції заявляла клопотання про виклик свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 (т.1 а.с.162), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (т.1 а.с.207-208).

Представник позивача також в суді першої інстанції заявляла про виклик та допит в якості свідків ОСОБА_1 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 .

Суд першої інстанції задовольнив дані клопотання, проте допитав лише в якості свідка позивача ОСОБА_1 .

Оскільки свідки зі сторони відповідача в суд першої інстанції не викликались і суд завершив розгляд справи за відсутності відповідачки та її представника, колегія суддів на стадії апеляційного розгляду задовольнила клопотання представника відповідача про виклик та допит свідків.

Так, свідок ОСОБА_4 в судовому засіданні апеляційної інстанції пояснив суду, що він працював в ТОВ «Океан». Його фірма займалася роботами по встановленню водостічної системи, облаштування димарів, а також роботами пов`язані з висотою. В 2020 році до них звернулася ОСОБА_16 із замовленням по облаштуванню димарів. Він виїхав на будівництво в с.Валя-Кузьмин. На протязі двох років вони на об`єкті облаштували водостічну систему, димарі. Коли вони робили ці роботи, інша бригада виконувала покрівельні роботи по перекриттю даху. Ще через рік їх викликали, оскільки під дахом завелись шершні. В той час інші працівники робили огорожу, вхідні сходи до будинку, а також будувався сарай.

Свідок ОСОБА_6 в судовому засіданні апеляційної інстанції пояснив, що у нього була фірма по виготовленню та встановленню вікон та дверей. Відповідачка у них замовляла вікна та двері. В 2019-2020 роках вони установлювали в частині житлового будинку в с.Валя Кузьмина двері та вікна. Зокрема, встановлювали вхідні двері, пластикові двері на кухні, вікно на кухні, двері та вікна у ванній кімнаті та туалеті, ще одне вікно на другому поверсі. Коли вони робили заміри, стіни всередині будинку були вологі та порожні. В будинку на той час ніхто не жив, оскільки була сильна сирість, і він був непридатний для проживання. Меблів не було ніяких. В будинку частково був зроблений ремонт. Була стяжка підлоги. Сходів на другий поверх не було, оскільки всі конструкції на другий поверх вони подавали вручну. Ступінь готовності будинку була приблизно 70%.

На підтвердження показів свідка ОСОБА_6 в матеріалах справи містяться квитанції, надані відповідачкою, на придбання метало пластикових вікон та дверей, датовані 2019, 2020 та 2021 роками.

В матеріалах справи міститься копія технічного паспорту на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 . Даний паспорт виготовлений 6 грудня 2021 року. Згідно технічного паспорту загальна площа будинку становить 166,2 кв.м., а саме: по підвалу – 28,9 кв.м., по І-му поверху – 67,5 кв.м., по мансарді – 69,8 кв.м. (т.1 а.с.133-138).

З витягу з Реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічні інвентаризації Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва вбачається, що 6.12.2021 року під №535/21 були зареєстровані відомості про технічну інвентаризацію будинку садибного типу, в яких зазначено рік завершення будівництва 2013 (т.2 а.с.174-181).

20.12.2021 року була зареєстрована декларація про готовність до експлуатації об`єкта, в якій терміни будівництва не зазначені (т.2 а.с.93-96).

З висновку судової інженерно-технічної (оціночно-будівельної, будівельно-технічної та оціночно-земельної) експертизи від 30 листопада 2023 року №281 вбачається, що орієнтовні роки побудови будівель та споруд будинковолодіння, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , - 2013-2022 роки; встановити більш точно рік побудови будівель та споруд будинковолодіння, експерту не надається можливим (т.2 а.с.12-73).

Враховуючи наведені вище докази, колегія суддів вважає, що позивачем належними та допустимими доказами не було доведено, що спірний житловий будинок станом на час розірвання шлюбу був повністю побудований.

Доводи позивача про те, що доказом завершення будівництва будинку є технічний паспорт, де зазначено про рік завершення будівництва 2013, колегія суддів відхиляє, оскільки такий паспорт не є доказом здачі будинку в експлуатацію та його реєстрації у встановленому законом порядку. Технічний паспорт є лише одним з тих документів, що постійно застосовується при реєстрації, зміні прав власності на об`єкт нерухомості (будівлю, споруду, житловий будинок). Також він являється документом, що містить у собі основні характеристики, відомості, що характеризують об`єкт нерухомості та його складові. Крім цього, є сумнівним будівництво житлового будинку за один рік (початок будівництва – в лютому 2013 року, що визнається позивачем, та завершення будівництва – 2013 рік, тобто цей же рік).

Також колегія суддів критично відноситься до показів в якості свідка ОСОБА_1 , який пояснив, що на час розірвання шлюбу будинок був повністю побудований, оскільки він зацікавлений в розгляді справи і його покази спростовуються іншими доказами та матеріалами справи.

Так, в своїй позовній заяві, яка була подана до суду 19.08.2022 року ОСОБА_1 зазначає, що будівництво спірного житлового будинку було розпочато в лютому 2013 року. Зазначений будинок був повністю збудований та облаштований для проживання під час спільного подружнього життя, в будинку підведено газо-, електро- та водопостачання, наявні меблі, встановлено усі побутові пристрої. Проте, будинок не здано в експлуатацію. Вважав будинок об`єктом незавершеного будівництва та з метою визначення ступеню готовності будинку вважав необхідним призначення судової будівельно-технічної експертизи.

Просив визнати спільною сумісною власністю подружжя об`єкт незавершеного будівництва, розташований в селі Валя Кузьмина Чернівецького району Чернівецької області та визнати за ним право власності на частину об`єкту незавершеного будівництва.

Представник позивача в своєму зверненні до Західного експертно-консультативного центру від 18.09.2019 року просила провести будівельно-технічну експертизу з метою визначення ступеню готовності будинку та вартості будівельних матеріалів (т.1 а.с.42).

Отже, він визнавав факт початку будівництва – 2013 рік. Проте, не зазначав рік завершення будівництва, а вважав об`єктом незавершеного будівництва. При цьому, посилався на те, що в будинку було проведено газопостачання, були меблі та він був придатний для проживання.

Дані покази позивача спростовуються іншими доказами.

Зокрема, в апеляційній інстанції було встановлено, що в будинку відсутнє газопостачання. Цю обставину було визнано представником позивача.

Крім цього, свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_6 пояснили, що в 2019-2020 роках будинок не був придатний для проживання, оскільки проводилися тільки роботи по встановленню вікон та дверей, влаштуванню даху, перекриття даху, влаштуванню водостічних труб, не було міжповерхових сходів, підлоги (була лише стяжка), стіни не були поштукатурені, не було меблів.

В матеріалах справи містяться квитанції на придбання відповідачкою метало пластикових вікон та дверей за 2019, 2020, 2021 роки.

Враховуючи наведені обставини, колегія суддів прийшла до висновку, що сторонами в період шлюбу було розпочато будівництво житлового будинку і позивач має право на певну частку в цьому будинку. Проте, позивач належними та допустимими доказами не довів, що саме було збудовано на час розірвання шлюбу, ступінь готовності будинку, його вартість тощо. Встановлення даних обставин має суттєве значення по справі, оскільки впливає на розмір часток у новоствореному об`єкті.

Оскільки по справі неможливо встановити ступінь готовності спірного будинку станом на час розірвання шлюбу сторін, його вартість на той період, точний період завершення будівництва, колегія суддів вважає, що в задоволенні позову про поділ будинку слід відмовити.

При цьому колегія суддів зауважує, що позивач не позбавлений можливості при доведенні виконання конкретних робіт з будівництва за період шлюбу, ступеню готовності об`єкту незавершеного будівництва на час розірвання шлюбу, звернутися в суд з позовом про визнання за ним права власності на частку в будівництві, яка існувала на час розірвання шлюбу, або на стягнення з відповідачки на його користь грошової компенсації цієї частки.

З урахуванням вищевикладеного рішення суду першої інстанції в частині визнання за позивачем права власності на частку житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1 підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги.

Щодо поділу земельної ділянки

Як вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_9 26 жовтня 1994 року набула у власність земельну ділянку загальною площею 0,35 га, що знаходиться в с.Валя-Кузьмина Глибоцького району Чернівецької області на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки (т.1 а.с.108).

В подальшому дана земельна ділянка була розділена на дві земельні ділянки, на 0,25 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 7321080500:01:001:0722 та 0,10 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 7321080500:01:001:0723.

Згідно рішення II сесії VIскликання Валякузьминської сільської ради №18-2/10 від 03 грудня 2010 року змінено цільове призначення земельної ділянки площею 0,2500 га з ведення особистого селянського господарства на цільове призначення для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (т.1 а.с.129).

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року.

У справі, що переглядається, встановлено, що спірну земельну ділянку, відповідачка придбала за договором купівлі-продажу 26 жовтня 1994 року.

Отже, у спірних правовідносинах, ураховуючи зазначені правові норми, порядок набуття спільного майна та його правовий режим повинен визначатися за нормами КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна.

Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Оскільки спірна земельна ділянка була набута у власність відповідачкою до шлюбу з позивачем, суд першої інстанції вірно зазначив, що вона належить ОСОБА_2 на праві особистої власності, проте помилково послався на ст..57 СК України.

В той же час, визнаючи за позивачем право власності на частку спірної земельної ділянки, суд першої інстанції врахував принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній об`єктів нерухомості та зробив висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке було набуто сторонами в період шлюбу.

Оскільки суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову про поділ житлового будинку, то позовна вимога про визнання за позивачем права власності на частку земельної ділянки з підстав ст.377 ЦК України, ст.120 ЗК України задоволенню не підлягає.

Рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Щодо вимоги про припинення права спільної сумісної власності на житловий будинок та земельну ділянку

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Так, особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19).

Верховний Суд неодноразово зазначав, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 52).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові (пункт 40) від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 виснувала, що окрема вимога припинити право спільної сумісної власності є неефективним способом захисту.

Таким чином у задоволенні позовної вимоги про припинення права спільної сумісної власності належало відмовити з підстав обрання позивачем неналежного способу захисту прав в цій частині.

У зв`язку із чим оскаржуване судове рішення в цій частині необхідно скасувати, ухваливши нове рішення в цій частині про відмову в задоволенні позову.

Щодо об`єкту по АДРЕСА_2

Стягуючи з відповідачки на користь позивача грошову компенсацію за частку підвальних приміщень, що розташовані в житловому будинку по АДРЕСА_2 в сумі 376 413,50 грн., суд першої інстанції виходив з того, що ці підвальні приміщення придбані сторонами в період зареєстрованого шлюбу, а тому є спільним майном подружжя.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду.

Як вбачається з договору купівлі-продажу від 15 травня 2003 року, що департамент економіки Чернівецької міської ради продав, а ОСОБА_11 купила підвальні нежилі приміщення загальною площею 35,20 кв.м., яке займає частину житлового будинку літ.А (цегла), становить 21/100 ідеальної частки, складається з приміщення ІІІ площею 20,30 кв.м., приміщення V площею 14,90 кв.м. та знаходиться за адресою АДРЕСА_2 (т.1 а.с.155-159).

Отже, дане майно придбано в зареєстрованому шлюбі сторін і є спільною власністю подружжя.

Позивач заявив вимогу про поділ цих підвальних приміщень шляхом отримання ним грошової компенсації за частку.

Відповідно до висновку судової інженерно-технічної (оціночно-будівельної, будівельно-технічної та оціночно-земельної) експертизи №281 від 30 листопада 2023 року ринкова вартість 21/100 ідеальної частки будинку АДРЕСА_2 , що складається з приміщення ІІІ площею 20,30 кв.м., приміщення V площею 14,90 кв.м., загальною площею 35,20 кв.м., що перейшли у власність ОСОБА_12 за договором купівлі-продажу №281 від 15.05.2003, визначена станом на час проведення експертизи становить 752 827 грн. (т.2 а.с.12-73).

Таким чином, вартість частки підвальних приміщень загальною площею 35,20 кв.м., розташованих в житловому будинку АДРЕСА_2 , становить 376 413,50 грн.

Рішення суду в цій частині відповідає обставинам справи, ухвалено відповідно до норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає залишенню без змін.

Є безпідставними доводи відповідачки ОСОБА_2 про те, що вона ще до шлюбу, а саме 22 травня 1996 року стала власником магазину №15 ДКП «Притулок», яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . В подальшому їй дозволено добудову аптеки до власного магазину «Продтовари» за рахунок земель запасу міста та влаштування входу в підвал, який їй належав згідно з договором оренди. В подальшому нею була подана заявка про викуп підвального приміщення і умовою переходу права власності на підвальні приміщення було здійснення нею ряд невід`ємних поліпшень будинку АДРЕСА_2 , а саме проведення ремонтних робіт в підвальному приміщенні, облаштування окремого фасадного входу, проведення фасадних робіт, облаштування тротуару, тощо. Вищенаведені роботи були здійснені нею до укладення з позивачем шлюбу. В результаті набуття права власності на окремі приміщення, вона стала власником 45/100 частин житлового будинку по АДРЕСА_2 .

Так, матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_2 до укладення шлюбу з позивачем була власником магазину « ІНФОРМАЦІЯ_4 », що по АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 02.04.1997 року. Її частка в будинку складала 23/100 частин (т.1 а.с.160). Пізніше їй дозволено здійснити добудову аптеки до власного магазину.

Отже, приміщення, власником яких є ОСОБА_2 до укладення шлюбу з позивачем і які є її особистою власністю, які розташовані в житловому будинку по АДРЕСА_2 і становлять 23/100 частин будинку є окремими приміщеннями і позивач вимог про поділ цих приміщень не заявляв.

Будь-яких належних та допустимих доказів про те, що приміщення магазину та підвальні приміщення були об`єднані в один об`єкт нерухомого майна шляхом реконструкції, матеріали справи не містять. Та обставина, що в Державному реєстрі прав нерухомого майна частка ОСОБА_2 в житловому будинку становить 44/100, не спростовує належність їй декількох різних об`єктів в цьому будинку, які мають окрему частку в будинку та в загальному вона має 44/100 частин.

Проте, підвальні приміщення, які ОСОБА_2 придбала за договором купівлі-продажу від 15 травня 2003 року, тобто перебуваючи з позивачем в зареєстрованому шлюбі, і які становлять 21/100 частин в житловому будинку, є окремими від магазину приміщеннями, придбані в період шлюбу, а тому підлягають поділу між сторонами.

Щодо об`єкту по АДРЕСА_2

Стягуючи з відповідачки на користь позивача половину вартості будівельних робіт з реконструкції та переобладнання під магазин промислових товарів квартири АДРЕСА_4 в сумі 265 702,32 грн., суд першої інстанції виходив з того, що внесок позивача як одного з подружжя чоловіка у будівельно-ремонтні роботи та перебудову спірного приміщення у розумінні є достатньо значним для можливості визнання за ним права на ці витрати.

При цьому суд керувався частиною 1 статті 62 СК України.

Проте, з таким висновком суду погодитись не можна з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, що відповідачка відповідно до договору дарування від 19 квітня 2005 року стала власницею квартири АДРЕСА_4 . Квартира складається з двох жилих кімнат, жилою площею 45,60 кв.м., загальна площа квартири становить 55,36 кв.м. (т.1 а.с.44-45).

Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради №59/3 від 12.02.2008 року підприємцю ОСОБА_1 дозволено реконструкцію власної квартири АДРЕСА_7 під магазин промислових товарів (т.1 а.с.46).

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що відповідачка 17 листопада 2015 року зареєструвала за собою право власності на нежитлові приміщення магазину промислових товарів загальною площею 57,36 кв.м. по АДРЕСА_2 (т.1 а.с.10 зворот).

Подаючи позов, позивач виходив з вимог статті 62 СК України і зазначав, що майно, яке належало на праві особистої власності відповідачки, в період шлюбу було реконструйовано, внаслідок чого істотно збільшилося у своїй вартості.

При цьому, позивач просив стягнути з відповідачки на його користь половину вартості будівельних робіт.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно зі статтею 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування.

За змістом частини першої статті 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна має відбуватися внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об`єкта, його якісних характеристик.

Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15, істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначена на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не є тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об`єкта.

Істотність збільшення вартості полягає в тому, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто, значне перетворення об`єкта нерухомості.

Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове не дає підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.

У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.

Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Вирішальне значення має не сам факт збільшення вартості у період шлюбу, а правова природа, причини та способи збільшення такої вартості.

Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого з подружжя (не власника) у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що за статтею 62 СК України це не є підставою для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

При посиланні на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач має довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені його окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.

Такі ж висновки викладені й у постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року в справі № 332/4629/15, від 24 березня 2021 року у справі № 161/17237/19, від 12 серпня 2021 року в справі №438/1673/13-ц, від 25 червня 2024 року в справі № 308/4961/21, в яких додатково зазначено, що обов`язок доведення існування підстав, передбачених частиною першою статті 62 СК України, покладається на особу, яка стверджує про виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині, чоловікові.

Задовольняючи позов у вказаній частині, суд першої інстанції взяв до уваги висновок інженерно-технічної експертизи №281 від 30.11.2023 року, відповідно до якого кошторисна вартість будівельних робіт з реконструкції з переобладнанням під магазин «промислових товарів» власної квартири АДРЕСА_6 з відновленням історичного входу за рахунок внутрішнього простору по АДРЕСА_2 , будівельних матеріалів, виробів та комплектів використаних в ході їх проведення становить 531 404,64 грн.

При цьому, експерт при проведенні експертизи врахував робочий проект «Реконструкція з переобладнанням під магазин промислових товарів власної квартири АДРЕСА_6 з відновленням історичного входу за рахунок внутрішнього простору по АДРЕСА_2 » та зазначив, які мали бути проведені будівельні роботи відповідно до проекту.

Як вбачається з висновку експертизи, що експерт приміщення не оглядав, відповідно в матеріалах справи відсутні докази про те, що всі роботи відповідно до проекту були виконані.

В самій експертизі експерт зазначив, що йому невідомо чи дійсно квартиру було реконструйовано під магазин саме промислових товарів, оскільки магазин використовується як продуктовий «мінімаркет», але робочий проект передбачає реконструкцію саме під магазин промислових товарів (т.2 а.с.47).

Відповідачка ОСОБА_2 в судовому засіданні апеляційної інстанції пояснила, що вона практично не проводила ніякі роботи з квартири на магазин, оскільки вона його здала в оренду.

Також в судовому засіданні був допитаний свідок ОСОБА_3 , який пояснив, що близько 15 років назад він з відповідачкою ОСОБА_2 уклав договір оренди вказаного приміщення. Приміщення було в нормальному стані. Пізніше він переробляв електрику, фарбування, фасад та сходи.

Позивач не надав доказів на підтвердження обставин реконструкції нежитлового приміщення відповідно до робочого проекту, а висновком судової будівельно-технічної експертизи встановлено лише вартість будівельних матеріалів та робіт, якщо би всі роботи виконувалися відповідно до робочого проекту.

Отже, в матеріалах справи немає доказів стану спірного приміщення до реконструкції, внаслідок чого апеляційний суд позбавлений можливості зробити висновок про істотність збільшення вартості майна. Позивач не надав доказів на підтвердження тієї обставини, що під час шлюбу спірне приміщення істотно збільшилося у своїй вартості порівняно з його вартістю, яка була на момент укладення між сторонами шлюбу.

Позивач не надав доказів на підтвердження того, що його внесок у переобладнання спірного приміщення із житлового у нежитлове у розумінні частини першої статті 62 СК України є достатньо значним для можливості визнання спірного майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, тоді як сам по собі факт перебування позивача у шлюбі з відповідачкою на момент здійснення реконструкції спірного об`єкта нерухомого майна не є підставою для визнання зазначеного майна спільним сумісним майном подружжя.

Колегія суддів зауважує, що первинний об`єкт (квартира), яка належала ОСОБА_2 , не «розчинився», не нівелювався і не став малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомості, який з`явився.

Зміна призначення нерухомого майна з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не є підставою для віднесення такого об`єкта до спільної сумісної власності подружжя.

За таких обставин колегія суддів вважає, що з матеріалів справи не вбачаються передбачені статтею 62 СК України підстави виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині на праві особистої приватної власності.

Суд першої інстанції не надав оцінку наявним в матеріалах справи доказам та прийшов до помилкового висновку про задоволення позову в частині стягнення грошової компенсації вартості будівельних робіт з реконструкції з переобладнанням під магазин промислових товарів квартири АДРЕСА_4 , будівельних матеріалів, виробів та комплектів, використаних в ході їх проведення.

Крім цього, колегія суддів враховує, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України).

Отже, компенсація за правилами ст.62 СК України можлива лише шляхом визнання права на S частину збільшення вартості такого майна, якщо воно пов`язане з вкладення у об`єкт особистої приватної власності спільних коштів подружжя за час шлюбу. Проте таких вимог позивач не заявляв.

Позивач же просив стягнути з відповідачки половину вартості будівельних робіт при реконструкції житлової квартири в об`єкт нежитловий, що не відповідає приписам ст.62 СК України.

Як було зазначено вище, що позивач належними та допустимими доказами не довів, які ремонтні роботи були здійснені фактично та яка їх вартість.

Колегія суддів зазначає, що ремонтні роботи є невід`ємною частиною будинку та не є окремим об`єктом спільної сумісної власності подружжя, тому розподілу у порядку стягнення компенсації не підлягають.

Рішення суду першої інстанції у вказаній частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Щодо судових витрат

Постанова суду апеляційної інстанції складається, крім іншого з нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення (підпункту б пункту 4 частини 1статті 382 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови, апеляційний суд прийшов до висновку про часткове задоволення позову, а саме про стягнення з відповідачки ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 грошової компенсації вартості частки підвального приміщення в житловому будинку, який знаходиться на АДРЕСА_2 в розмірі 376 413,50 грн.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір за подання фізичною особою позовної заяви майнового характеру становив 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» встановлено, що з 01 січня 2022 року прожитковий мінімум для працездатних осіб у місячному розмірі складає 2481 грн.

Відповідно до п.6 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду має складати 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

Відповідач при поданні позову судовий збір не сплачував, оскільки він звільняється від сплати судового збору на підставі п. 9 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» (від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю).

Враховуючи викладене, та з урахуванням результатів перегляду рішення суду в суді апеляційної інстанції, з відповідачки підлягає стягненню в дохід держави судовий збір за подання позову в розмірі 3764,13 грн. (376 413,50 грн х 1%).

За подання апеляційної скарги з відповідачки підлягає стягненню в дохід держави судовий збір в розмірі 5646,20 грн. (3764,13 грн. х 150%).

Отож, за розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанції підлягає стягненню з відповідачки в дохід держави судовий збір в розмірі 9410,33 грн.

При цьому, відповідачка ОСОБА_2 за подання апеляційної скарги сплатила судовий збір в максимальному розмірі в сумі 18607,50 грн. (т.3 а.с.1).

Відповідно до частини 6 статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно п.1 ч.1 ст.7 Закону України «Про судовий збір», сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі: 1) зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Отже, судовий збір, сплачений ОСОБА_2 за подання апеляційної скарги у розмірі 9197 (дев`ять тисяч дев`яносто сім) гривень 17 коп., слід компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (18607,50 грн. – 9410,33 грн.).

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Згідно п.1, 3, 4 ч.1, ч.2 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, рішення в частині: - визнання за ОСОБА_1 право власності на частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 ; - визнання на частку земельної ділянки площею 0,10 га, за адресою: АДРЕСА_1 ; - припинення права спільної сумісної власності на житловий будинок та земельну ділянку; - стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості будівельних робіт з реконструкції з переобладнанням під магазин промислових товарів квартири АДРЕСА_4 , будівельних матеріалів, виробів та комплектів, використаних в ході їх проведення, в розмірі 265 702,32 грн. слід скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні цих вимог.

Також слід змінити резолютивну частину рішення щодо стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості частки підвального приміщення в житловому будинку, який знаходиться на АДРЕСА_2 , виклавши його в наступній редакції: «Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості частки підвального приміщення в житловому будинку, який знаходиться на АДРЕСА_2 в розмірі 376 413, 50 грн.

В іншій частині рішення суду слід залишити без змін.

Керуючись статтями 141, 367, 368, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 – задовольнити частково.

Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 лютого 2026 року в частині: - визнання за ОСОБА_1 право власності на частку житлового будинку загальною площею 166,2 кв.м., житловою – 110,4 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 ; - визнання на частку земельної ділянки площею 0,10 га, цільове призначення якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 7321080500:01:001:0985, за адресою: АДРЕСА_1 ; - припинення права спільної сумісної власності на житловий будинок та земельну ділянку площею 0,10 га, кадастровий номер 7321080500:01:001:0985, по АДРЕСА_1 ; - стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості будівельних робіт з реконструкції з переобладнанням під магазин промислових товарів квартири АДРЕСА_4 , будівельних матеріалів, виробів та комплектів, використаних в ході їх проведення, в розмірі 265 702,32 грн. скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні цих вимог.

Змінити резолютивну частину рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 лютого 2026 року щодо стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості частки підвального приміщення в житловому будинку, який знаходиться на АДРЕСА_2 , виклавши його в наступній редакції:

«Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 грошову компенсацію вартості частки підвального приміщення в житловому будинку, який знаходиться на АДРЕСА_2 в розмірі 376 413 (триста сімдесят шість тисяч чотириста тринадцять) грн. 50 коп.».

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Судовий збір, сплачений ОСОБА_2 за подання апеляційної скарги у розмірі 9197 (дев`ять тисяч сто дев`яносто сім) гривень 17 коп., компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено судом 28 липня 2026 року.

Суддя-доповідач: Н.К. Височанська

Судді: М.І. Кулянда

О.О. Одинак