Постанова від 27 липня 2026 р. у справі №201/3342/24 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/1638/26 Справа № 201/3342/24 Суддя у 1-й інстанції - Федоріщев С. С. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого - судді Халаджи О. В.

суддів: Агєєва О.В., Гапонова А.В.,

секретар Кругман А.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 на рішення Соборного районного суду м. Дніпра від 16 вересня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , третя особа – Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Занько Едуард Петрович про визнання договору недійсним, визнання права власності в порядку спадкування за законом (суддя першої інстанції Федоріщев С.С.),

В С Т А Н О В И В:

У березні 2024 року ОСОБА_3 звернулась до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , третя особа – Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Занько Едуард Петрович про визнання договору недійсним, визнання права власності в порядку спадкування за законом, в якому просила визнати недійсним договір купівлі – продажу квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , серія та номер:1609, виданий 01.12.2023, видавник, приватний нотаріус Занько Едурад Петрович, Дніпровський міський нотаріальний округ, Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 70504114 від 01.12.2023 17:26:32, приватний нотаріус Занько Едурад Петрович, Дніпровський міський нотаріальний округ, Дніпропетровська область, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , а також визнати за нею право власності на частки квартири АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Соборного районного суду м. Дніпра від 16 вересня 2025 року позовні вимоги задоволено.

Із вказаним рішенням суду не погодився відповідач ОСОБА_1 , та через свого представника ОСОБА_2 , подав апеляційну скаргу, в якій вказано, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також те, що позивачкою обраний неефективний спосіб захисту.

Скарга мотивована тим, що апелянт особисто придбав майнові права на квартиру (будівельна адреса: АДРЕСА_3 ) на підставі Інвестиційного контракту №А300 від 18.03.2002 про інвестування житлового будівництва, які у подальшому на виконання Кредитної угоди №А300 від 27.03.2002 були передані у заставу на підставі договору застави №А300 від 27.03.2002 року.

Відповідач самостійно сплачував заборгованість за вказаною кредитною угодою за рахунок особистих грошових коштів. Померла жодним чином не приймала фінансової участі.

В матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо спільних фінансових вкладень зі сторони померлої та/або те, що остання брала участь у купівлі чи оплаті даної квартири.

ОСОБА_1 , як законний власник квартири, який відкрито та добросовісно користується своїм майном, у зв`язку з погіршенням його стану здоров`я, прийняв рішення продати квартиру.

ОСОБА_4 придбала квартиру, за належно оформленим договором купівлі-продажу, сплатила кошти повністю, діяла добросовісно, не маючи відомостей про можливі претензії Позивача. Суд першої інстанції не оцінив факт добросовісності.

Заявивши позовні вимоги про визнання не дійсним договору купівлі продажу квартири та визнання за позивачем права власності на частку квартири, з огляду на наведену вище судову практику, позивачем обрано не ефективний спосіб захисту.

ОСОБА_2 просила рішення Соборного районного суду м. Дніпра від 16 вересня 2025 року скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.

Від представника ОСОБА_3 – ОСОБА_6 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначив, що у 2003 році мати позивачки – ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_1 набули майно, а саме квартиру, яка знаходиться адресою: АДРЕСА_1 . Посилання відповідача на ті обставини, що право приватної власності на спірну квартиру було оформлено за ним, ОСОБА_1 , на підставі інвестиційного контракту №А300 від 18.03.02, додаткової угоди №2 від 27.03.02, та відповідно саме він є інвестором та одноособовим власником, а його померла дружина не має відношення до цієї квартири, не знайшли свого підтвердження, про що суд першої інстанції вказав у своєму рішенні. Посилання відповідача на те, що він самостійно сплачував заборгованість за кредитною угодою за рахунок особистих грошових коштів, а померла жодним чином не приймала фінансової участі, є безпідставними.

ОСОБА_6 просив рішення суду залишити без змін.

Від представника ОСОБА_4 – ОСОБА_7 , в якому зазначено, що суд при ухваленні рішення про задоволення позову, не дослідив добросовісність набувача спірної квартири ОСОБА_4 , а також не звернув уваги на обраний позивачкою неефективний спосіб захисту, вважає, що скарга ОСОБА_1 , підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду скасуванню.

ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 , у судовому засіданні підтримали доводи апеляційної скарги, просили задовольнити її у повному обсязі.

Представник ОСОБА_4 – ОСОБА_7 , у судовому засіданні підтримав апеляційну скаргу ОСОБА_1 , просив задовольнити її у повному обсязі.

Представники ОСОБА_3 – ОСОБА_6 , та ОСОБА_8 , у судовому засіданні заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, просили оскаржуване рішення суду залишити без змін.

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , у судове засідання не з`явились, про час, дату та місце розгляду справи були повідомленні належним чином.

Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданим 07 жовтня 1971 року Жовтневим РАЦС міста Дніпропетровська, ОСОБА_3 є донькою ОСОБА_5 .

Як вбачається зі свідоцтва про укладання шлюбу, виданого 06 жовтня 1995 року відділом реєстрації актів цивільного стану виконкому Амур-Нижньодніпровської районної Ради народних депутатів м. Дніпропетровська, між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 було укладено шлюб 06 жовтня 1995 року.

Згідно свідоцтва про право власності від 05.02.2003 р., виданого Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради згідно рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 29.12.2002 р. № 2998, зареєстроване КП «ДМБТІ» 18.02.2003 р. в Реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним посвідченням № НОМЕР_2 , ОСОБА_1 належала на праві приватної власності квартира, за адесою: АДРЕСА_1 .

Крім свідоцтва про право власності, в матеріалах справи наявні копії інших документів на квартиру АДРЕСА_2 , а саме:

- копія витягу № 55422 від 18.02.2003 року про реєстрацію права власності, згідно з яким право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстровано Комунальним підприємством «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» за ОСОБА_1 .

- копія рішення виконавчого комітету Дніпровської ради від 29.12.2002 р. № 2998 «Про оформлення права власності фізичним особам на квартири житлового будинку літ. А-10 за адресою: АДРЕСА_4 », згідно з яким Виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради, вирішив: оформити право приватної власності, з видачею свідоцтв, фізичним особам на квартири на підставі договорів про участь на паях у будівництві житлового будинку літ. А-10 за адресою: АДРЕСА_4 , згідно з додатком.

- копія списку фізичних осіб, яким оформлюється право власності на квартири в житловому будинку літ.А-10 за адресою АДРЕСА_4 . В п. 2 Списку фізичних осіб, яким оформлюється право власності на квартири житлового будинку літ А-10 за адресою: АДРЕСА_4 , значиться ОСОБА_1 – квартира АДРЕСА_5 (інвестиційний контракт №А300 від 18.03.02, додаткова угода №2 від27.03.02).;

Згідно з актом прийому-передачі квартири довірителю від 11 листопада 2002 року, Акціонерне товариство закритого типу «Науково-виробниче об`єднання «Созидатель» в особі Голови правління – генерального директора Турчина Олександра Леонідовича, що іменується надалі-Замовник, з другої сторони, ОСОБА_1 , що іменується надалі Довіритель, склали цей акт про наступне:

Замовник побудував та передає, довіритель сплатив 100% вартості та приймає квартиру АДРЕСА_2 .

ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що вбачається зі свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 , виданого Чечелівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) 12 листопада 2022 року.

Заявою від 31 жовтня 2022 року ОСОБА_3 звернулась до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Батової Л.Г., якою прийняла спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 .

Заявою від 31 жовтня 2022 року ОСОБА_1 також звернувся до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Батової Л.Г., якою прийняв спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 .

Відповідно до витягу про реєстрацію в спадковому реєстрі №70478920 від 31.10.2022 р., приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Батовою Л.Г. було зареєстровано спадкову справу № 66/2022, спадкоємець ОСОБА_9 .

Згідно з постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 21 червня 2023 року, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Батова Л.Г., розглянувши заяву ОСОБА_3 про вчинення нотаріальної дії – видачі Свідоцтва про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_2 , після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 – гр. ОСОБА_5 , вважає, що вказана нотаріальна дія не може бути здійснена за таких обставин: ОСОБА_3 не було подано оригінали документів на оформлення спадщини і отримання відповідного свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті матері спадкоємиці – ОСОБА_5 на спадкове майно – частку квартири АДРЕСА_2 , тобто відсутні документи, що підтверджують право власності померлої ОСОБА_5 на нерухоме майно, а саме: на квартиру АДРЕСА_2 (триста тридцять вісім).

Як вбачається з листа від 27.12.2023 року ОСОБА_3 зверталася до ОСОБА_1 з проханням подати до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Батової Л.Г. (адреса нотаріуса: АДРЕСА_6 ), оригінали документів, що підтверджують право власності на спадкове майно - квартиру АДРЕСА_2 .

01 грудня 2023 року ОСОБА_1 було укладено з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , серія та номер:1609, посвідчений приватним нотаріусом Занько Едурадом Петровичем.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві власності ОСОБА_10 на підставі договору купівлі - продажу, серія та номер:1609, виданий 01.12.2023, видавник, приватний нотаріус Занько Едурад Петрович, Дніпровський міський нотаріальний округ, Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 70504114 від 01.12.2023 17:26:32, приватний нотаріус Занько Едурад Петрович, Дніпровський міський нотаріальний округ, Дніпропетровська область.

Згідно з листом Дніпровської міської ради № 6/5-2949 від 15 листопада 2024 року, станом на 15.11.2024 року, за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрована одна особа: ОСОБА_4 з 06.03.2024 року по теперішній час. ОСОБА_1 , був зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 , з 21.02.2003 по 14.12.2023 р.

У відповідності до витягу № 00048127086 з державного реєстру актів цивільного стану встановлено, що 20.07.1979 року між ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_4 ) та ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_5 ) укладено шлюб (номер актового запису 975, складений міським відділом ЗАГС м. Петропавліськ), а 29.11.1991 року шлюб було розірвано (актовий запис номер 682 , складений відділом запису громадянського стану виконкому Амур-Нижньодніпровської районної ради м. Дніпропетровська).

В матеріалах справи наявна довідка №5 від 02.10.2024 р., видана ОСОБА_1 , у тому що він працював в ТОВ «АКІМ» з 01.01.2001 р. по 31.05.2012 р. на посаді комерційний директор. Дохід з 01.02.2001 р. по 31.03.2003 р. склав 10196,61 грн.

Також згідно з вказаною довідкою ОСОБА_1 , був засновником (учасником ) ТОВ «АКІМ» з 31.01.2001 р. по 31.05.2012 р. Дохід при отриманні дивідендів за період з 01.02.2001 р. по 31.03.2003 р. склав 108000,00 грн. Довідка складена та підписана директором ОСОБА_11 та бухгалтером Хобот О.М. ТОВ «АКІМ».

Також в матеріалах справи наявна довідка форми 33, видана 03.09.1979 року військовослужбовцю ОСОБА_1 , про перебування його на військовій службі, видана військовою частиною № НОМЕР_6 , посвідчення № НОМЕР_7 від 04.07.1986 року, видане військовою частиною № НОМЕР_8 мічману ОСОБА_1 , довідка від 04 липня 1986 року №251, видана ОСОБА_1 про проходження ним служби 14 років, довідка №176 від 02 липня 1986 року військової частини № НОМЕР_9 , видана ОСОБА_1 про зайняття ним житлової площі.

Згідно з листом від 27.11.2024 року № 0400-010308-7/235071 Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області, ОСОБА_5 мала загальний страховий стаж 48 років 6 місяців 12 днів.

У витягу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, отриманого листом Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області від 22.11.2024 року № 0400-010604-71232660, вказано, що загальний страховий стаж (за періоди з 2004 року) у ОСОБА_4 , складає 12 років 3 місяці і 18 днів.

З матеріалів нотаріальної справи по договору купівлі-продажу від 01.12.2023 року за реєстровим номером 1609, наданої приватним нотаріусом Занько Едурад Петрович, Дніпровський міський нотаріальний округ, Дніпропетровська область, встановлено наступні обставини.

Згідно з заявою ОСОБА_4 до приватного нотаріуса Занько Едурада Петровича, заявник повідомляє нотаріуса, що особи, які можуть поставити питання про визнання за ними права власності на квартиру номер АДРЕСА_2 , як спільне сумісне майно, у тому числі відповідно до ст.ст. 60,74 та 97 Сімейного кодексу України, відсутні. Також в даній заяві ОСОБА_1 , стверджує, що йому зміст вищезазначеної заяви ОСОБА_4 , відомий.

В матеріалах нотаріальної справи наявний Витяг з державного реєстру актів цивільного стану № 00042552586, який містить відомості, щодо укладання 06 жовтня 1995 року шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 (актовий запис номер 917 складений Амур-Нижньодніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області).

Також в матеріалах нотаріальної справи наявна Довідка №1328 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому будинку приміщенні/будинку осіб з адресою: АДРЕСА_1 , про те, що до складу сім`ї зареєстрованих входять: ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Згідно зі Звітом про оцінку майна № 3411 квартири номер АДРЕСА_2 , виконаного Приватним підприємством «МІДАС ФІНАНС ГРУП», вартість квартири складає 1 770 000,00 грн.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки, частина квартири після смерті ОСОБА_5 увійшла до складу спадкового майна, ОСОБА_1 , за наявності іншого спадкоємця за законом, не мавправа розпоряджатися всією квартирою на власний розсуд.

Також, суд дійшов висновку, що існування договору купівлі-продажу спірної квартири перешкоджає оформленню спадкових прав ОСОБА_3 , тому договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , підлягає визнанню недійсним.

Апеляційний суд погоджується з даними висновками місцевого суду.

За частиною першою ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із частиною першою ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Отже, законодавство визначає три окремі підстави для захисту цивільного права особи: порушення, невизнання, оспорювання права.

З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно положень ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Відповідно до статті 22 КпШС України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

З аналізу зазначених норм вбачається, що спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об`єктом права приватної власності. При цьому не мають значення підстави, на яких майно придбане: куплене, одержане в результаті обміну чи у вигляді винагороди за працю. Не має значення також і те, на чиє ім`я виданий правовстановлюючий документ на майно.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на цю дату, норми СК України застосовуються лише в частині тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права та обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Відповідно до частини першої статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Таким чином, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною підставою для виникнення у них майнових прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловіку, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Презумпція спільності права власності в силу положень статті 74 СК України поширюється й на майно, придбане в період проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (частини третя та четверта статті 368 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Якщо майно придбане подружжям під час шлюбу чи жінкою та чоловіком у період проживання однією сім`єю, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя чи ту особу, яка заперечує проти належності майна до об`єктів спільної сумісної власності подружжя чи осіб, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 06 грудня 2023 року у справі № 359/9533/18 (провадження № 61-11772св23).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року у справа № 335/373/15-ц (провадження № 61-7863св19), на яку посилається відповідач у касаційній скарзі, зазначено, що: «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України)».

Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено частиною першою статті 63, частиною першою статті 65 СК України.

Відповідно до частини першої статті 267 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частини третьої статті 1223 ЦК України право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець має право прийняти спадщину або не прийняти її, тоді як частиною п`ятою цієї статті передбачено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу її відкриття.

У відповідності до ч. ч. 1, 2 ст. 1269 ЦК України, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців (частина друга статті 1296 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Водночас спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якого є нерухоме майно, але не отримав свідоцтва про право на спадщину, не має можливості розпоряджатися таким майном, оскільки у нього немає правовстановлюючого документа на спадкування нерухомого майна.

Свідоцтво про право на спадщину - це документ, який посвідчує перехід права власності на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується оформлення спадкових прав.

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачей йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. У спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини, тому такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України.

У відповідності до п. 23 постанови № 7 Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року, свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розгляду не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.

Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Статтею 69 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що нотаріус або в сільських населених пунктах посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом перевіряє факт смерті спадкодавця, наявність заповіту, час і місце відкриття спадщини, склад спадкового майна. Нотаріус або посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, також перевіряє коло осіб, які мають право на обов`язкову частку в спадщині.

Вжите законодавцем формулювання «перевіряє коло осіб» покладає на нотаріуса активний обов`язок з`ясувати відповідні обставини до видачі свідоцтва про право на спадщину.

Підпунктами 4.3-4.4 пункту 5 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 282/20595, при видачі свідоцтва про право на спадщину за законом нотаріус перевіряє наявність підстав для закликання до спадкування за законом осіб, які подали заяви про видачу свідоцтва.

Доказом родинних та інших відносин спадкоємців зі спадкодавцем є: свідоцтва органів державної реєстрації актів цивільного стану, повний витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису, копії актових записів, копії рішень суду, що набрали законної сили, про встановлення факту родинних та інших відносин, а також документи, видані органами іноземних держав, які посвідчують такі факти.

Підпунктами 4.7-4.10 пункту 5 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 282/20595, якщо один або кілька спадкоємців за законом позбавлені можливості подати документи, що підтверджують наявність підстав для закликання їх до спадкоємства за законом, вони можуть бути за письмовою згодою всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину і подали докази родинних, шлюбних чи інших відносин зі спадкодавцем, включені до свідоцтва про право на спадщину.

Спадкоємці закликаються до спадкування за законом у порядку черговості. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі: відсутності спадкоємців попередньої черги; усунення спадкоємців попередньої черги від права на спадкування; неприйняття спадкоємцями попередньої черги спадщини або відмови від її прийняття.

Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Такий договір не може порушувати прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов`язкову частку у спадщині.

Частки у спадщині кожного із спадкоємців є рівними. Спадкоємці можуть за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, або за нотаріально посвідченим договором, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, змінити розмір частки у спадщині когось із них.

Договір про поділ спадщини укладається спадкоємцями в межах спадкової справи після закінчення строку для прийняття спадщини, але до видачі свідоцтва про право на спадщину.

Підпунктом 4.14 пункту 5 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 282/20595Свідоцтво про право на спадщину видається за наявності у спадковій справі всіх необхідних документів.

Підпунктом 4.25 пункту 5 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 282/20595, якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Свідоцтво про право на спадщину оформляється в двох примірниках, один з яких залишається в матеріалах спадкової справи.

На підставі статті 4 Закону України «Про нотаріат» нотаріус наділений правом витребовувати від фізичних та юридичних осіб відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій.

При видачі свідоцтва про право на спадщину за законом нотаріус перевіряє наявність підстав для закликання до спадкування за законом осіб, які подали заяви про видачу свідоцтва.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності.

Як було встановлено місцевим судом та підтверджується матеріалами справи, що відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданим 07 жовтня 1971 року Жовтневим РАЦС міста Дніпропетровська, ОСОБА_3 є донькою ОСОБА_5 .

Як вбачається зі свідоцтва про укладання шлюбу, виданого 06 жовтня 1995 року відділом реєстрації актів цивільного стану виконкому Амур-Нижньодніпровської районної Ради народних депутатів м. Дніпропетровська, між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 було укладено шлюб 06 жовтня 1995 року.

Згідно свідоцтва про право власності від 05.02.2003 р., виданого Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради згідно рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 29.12.2002 р. № 2998, зареєстроване КП «ДМБТІ» 18.02.2003 р. в Реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним посвідченням № НОМЕР_2 , ОСОБА_1 належала на праві приватної власності квартира, за адесою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що вбачається зі свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 , виданого Чечелівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) 12 листопада 2022 року.

Заявою від 31 жовтня 2022 року ОСОБА_3 звернулась до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Батової Л.Г., якою прийняла спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 .

Заявою від 31 жовтня 2022 року ОСОБА_1 також звернувся до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Батової Л.Г., якою прийняв спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 .

Згідно з постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 21 червня 2023 року, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Батова Л.Г., розглянувши заяву ОСОБА_3 про вчинення нотаріальної дії – видачі Свідоцтва про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_2 , після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 – гр. ОСОБА_5 , вважає, що вказана нотаріальна дія не може бути здійснена за таких обставин: ОСОБА_3 не було подано оригінали документів на оформлення спадщини і отримання відповідного свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті матері спадкоємиці – ОСОБА_5 на спадкове майно – частку квартири АДРЕСА_2 , тобто відсутні документи, що підтверджують право власності померлої ОСОБА_5 на нерухоме майно, а саме: на квартиру АДРЕСА_2 (триста тридцять вісім).

Відповідно до частини третьої статті 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину, у зв`язку з чим неотримання ОСОБА_3 свідоцтва не впливає на обсяг її прав щодо спадкового права та не надає іншим спадкоємцям права розпоряджатися належною їй частиною спадщини, оскільки позивачка є такою особою, що у визначений законом строк прийняла спадщину, але через відсутність у неї оригіналів документів останній було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямованими на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин другої та третьої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв`язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому, правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2-4, 13 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності / відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року у справі № 761/42671/18 (провадження № 61-6488св24), від 08 січня 2025 року у справі № 760/21831/18 (провадження № 61-151св23).

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Відповідно до положень ст.ст. 12,81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками процесу. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку задовольняючи вимоги позивачки, оскільки остання у встановлений законом строк звернулась із заявою про прийняття спадщини на майно після померлою матері, яке було придбано у шлюбі з відповідачем, на яку він набув права власності05.02.2003 року, тобто у період перебування у офіційному шлюбі з померлою ОСОБА_5 , а тому вказане майно у силу вище вказаних норм права є спільним, набутим під час введення спільного сумісного господарства, а тому, позивачка ОСОБА_12 , як спадкоємиця першої черги має законне право на отримання своєї частки у спадковому майні.

Посилання відповідача, що спірна квартира була придбана ним, за особисті кошти, належними доказами не підтверджено, з огляду на те, що неможливо встановити, які саме кошти відповідач витрачав на придбання спірної квартири.

Крім того, з наявних у справі доказів, а саме довідки форми ОК-5 про застраховано особу ОСОБА_5 , вбачається що остання перебуваючи з відповідачем у шлюбі та на момент придбання квартири також була працевлаштована та отримувала заробітну плату, що на думку апеляційного суду свідчить про участь у купівлі квартири, а тому доводи відповідача щодо купівлі нерухомого майна спростовуються належними у справі доказами.

Що стосується доводів скарги про неналежним спосіб захисту, то колегія суддів вважає, що дані твердження є помилковими, оскільки сформульований у постанові від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 вказала, що презумпція розпорядження спільним майном одним із подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Недобросовісною є особа, яка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18).

Отже, із наведеного вище слідує, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором.

Тому підчас розгляду спорів про недійсність договору у зв`язкуз ненаданням одним із подружжя згоди на відчуження спільного майна слід з`ясувати,чи був добросовісним набувач такого майна (контрагент за договором),зокрема,у даній справі підлягає з`ясуванню чи знала відповідачка про те, що спірна квартира є спільним майном ОСОБА_1 , та померлої ОСОБА_5 , частка якої за Законом належить її доньки ОСОБА_3 , та що відсутня згода іншого співвласника на відчуження цього майна.

У даній справі встановлено, що спірна квартира придбана у період шлюбу ОСОБА_1 , та ОСОБА_5 , презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно, за якою частки подружжя є рівними, не спростована.

Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що висновок місцевого суду стосовно того, що вчинення відповідачем 01 грудня 2022 року правочину у вигляді продажу своїй колишній дружині ОСОБА_4 спірної квартири АДРЕСА_2 , в цілому, відбулося із порушенням прав позивачки на частину цієї квартири, оскільки ОСОБА_1 не мав права продавати цю частину, принаймні, без згоди позивача, незважаючи на те, що він був титульним власником усієї квартири в цілому відповідає встановленим обставинам справи та підтверджується відповідними доказами наявними в матеріалах справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обгрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

Колегія суддів перевірила доводи апеляційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин у справі, оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін

Керуючись статтями, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Соборного районного суду м. Дніпра від 16 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді: О. В. Халаджи

О.В. Агєєв

А.В. Гапонов

Повний текст судового рішення складено 28 липня 2026 року.

Головуючий суддя О. В. Халаджи