Постанова від 15 червня 2026 р. у справі №509/3093/22 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/2462/26

Справа № 509/3093/22

Головуючий у першій інстанції Панасенко Є. М.

Доповідач Лозко Ю. П.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.06.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Лозко Ю.П.,

суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В.,

за участю секретаря судового засідання – Шахової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 березня 2025 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту скасованим, визнання свідоцтв про право на спадщину недійсними та скасування державної реєстрації права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про тлумачення заповіту,

встановив:

У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним вище позовом, у якому просив:

1) визнати заповіт, посвідчений секретарем Надлиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області Стояновою В.В. від 19.10.2012 року у присутності заповідача ОСОБА_3 о 14:40 год. та зареєстрований в реєстрі за № 19 скасованим наступним заповітом від 19.10.2012 року, зареєстрованим в реєстрі за № 20;

2) визнати недійсним видане ОСОБА_2 державним нотаріусом Овідіопольської державної нотаріальної контори Кураловою Т.Д. 14.03.2018 року, зареєстроване в реєстрі за № 1-226 свідоцтво про право на спадщину за заповітом в частині успадкованого після смерті ОСОБА_3 жилого будинку з господарчими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 , який складається в цілому з житловому будинку під літ. «А»;

3) скасувати державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 14.03.2018 року;

4) визнати недійсним видане ОСОБА_2 державним нотаріусом Овідіопольської державної нотаріальної контори Кураловою Т.Д. від 14.03.2018 року, зареєстроване в реєстрі за № 1-227 свідоцтво про право на спадщину за заповітом в частині успадкованої після смерті ОСОБА_3 земельної ділянки № НОМЕР_1 площею 0,2400 га, в т.ч. по угіддям: 0,0131 га – рілля, 0,1002 га – рілля, 0,0211 га – сади, 0,0170 га – капітальна, 0,0044 га – капітальна, 0,0842 га – прибудинкова територія, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123782200:02:001:0344;

5) скасувати державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку під АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 14.03.2018 р.;

6) судові витрати покласти на відповідача.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його матір ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після смерті якої відкрилася спадщина на нерухоме майно. На день смерті. матері ОСОБА_1 був зареєстрований та мешкав разом з нею за адресою: АДРЕСА_1 .

Оскільки відповідач знищив первісне свідоцтво про народження позивача,

ОСОБА_1 не міг отримати свідоцтво про смерть матері, отримав його лише 30.09.2021 року.

Відновивши свої документи (паспорт, свідоцтво про народження) позивач в липні 2022 року звернувся до Чорноморської державної нотаріальної контори з відповідною заявою про прийняття спадщини, однак на час подання позову відповіді не отримав.

Для відновлення своїх спадкових прав 06.01.2022 року позивач звернувся до суду з позовом про встановлення батьківства, в процесі розгляду якої, судом була отримана спадкова справа після померлої ОСОБА_3 , з якої позивач довідався про наявність двох заповітів, посвідчених 19.10.2012 року секретарем Надлиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області Стояновою В.В. В першому заповіті ОСОБА_3 заповіла відповідачу все своє рухоме та нерухоме майно.

Як зазначено у тексті заповіту він підписаний власноруч ОСОБА_3 о 14:40 год. 19.10.2012 року та зареєстрований в реєстрі за № 19. В другому заповіті ОСОБА_3 заповіла відповідачу дві земельні ділянки. Другий заповіт підписаний власноруч ОСОБА_3 о 15:40 год. 19.10.2012 року та зареєстрований в реєстрі за № 20.

На підставі заповітів 14.03.2018 року державним нотаріусом відповідачу були видані 4 свідоцтва про право на спадщину за заповітом на окремі об`єкти нерухомого майна.

Позивач вважає, що другий заповіт скасував перший і тому державний нотаріус повинна була оформити відповідачу лише земельну ділянку, а інше майно розподілити між спадкоємцями за законом, до яких відноситься позивач та його сестра ОСОБА_4 . Крім того, житловий будинок був зареєстрований за совхозом «Надлиманський», про що існує довідка від 12.04.1994 року №833.

У жовтні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому, посилаючись на те, що відповідні заповіти суперечностей не містять, просив витлумачити зміст заповітів ОСОБА_3 від 19.10.2012 року, посвідчених секретарем Надлиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області Стояновою В.В., зареєстрованих в реєстрі за №№ 19, 20, як таких, що містять особисте розпорядження спадкодавця, згідно з яким ОСОБА_3 заповіла ОСОБА_2 все нерухоме та рухоме майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі, все те, що на день смерті буде належати спадкодавцю і на що вона за законом матиме право.

ОСОБА_2 зазначає, що правові підстави, встановлені ч. 2 ст. 1254 ЦК України, вважати, що другий заповіт скасував попередній заповіт, відсутні.

На момент вчинення заповітів воля заповідача ОСОБА_3 була направлена на передачу після її смерті права власності на все нерухоме та рухоме майно своєму рідному сину ОСОБА_2 . Заповіти посвідчені у повній відповідності до ст.ст. 1247, 1251 ЦК України, ст. 37 Закону України «Про нотаріат», Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затв. наказом Міністерства юстиції України від 11.11.2011 за № 3306/5 (чинних на момент посвідчення заповітів).

Первісний позивач ОСОБА_1 є онуком померлої ОСОБА_3 , яка у 1989 році його усиновила на підставі рішення виконкому Овідіопольської райради народних депутатів Одеської області № 406. Із ОСОБА_3 . ОСОБА_1 не проживав з 2014 року.

При цьому, складаючи другий заповіт, ОСОБА_3 не мала на меті зменшити для сина спадкову масу, вона за порадою представника органу місцевого самоврядування, виділила пай в окремий заповіт. Так, за життя ОСОБА_3 не скористалася правом, передбаченим статтею 1254 ЦК України, заповіти не скасувала та не внесла в них зміни. При цьому, у цивільному законодавстві не передбачено можливості скасування заповіту за позовом заінтересованої особи в судовому порядку, що є окремою підставою для відмови у позові.

Окремо ОСОБА_2 зауважив, що після смерті ОСОБА_3 . ОСОБА_1 звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини в липні 2022 року, тобто з пропуском строку на прийняття спадщини.

Також про складання ОСОБА_3 заповітів позивач знав задовго до її смерті, а про наявність свідоцтв про право на спадщину ще у 2018 році, оскільки доступу до цього майна ОСОБА_1 не має, тож позивач за первісним позовом пропустив строк позовної давності. В дійсності про складання ОСОБА_3 заповітів первісний позивач знав задовго до її смерті, а про наявність свідоцтв про право на спадщину ще у 2018 році, оскільки доступу до цього майна ОСОБА_1 не має.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 березня 2025 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 . Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Витлумачено зміст заповітів ОСОБА_3 від 19 жовтня 2012 року, посвідчених секретарем Надлиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області Стояновою В.В., зареєстрованих в реєстрі за № 19 та за № 20, як таких, що містять особисте розпорядження спадкодавця, згідно з яким ОСОБА_3 заповіла ОСОБА_2 , усе своє майно нерухоме та рухоме, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі, все те, що на день смерті буде їй належати і на що вона за законом матиме право. Вирішено питання щодо судових витрат.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на обставини, якими обґрунтовано заявлені ним позовні вимоги, заперечення проти зустрічних позовних вимог, а також суперечливість висновків суду першої інстанції про прийняття ним спадщини після смерті ОСОБА_3 , просив скасувати рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 березня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити та відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 .

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , посилаючись на те, що ОСОБА_1 не є особою, яка може звертатись до суду із позовом про скасування заповіту, пропуск ним строку на прийняття спадщини та те, що на день смерті ОСОБА_3 позивач за первісним позовом із нею не проживав, просить залишити рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 березня 2025 року без змін, як законне та обґрунтоване, а апеляційну скаргу залишити без задоволення.

У судовому засіданні скаржник ОСОБА_1 та його представник– адвокат Конова Л.М. підтримали доводи та вимоги апеляційної скарги. Представник ОСОБА_2 – адвокат Слободяник О.І. заперечував проти задоволення скарги, посилаючись на доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу.

Заслухавши суддю — доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд виходив з того, що останній, як спадкоємець за законом не прийняв своєчасно спадщину, що відкрилась після смерті ОСОБА_3 , тому видачею відповідачу свідоцтв про право на спадщину за заповітом права позивача ОСОБА_1 не порушено й правові підстави для визнання недійсними оспорюваних свідоцтв відсутні. При цьому цивільним законодавством не передбачено можливості скасування заповіту за позовом заінтересованої особи в судовому порядку, так як право скасувати заповіт належить лише заповідачу (статті 1254 ЦК України).

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , зважаючи на таке.

Як убачається з матеріалів справи ОСОБА_2 є сином ОСОБА_3 за рішенням виконкому Овідіопольської районної ради народних депутатів Одеської області № 406 від 28.09.1989 року, яким ОСОБА_3 було дозволено усиновити неповнолітніх дітей ОСОБА_5 , 1986 року народження та ОСОБА_6 , 1983 року народження. Присвоєно неповнолітнім прізвище ОСОБА_1 та ОСОБА_4 та надано дозвіл записати ОСОБА_3 матір?ю дітей в актах запису про народження.

За життя 19.10.2012 року ОСОБА_3 склала на ім?я ОСОБА_2 два заповіти, посвідчені секретарем Надлиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області Стояновою В.В. Один заповіт зареєстрований в реєстрі за № 19, за якими ОСОБА_3 заповіла ОСОБА_2 усе своє майно нерухоме та рухоме, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі, все те, що на день смерті буде їй належати і на що вона за законом матиме право. Другим заповітом зареєстрованим в реєстрі за № 20, ОСОБА_3 заповіла ОСОБА_2 земельну ділянку, загальною площею 2,86 га, яка розташована на території Надлиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.

На момент смерті ОСОБА_3 . ОСОБА_1 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , але фактично на момент смерті ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 не проживав з нею, що підтвердив у наданих у суді першої інстанції поясненнях. Так, ОСОБА_1 повідомив, що на час смерті ОСОБА_3 він працював в м.Арциз охоронником та не був присутній на її похованні, оскільки його не відпустили з роботи.

27.09.2017 року ОСОБА_2 звернувся до Овідіопольської районної державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, на підставі якої, заведена спадкова справа під № 295/2017.

14.03.2018 року державним нотаріусом Овідіопольської районної державної нотаріальної контори Кураловою Т.Д. видані на ім?я ОСОБА_2 чотири свідоцтва про право на спадщину за заповітом: за № 1-226 на житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , який складається в цілому з одного житлового будинку під літ. «А», загальною площею 52 кв.м., житловою 33,6 кв.м.; за № 1-227 на земельну ділянку АДРЕСА_2 , кадастровий номер 5123782200:02:001:0344; за № 1-228 на земельну ділянку № НОМЕР_2 , площею 0,9899 га за адресою: Одеська обл. Овідіопольський р-н, Надлиманська сільська рада, масиви № 27,9 кадастровий номер 5123782200:01:001:0638; за № 1-229 на земельну ділянку № НОМЕР_2 , площею 1,8725 га, кадастровий номер 5123782200:01:001:1008 за адресою: АДРЕСА_3 .

30.09.2021 року ОСОБА_1 видано повторне свідоцтво про його народження серії НОМЕР_3 .

У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Чорноморської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 та відкрити додаткову спадкову справу.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів – зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі N 925/642/19 (провадження N 12-52гс20) зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Так, звертаючись до суду із позовом ОСОБА_1 просив, зокрема, визнати заповіт, посвідчений секретарем Надлиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області Стояновою В.В. від 19.10.2012 року у присутності заповідача ОСОБА_3 о 14:40 хвилин та зареєстрований в реєстрі за № 19 скасованим наступним заповітом від 19.10.2012 року, зареєстрованим в реєстрі за № 20.

Апеляційний суд, погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення вказаних позовних вимог, оскільки, як слушно зазначено судом першої інстанції, відповідно до положень статті 1254 ЦК України скасування заповіту, як і його зміна є виключним правом заповідача. При цьому ЦК України не передбачає така способу захисту прав спадкоємця, як визнання заповіту чи його частини скасованою.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнати недійсними свідоцтв про право на спадщину, апеляційний суд керується таким.

Згідно зі статтею 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі N 385/321/20 (провадження N 61-9916сво21) зазначено, що заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину. Тобто, оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва).

Звертаючись до суду з позовом у справі, яка переглядається апеляційним судом, ОСОБА_1 , посилався на порушення оспорюваними свідоцтвами своїх прав, як спадкоємця за законом після смерті ОСОБА_3 , який на день відкриття спадщини проживав разом із спадкодавицею, а отже вважається таким, що прийняв спадщину.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 1258 ЦК України передбачено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Так, дійсно за встановлених у справі обставин ОСОБА_1 є сином померлої ОСОБА_3 , а отже на день відкриття спадщини входи до першої черги спадкоємців (ст. 1261 ЦК України). Крім того, ОСОБА_1 на час відкриття спадщини, був зареєстрований разом зі спадкодавицею за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до частини першої статті 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Відповідно до частин першої-третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

У частині третій статті 1268 ЦК України вимагається проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрація місця проживання за адресою спадкодавця.

Зазначений правовий висновок щодо застосування частини третьої статті 1268 ЦК України викладений у постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі N 569/15147/17 (провадження N 61-39308св18), від 18 листопада 2020 року у справі N 523/19010/15-ц (провадження N 61-5777св20), від 02 квітня 2021 року у справі N 191/1808/19 (провадження N 61-6290св20), від 28 квітня 2021 року у справі N 204/2707/19 (провадження N 61-15380св20), від 07 червня 2022 року у справі N 175/4514/20 (провадження N 61-2387св22), від 26 липня 2023 року у справі N 641/3893/20 (провадження N 61-12472св22), від 26 червня 2024 року у справі N 752/12045/17 (провадження N 61-18363св23), від 09 жовтня 2024 року у справі N 644/4646/23 (провадження N 61-10383св24).

У пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року N 7 "Про судову практику у справах про спадкування" судам надано роз`яснення, що будь-яка особа, яка постійно проживала разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається такою, що своєчасно прийняла спадщину.

Згідно з частиною першою статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Даною статтею унормовано, що у випадку, коли особа постійно не проживає із спадкодавцем, єдиним виявом бажання прийняти спадщину є подана нотаріусу заява.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1272 ЦК України якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

У постанові від 19 травня 2021 року у справі N 937/10434/19-ц (провадження N 61-3620св21) Верховний Суд виснував, що сама лише реєстрація місця проживання особи разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України не свідчить про своєчасність прийняття спадщини.

Практика правозастосування частини третьої статті 1268 ЦК України є сталою.

Для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК України має значення встановлення факту постійного проживання спадкоємця за законом чи заповітом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Цей факт при вирішенні спору між спадкоємцями підлягає встановленню у мотивувальній частині судового рішення. Не пред`явлення окремої позовної вимоги про встановлення факту прийняття спадщини спадкодавцем не є підставою для відмови в позові про визнання права власності (чи визнання права на частку в праві спільної часткової власності) за спадкоємцем (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2024 року в справі N 642/4502/17 (провадження N 61-14982св23)).

Проте, як убачається з матеріалів справи, звертаючись до суду із вимогами про визнати недійсними свідоцтв про право на спадщину, ОСОБА_1 , однак, не заявляє ані про встановлення факту прийняття спадщини, ані про визнання права власності на майно, щодо якого відповідачу були видані вказані свідоцтва.

При цьому, із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 ОСОБА_1 звернувся до нотаріальної контори лише в липні 2022 року, тобто з пропуском визначеного ст. 1270 ЦК України строку, для прийняття спадщини.

Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її (частина перша статті 1272 ЦК України).

Зважаючи на викладене, апеляційний суд виснує, що суд першої інстанції правильно виходив із того, що ОСОБА_1 хоча і був зареєстрований разом зі спадкодавицею, однак на час відкриття спадщини із ОСОБА_3 не проживав, після її смерті не звернувся своєчасно до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, тож сама по собі реєстрація місця проживання разом зі спадкодавицею на час відкриття спадщини не може свідчити відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України про своєчасність прийняття спадщини, тому позивач, як спадкоємець, не прийняв своєчасно спадщину, що відкрилась після смерті своєї матері – ОСОБА_3 .

За викладених вище обставин, апеляційний суд виснує, що видачею свідоцтв про право на спадщину на ім`я ОСОБА_2 не порушені права позивача ОСОБА_1 як спадкоємця, оскільки він вважається таким, що не прийняв спадщин.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 28.04.2021 року у справі № 204/2707/19.

Позовні вимоги ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації на спадкове майно також не підлягають задоволенню, як похідні.

Водночас, оцінюючи обґрунтованість рішення суду першої інстанції у частині задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про тлумачення заповіту, апеляційний суд погоджується із доводами скаржника щодо суперечливості висновків суду першої інстанції, з огляду на таке.

Звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_2 обґрунтовував необхідність звернення до суду із таким, пред`явленням ОСОБА_1 до нього позовних вимог про визнання заповіту скасованим, визнання свідоцтв про право на спадщину недійсними.

Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2 , суд виходив з того, що спадкоємець за законом ОСОБА_1 не визнає спадкові права ОСОБА_2 за заповітом від 19 жовтня 2012 року за № 19, проте за встановлених судом обставин, волевиявленням спадкодавця ОСОБА_3 при складанні заповітів було залишити своєму рідному сину ОСОБА_2 все своє нерухоме майно.

Апеляційній суд не погоджується із вказаним висновком суду першої інстанції, зважаючи на таке.

У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до статті 213 ЦК України.

Відповідно до частини другої статті 1256 ЦК України суд розглядає справу про тлумачення заповіту за наявності таких умов: 1) зміст заповіту містить суперечності, неточності, що ускладнюють розуміння останньої волі заповідача; 2) наявність спору між спадкоємцями щодо тлумачення заповіту - спадкоємці мають різне уявлення про волевиявлення заповідача.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2019 року у справі N 335/4131/18 (провадження N 61-13829св19) вказано, що "положеннями статті 1256 ЦК України визначено, що тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разіспору міжспадкоємцями, тлумачення заповітуздійснюється судомвідповідно достатті 213ЦК України.Відповідно достатті 213ЦК Українизміст правочинуможе бутивитлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину".

Виходячи із наведеного, колегія суддів зауважує, що спір стосується спадкування і належними відповідачами у зазначених спорах є спадкоємці, які прийняли спадщину, а у випадку їх відсутності-відповідна територіальна громада в особі сільської, селищної ради.

Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи, а також держава (частина другастатті 48 ЦПК України).

Питання про вступ у справу інших осіб, заміну неналежного відповідача, залучення співвідповідача суд вирішує у підготовчому засіданні (пункт 4 частини другоїстатті 197 ЦПК України).

Відповідно до частин першої та другоїстатті 51 ЦПК Українисуд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 липня 2020 року у справі N 171/1858/15-ц (провадження N 61-2612св18), зазначено, що "відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягується до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 523/9076/16-ц (провадження N 14-61цс18) викладено висновок про те, що за результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Тобто, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову (постанови Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі N 664/1893/17, від 12 серпня 2020 року у справі N 761/42332/17 та інші).

Отже, ураховуючи те, що визначений ОСОБА_2 відповідачем ОСОБА_1 вважається таким, що не прийняв спадщин, про що суд першої інстанції спід ставно виснував, відмовляючи у задоволенні первісних позовних вимог, колегія суддів вважає, що спір між позивачем за зустрічним позовом – ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_1 відсутній, позов пред`явлено до неналежного відповідача, а тому суд першої інстанції безпідставно задовольнив зустрічні позовні вимоги.

Апеляційний судом ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (SeryavinandOthers v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).

Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до п.4 ч.1, абз.1 ч. 2, ч. 4 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення суду слід скасувати у частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про тлумачення заповіту та ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні зустрічного позову. В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 11 березня 2025 року у частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про тлумачення заповіту скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення.

Відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про тлумачення заповіту.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.

Головуючий Ю.П. Лозко

Судді В. В. Кострицький

М.В. Назарова