Постанова від 01 червня 2026 р. у справі №509/6919/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/2883/26

Справа № 509/6919/24

Головуючий у першій інстанції Кириченко П.Л.

Доповідач Лозко Ю. П.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.06.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Лозко Ю.П.,

суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В.,

за участю секретаря судового засідання – Шахової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження

апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2

на ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 травня 2025 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу,

встановив:

У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним вище позовом, у якому просив розірвати шлюб укладений між, ним та ОСОБА_3 , зареєстрований Відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції №586 від 17 липня 2009 року та встановити факту самостійного виховання ним та утримання дітей: доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та доньки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 травня 2025 року закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей.

У апеляційних скаргах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посилаючись на неповідомлення їх судом про дату, час і місце розгляду справи, просять скасувати Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 травня 2025 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Учасники справи будучи повідомленими належним чином про дату, час і місце розгляду справи у судове засідання не з`явилися, заяв чи клопотань про відкладення розгляду справи не подавали, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване судове рішення не відповідає вказаним нормам, з огляду на таке.

Постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі, суд першої інстанції, виходив з того, що відповідачка визнала позов в повному обсягу та не заперечує проти того, що позивач самостійно виховує та утримує дітей: доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що свідчить про те, що відсутній спір, а тому, відповідно до ст.255 ч.1 п.2 ЦПК України, цивільне провадження в цій частині позовних вимог підлягає закриттю у зв`язку з відмовою від позову.

Апеляційний суд вважає такий висновок суду помилковим, з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів.

Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

У постанові від 16 жовтня 2020 року у справі N 910/12787/17 Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду вказав на те, що захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

У статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Тобто завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права та можливість його захисту в обраний позивачем спосіб.

Реалізуючи право на судовий захист, звертаючись до суду, особа повинна зазначити суб`єктивне бачення порушеного права чи охоронюваного інтересу та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Отже, під час вирішення спору важливе значення має встановлення наявності в особи, яка звернулася із позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов.

У постановах від 09 лютого 2022 року у справі N 910/6939/20 (провадження N 12-45гс21) та від 16 листопада 2022 року у справі N 911/3135/20 (провадження N 12-10гс22) Велика Палата Верховного Суду вказувала, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Згідно висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 04 грудня 2019 року у справі N 917/1739/17 (провадження N 12-161гс19) під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Разом з тим, колегія суддів наголошує на відмінностях між поняттями предмету позову та предмету спору, де предметом спору є об`єкт спірних правовідносини, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем. Подібна правова позиція щодо визначення предмету спору викладена, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду у справах від 13 березня 2019 року N 916/3245/17 та від 12 червня 2019 року N 916/542/18.

Крім того, у постанові від 13 березня 2019 року у справі N 916/3245/17 (провадження N 12-13гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що під предметом спору слід розуміти матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем.

З урахуванням викладеного відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає в позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Підстави для закриття провадження у справі визначені у статті 255 ЦПК України.

Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду цивільної справи без прийняття судового рішення у зв`язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Відповідно до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі N 13/51-04 (провадження N 12-67гс19) прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання.

Суд закриває провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, зокрема у випадку припинення існування предмета спору, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань.

З огляду на підхід, який Велика Палата Верховного Суду застосувала у постанові від 26 червня 2019 року у справі N 13/51-04 (провадження N 12-67гс19) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 20 вересня 2021 року у справі N 638/3792/20 (провадження N 61-3438сво21) відступив від висновку, сформульованого у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів: Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі N 456/647/18, (провадження N 61-2018св19); Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2020 року у справі N 686/20582/19 (провадження N 61-1807св20); Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 вересня 2020 року у справі N 750/1658/20 (провадження N 61-9658св20), конкретизувавши цей висновок так, що закриття провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України можливе, якщо предмет спору був відсутній як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення.

Суд першої інстанції, не дослідивши матеріали справи та не проаналізувавши обставини позову, посилаючись лише на те, що у відзиві на позовну заяву відповідачка ОСОБА_2 не заперечувала проти того, що позивач самостійно виховує та утримує дітей: доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , вважав, що між сторонами відсутній спір, тому дійшов висновку про закриття провадження у справі у вказаній вище частині.

Проте колегія суддів з такими висновками не погоджується, зауважуючи, по-перше, що відповідачкою ОСОБА_2 позов ОСОБА_1 не визнавався, по-друге, відсутність заперечень відповідача проти позову не усуває предмет спору між сторонами, не є перешкодою для розгляду по суті заявлених позовних вимог, тому не може бути підставою для закриття провадження у справі відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.

Крім того, апеляційний суд зауважує, що закриваючи провадження у частині позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей на підставі

п. 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд першої інстанції безпідставно виснував про відмову позивача ОСОБА_1 від позову.

Також слушними є доводи скаржників про постановлення оскаржуваної ухвали за їх відсутності, не повідомлених належним чином про дату, час і місце судового засідання.

Відповідно до частини шостої статті 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.

У разі відсутності адресата (будь-кого з повнолітніх членів його сім`ї) особа, яка доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення (частина четверта статті 130 ЦПК України).

Відповідно до частини восьмої статті 128 ЦПК України в редакції днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Однак, як убачається з матеріалів справи, судом першої інстанції учасникам справи судові повістки не надсилались взагалі.

Вказане, відповідно до вимог пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

Згідно з пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод державою гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У справі "Bellet у. France" Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Суд першої інстанції ці обставини не урахував, застосував неправильне тлумачення процесуальних норм, що в свою чергу позбавило позивача права на доступ до суду і завадило розгляду частини його позовних вимог та відповідно є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Отже колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала постановлена без додержання норм процесуального права.

Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до п.4 ч.1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, зокрема є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів доходить висновку про задоволення апеляційних скарг та скасування оскаржуваної ухвали суду у вказаній вище частині та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 379, 381-384 ЦПК України

постановив:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 травня 2025 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.

Головуючий Ю.П. Лозко

Судді В.В. Кострицький

М.В. Назарова