Постанова від 27 липня 2026 р. у справі №120/1841/26 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 120/1841/26

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Чернюк Алла Юріївна

Суддя-доповідач - Капустинський М.М.

28 липня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Капустинського М.М.

суддів: Сапальової Т.В. Шидловського В.Б. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08 червня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги мотивовані протиправністю, на думку сторони позивача, рішення про відмову у задоволенні рапорту позивача про звільнення його з військової служби на підставі пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" у зв`язку з закінченням строку служби у разі закінчення строку контракту, укладеного під час воєнного стану.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 08 червня 2026 року позов задоволено.

Визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) щодо відмови у задоволенні рапорту ОСОБА_1 від 05.01.2026 про звільнення з військової служби на підставі підпункту ж пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу.

Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_1 ) прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі абзацу «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», у зв`язку з закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.

Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Вказує, що з моменту введення воєнного стану для припинення контрактів та звільнення військовослужбовців застосовуються підстави, передбачені пунктом 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». З вказаною нормою закону кореспондується і підпункт 1 пункт 307 Положення № 1115/2009, який визначає, що військовослужбовці Держприкордонслужби під час дії воєнного стані звільненню не підлягають, крім випадків, визначених статтею 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", а строк військової служби (дія контракту) продовжуються на строки, визначені статтею 23 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу". Накази про звільнення з військової служби військовослужбовців, не виключених із списків особового складу військових частин, підлягають скасуванню, крім наказів про звільнення військовослужбовців у відставку у зв`язку із визнанням їх за станом здоров`я непридатними до військової служби з виключенням з військового обліку, та наказів про звільнення військовослужбовців в запас на підставах, визначених статтею 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу". Умову підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» щодо наявності «контракту, укладеного під час дії воєнного стану» слід розуміти як таку, що новий контракт, має бути укладений під час дії воєнного стану після набрання чинності Законом № 3633-IX, а саме після 18.05.2024.Окрім іншого, на момент укладення контракту, у позивача не було правових підстав для звільнення передбачених пунктом 3 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги законність та обґрунтованість судового рішення, повноту встановлення обставин справи, застосування норм матеріального і процесуального права, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , проходить військову службу за контрактом у ІНФОРМАЦІЯ_4 (Військова частина НОМЕР_1 ).

Контракт про проходження військової служби у Державній прикордонній службі України на посадах осіб сержантського і старшинського складу був укладений начальником ІНФОРМАЦІЯ_5 полковником ОСОБА_2 та ОСОБА_1 03 квітня 2023 року строком на три роки з 03 квітня 2023 року по 03 квітня 2026 року.

05.01.2026 року ОСОБА_1 звернувся до заступника начальника відділу з морально-психологічного забезпечення третього відділу прикордонної служби (тип С) третьої прикордонної комендатури швидкого реагування лейтенанта ОСОБА_3 з рапортом, в якому просив звільнити його з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку з закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.

З наслідком розгляду відповідного рапорту, позивача листом №08/13235/26-Вн від 27.01.2026 року повідомлено про відсутність підстав для його задоволення.

Не погоджуючись з такою відмовою, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості вимог позивача, відтак і наявності підстав для задоволення позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції по суті спору та, відповідно до ч.1 ст.308 КАС України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача.

Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з абзацом другим частини другої статті 2 Закону № 2232-XII проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Частиною п`ятою статті 1 Закону № 2232-XII встановлено, що від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

Відповідно до абзацу четвертого пункту 2 частини дев`ятої статті 23 Закону № 2232-XII під час дії особливого періоду для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, дія контракту продовжується понад встановлені строки на період дії воєнного стану, крім випадків, визначених пунктом 3 частини п`ятої статті 26 цього Закону.

Законом № 3633-IX, який набрав чинності 18.05.2024, були внесені зміни до деяких законів України, зокрема викладено статтю 26 Закону № 2232-XII в новій редакції.

Так, підпунктом "ж" пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII (в редакції, чинній з 18.05.2024) було встановлено нову підставу для припинення (розірвання) контракту та звільнення військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, під час проведення мобілізації та дії воєнного стану, а саме: у зв`язку з закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України" на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введений воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

На момент розгляду цієї адміністративної справи строк дії воєнного стану в Україні продовжений.

Таким чином, військовослужбовці, які уклали контракт на проходження військової служби у період з 24.02.2022 до закінчення воєнного стану, підлягають звільненню з військової служби у разі закінчення строку відповідного контракту, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу.

Водночас суд зауважує, що абзац четвертий пункту 2 частини дев`ятої статті 23 Закону № 2232-XII не передбачає можливість продовження дії такого контракту на період дії воєнного стану без згоди на це військовослужбовця.

Судом із матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , проходить військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_4 (Військова частина НОМЕР_1 ) згідно контракту, укладеному начальником ІНФОРМАЦІЯ_5 полковником ОСОБА_2 та ОСОБА_1 03 квітня 2023 року.

Відповідно до п. 3 вказаного контракту визначено, що цей контракт є строковим та укладається відповідно до строків установлених законодавством за погодженням сторін на три роки з 03 квітня 2023 року по 03 квітня 2026 року.

Відповідач, відмовляючи у звільненні, обґрунтовує свою позицію тим, що зазначена норма підлягає застосуванню лише до контрактів, укладених після набрання чинності Законом № 3633-ІХ, тобто після 18.05.2024.

Колегія суддів наголошує, що правовідносини щодо проходження військової служби та підстави звільнення з неї регулюються законом, а не умовами контракту. Контракт визначає умови проходження служби, однак підстави припинення військової служби встановлюються виключно нормами Закону № 2232-XII.

Таким чином, спір стосується не тлумачення умов контракту, а правильного застосування норм матеріального права, які визначають підстави звільнення з військової служби.

За таких обставин ключовим для вирішення спору є встановлення того, чи підлягає застосуванню до правовідносин позивача підпункт "ж" пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України № 2232-XII у редакції, чинній на момент звернення із рапортом про звільнення, незалежно від дати укладення контракту.

За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України. Наприклад, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Єдиний виняток із цього правила, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, складають випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України (Рішення від 13.05.1997 № 1-зп) висловив позицію, за якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.

У Рішенні від 03.10.1997 № 4-зп Конституційний Суд України стосовно порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами роз`яснив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - "наступний закон скасовує попередній".

Отже, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правовим актом може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено у пункті 2 Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема: негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). Перша форма застосовується у разі, якщо нормативно-правовий акт прийнято на момент виникнення правовідносин та він залишається чинним на час, коли правовідношення припинило своє існування. У випадку, якщо у новоприйнятому нормативно-правовому акті визначено особливий порядок набрання ним чинності, у тому числі визначено перехідний період, під час якого залишаються чинними окремі норми скасованого ним нормативно-правового акта, застосовується ультраактивна форма. Третя форма дії є актуальною у разі прийняття нормативно-правових актів, які пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Тобто до певного юридичного факту (права позивача на звільнення) застосовується той закон, під час дії якого вони настали або мали місце.

Вказана позиція повністю відповідає позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 17.10.2024 у справі № 990/56/24

У Рішенні Конституційного Суду України від 12.07.2019 № 5-р (I)/2019 Конституційний Суд України висловив думку, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).

Отже, у разі безпосередньо (прямої) дії закону в часі новий нормативний акт поширюється на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності.

Закінчення строку контракту позивача відбулось під час дії положень законодавства, якими визначено, що контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються у зв`язку з закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.

У зв`язку з закінченням строку дії контракту у військовослужбовця (позивача) виникає право на звільнення з військової служби, а у відповідного органу військового управління - обов`язок забезпечити його реалізацію.

Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав, аналізуючи питання дії нормативно-правових актів у часі, у постанові від 31.03.2021 у справі №803/1541/16 вказала, що у разі якщо під час розгляду заяви особи суб`єктом владних повноважень до прийняття остаточного рішення було змінено нормативно-правове регулювання, суб`єкт владних повноважень не має законних можливостей для прийняття рішення з урахуванням попереднього нормативно-правового регулювання, яке є нечинним, а його рішення та дії в цих випадках не можуть вважатися протиправними за формальними ознаками.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 28.05.2024 в справі №990/56/24 зазначив, що якщо правовідносини виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом.

Отже, суд до спірних правовідносин має застосовувати пряму дію норми у часі, а саме у тій редакції, яка була чинною на момент розгляду рапорту позивача від 05.01.2026.

Таким чином, спірні правовідносини стосовно права позивача на звільнення з військової служби виникли в редакції Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», чинному на момент написання відповідного рапорту, у зв`язку із закінченням строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану, та чинного станом на 18.05.2024.

Відповідно позовні вимоги в частині визнання протиправними дії відповідача щодо відмови позивачу у звільненні з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», підлягають задоволенню.

Визначаючись щодо позовних вимог в частині зобов`язати відповідача звільнити позивача з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», то колегія суддів зазначає наступне.

Для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, дія контракту продовжується понад встановлені строки на період дії воєнного стану, крім випадків, визначених п. 3 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».

Як зазначено вище згідно із п.п. «ж» п. 3 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється, в тому числі, у зв`язку з закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.

Як встановлено судом та не заперечується сторонами, відповідно до умов контракту позивач 05.01.2026 звернувся до відповідача із рапортом про звільнення.

Таким чином, відповідач зобов`язаний по суті звільнити позивача з військової служби, оскільки позивач проходить військову службу за контрактом, дія якого не продовжується понад встановлені строки на період дії воєнного стану, з підстав п.п. «ж» п. 3 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», у зв`язку з закінченням строку служби (і позивач не висловив бажання продовжувати військову службу) через закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.

Згідно із ч. 4 ст. 245 КАС України, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї ж статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У разі якщо ухвалення рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Спірна відмова відповідача не обґрунтована тим, що позивачем для його звільнення не виконано всі необхідні для цього умови, відповідач не зазначає про право діяти на власний розсуд.

Колегія суддів зазначає, що за правовою позицією ВС, що міститься у постанові від 23.12.2021 у справі №480/4737/19, ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.

Тобто, адміністративний суд, використовуючи всі надані йому процесуальним законом повноваження, з урахуванням фактичних обставин справи та положень законодавства, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав позивача, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень; ефективний спосіб захисту повинен забезпечити негайне поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам, призводити до потрібних (бажаних) позивачу результатів (наслідків); ухвалення судами рішень, які безпосередньо не призводять до необхідних змін в обсязі прав позивача або не гарантують забезпечення примусового виконання судового рішення, не відповідає змісту цього поняття.

Крім того, у судовій практиці сформульована стала правова позиція, яка полягає у тому, що ефективним вважається такий спосіб захисту, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права; обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає завданню адміністративного судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/14016/16, від 11 лютого 2019 року у справі № 2а-204/12, від 15 липня 2019 року у справі № 420/5625/18, від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18, від 1 червня 2022 року у справі № 620/5996/21, від 25 жовтня 2022 року у справі № 200/13288/21).

До того ж, у пункті 80 рішення у справі «Perez v. France» (заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (рішення у справі «Artico v. Italy», заява № 6694/74, пункт 33).

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що слід зобов`язати відповідача звільнити позивача з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».

Такий спосіб, захисту, як зобов`язати відповідача звільнити позивача з військової служби, також по суті узгоджується із висновком ВС КАС, викладеним у постанові від 27.02.2025 у справі № 380/16966/24, де суд касаційної інстанції зазначив, що не є втручання у дискреційні повноваження відповідача, за умови встановлення достатності підстав, які підтверджуються відповідними доказами у справі, щодо обов`язку відповідача звільнити позивача відповідно до п. 3 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу». Відповідно і в цій частині позовні вимоги підлягають задоволенню повністю.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08 червня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.

Головуючий Капустинський М.М.

Судді Сапальова Т.В. Шидловський В.Б.