Постанова від 26 липня 2026 р. у справі №640/20969/21 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/20969/21 Головуючий у 1-й інстанції: Лисенко В.І.

Суддя-доповідач: Черпак Ю.К.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 липня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача Черпака Ю.К.,

суддів Кобаля М.І., Терези Ю.О.,

розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 04 лютого 2025 року, ухвалене в порядку спрощеного (письмового) позовного провадження без повідомлення та виклику сторін, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

У липні 2021 року ОСОБА_1 (далі - позивач/апелянт/ ОСОБА_1 ) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі - відповідач) про:

- визнання протиправною бездіяльності відповідача;

- зобов`язання відповідача розглянути звернення позивача від 16 березня 2021 року на предмет порушення прав людини щодо позивача та, у випадку виявлення таких порушень, відкрити по ньому провадження, за підсумками якого відповідно до прав, встановлених пунктом 10 статті 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», ініціювати перегляд судового рішення за справою позивача з метою захисту порушених прав та їх поновлення.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у березні 2021 року звернувся до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини із заявою, в якій повідомив про порушення його прав і свобод та просив вжити заходів для їх поновлення шляхом ініціювання перегляду судового рішення у його кримінальній справі. Пункт 10 статті 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» наділяє Уповноваженого правом ініціювати перегляд судових рішень незалежно від виду судочинства. Водночас відповідач у наданих відповідях послався на те, що відповідні повноваження стосуються лише цивільного та адміністративного судочинства, а питання законності та обґрунтованості судових рішень у кримінальних справах вирішуються виключно у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законодавством. Позивач стверджував, що його звернення не містило вимоги про перевірку законності чи обґрунтованості вироку суду в порядку кримінального процесуального законодавства, а полягало у проханні здійснити розгляд його заяви на предмет наявності порушень прав людини, відкрити відповідне провадження та, у разі підтвердження таких порушень, реалізувати надані законом повноваження щодо сприяння поновленню його прав шляхом ініціювання перегляду судового рішення. Усі його прохання повністю відповідають повноваженням та обов`язкам Уповноваженого, визначеним Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Відповідач фактично ухилився від належного розгляду його звернення, не перевірив наведені ним обставини щодо порушення прав людини та безпідставно відмовився від реалізації передбачених законом повноважень. Посилаючись на положення статей 1, 2, 3, 13, 14, 15 та 17 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», статті 55 Конституції України та статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, позивач вважає бездіяльність Уповноваженого протиправною та такою, що порушує його право на належний розгляд звернення і сприяння у поновленні порушених прав.

На виконання положень пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13 грудня 2022 року № 2825-ІХ дана справа отримана Київським окружним адміністративним судом.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 04 лютого 2025 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини доповнює наявні засоби захисту конституційних прав і свобод людини, однак не підміняє діяльність інших державних органів та не зумовлює перегляду їхньої компетенції. Під час розгляду звернення Уповноважений відповідно до статті 17 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» вправі відкрити провадження, роз`яснити заявнику заходи, яких він має вжити, направити звернення за належністю або відмовити в його розгляді. Суд установив, що звернення позивача від 16 березня 2021 року та подані ним у подальшому скарги були розглянуті відповідачем у встановлені законом строки, а позивачу неодноразово надано роз`яснення щодо передбаченого кримінальним процесуальним законодавством порядку перегляду судових рішень. Суд першої інстанції дійшов висновку, що попри формулювання позивачем свого прохання як необхідності перевірки дотримання його прав, зміст звернення фактично зводився до надання оцінки матеріалам кримінальної справи, діям органу досудового розслідування, належності та допустимості доказів, а також до ініціювання перегляду остаточного вироку, який набрав законної сили. Водночас порядок перегляду судових рішень у кримінальному провадженні визначається виключно КПК України, а Уповноважений не є учасником кримінального провадження та не належить до кола осіб, уповноважених подавати апеляційну чи касаційну скаргу або заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими чи виключними обставинами. Посилання позивача на пункт 10 статті 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» суд визнав безпідставним, оскільки передбачене цією нормою право Уповноваженого на звернення до суду пов`язане з позовним провадженням та може бути реалізоване у цивільному й адміністративному судочинстві, тоді як кримінальне процесуальне законодавство не передбачає ні відповідного повноваження Уповноваженого, ні такого процесуального документа, як подання про перегляд вироку. Крім того, суд урахував принцип юридичної визначеності та остаточності судового рішення, відступ від якого допускається лише за наявності особливих і непереборних обставин. З огляду на те, що звернення позивача своєчасно й належним чином розглянуте відповідачем у межах його повноважень, а надані відповіді були повними та обґрунтованими, суд дійшов висновку про відсутність протиправної бездіяльності та відмовив у задоволенні позову.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити. Апелянт зазначив, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи та ухвалив рішення без дослідження всіх поданих ним доказів. Зокрема, у квітні 2022 року він отримав висновок науково-правової експертизи, проведеної Інститутом держави і права імені В.М. Корецького НАН України, та разом із відповідним клопотанням неодноразово направляв його до суду електронною поштою. У зв`язку з передачею справи між судами та зміною суддів позивач повторно надсилав зазначені документи, однак вони не були долучені до матеріалів справи, досліджені судом або згадані у мотивувальній частині оскаржуваного рішення. Цей висновок має безпосереднє значення для правильного вирішення спору та підтверджує обґрунтованість заявлених ним вимог. ОСОБА_1 наголосив, що згідно з висновком науково-правової експертизи військовий суд, який розглядав його кримінальну справу, за наведених у зверненні обставин не відповідав вимогам незалежності, безсторонності та справедливості, що свідчить про порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Крім того, експерти дійшли висновку, що пункт 10 статті 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» надає Уповноваженому право ініціювати перегляд судових рішень незалежно від його участі у відповідному судовому провадженні. Суд першої інстанції неправильно визначив зміст і правову природу його звернення до Уповноваженого. Він не просив відповідача самостійно перевірити законність та обґрунтованість вироку або оскаржити його в апеляційному, касаційному порядку чи за нововиявленими або виключними обставинами. Суть його прохання полягала у розгляді звернення на предмет наявності порушень прав людини та, у разі їх підтвердження, ініціюванні перегляду судового рішення з метою поновлення порушених прав. При цьому апелянт зауважив, що ініціювання перегляду судового рішення та його процесуальне оскарження є різними за змістом і правовими наслідками діями, однак суд першої інстанції цієї різниці не врахував та належним чином не дослідив. У зв`язку із цим просив також долучити до матеріалів справи висновок науково-правової експертизи.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечив проти її задоволення та зазначив, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи й дійшов обґрунтованого висновку про відсутність протиправної бездіяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Звернення позивача від 16 березня 2021 року та подані ним надалі скарги були своєчасно розглянуті, а в наданих відповідях позивачу роз`яснено порядок захисту його прав, межі повноважень Уповноваженого та передбачений кримінальним процесуальним законодавством порядок перегляду судових рішень. Відповідач наголосив, що зі змісту первинного звернення вбачається, що позивач фактично просив надати оцінку матеріалам кримінальної справи, діям органів досудового розслідування щодо збирання доказів, їх належності та допустимості, а також зробити висновок щодо обґрунтованості постановленого стосовно нього вироку й ініціювати перегляд остаточного судового рішення. Водночас Уповноважений не є учасником кримінального провадження та не належить до визначеного статтями 393, 425 і 460 КПК України кола осіб, які мають право ініціювати перегляд судових рішень в апеляційному, касаційному порядку або за нововиявленими чи виключними обставинами. Посилання апелянта на пункт 10 статті 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» відповідач вважав безпідставним, оскільки передбачене цією нормою право на звернення до суду пов`язане з позовним провадженням і реалізується у цивільному та адміністративному судочинстві. Натомість КПК України не передбачає такого процесуального документа, як подання Уповноваженого до Верховного Суду про перегляд вироку. Перегляд кримінальних судових рішень здійснюється виключно на підставі відповідної скарги або заяви, поданої уповноваженою законом особою. Крім того, відповідач послався на принцип юридичної визначеності та остаточності судового рішення, відповідно до якого повторний перегляд остаточного рішення не може здійснюватися лише з метою нового розгляду справи, а можливий тільки за наявності особливих і непереборних обставин.

У відповіді на відзив позивач заперечив проти наведених відповідачем доводів та зазначив, що зміст його звернення від 16 березня 2021 року було неправильно витлумачено. За твердженням ОСОБА_1 , звернення складалося з трьох змістовних частин: викладення фактів і доказів порушення його права на судовий захист; обставин порушення права на розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом; а також відомостей щодо фальсифікації кримінальної справи, які мали виключно довідковий характер. Тому прохання до Уповноваженого стосувалося не оцінювання матеріалів кримінальної справи, дій органів досудового розслідування чи допустимості доказів, а перевірки дотримання його прав і вжиття заходів для їх поновлення. Розгляд будь-якого звернення про порушення прав людини об`єктивно передбачає оцінку викладених заявником фактів, обставин і доказів, оскільки без цього неможливо встановити наявність або відсутність відповідного порушення. Відповідач мав відкрити провадження за зверненням та провести перевірку наведених у ньому обставин, чого фактично зроблено не було. У зв`язку із цим позивач вважав твердження відповідача про належний і повний розгляд звернення необґрунтованими та такими, що спотворюють зміст заявлених ним прохань. ОСОБА_1 не заперечував, що Уповноважений не є учасником кримінального провадження та не належить до кола осіб, уповноважених подавати апеляційну чи касаційну скаргу або заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими чи виключними обставинами. Водночас зазначив, що процесуальне оскарження судового рішення не є тотожним ініціюванню його перегляду, оскільки ці процедури мають різні зміст, межі та правові наслідки. Пункт 10 статті 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» прямо та без будь-яких застережень надає Уповноваженому право незалежно від його участі в судовому провадженні ініціювати перегляд судових рішень, а тому обмеження відповідачем цього повноваження лише цивільним та адміністративним судочинством не ґрунтується на законі. Позивач вважав недоречним посилання відповідача на принцип остаточності судового рішення, оскільки відповідач не навів мотивів, з яких установлені позивачем порушення права на справедливий суд не можуть визнаватися особливими та непереборними обставинами, що допускають відступ від цього принципу. Відповідач узагалі не дослідив питання про наявність порушень його прав та не надав оцінки висновку науково-правової експертизи Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України, який підтверджує порушення його права на справедливий суд і визначає передбачений пунктом 10 статті 13 Закону спосіб його поновлення.

З метою повного та всебічного встановлення обставин справи, колегією суддів вирішено продовжити на розумний строк її апеляційний розгляд.

Апеляційний розгляд справи відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) здійснюється в порядку письмового провадження, за наявними у справі матеріалами та на основі наявних доказів.

Згідно з частинами першою та другою статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, повноту встановлення фактичних обставин справи та їх правову оцінку, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, що ОСОБА_1 є громадянином України та у березні 2021 року звернувся до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зі зверненням, у якому виклав обставини кримінальної справи № 49-1763 за його обвинуваченням за статтею 368 КК України, твердження щодо особистої невинуватості позивача в інкримінованому йому злочині, та просив з посиланням на пункт 10 статті 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» розглянути це звернення та відкрити по ньому провадження, за підсумками якого ініціювати перегляд судового вироку за його справою незалежним судом, що відповідатиме відновленню порушеного відносно нього права на справедливий розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, як того вимагають закони України і пункту 1 статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, підписантом якого є Україна.

За наслідком розгляду звернення позивача, Секретаріатом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надано відповідь від 24 березня 2021 року № 8433.4/В-4829.3/21/27.2 за підписом директора Департаменту моніторингу процесуальних прав Бочарової Ю., у якій зазначено про те, що положення пункту 10 статті 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» наділяє відповідача правом здійснювати захист прав і свобод людини і громадянина виключно під час цивільного та адміністративного судочинства та закріплено у статті 56, 57 ЦПК України та статті 53 КАС України. Одночасно позивачеві рекомендовано за наявності підстав, передбачених статтею 459 КПК України, особисто ініціювати питання про перегляд судових рішень, постановлених стосовно нього за нововиявленими або ж виключними обставинами.

22 квітня 2021 року позивач, не погоджуючись з відповіддю відповідача, подав скаргу на вказаний лист до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Денісової Л.Л., у якій просив скасувати цей лист та повторно розглянути звернення позивача, відкрити по ньому провадження та за підсумками розгляду ініціювати перегляд судового рішення за його справою дійсно незалежним судом.

За наслідком розгляду звернення позивача (скарги) від 22 квітня 2021 року Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини надано відповідь від 07 травня 2021 року № 13023.4/В-7217.3/21/40, у якій зазначено про те, що згідно з нормами КПК України Уповноважений не наділений правом здійснювати представництво і захист інтересів осіб у кримінальному провадженні. Відповідно до статті 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Зважаючи на викладене, правових підстав для ініціювання Уповноваженим питання про перегляд вироку військового апеляційного суду Центрального регіону від 14 грудня 2006 року стосовно позивача немає. З огляду на зазначене рішення, прийняте за результатами розгляду звернення позивача від 16 березня 2021 року, ґрунтується на вимогах Конституції України, законів України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», «Про звернення громадян» та КПК України.

У подальшому позивач ще двічі (18 травня 2021 та 09 червня 2021 року) звертався зі скаргами на відповіді відповідача на його скарги з приводу неналежного розгляду його звернень та ініціювання перегляду кримінальної справи та Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини двічі надав відповіді на звернення (скарги) позивача про те, що у Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини відсутні правові підстави звертатись з заявою про перегляд вироку Військового апеляційного суду Центрального регіону від 14 грудня 2006 року.

Позивач, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо неналежного розгляду його звернень та відмови в ініціюванні перегляду кримінальної справи, звернувся до суду з цим позовом.

Колегія суддів, переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, враховує наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 101 Конституції України встановлено, що парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Правовий статус, завдання, повноваження та порядок діяльності Уповноваженого визначені Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 року № 776/97-ВР (далі - Закон № 776/97-ВР).

Згідно зі статтею 3 Закону № 776/97-ВР метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є, зокрема, захист прав і свобод людини і громадянина, додержання та повага до таких прав і свобод органами державної влади, запобігання їх порушенню або сприяння їх поновленню.

Водночас відповідно до статті 4 цього Закону діяльність Уповноваженого доповнює наявні засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не скасовує їх та не зумовлює перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Отже, інститут Уповноваженого не підміняє собою суди, органи досудового розслідування, прокуратуру чи адвокатуру та не створює альтернативного, не передбаченого процесуальним законом способу перегляду судових рішень.

Відповідно до статей 16 та 17 Закону № 776/97-ВР Уповноважений здійснює діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини та приймає і розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють у їхніх інтересах, відповідно до Закону України «Про звернення громадян».

Під час розгляду звернення статтею 17 Закону № 776/97-ВР передбачено декілька можливих форм реагування Уповноваженого, а саме: відкриття провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина; роз`яснення заявнику заходів, яких він має вжити; направлення звернення за належністю до органу, компетентного його розглянути, з контролем за розглядом такого звернення; відмову в розгляді звернення.

Таким чином, сам факт надходження звернення не покладає на Уповноваженого безумовного обов`язку відкрити провадження та застосувати саме той захід реагування, на якому наполягає заявник. Обов`язковим є належний розгляд звернення, оцінка порушених у ньому питань та прийняття одного з передбачених законом рішень у межах компетенції Уповноваженого.

Пунктом 10 статті 13 Закону № 776/97-ВР передбачено право Уповноваженого з метою захисту прав і свобод людини і громадянина особисто або через свого представника в установленому законом порядку, зокрема, вступати у справи, провадження в яких відкрито за зверненнями інших осіб, а також ініціювати незалежно від його участі в судовому провадженні перегляд судових рішень.

Визначальним у змісті цієї норми є те, що відповідні повноваження реалізуються саме в установленому законом порядку. Отже, пункт 10 статті 13 Закону № 776/97-ВР передбачає матеріальне право Уповноваженого ініціювати судовий перегляд, однак не встановлює самостійної процесуальної процедури, форми звернення до суду, підстав такого перегляду, компетентного суду та порядку розгляду відповідної ініціативи.

Такі питання регулюються відповідними процесуальними кодексами залежно від виду судочинства.

Тому положення пункту 10 статті 13 Закону № 776/97-ВР не можуть тлумачитися ізольовано від норм процесуального законодавства та як такі, що самостійно наділяють Уповноваженого правом вимагати перегляду будь-якого судового рішення у будь-якому виді судочинства поза межами встановленої законом процедури.

Відповідно до частини першої статті 1 Кримінального процесуального кодексу України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.

Перегляд судових рішень у кримінальному провадженні здійснюється у формах, прямо передбачених КПК України, зокрема в апеляційному та касаційному порядку, а судових рішень, які набрали законної сили, - за нововиявленими або виключними обставинами.

Статтями 393, 425 та 460 КПК України визначено коло осіб, які мають право подати відповідно апеляційну чи касаційну скаргу або заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими чи виключними обставинами. Зокрема, заява про перегляд судового рішення, яке набрало законної сили, може бути подана учасником судового провадження. Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини до кола таких осіб КПК України не віднесено.

При цьому кримінальне процесуальне законодавство не передбачає такого процесуального документа, як подання Уповноваженого про перегляд вироку, не встановлює порядку його внесення, вимог до змісту, строку подання та процедури розгляду судом.

Отже, закріплене пунктом 10 статті 13 Закону № 776/97-ВР право ініціювати перегляд судових рішень може бути реалізоване лише за наявності передбаченого відповідним процесуальним законом механізму. Загальна норма Закону № 776/97-ВР не створює самостійного, позапроцесуального виду перегляду остаточних судових рішень та не може замінити спеціальні норми КПК України.

Інше тлумачення фактично означало б можливість перегляду судового рішення на підставі документа і за процедурою, яких кримінальне процесуальне законодавство не передбачає, що суперечило б принципу законності та положенням частини другої статті 19 Конституції України.

З матеріалів справи вбачається, що 16 березня 2021 року ОСОБА_1 адресував до Уповноваженого звернення, в якому виклав обставини кримінальної справи № 49-1763, навів доводи щодо допущених, на його переконання, порушень під час досудового розслідування та судового розгляду, стверджував про свою невинуватість і просив відкрити провадження, за наслідками якого ініціювати перегляд постановленого щодо нього вироку незалежним судом.

За результатами розгляду зазначеного звернення листом Секретаріату Уповноваженого від 24 березня 2021 року № 8433.4/В-4829.3/21/27.2 позивачу роз`яснено межі повноважень Уповноваженого, порядок представництва та захисту інтересів осіб у кримінальному процесі, а також порядок оскарження і перегляду судових рішень у кримінальних справах. Позивачу, зокрема, рекомендовано за наявності передбачених статтею 459 КПК України підстав самостійно порушити питання про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

При цьому зі змісту матеріалів розгляду звернення вбачається, що відповідач не обмежився формальним посиланням на відсутність повноважень, а перевірив наведені позивачем обставини та встановив, що під час розгляду кримінальної справи його право на професійну правничу допомогу було забезпечене захисником, а постановлений щодо нього вирок переглянуто в касаційному порядку за скаргами засудженого та його захисників. За результатами такої перевірки позивачу надано роз`яснення щодо правових способів подальшого захисту.

Надалі позивач неодноразово звертався до Уповноваженого, наполягаючи на відкритті провадження і вжитті заходів щодо перегляду вироку, на що йому надавались роз`яснення про порядок перегляду судових рішень у кримінальному провадженні, повідомлено про відсутність у Уповноваженого правових підстав для внесення відповідної заяви та рекомендовано скористатися передбаченим КПК України порядком.

Наведена послідовність подій свідчить, що звернення позивача не залишалося без розгляду. Навпаки, відповідач неодноразово розглядав як первинне звернення, так і подані надалі скарги, надавав письмові відповіді та роз`яснював причини, з яких запропонований позивачем спосіб захисту не може бути реалізований Уповноваженим.

За таких обставин доводи про протиправну бездіяльність відповідача не відповідають фактичним обставинам справи.

Протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень має місце тоді, коли відповідний суб`єкт не вчиняє дії, яку він був зобов`язаний учинити на підставі закону, та має реальну правову можливість її вчинити.

Водночас незгода особи зі змістом наданої відповіді або з обраним суб`єктом владних повноважень способом реагування не є бездіяльністю, якщо звернення фактично розглянуто, а відповідне рішення прийнято та доведено до відома заявника.

Фактично спір у цій справі виник не через нерозгляд звернення позивача, а через його незгоду з відмовою відповідача відкрити провадження та вчинити бажані для позивача дії щодо перегляду кримінального вироку.

Разом із тим стаття 17 Закону № 776/97-ВР не встановлює безумовного обов`язку Уповноваженого відкривати провадження за кожним зверненням. Відкриття провадження є одним із передбачених законом способів реагування, застосування якого залежить від змісту звернення, установлених обставин і наявності у Уповноваженого відповідної компетенції.

У цій справі відповідач обрав іншу прямо передбачену статтею 17 Закону № 776/97-ВР форму реагування - роз`яснив позивачу заходи, яких він може вжити, та встановлений кримінальним процесуальним законодавством порядок перегляду судового рішення.

Твердження апелянта про те, що відомості щодо фальсифікації кримінальної справи були наведені ним виключно для загального розуміння ситуації, а його звернення не стосувалося оцінки матеріалів кримінальної справи, не змінюють правової природи порушеного перед відповідачем питання.

Незалежно від того, як позивач характеризує окремі частини свого звернення, його кінцеве прохання полягало у відкритті провадження та ініціюванні перегляду обвинувального вироку з метою повторної перевірки обставин кримінальної справи та поновлення, на його переконання, порушеного права на справедливий суд.

Досягнення такого результату об`єктивно передбачає втручання у сферу кримінального судочинства та застосування однієї з процесуальних процедур перегляду судового рішення, визначених КПК України.

Саме по собі використання позивачем словосполучення «ініціювання перегляду», а не «оскарження судового рішення», не створює окремої процесуальної процедури та не усуває необхідності дотримання вимог КПК України.

Судовий перегляд не може бути розпочатий абстрактною ініціативою. Для його проведення необхідні передбачені законом підстава, процесуальний документ, уповноважений суб`єкт, компетентний суд і визначений порядок розгляду.

Позивач ні в позовній заяві, ні в апеляційній скарзі не зазначив, у якій саме передбаченій КПК України формі Уповноважений мав ініціювати перегляд вироку, який процесуальний документ він повинен був подати, до якого суду та на підставі якої конкретної норми кримінального процесуального законодавства.

Натомість вимога про внесення подання до Верховного Суду України не узгоджується із чинним кримінальним процесуальним законодавством, яке такого процесуального документа не передбачає.

Колегія суддів також відхиляє доводи апелянта про те, що положення пункту 10 статті 13 Закону № 776/97-ВР безумовно надають Уповноваженому право ініціювати перегляд будь-якого судового рішення незалежно від виду судочинства.

Словосполучення «незалежно від його участі у судовому провадженні» означає, що попередня участь Уповноваженого у справі не є обов`язковою передумовою для реалізації відповідного права. Проте ця частина норми не скасовує вимоги про здійснення такого повноваження в установленому законом порядку та не наділяє Уповноваженого процесуальними правами, яких не передбачає спеціальний процесуальний кодекс.

Отже, відсутність попередньої участі Уповноваженого у справі та відсутність у нього передбаченого КПК України права на подання відповідного процесуального документа є різними правовими питаннями.

Пункт 10 статті 13 Закону № 776/97-ВР усуває першу перешкоду, однак не створює повноваження, не передбачені кримінальним процесуальним законом.

Зобов`язання відповідача судом ініціювати перегляд вироку за відсутності визначеного КПК України механізму фактично означало б покладення на суб`єкта владних повноважень обов`язку вчинити дію не на підставі та не у спосіб, установлені законом, що безпосередньо суперечило б частині другій статті 19 Конституції України.

Оскільки звернення позивача фактично розглянуто, а за результатами його розгляду прийнято передбачене статтею 17 Закону № 776/97-ВР рішення, підстави для покладення на відповідача обов`язку повторно розглянути це саме звернення відсутні. Адміністративний суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень застосувати конкретну форму реагування, якщо законом не встановлено безумовного обов`язку обрати саме цю форму та відсутній передбачений процесуальним законом механізм її реалізації.

Щодо висновку науково-правової експертизи Ради науково-правових експертиз при Інституті держави і права імені В.М. Корецького НАН України, на який апелянт посилається як на доказ порушення його прав і помилковості висновків суду першої інстанції, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статті 112 КАС України учасники справи можуть подавати висновок експерта в галузі права лише щодо застосування аналогії закону чи аналогії права або змісту норм іноземного права. Такий висновок не може містити оцінки доказів, указівок щодо достовірності доказів чи висновку про те, яке рішення має бути ухвалене судом. Висновок експерта в галузі права має консультативний характер та не є доказом у справі.

Зі змісту наданого апелянтом документа вбачається, що порушені перед експертами питання стосувалися оцінки незалежності й безсторонності суду в конкретній кримінальній справі, наявності порушень права позивача на справедливий суд, а також тлумачення норм законодавства України щодо повноважень Уповноваженого та визначення способу поновлення прав позивача.

Таким чином, зазначений документ містить правову оцінку обставин конкретної справи та висновки щодо застосування норм національного права і бажаного результату вирішення спору, що виходить за межі предмета висновку експерта в галузі права, визначеного статтею 112 КАС України.

Тому незалежно від обставин його надсилання до суду першої інстанції цей висновок не є доказом, який установлює обставини предмета доказування, не має наперед установленої сили та не є обов`язковим для суду.

Посилання апелянта на недослідження судом першої інстанції цього документа не свідчить про неправильне вирішення спору та не спростовує встановлених судом обставин щодо фактичного розгляду відповідачем звернень позивача і відсутності в КПК України відповідного процесуального повноваження Уповноваженого.

Колегія суддів враховує також доводи позивача, наведені у відповіді на відзив, про те, що перевірка повідомлення про порушення прав людини неможлива без оцінки викладених заявником фактів і доказів.

Водночас необхідність розгляду змісту звернення не означає, що Уповноважений зобов`язаний здійснити повторний розгляд кримінальної справи, надати власну оцінку допустимості й достатності доказів винуватості особи або замінити собою суд кримінальної юрисдикції.

Повноваження Уповноваженого щодо парламентського контролю та захисту прав людини не є тотожними повноваженням суду з перегляду вироку та не передбачають можливості спростовувати встановлені остаточним судовим рішенням обставини поза визначеною КПК України процедурою.

Посилання суду першої інстанції та відповідача на принцип юридичної визначеності й остаточності судового рішення також є обґрунтованим у тій частині, в якій цей принцип виключає можливість створення додаткового, не передбаченого законом механізму повторного розгляду остаточно вирішеної кримінальної справи.

Разом із тим цей принцип не є самостійною та єдиною підставою для відмови в задоволенні позову. Визначальними для вирішення цього спору є встановлені обставини фактичного розгляду звернень позивача, відсутність бездіяльності відповідача та відсутність у кримінальному процесуальному законодавстві повноваження Уповноваженого ініціювати перегляд відповідного вироку у запропонований позивачем спосіб.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що звернення ОСОБА_1 від 16 березня 2021 року та подані ним надалі скарги були розглянуті відповідачем, за результатами їх розгляду позивачу надано мотивовані відповіді й роз`яснено передбачений законом порядок захисту його прав.

Обов`язку відкрити провадження та ініціювати перегляд кримінального вироку саме у спосіб, обраний позивачем, законодавство на відповідача не покладає, а можливості вчинити таку процесуальну дію поза встановленими КПК України процедурами Уповноважений не має.

Відтак правові підстави для визнання протиправною бездіяльності відповідача та зобов`язання його повторно розглянути звернення, відкрити провадження й ініціювати перегляд судового рішення відсутні.

Доводи апеляційної скарги переважно відтворюють позицію позивача, викладену в позовній заяві, ґрунтуються на власному розумінні змісту повноважень Уповноваженого та не спростовують висновку суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Оскільки суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, то колегія суддів згідно із статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги залишає її без задоволення, а рішення суду - без змін.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 04 лютого 2025 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати ухвалення та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач: Черпак Ю.К.

Судді: Кобаль М.І.

Тереза Ю.О.