Постанова від 27 липня 2026 р. у справі №420/11793/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 липня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/11793/26

Головуючий в 1 інстанції: Лебедєва Г.В.

Дата і місце ухвалення: 25 червня 2026 року, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Тарновецького І.І.,

суддів: Бойка А.В.,

Шевчук О.А.,

розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25 червня 2026 року у справі №420/11793/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом, в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України щодо неприйняття рішення про закінчення виконавчого провадження №65267671 з примусового виконання постанови № 52850979 від 23.04.2021 року про стягнення з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) виконавчого збору в розмірі 126 653,15 грн.;

- зобов`язати Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України закінчити виконавче провадження № 65267671 з примусового виконання постанови № 52850979 від 23.04.2021 року про стягнення з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) виконавчого збору в розмірі 126 653,15 грн., зняти арешт з майна та коштів ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ), виключити записи про цього боржника з Єдиного реєстру боржників та скасувати інші заходи, вжиті під час примусового виконання у межах виконавчого провадження № 65267671.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 25 червня 2026 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України щодо незакінчення виконавчого провадження № 65267671 з примусового виконання постанови № 52850979, винесеної 23.04.2021 року Першим Приморським відділом державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про стягнення з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) виконавчого збору в розмірі 126 653,15 грн.

Зобов`язано Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України закінчити виконавче провадження № 65267671 з примусового виконання постанови № 52850979, винесеної 23.04.2021 року Першим Приморським відділом державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про стягнення з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) виконавчого збору в розмірі 126 653,15 грн.

У решті позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України подав апеляційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що державний виконавець діяв відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження» та Інструкції з організації примусового виконання рішень.

На думку апелянта, постанова про стягнення виконавчого збору є самостійним виконавчим документом, який підлягає примусовому виконанню шляхом відкриття окремого виконавчого провадження, а законодавством не передбачено можливості закінчення такого виконавчого провадження з підстав, наведених позивачем.

Крім того, апелянт вказує, що стаття 39 Закону України «Про виконавче провадження» містить вичерпний перелік підстав для закінчення виконавчого провадження, серед яких відсутня підстава, передбачена частиною восьмою статті 27 цього Закону, а тому державний виконавець не мав правових підстав для винесення постанови про закінчення виконавчого провадження №65267671.

Також апелянт зазначає, що суд першої інстанції не навів правового обґрунтування того, яку саме норму законодавства порушив державний виконавець, та безпідставно зобов`язав відповідача закінчити виконавче провадження, фактично поклавши на нього обов`язок вчинити дії, не передбачені законом.

У зв`язку з цим просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Зазначає, що доводи апеляційної скарги ґрунтуються на неправильному визначенні предмета спору, не враховують правових наслідків пред`явлення того самого виконавчого документа до виконання приватному виконавцю та суперечать усталеній практиці Верховного Суду щодо недопустимості одночасного стягнення виконавчого збору і основної винагороди приватного виконавця. Вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та застосував норми матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим підстав для скасування оскаржуваного рішення немає.

Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі.

Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2026 року справу призначено до апеляційного розгляду.

У зв`язку з неявкою учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце судового засідання, колегія суддів відповідно до пункту 2 частини першої статті 311 КАС України розглянула справу в порядку письмового провадження.

Відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 10 листопада 2016 року Приморським відділом державної виконавчої служби міста Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області відкрито виконавче провадження №52850979 з примусового виконання виконавчого листа №2-2317/11, виданого 23 грудня 2013 року Шевченківським районним судом міста Києва про стягнення із ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованості у розмірі 1 266 531,52 грн.

Після заміни стягувача на його правонаступника - ТОВ «Консалт Солюшенс» - 23 квітня 2021 року державним виконавцем винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 126 653,15 грн, а також постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».

Оскільки виконавчий збір сплачений не був, 26 квітня 2021 року відкрито окреме виконавче провадження №65267671 з примусового виконання постанови про його стягнення, у межах якого накладено арешт на майно боржника та внесено відомості про нього до Єдиного реєстру боржників.

У подальшому, 27 березня 2026 року той самий виконавчий лист був пред`явлений стягувачем до виконання приватному виконавцю виконавчого округу Одеської області, який відкрив виконавче провадження №80622973 та виніс постанову про стягнення з боржника основної винагороди.

Вважаючи, що одночасне існування виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору органом державної виконавчої служби та виконавчого провадження приватного виконавця щодо виконання того самого виконавчого документа призводить до подвійного стягнення плати за його виконання, позивач звернувся до відповідача із заявою про закінчення виконавчого провадження №65267671.

Листом від 13 квітня 2026 року відповідач повідомив про відсутність підстав для прийняття такого рішення, що і стало підставою для звернення позивача до суду з цим адміністративним позовом.

Вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив із того, що після повернення державним виконавцем виконавчого документа стягувачу та подальшого пред`явлення цього самого виконавчого документа до виконання приватному виконавцю, який відкрив виконавче провадження та виніс постанову про стягнення основної винагороди, подальше стягнення з позивача виконавчого збору за виконання того самого виконавчого документа є недопустимим. За відсутності прямого правового регулювання спірних правовідносин суд першої інстанції застосував за аналогією закону положення частини восьмої статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», врахувавши правові висновки Верховного Суду, та дійшов висновку про наявність підстав для визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо незакінчення виконавчого провадження №65267671 і зобов`язання відповідача закінчити зазначене виконавче провадження. Водночас суд відмовив у задоволенні похідних позовних вимог, виходячи з того, що зняття арештів, виключення відомостей з Єдиного реєстру боржників та скасування інших заходів примусового виконання є законодавчими наслідками закінчення виконавчого провадження.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи зобов`язані діяти виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний суд, вирішуючи спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, перевіряє, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України, чи використано відповідне повноваження з метою, з якою його надано, а також чи є такі рішення обґрунтованими, добросовісними, безсторонніми, розсудливими та пропорційними.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України обов`язок доведення правомірності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень покладається саме на такого суб`єкта.

Правові та організаційні засади здійснення виконавчого провадження визначені Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі – Закон № 1404-VIII).

Відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження та примусовим виконанням судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що являє собою сукупність дій визначених цим Законом органів і осіб, спрямованих на примусове виконання рішень, які здійснюються на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов`язаний вживати передбачених законом заходів щодо примусового виконання рішень, діяти неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір є збором, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби.

За приписами частини другої статті 27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі десяти відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом.

Частиною восьмою статті 27 Закону № 1404-VIII передбачено, що під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі. У разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає.

Водночас частиною четвертою статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» передбачено, що основна винагорода приватного виконавця, яка встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом, а відповідно до частини сьомої цієї статті постанова про її стягнення виноситься одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження.

Аналіз наведених норм свідчить, що законодавство передбачає сплату виконавчого збору при виконанні рішення органом державної виконавчої служби та основної винагороди при виконанні рішення приватним виконавцем. Водночас Закон № 1404-VIII не містить спеціального правового регулювання щодо випадків, коли після повернення виконавчого документа стягувачу останній пред`являє цей самий виконавчий документ до виконання приватному виконавцю, а державним виконавцем вже відкрито окреме виконавче провадження зі стягнення виконавчого збору.

Колегія суддів зазначає, що Верховний Суд сформував правову позицію щодо застосування наведених норм у випадках, коли після повернення державним виконавцем виконавчого документа стягувачу останній пред`являє цей самий виконавчий документ до виконання приватному виконавцю.

Так, у постановах від 13 квітня 2023 року у справі №160/695/22, від 14 березня 2025 року у справі №580/245/24 та від 19 серпня 2025 року у справі №380/22356/23 Верховний Суд дійшов висновку, що Закон №1404-VIII містить прогалину у правовому регулюванні питання подальшого стягнення виконавчого збору у разі відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження щодо виконання того самого виконавчого документа. З метою усунення такої прогалини та забезпечення ефективного захисту прав боржника до таких правовідносин підлягає застосуванню за аналогією закону частина восьма статті 27 Закону №1404-VIII.

Верховний Суд виходив із того, що одночасне стягнення з боржника виконавчого збору органом державної виконавчої служби та основної винагороди приватного виконавця за виконання одного й того самого виконавчого документа покладає на боржника непропорційний майновий тягар, що не відповідає принципу справедливості та порушує його право мирного володіння майном.

При цьому Верховний Суд зазначив, що належним та ефективним способом захисту порушеного права боржника є закінчення виконавчого провадження щодо стягнення виконавчого збору, оскільки саме такий спосіб усуває ризик подвійного стягнення плати за виконання одного виконавчого документа.

Застосовуючи наведені правові висновки Верховного Суду до спірних правовідносин, колегія суддів зазначає, що у цій справі встановлено, що після повернення державним виконавцем виконавчого документа стягувачу останній пред`явив той самий виконавчий лист до примусового виконання приватному виконавцю, який відкрив виконавче провадження №80622973 та одночасно виніс постанову про стягнення з позивача основної винагороди у розмірі, визначеному законом. Водночас виконавче провадження №65267671 щодо стягнення з позивача виконавчого збору залишилося відкритим, а відповідач відмовився його закінчити, посилаючись на відсутність передбачених статтею 39 Закону №1404-VIII підстав.

Доводи апелянта про те, що частина восьма статті 27 Закону №1404-VIII підлягає застосуванню виключно у випадку передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю, тоді як у спірному випадку мала місце повторна його подача стягувачем після повернення, колегія суддів відхиляє.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, наведена норма не врегульовує безпосередньо спірні правовідносини, однак є найбільш близькою за своїм змістом та метою. Саме з цих підстав Верховний Суд дійшов правового висновку про можливість застосування за аналогією закону частини восьмої статті 27 Закону №1404-VIII до правовідносин, що виникають у разі повторного пред`явлення виконавчого документа до виконання приватному виконавцю після його повернення державним виконавцем. Такий підхід забезпечує дотримання принципу справедливості, виключає подвійне стягнення плати за виконання одного й того самого виконавчого документа та гарантує ефективний судовий захист прав боржника.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що після відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження за тим самим виконавчим документом та винесення постанови про стягнення основної винагороди відповідач був зобов`язаний прийняти рішення про закінчення виконавчого провадження №65267671, що унеможливлює подальше стягнення виконавчого збору. Неприйняття відповідачем такого рішення свідчить про невиконання покладеного на нього законом обов`язку, а відтак - про протиправність його бездіяльності. За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано визнав її протиправною та зобов`язав відповідача закінчити зазначене виконавче провадження.

Посилання апелянта на те, що положення частини восьмої статті 27 Закону №1404-VIII не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки передача виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю фактично не здійснювалася, не спростовують правильності висновків суду першої інстанції. Зазначені доводи були предметом дослідження Верховного Суду при вирішенні аналогічних спорів, за результатами чого сформовано правову позицію щодо застосування наведеної норми за аналогією закону з метою недопущення подвійного стягнення з боржника плати за виконання одного й того самого виконавчого документа.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до власного тлумачення апелянтом норм Закону №1404-VIII та незгоди з висновками суду першої інстанції, проте не містять обставин, які б спростовували встановлені судом фактичні обставини справи або свідчили про неправильне застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, правильно визначив характер спірних правовідносин, надав належну оцінку зібраним у справі доказам та правильно застосував норми матеріального права, у зв`язку з чим підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення, передбачені статтею 317 Кодексу адміністративного судочинства України, відсутні.

Відповідно до частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право, зокрема, залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно зі статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги відповідно до статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку, що наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не дають підстав для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

За таких обставин апеляційну скаргу відповідача слід залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25 червня 2026 року - без змін.

Підстави для розподілу судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.

Керуючись статтями 139, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25 червня 2026 року у справі №420/11793/26 залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий: І.І. Тарновецький

Судді: А.В. Бойко

О.А. Шевчук