Постанова від 27 липня 2026 р. у справі №505/921/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 липня 2026 р.м. ОдесаСправа № 505/921/26

Головуючий в 1 інстанції: Білоус В.М.

Дата і місце ухвалення: 05.05.2026 р., м. Подільськ.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Тарновецького І.І.,

суддів: Бойка А.В.,

Шевчук О.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Подільського міськрайонного суду Одеської області від 05 травня 2026 року у справі №505/921/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про адміністративне правопорушення та закриття справи про адміністративне правопорушення, –

В С Т А Н О В И В:

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , у якому просив скасувати постанову начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 № Р394324 від 06 березня 2026 року про притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною третьою статті 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення та закрити провадження у справі про адміністративне правопорушення.

Рішенням Подільського міськрайонного суду Одеської області від 05 травня 2026 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення справи.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції безпідставно прийняв та поклав в основу рішення докази ІНФОРМАЦІЯ_2 , подані після спливу встановленого судом строку для подання відзиву та витребуваних матеріалів, не застосував процесуальні наслідки несвоєчасного подання таких доказів та не навів мотивів їх прийняття всупереч вимогам статті 79 Кодексу адміністративного судочинства України. На думку апелянта, частина документів, на які послався відповідач, була сформована або отримана вже після винесення оскаржуваної постанови, а тому не могла бути покладена в її основу та не може підтверджувати правомірність рішення суб`єкта владних повноважень.

Також апелянт вказує, що суд першої інстанції безпідставно визнав належним повідомленням про виклик до територіального центру комплектування та соціальної підтримки повернення рекомендованого поштового відправлення із відміткою про відсутність адресата, не перевіривши дотримання спеціальної процедури вручення повістки, передбаченої законодавством та Правилами надання послуг поштового зв`язку. Зазначає, що матеріали справи не містять доказів телефонного інформування адресата, залишення повідомлення у поштовій скриньці та дотримання триденного строку зберігання поштового відправлення, а тому сам факт повернення листа не може свідчити про належне повідомлення особи про обов`язок прибути до ТЦК та СП.

Крім того, апелянт зазначає, що суд неправильно оцінив заяву від 03 березня 2026 року, сформовану через електронний кабінет «Резерв+», без перевірки порядку її створення, належності електронного підпису, добровільності волевиявлення особи та її обізнаності із матеріалами справи про адміністративне правопорушення. На переконання апелянта, така заява не може підтверджувати факт належного повідомлення про виклик до територіального центру комплектування та соціальної підтримки та не звільняє відповідача від обов`язку довести наявність усіх елементів складу адміністративного правопорушення.

Також в апеляційній скарзі зазначено, що суд першої інстанції не врахував добросовісну поведінку апелянта після фактичного отримання інформації про винесення постанови, оскільки останній добровільно звернувся до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, пройшов військово-лікарську комісію та уточнив військово-облікові дані.

Крім того, апелянт вважає, що суд фактично переклав на нього обов`язок доказування відсутності складу адміністративного правопорушення, тоді як відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України саме відповідач повинен був довести правомірність прийнятої постанови, належне повідомлення особи, наявність події правопорушення та її вини.

З урахуванням наведеного апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам законності та обґрунтованості, ухвалене без повного з`ясування всіх обставин справи, у зв`язку з чим просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов задовольнити.

Відповідач не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу.

З урахуванням неприбуття учасників справи, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи в порядку письмового провадження відповідно до пункту 2 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Як установлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 06 березня 2026 року начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 винесено постанову № Р394324, якою ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною третьою статті 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 8500 грн.

Зазначеною постановою встановлено, що позивач, будучи військовозобов`язаним, без поважних причин не прибув за повісткою №5790126, сформованою 15 грудня 2025 року, відповідно до якої був викликаний до ІНФОРМАЦІЯ_2 на 25 грудня 2025 року о 14 годині 00 хвилин, чим, на думку відповідача, порушив вимоги законодавства про військовий обов`язок та мобілізаційну підготовку, за що й був притягнутий до адміністративної відповідальності за частиною третьою статті 210-1 КУпАП.

Вважаючи зазначену постанову протиправною та такою, що прийнята з порушенням вимог чинного законодавства, ОСОБА_1 звернувся до Подільського міськрайонного суду Одеської області з адміністративним позовом про її скасування та закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення.

Вирішуючи спір по суті та відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем дотримано встановлений законодавством порядок виклику позивача до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, оскільки повістку було сформовано та направлено рекомендованим поштовим відправленням за адресою його зареєстрованого місця проживання, а її повернення з відміткою «Одержувач відсутній за вказаною адресою» відповідно до пункту 41 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, є належним підтвердженням оповіщення військовозобов`язаного. Суд також врахував, що позивач через електронний кабінет «Резерв+» подав заяву про визнання факту вчинення адміністративного правопорушення та надання згоди на притягнення до адміністративної відповідальності за його відсутності, а матеріали справи підтверджують його неприбуття до ТЦК та СП без поважних причин. Оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про доведеність відповідачем правомірності прийняття оскаржуваної постанови, наявність у діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 210-1 КУпАП, відсутність підстав для її скасування та, як наслідок, відмовив у задоволенні адміністративного позову.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення адміністративним правопорушенням (проступком) є протиправна, винна дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

За змістом частини третьої статті 210-1 КУпАП адміністративна відповідальність настає за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, вчинене в особливий період.

Відповідно до статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» громадяни зобов`язані з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки та місце, зазначені у повістках або інших документах, виданих відповідно до законодавства.

Отже, для притягнення особи до адміністративної відповідальності за частиною третьою статті 210-1 КУпАП суб`єкт владних повноважень повинен довести наявність усіх елементів складу адміністративного правопорушення, зокрема факт належного виклику особи до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, наявність у неї обов`язку з`явитися у визначений час, невиконання цього обов`язку без поважних причин та вину особи у вчиненні адміністративного правопорушення.

Колегія суддів не погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно прийняв та врахував докази, подані відповідачем після спливу встановленого судом строку.

Відповідно до частин четвертої та восьмої статті 79 Кодексу адміністративного судочинства України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, не приймаються судом, крім випадків, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у визначений строк з причин, що не залежали від неї.

Разом із тим питання щодо прийняття доказів, поданих після спливу встановленого строку, вирішується судом з урахуванням вимог статті 79 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема наведених учасником справи причин несвоєчасного подання таких доказів та їх значення для правильного вирішення спору.

Як убачається з матеріалів справи, суд першої інстанції дослідив подані відповідачем документи у сукупності з іншими доказами, надав їм оцінку відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України та поклав їх в основу рішення разом з іншими доказами, що підтверджували обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

При цьому сам по собі факт подання окремих документів після спливу встановленого судом строку не свідчить про незаконність рішення суду першої інстанції та не є безумовною підставою для їх неприйняття, якщо такі докази стосуються предмета доказування, а їх дослідження не призвело до порушення принципів змагальності сторін і рівності учасників процесу.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що окремі документи були сформовані або отримані відповідачем після прийняття оскаржуваної постанови, а тому не могли бути покладені в основу висновку про правомірність її винесення.

Колегія суддів зазначає, що під час судового розгляду суд вправі досліджувати всі належні та допустимі докази, подані учасниками справи, однак такі докази можуть лише підтверджувати або спростовувати фактичні обставини, що існували на момент прийняття оскаржуваної постанови, і не можуть створювати нові підстави для її обґрунтування.

Із матеріалів справи вбачається, що зазначені документи були оцінені судом першої інстанції лише у сукупності з іншими доказами, які підтверджували обставини, що існували на момент прийняття оскаржуваної постанови, та не стали самостійною підставою для висновку про її правомірність.

Отже, сам по собі час формування окремих документів не свідчить про незаконність оскаржуваної постанови та не спростовує встановлених у справі обставин, а тому наведені доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне вирішення справи судом першої інстанції.

Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що позивач не був належним чином повідомлений про необхідність прибуття до ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» громадяни зобов`язані з`являтися за викликом до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки у строки та місце, зазначені у повістках або інших документах, оформлених відповідно до вимог законодавства.

Як установлено судом першої інстанції, повістка про виклик позивача була сформована уповноваженою посадовою особою ІНФОРМАЦІЯ_2 та направлена рекомендованим поштовим відправленням за адресою його зареєстрованого місця проживання.

Матеріали справи містять докази направлення зазначеної повістки та її повернення відправнику з відповідною відміткою оператора поштового зв`язку, що було враховано судом першої інстанції під час вирішення спору.

Посилання апелянта на недотримання окремих положень Правил надання послуг поштового зв`язку щодо телефонного інформування адресата, залишення повідомлення у поштовій скриньці та строку зберігання поштового відправлення саме по собі не спростовує факту направлення повістки за зареєстрованим місцем проживання та не свідчить про протиправність оскаржуваної постанови.

Обов`язок суб`єкта владних повноважень полягає у вчиненні передбачених законом дій щодо належного направлення повістки, а не у забезпеченні її фактичного отримання адресатом. Якщо повістку направлено за зареєстрованим місцем проживання особи у порядку, визначеному законодавством, а її невручення зумовлене обставинами, що не залежать від суб`єкта владних повноважень, такі обставини самі по собі не свідчать про неправомірність його дій.

Також колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо неналежності як доказу заяви від 03 березня 2026 року, сформованої через електронний кабінет «Резерв+».

Як убачається з матеріалів справи, зазначена заява була подана позивачем після отримання ним інформації про складення щодо нього матеріалів про адміністративне правопорушення та містила його волевиявлення щодо розгляду справи про адміністративне правопорушення.

Суд першої інстанції обґрунтовано врахував зазначену заяву як один із доказів у справі та оцінив її не ізольовано, а у сукупності з іншими доказами відповідно до вимог статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України.

Посилання апелянта на відсутність доказів належності електронного підпису, добровільності волевиявлення або необізнаності з матеріалами справи не підтверджені жодними належними та допустимими доказами, тому є необґрунтованими.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що заява, сформована через електронний кабінет «Резерв+», є одним із доказів у справі, який підлягає оцінці лише у взаємозв`язку з іншими доказами у справі.

Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що добровільне прибуття позивача до ІНФОРМАЦІЯ_2 після отримання інформації про винесення постанови, проходження військово-лікарської комісії та уточнення військово-облікових даних свідчать про відсутність у його діях складу адміністративного правопорушення.

Виконання особою покладеного на неї обов`язку після вчинення адміністративного правопорушення не спростовує факту його вчинення та не свідчить про відсутність події чи складу адміністративного правопорушення. Такі дії можуть характеризувати поведінку особи після вчинення правопорушення, однак самі по собі не є підставою для скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності.

Отже, добровільне звернення позивача до ІНФОРМАЦІЯ_2 після винесення оскаржуваної постанови, проходження військово-лікарської комісії та уточнення військово-облікових даних не спростовують наявності складу адміністративного правопорушення, встановленого судом на підставі доказів, що стосуються моменту його вчинення.

Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції неправомірно поклав на позивача обов`язок доведення відсутності у його діях складу адміністративного правопорушення.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Як убачається зі змісту оскаржуваного рішення, суд першої інстанції перевірив, чи доведено відповідачем належними та допустимими доказами правомірність постанови про притягнення позивача до адміністративної відповідальності, та, оцінивши докази у їх сукупності відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшов висновку про наявність у діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 210-1 КУпАП.

Колегія суддів не встановила, що суд першої інстанції поклав на позивача обов`язок доводити відсутність своєї вини чи відсутність складу адміністративного правопорушення. Незгода апелянта з оцінкою доказів, наданою судом першої інстанції, сама по собі не свідчить про порушення правил розподілу обов`язку доказування, визначених статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим - рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи, підтверджених належними та допустимими доказами, яким надано оцінку відповідно до вимог процесуального закону.

Перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та надавши оцінку доказам у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, правильно визначив характер спірних правовідносин, надав їм належну правову оцінку та ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав вважати, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального чи процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 та статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, а рішення Подільського міськрайонного суду Одеської області від 05 травня 2026 року слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Подільського міськрайонного суду Одеської області від 05 травня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий: І.І. Тарновецький

Судді: А.В. Бойко

О.А. Шевчук