Постанова від 27 липня 2026 р. у справі №521/20242/24 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 липня 2026 р.м. ОдесаСправа № 521/20242/24

Головуючий в 1 інстанції: Танцюра К.О.

Дата і місце ухвалення: 16.03.2026 року, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Тарновецького І.І.,

суддів: Бойка А.В.,

Шевчук О.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 березня 2026 року у справі №521/20242/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси про визнання дій протиправними, зобов`язання надати дозвіл на приватизацію, –

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2024 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду першої інстанції з позовом, в якому просили:

- визнати протиправними та необґрунтованими дії Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси у зв`язку з відмовою у наданні письмового дозволу позивачам на право приватизації квартири АДРЕСА_1 ;

- зобов`язати Квартирно-експлуатаційний відділ міста Одеси надати позивачам дозвіл на приватизацію квартири АДРЕСА_1 .

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 березня 2026 року адміністративний позов задоволено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Квартирно-експлуатаційний відділ міста Одеси подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що відмова у наданні позивачам дозволу на приватизацію квартири є правомірною, оскільки подані ними документи не відповідають вимогам статті 58 Житлового кодексу України та Положення про порядок забезпечення жилою площею в Збройних Силах України, зокрема не надано ордера, який є єдиною підставою для вселення до житлового приміщення.

На думку апелянта, інші надані позивачами документи (витяг з протоколу житлової комісії, довідка, договір найму житла, витяги з реєстру територіальної громади тощо) не можуть замінити ордер та не є підставою для приватизації житла.

Крім того, позивачі не надали доказів вжиття заходів щодо отримання ордера або відмови у його видачі, а тому висновки суду першої інстанції є помилковими.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заперечують проти її задоволення, вважають рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим та просять залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду – без змін.

На обґрунтування своєї позиції зазначають, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, правильно застосував норми матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги ґрунтуються на неправильному тлумаченні законодавства та не спростовують встановлених судом обставин.

Позивачі також вказують, що відсутність ордера не може бути поставлена їм у провину, оскільки його видача належала до компетенції уповноважених органів, а їхнє право користування квартирою підтверджується іншими належними доказами.

Справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .

У зв`язку із забезпеченням житлом військовослужбовців рішенням житлової комісії військової частини НОМЕР_1 , оформленим протоколом № 18 від 29 червня 2000 року, йому та членам його сім`ї було розподілено для постійного проживання квартиру АДРЕСА_1 .

Розподіл зазначеного житла був погоджений та затверджений житловою комісією військової частини, після чого позивачі отримали ключі від квартири та вселилися до неї.

Правомірність їх вселення підтверджувалася довідкою житлової комісії № 100/8142 від 22 серпня 2000 року, рішенням житлової комісії військової частини та іншими документами, наявними в матеріалах справи.

Надалі, 01 липня 2007 року, між Будинкоуправлінням № 2 Одеської квартирно-експлуатаційної частини району та ОСОБА_1 був укладений договір найму жилого приміщення державного житлового фонду, який був оформлений на підставі зазначеного рішення житлової комісії.

Особовий рахунок на квартиру відкрито на ім`я ОСОБА_1 як основного квартиронаймача.

Позивачі постійно проживають у спірній квартирі, зареєстровані за місцем проживання, користуються житлом понад двадцять п`ять років та належним чином сплачують житлово-комунальні послуги, заборгованість за якими відсутня.

Після набуття права на приватизацію державного житлового фонду позивачі звернулися до Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси із заявами про надання дозволу на приватизацію зазначеної квартири.

Однак відповідач неодноразово відмовляв у наданні такого дозволу, посилаючись на відсутність ордера на жиле приміщення та вважаючи, що інші документи, які підтверджують розподіл житла, вселення та користування ним, не можуть замінити ордер як єдину підставу для вселення до жилого приміщення.

Вважаючи такі дії відповідача протиправними та такими, що порушують їх право на приватизацію займаного житла, позивачі звернулися до суду з цим позовом.

Вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що матеріалами справи підтверджено правомірність вселення позивачів до спірної квартири та їх безперервне проживання у ній з 2000 року.

Суд установив, що квартира неодноразово розподілялася за позивачами рішеннями житлової комісії військової частини, зі ОСОБА_1 було укладено договір найму жилого приміщення, позивачі зареєстровані за місцем проживання у спірній квартирі та належним чином виконують обов`язки наймачів, що підтверджується матеріалами справи.

Суд зазначив, що відсутність ордера на жиле приміщення не може бути поставлена позивачам у провину, оскільки вони не несуть відповідальності за його невидачу уповноваженими органами, а тому така обставина сама по собі не є достатньою підставою для відмови у наданні дозволу на приватизацію житла.

Крім того, суд врахував, що з моменту вселення позивачів минуло понад двадцять п`ять років, протягом яких відповідач не оспорював законність їх проживання та не звертався до суду з вимогами про виселення, фактично визнаючи їх право користування квартирою.

Також суд першої інстанції застосував принцип належного урядування, відповідно до якого ризик помилок або недотримання державними органами власних процедур не може покладатися на добросовісну особу, яка покладалася на правомірність дій держави.

За таких обставин суд дійшов висновку, що відмова Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси у наданні дозволу на приватизацію спірної квартири є протиправною, а порушене право позивачів підлягає захисту шляхом зобов`язання відповідача надати відповідний дозвіл.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Наведена конституційна норма закріплює принцип законності діяльності суб`єктів владних повноважень, відповідно до якого будь-яке їх рішення повинно прийматися виключно на підставі закону, відповідати його змісту та бути належним чином мотивованим.

Згідно з частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України під час здійснення судового контролю за рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України, чи використано повноваження з метою, з якою це повноваження надано, чи є такі рішення обґрунтованими, безсторонніми, добросовісними, розсудливими, пропорційними та такими, що відповідають іншим критеріям, визначеним наведеною нормою.

Отже, завданням суду у справах цієї категорії є перевірка не лише формальної відповідності рішення суб`єкта владних повноважень вимогам закону, а й того, чи ґрунтується таке рішення на належних та достатніх підставах, чи прийняте з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття, та чи не призводить до необґрунтованого обмеження прав особи.

Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень саме на такого суб`єкта покладається обов`язок доведення правомірності своїх рішень, дій чи бездіяльності.

Таким чином, саме відповідач повинен довести, що відмова у наданні позивачам дозволу на приватизацію квартири прийнята відповідно до вимог закону, ґрунтується на належних фактичних обставинах та обумовлена наявністю передбачених законом підстав для такої відмови.

Спір у цій справі виник у зв`язку з реалізацією позивачами права на приватизацію квартири державного житлового фонду, що перебуває в оперативному управлінні Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси, та правомірністю відмови відповідача у наданні дозволу на її приватизацію з підстав відсутності ордера на жиле приміщення.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду, а громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Однією з форм реалізації конституційного права на житло є право громадян на приватизацію державного житлового фонду.

Так, відповідно до частини третьої статті 9 Житлового кодексу Української РСР громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду відповідно до закону.

Правові, економічні та організаційні засади приватизації державного житлового фонду визначено Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» №2482-XII.

Згідно зі статтею 1 зазначеного Закону приватизація державного житлового фонду є відчуженням квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках та інших житлових приміщень державного житлового фонду на користь громадян України.

З аналізу наведених положень убачається, що Законом №2482-XII право громадянина на приватизацію займаного ним жилого приміщення визначено як гарантоване законом право, реалізація якого може бути обмежена лише у випадках, прямо встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону №2482-XII приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими органами приватизації, створеними місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями та установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких перебуває державний житловий фонд.

При цьому зазначені органи не наділені дискреційними повноваженнями щодо вирішення питання про можливість приватизації житла за відсутності встановлених законом підстав для відмови. Їх діяльність у таких правовідносинах має здійснюватися виключно у спосіб, визначений Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Частиною десятою статті 8 Закону №2482-XII прямо встановлено, що органи приватизації та органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом.

Отже, наведена норма містить імперативну заборону відмовляти особі у приватизації житла з підстав, які не передбачені законом.

Водночас пунктом 2 статті 2 Закону №2482-XII визначено вичерпний перелік об`єктів державного житлового фонду, які не підлягають приватизації, зокрема квартири-музеї, квартири (будинки), розташовані на території закритих військових поселень, службові жилі приміщення, жилі приміщення, що перебувають в аварійному стані, а також інші об`єкти, прямо визначені законом.

Таким чином, Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» пов`язує можливість відмови у приватизації виключно з наявністю передбачених законом обставин, а не з формальними недоліками в оформленні документів чи відсутністю окремих документів, якщо такі обставини самі по собі законом не визначені як підстави для відмови.

Основним доводом апеляційної скарги є те, що позивачі не надали ордер на жиле приміщення, який відповідно до статті 58 Житлового кодексу Української РСР є єдиною підставою для вселення до жилого приміщення, а відтак, на думку апелянта, відсутні правові підстави для приватизації спірної квартири.

Колегія суддів не може погодитися з наведеними доводами апелянта з огляду на таке.

Відповідно до статті 58 Житлового кодексу Української РСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет відповідної ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

З аналізу наведеної норми вбачається, що ордер є документом, який посвідчує право особи на первинне вселення до жилого приміщення на виконання рішення компетентного органу про його надання.

Водночас наведена норма не регулює правовідносини, пов`язані з реалізацією права громадян на приватизацію державного житлового фонду, не визначає переліку документів, необхідних для здійснення приватизації, а також не встановлює відсутність ордера як самостійну підставу для відмови у приватизації.

Натомість спеціальним законом, який регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду». Саме цим Законом визначено як порядок реалізації права на приватизацію, так і випадки, коли орган приватизації вправі відмовити громадянину у передачі житла у приватну власність.

Як уже зазначалося, частиною десятою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що органи приватизації не мають права відмовити мешканцям квартир у приватизації займаного ними житла, крім випадків, установлених законом.

При цьому пунктом 2 статті 2 зазначеного Закону визначено вичерпний перелік об`єктів державного житлового фонду, які не підлягають приватизації.

Таким чином, системний аналіз наведених норм права свідчить, що законодавець пов`язує можливість відмови у приватизації виключно з наявністю обставин, прямо передбачених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Відсутність ордера не віднесена Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» до підстав, за наявності яких орган приватизації вправі відмовити у передачі житла у власність громадян.

Отже, посилання апелянта виключно на положення статті 58 Житлового кодексу Української РСР без урахування приписів спеціального Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» є помилковим, оскільки фактично ототожнює правовідносини щодо первинного вселення до жилого приміщення із правовідносинами щодо реалізації права на його приватизацію, які мають різне правове регулювання.

Більше того, тлумачення положень статті 58 Житлового кодексу Української РСР у спосіб, запропонований апелянтом, фактично призводило б до можливості відмови у приватизації житла з підстав, не передбачених законом, що суперечило б приписам частини десятої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та принципу законності діяльності суб`єктів владних повноважень, закріпленому статтею 19 Конституції України.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачами підтверджено законність набуття права користування спірною квартирою, а відповідачем не доведено протилежного.

Як установлено судом першої інстанції, спірна квартира була надана сім`ї позивачів на підставі рішення житлової комісії військової частини. У подальшому у зв`язку зі зміною складу сім`ї приймалися відповідні рішення щодо розподілу зазначеного житла, що свідчить про офіційне визнання компетентними органами права позивачів на користування спірною квартирою.

Крім того, матеріалами справи підтверджується, що між уповноваженим органом та позивачами було укладено договір найму жилого приміщення, позивачі зареєстровані за адресою спірної квартири та безперервно проживають у ній з 2000 року. Ці обставини відповідачем не заперечуються.

Також судами встановлено, що протягом усього часу користування квартирою відповідач та інші уповноважені державні органи не ставили під сумнів законність вселення позивачів, не приймали рішень про припинення права користування житлом, не зверталися до суду з вимогами про виселення чи звільнення квартири, а також не вчиняли інших дій, які б свідчили про невизнання за позивачами статусу законних наймачів жилого приміщення.

Сукупність наведених доказів підтверджує, що право користування спірною квартирою виникло у позивачів на підставі рішень компетентних органів, а не внаслідок самовільного зайняття житла.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що саме відповідач є балансоутримувачем спірного житла та розпорядником матеріалів щодо його надання, а тому саме на ньому лежить обов`язок належного ведення та збереження відповідної документації.

Відсутність у матеріалах справи ордера на жиле приміщення за наведених обставин сама по собі не може свідчити про незаконність вселення позивачів або про відсутність у них права користування квартирою, оскільки такий висновок суперечив би сукупності інших доказів, які підтверджують протилежне.

Більше того, матеріали справи не містять жодного доказу того, що позивачі самовільно зайняли спірне житло, вселилися до нього без рішення компетентного органу чи користуються ним без належних правових підстав.

За таких обставин сама лише відсутність ордера не спростовує встановленого факту законного користування позивачами квартирою та не може переважати інші належні, допустимі і взаємопов`язані докази, досліджені судом першої інстанції.

Натомість відповідач, заперечуючи проти позову, фактично обмежився посиланням на відсутність ордера, однак не навів жодних доказів, які б свідчили про незаконність набуття позивачами права користування спірним житлом або про існування інших передбачених законом перешкод для його приватизації.

З огляду на приписи частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України саме на відповідача покладався обов`язок довести правомірність прийнятого рішення.

Проте належних і достатніх доказів, які б підтверджували наявність визначених законом підстав для відмови у приватизації спірної квартири, відповідач суду не надав.

Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, колегія суддів доходить висновку, що відповідач не довів існування передбачених законом підстав для відмови у приватизації спірної квартири, тоді як позивачами підтверджено законність набуття права користування спірним житлом.

Під час вирішення цього спору колегія суддів також враховує правові висновки Верховного Суду, сформульовані у справах щодо реалізації громадянами права на приватизацію державного житлового фонду.

Так, у постанові від 29 липня 2025 року у справі №346/3843/22 Верховний Суд зазначив, що під час перевірки правомірності рішення органу приватизації суд повинен виходити із тих мотивів, які безпосередньо покладені суб`єктом владних повноважень в основу прийнятого рішення. При цьому орган приватизації не вправі відмовляти у приватизації житла з підстав, не передбачених законом, а обов`язок доведення правомірності прийнятого рішення покладається саме на такий орган.

Аналогічний правовий підхід викладений Верховним Судом і в постанові від 02 лютого 2022 року у справі №346/4520/19, у якій наголошено, що відмова у приватизації житла повинна ґрунтуватися на визначених законом підставах, існування яких має бути належним чином доведене органом приватизації. Саме лише посилання на певні обставини без підтвердження їх належними доказами не може свідчити про правомірність такого рішення.

Колегія суддів враховує наведені висновки щодо застосування норм права відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Зазначені правові висновки узгоджуються з установленими у цій справі обставинами, оскільки відповідач, відмовляючи позивачам у приватизації квартири, не послався на будь-яку із підстав, передбачених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», а обґрунтував своє рішення виключно відсутністю ордера на жиле приміщення.

Разом із тим колегія суддів враховує й інші постанови Верховного Суду, на які посилаються учасники справи або які стосуються подібних правовідносин.

Так, у постанові від 13 березня 2024 року у справі №679/1251/22 Верховний Суд виходив із того, що спірне житло належало до житла, яке відповідно до вимог законодавства не підлягало приватизації, що й стало визначальним для вирішення спору.

Крім того, у постанові від 04 липня 2025 року у справі №201/3211/24 Верховний Суд дійшов висновку, що службове жиле приміщення не може бути приватизоване до вирішення питання про виключення його з числа службових у встановленому законом порядку.

Однак наведені правові висновки не можуть бути застосовані до спірних правовідносин без урахування їх фактичних обставин.

На відміну від зазначених справ, у справі, що переглядається, відповідач не стверджував і не довів, що спірна квартира належить до службового житла, житла тимчасового фонду або до іншої категорії об`єктів, які відповідно до пункту 2 статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» не підлягають приватизації.

Єдиною підставою відмови стало ненадання позивачами ордера на жиле приміщення.

Отже, предметом перевірки у цій справі є не правовий режим спірної квартири, а правомірність висновку відповідача про неможливість приватизації виключно через відсутність ордера.

За встановлених судом обставин колегія суддів приходить до висновку, що така підстава не передбачена Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», а тому не могла бути покладена відповідачем в основу відмови у приватизації спірної квартири.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів виходить із того, що вони фактично зводяться до незгоди апелянта з правовою оцінкою встановлених судом першої інстанції обставин справи та іншого тлумачення норм житлового законодавства.

Водночас наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують установлених судом першої інстанції обставин, не підтверджують наявності передбачених законом підстав для відмови у приватизації спірної квартири та не свідчать про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права.

Як установлено під час апеляційного перегляду, позивачі понад двадцять п`ять років користуються спірною квартирою на підставі рішень компетентних органів, між сторонами укладено договір найму жилого приміщення, позивачі зареєстровані за місцем проживання, а законність їх користування квартирою протягом усього цього часу відповідачем не оспорювалася.

Разом із тим відповідач не довів, що спірна квартира належить до об`єктів державного житлового фонду, які відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» не підлягають приватизації, не надав доказів незаконності вселення позивачів чи відсутності у них права користування спірним житлом, а також не підтвердив існування інших обставин, які б унеможливлювали реалізацію ними права на приватизацію.

За таких обставин єдиний мотив, покладений відповідачем в основу відмови у приватизації, а саме відсутність ордера на жиле приміщення, не може бути визнаний достатньою та передбаченою законом підставою для обмеження гарантованого законом права позивачів на приватизацію займаного ними житла.

Колегія суддів також бере до уваги принцип належного урядування (good governance), який є складовою принципу верховенства права.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у своїй усталеній практиці неодноразово наголошував, що принцип належного урядування передбачає обов`язок державних органів діяти своєчасно, послідовно та у спосіб, який забезпечує юридичну визначеність і передбачуваність правозастосування.

Зокрема, у рішеннях у справах «Moskal v. Poland», «Lelas v. Croatia» та «Rysovskyy v. Ukraine» Суд зазначив, що ризик будь-якої помилки, допущеної органом державної влади, покладається на саму державу, а негативні наслідки таких помилок не повинні усуватися за рахунок особи, яка діяла добросовісно та обґрунтовано покладалася на правомірність дій компетентних органів.

Наведені правові підходи підлягають застосуванню й у цій справі, оскільки спір виник у зв`язку з реалізацією позивачами права на приватизацію житла, а єдиним мотивом, покладеним відповідачем в основу оскаржуваного рішення, стало ненадання позивачами ордера на жиле приміщення.

Як встановлено судами, позивачі вселилися до спірної квартири на підставі рішень компетентних органів, понад двадцять п`ять років відкрито та безперервно користуються нею як наймачі, уклали договір найму жилого приміщення, зареєстрували місце проживання, а відповідач протягом усього цього часу не ставив під сумнів законність їх користування житлом.

За таких обставин відсутність ордера, оформлення, видача та зберігання якого не залежали від волевиявлення позивачів, сама по собі не може бути підставою для відмови у реалізації гарантованого законом права на приватизацію займаного житла.

Покладення на позивачів негативних наслідків можливої втрати чи неналежного оформлення документації державними органами суперечило б принципу належного урядування, принципу юридичної визначеності та фактично означало б покладення на позивачів ризику негативних наслідків недоліків у діяльності суб`єкта владних повноважень.

Наведене додатково підтверджує висновок колегії суддів про те, що відмова відповідача у приватизації спірної квартири виключно з підстав ненадання ордера не узгоджується з вимогами Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», принципом належного урядування та практикою Європейського суду з прав людини.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, надав належну правову оцінку зібраним доказам, правильно визначив характер спірних правовідносин та дійшов обґрунтованого висновку про протиправність відмови Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси у наданні позивачам дозволу на приватизацію спірної квартири.

Перевіривши рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги відповідно до статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів не встановила неправильного застосування судом норм матеріального права чи порушень норм процесуального права, які відповідно до статті 317 цього Кодексу є підставами для скасування або зміни судового рішення.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не містять підстав для його скасування чи зміни.

Відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв`язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 березня 2026 року у справі №521/20242/24 - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий: І.І. Тарновецький

Судді: А.В. Бойко

О.А. Шевчук