Постанова від 27 липня 2026 р. у справі №520/29161/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2026 р.Справа № 520/29161/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: П`янової Я.В.,

Суддів: Русанової В.Б. , Бегунца А.О. ,

за участю секретаря судового засідання Тютюник О.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.03.2026, головуючий суддя І інстанції: Тітов О.М., м. Харків, повний текст складено 24.03.26 у справі № 520/29161/25

за позовом ОСОБА_1

до Немишлянського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції

про визнання протиправними (незаконними) дій та бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі також – ОСОБА_1 , позивач) звернувся до адміністративного суду з позовом до Немишлянського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі також - відповідач), в якому просив:

- визнати протиправними (незаконними) дії та бездіяльність посадових осіб Немишлянського відділу державної виконавчої служби у м. Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства Юстиції у виконавчому провадженні ВП №79108992;

- стягнути з Немишлянського відділу державної виконавчої служби у м. Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства Юстиції на користь ОСОБА_1 майнову шкоду - заробітну плату за вересень 2025 року в повному обсязі та часткову заробітну плату за жовтень 2025 року у розмірі 14 004,67 грн.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 24 березня 2026 року позов залишено без задоволення.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що рішення ухвалене з порушенням норм матеріального права, без повного з`ясування обставин справи.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає про неврахування судом першої інстанції того, що відповідачем протиправно, з порушенням вимог частини 1 статті 24 Закону України “Про виконавче провадження”, вчинено дії та бездіяльність у виконавчому провадженні ВП №79108992, адже останнє відкрито не за місцем реєстрації боржника. Вказує, що станом на 24 березня 2026 року у Харківському окружному адміністративному суді перебуває справа, предметом якої, зокрема, є оскарження податкової вимоги, що стала підставою для відкриття виконавчого провадження №79108992 (справа № 520/32614/25). Просить врахувати, що не мав можливості оскаржити постанову про відкриття ВП №79108992, оскільки таку не отримував.

За результатами апеляційного розгляду позивач просить скасувати оскаржуване рішення та направити позовну заяву на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі суду; стягнути судові витрати; повернути надміру сплачений судовий збір при поданні позовної заяви.

Відповідач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні відповідно до приписів статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також – КАС України).

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено при розгляді апеляційної скарги, що на виконанні у Немишлянському відділі державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебувало виконавче провадження №79108992 з примусового виконання вимоги № ф-91139-13 від 13.04.2023, виданої Головним управління ДПС у Харківській області про стягнення з ОСОБА_1 на користь Головного управління ДПС у Харківській області заборгованості у розмірі 12456,07 грн.

16.09.2025, керуючись статтями 3, 4, 24, 25, 26, 27 Закону України “Про виконавче провадження”, державний виконавець прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження №79108992.

16.09.2025, керуючись статтею 42 Закону України “Про виконавче провадження”, державний виконавець прийняв постанову про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження у розмірі 303,00 грн.

16.09.2025, керуючись статтями 3, 27, 40 Закону України “Про виконавче провадження” державний виконавець прийняв постанову про стягнення виконавчого збору у розмірі 1245,60 грн.

16.09.2025 під час примусового виконання вказаного виконавчого провадження державний виконавець, керуючись статтею 56 Закону України “Про виконавче провадження”, з метою забезпечення виконання рішення, прийняв постанову про арешт коштів боржника в ВП №79108992, якою накладено арешт на всі грошові кошти боржника в межах суми заборгованості в розмірі 14004,67 грн, крім коштів, що містяться на рахунках накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом. Копії постанови направлено сторонам до відома та на виконання до банку за електронним цифровим підписом.

20.10.2025 до банківських установ направлено платіжну інструкцію для списання заборгованості з коштів боржника.

22.10.2025, керуючись вимогами п.9 частини першої статті 39, статтею 40 Закону України “Про виконавче провадження”, державний виконавець прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження.

Позивач, уважаючи, що відповідачем протиправно, з порушенням вимог частини 1 статті 24 Закону України “Про виконавче провадження”, вчинено дії та бездіяльність у виконавчому провадженні ВП №79108992, адже останнє відкрито не за місцем реєстрації боржника, звернувся до суду із позовом у цій справі.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що самі по собі дії або бездіяльність державного виконавця у рамках цього позову самостійно не порушують прав позивача, а належним способом захисту прав позивача є саме оскарження постанови державного виконавця від 16.09.2025 за №79108992 про відкриття виконавчого провадження.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.

Так, частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Законом України “Про виконавче провадження” від 02.06.2016 за № 1404-VIII (надалі також – Закон № 1404-VIII).

Відповідно до ст. 1 Закону №1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону №1404-VІІІ примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів.

Положеннями ч. 1 ст. 18 Закону №1404-VІІІ визначено, що виконавець зобов`язаний вживати, передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

За змістом п. 1 ч. 2 ст. 18 Закону №1404-VIII виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 3 Закону №1404-VIII, відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: постанов органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом.

Виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців (ч. 1 ст. 12 Закону №1404-VІІІ).

Частиною першою статті 4 Закону №1404-VІІІ визначено вимоги до виконавчого документа, відповідно до яких у виконавчому документі зазначаються, зокрема, адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб).

За приписами п. 1 ч. 1 ст. 26 Закону №1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Водночас у заяві про примусове виконання рішення стягувач має право зазначити відомості, що ідентифікують боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення (рахунок боржника, місце роботи чи отримання ним інших доходів, конкретне майно боржника та його місцезнаходження тощо), рахунки в банківських установах для отримання ним коштів, стягнутих з боржника, а також зазначає суму, яка частково сплачена боржником за виконавчим документом, за наявності часткової сплати (ч. 3 ст. 26 Закону №1404-VIII).

Відповідно до ч. 5 ст. 26 Закону №1404-VIII виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.

Згідно з п. 10 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 за № 512/5, місце виконання рішення визначається відповідно до вимог, встановлених ст. 24 Закону №1404-VІІІ.

Водночас, за приписами п. 10 ч. 4 ст. 4 Закону №1404-VІІІ, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо, зокрема, виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю.

З урахуванням наведеного слід зазначити, що дії виконавця у виконавчому провадженні реалізуються шляхом прийняття державним виконавцем індивідуальних актів - постанов у виконавчому провадженні, які створюють юридичні наслідки для сторін.

Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що саме такі індивідуальні акти є належним предметом судового контролю, тоді як дії щодо їх прийняття не є самостійним предметом оскарження, якщо вони втілені у відповідному рішенні.

З урахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов висновку, що належним способом захисту прав позивача є саме оскарження постанови державного виконавця від 16.09.2025 №79108992 про відкриття виконавчого провадження.

Проте з матеріалів справи слідує, що станом на час розгляду справи, 22.10.2025, державний виконавець виніс постанову про закінчення виконавчого провадження.

Відтак належним способом захисту прав позивача є саме оскарження постанови державного виконавця від 22.10.2025 про закриття виконавчого провадження №79108992.

Разом із тим, самі по собі дії або бездіяльність державного виконавця, які оскаржуються в межах позову, самостійно не порушують прав позивача, з огляду на що висновок суду першої інстанції про те, що заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають, є обґрунтованим і законним.

Колегія суддів зауважує, при розгляді справи суд обмежений предметом та обсягом заявлених позовних вимог та не може застосовувати інший спосіб захисту ніж той, що зазначив позивач у позовній заяві.

Так, згідно з ч.1 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Водночас відповідно до ч. 5 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції.

Щодо вимог апеляційної скарги про направлення справи на новий розгляд, то колегія суддів зазначає, що повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на скасування рішення суду першої інстанції та передання справи на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду, відсутні.

Надміру сплачений судовий збір може бути повернуто за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду першої інстанції, у порядку статті 7 Закону України “Про судовий збір”.

Наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.

У контексті оцінки доводів апеляційної скарги колегія суддів звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58), згідно з якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

З огляду на зазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку, що судом досліджені всі ключові питання, які є важливими для прийняття судового рішення.

Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Згідно зі статтею 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, колегія суддів, переглянувши рішення суду першої інстанції, дійшла висновку, що при прийнятті рішення суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права, а тому оскаржуване судове рішення слід залишити без змін.

Керуючись статтями 139, 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.03.2026 у справі № 520/29161/25 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя Я.В. П`янова

Судді В.Б. Русанова А.О. Бегунц