Постанова від 28 квітня 2026 р. у справі №363/4087/24 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а

Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/802/2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 квітня 2026 року м. Київ

Справа № 363/4087/24

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,

суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.

за участю секретаря судового засідання Слив`юк С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 14 березня 2025 року, ухвалене у складі судді Рудюка О.Д.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Закон і Бізнес» та ОСОБА_3 про захист честі, гідності та ділової репутації, відшкодування моральної шкоди

встановив:

У серпні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів ТОВ «Редакція газети «Закон і Бізнес» та ОСОБА_3 , в якому просив:

- визнати недостовірною та такою, що порушує його особисті немайнові права інформацію, поширену ТОВ «Редакція газети «Закон і Бізнес» та ОСОБА_3 в мережі Інтернет (ІНФОРМАЦІЯ_5) такого змісту: «ІНФОРМАЦІЯ_6», «ІНФОРМАЦІЯ_7», «ІНФОРМАЦІЯ_8»;

- зобов`язати ТОВ «Редакція газети «Закон і Бізнес» та ОСОБА_3 протягом трьох робочих днів з дня набрання рішенням суду законної сили спростувати недостовірну інформацію шляхом розміщення спростування в мережі Інтернет на головній сторінці сайту газети «Закон і Бізнес» (https://zib.com.ua) з наведенням вступної та резолютивної частин рішення суду

- стягнути з ТОВ «Редакція газети «Закон і Бізнес» на його користь компенсацію моральної шкоди в розмірі 500 000 грн.;

- стягнути з ОСОБА_3 на його користь компенсацію моральної шкоди в розмірі 500 000 грн.

В обґрунтування позову зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на сайті газети «Закон і Бізнес» було оприлюднено публікацію під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_6». У статті, зокрема, стверджувалося, що чоловік сестри ОСОБА_5 - позивач «ухиляється від мобілізації» та «розшукується органами ІНФОРМАЦІЯ_9». У публікації також містилося його фото, було використано його ім`я, а також оприлюднено відомості про сімейний стан без його згоди.

Поширена відповідачами інформація є недостовірною та такою, що порушує право позивача на повагу до його гідності та честі (статті 277, 297 ЦК України).

Позивач стверджує, що він не є особою, яка ухиляється від мобілізації, не перебуває у розшуку і має законні підстави не підлягати мобілізації, зокрема оскільки є батьком двох дітей з інвалідністю, одна з яких є неповнолітньою. Ухилення від мобілізації є кримінальним правопорушенням, передбаченим ст. 336 КК України. Однак, позивач не є засудженим або підозрюваним у жодному кримінальному провадженні. В оскаржуваній публікації не міститься жодного доводу на підтвердження цієї обставини, а просто бездоказово стверджується про ухилення від мобілізації.

Наведені порушення особистих немайнових прав позивача разом із самою необхідністю звернення до суду включно із розкриттям даних про стан здоров`я своїх дітей завдали позивачу суттєвих душевних страждань, які він оцінює в розмірі 1 000 000 грн.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 14 березня 2025 року в задоволенні позову - відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов.

Вважає рішення суду першої інстанції незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм процесуального права і без дотримання норм матеріального права, висновки суду такими, що не відповідають фактичним обставинам, оскільки суд:

- не врахував, що предметом оскарження були не ізольовані один від одного твердження, а висловлення відповідачів, які стосувалися вузького кола осіб, до яких належить безпосередньо позивач,

- помилково розцінив фактичне твердження як оціночне.

- не надав оцінки жодному з доказів недостовірності оскарженої інформації, які надав позивач. Натомість врахував виключно голослівні твердження відповідачів, не підтверджені жодним документом.

- необґрунтовано поклав на позивача обов`язок доводити негативний факт того, «що його зображення не перебувало у відкритому доступі». Встановив не передбачені в законі виключення із заборони публікувати фото особи і відомості про її приватне життя без її згоди.

Вважає, що суд дійшов помилкового висновку про те, що лише твердження «ІНФОРМАЦІЯ_8» стосувалося особисто позивача, а твердження «ІНФОРМАЦІЯ_6»; «ІНФОРМАЦІЯ_7», - не містили прямої згадки імені позивача і не стосувалися його особисто, оскільки предметом оскарження були одразу три твердження, об`єднані спільним контекстом і єдиним інформаційний посилом, що, начебто, всі родичі ОСОБА_5 , серед яких далі за текстом публікації прямо згадувався позивач, «ухиляються від мобілізації». В усіх твердженнях, які позивач просив спростувати, він згадується або безпосередньо, або як особа, яка, за словами самих відповідачів, належить до конструкцій «Уся родина адвоката ОСОБА_12 ОСОБА_5», «… його [адвоката колишнього Президента ОСОБА_12 ОСОБА_5] родичі». Тобто, навіть за відсутності прямої згадки імені позивача у кожному з оскаржених речень, усі такі твердження пов`язані єдиним контекстом і прямо стосуються позивача.

Суд дійшов помилкового висновку про те, що речення наступного змісту: «ІНФОРМАЦІЯ_8» має оціночний характер. Вказане речення не є оціночним судженням, бо не містить жодної оцінки, критики, емоційного забарвлення тощо, натомість містить категоричне твердження про те, що конкретно позивач розшукуються конкретними органами та ухиляється від вчинення конкретних дій і в усій оскарженій публікації відповідачі вживали слова «ухиляється», «сфальсифікував», «розшукується», ніби перелічені ними обставини є встановленими і доведеними фактами та що звороти на кшталт «можливо», «наявні ознаки», «міг», «ймовірно» тощо - були відсутні в публікації.

В основу оскаржуваного рішення суд поклав єдиний доказ - надану відповідачами заяву ОСОБА_3 від 06.08.2025 року про вчинення кримінального правопорушення, і не надав жодної оцінки електронному військово-обліковому документу позивача, який підтверджував відсутність у позивача статусу «у розшуку», а натомість підтверджував наявність відміток «на обліку» і «дані уточнено вчасно» і перебування позивача за межами України. Вважає очевидним те, що у разі дійсного «ухилення від мобілізації» або «розшуку органами ІНФОРМАЦІЯ_9», він не міг би виїхати за межі України.

Також суд не надав оцінки наявним у справі посвідченню особи з інвалідністю, довідці МСЕК, свідоцтвам про народження, які підтверджували, що позивач є батьком двох дітей з інвалідністю, що виключає його призов на військову службу за мобілізацією згідно з частиною п`ятою статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що факт внесення відомостей до ЄРДР за заявою ОСОБА_3 є підтвердженням того, що питання, порушене в публікації, не було вигаданим або безпідставним, а навпаки, мало достатні підстави для перевірки компетентними органами, оскільки саме лише внесення відомостей до ЄРДР на виконання ухвали слідчого судді не означає, що «питання, порушене в публікації, не було вигаданим або безпідставним», а доводить тільки той факт, що слідчий суддя спонукав орган досудового розслідування виконати обов`язок, встановлений частиною другою статті 214 КПК України.

Вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що позивач не довів, що його зображення не перебувало у відкритому доступі або було отримано незаконно, і що він не довів, що його зображення отримано з інформаційної бази МВС, як він вказував у позові, а не з інших відкритих джерел, чим переклав непропорційний тягар з доказування недостовірності поширеної інформації на позивача.

Вважає, що висновок суду про те, що відомості про сімейний стан позивача були вжиті в контексті суспільної дискусії щодо мобілізації, що також відповідає принципам свободи слова, є необґрунтованим, оскільки в порушення частини четвертої статті 301 ЦК України відповідач ТОВ «Редакція газети «Закон і Бізнес» протиправно поширив інформацію про сімейне життя і родинні зв`язки позивача без його згоди; суд першої інстанції не пояснив, у чому саме полягає стверджуваний ним суспільний інтерес щодо позивача, який не є публічним службовцем, а є батьком двох дітей з інвалідністю, що не погоджувався виставляти жодні обставини свого приватного життя на загал.

У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «Редакція газети «Закон і Бізнес» не погоджується з доводами апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, рішення суду - без змін. Стверджує, що зміст оскаржуваної публікації, її контекст, форма та загальний посил не мають безпосереднього зв`язку з позивачем, при цьому факт подальшого згадування в тексті публікації позивача в окремому реченні не змінює природи попередніх фраз. Кожне з тверджень має оцінюватися у своїй змістовній структурі, що саме і зробив суд першої інстанції. Водночас, фрази про «родичів» та «всю родину» не створюють автоматичного зв`язку з особою апелянта, що дає підстави вважати помилковою позицію апелянта про «єдність конструкції».

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не надав оцінку доказам позивача, які спростовують зміст публікації, є необґрунтовані, адже за результатами розгляду цієї справи суд встановив, що спірне висловлювання має оцінний характер і не є твердженням про встановлений юридичний факт, тому обставини, які підтверджували наявність або відсутність підстав мобілізації апелянта не мали визначального значення для правильного вирішення спору.

Вважає, що відповідно до практики Європейського Суду з прав людини рішення національних судів мають бути обґрунтованими і зрозумілими, але суди не зобов`язані надавати відповіді на всі аргументи.

Щодо доводів апеляційної скарги в частині обов`язку органу досудового розслідування розпочинати досудове розслідування в силу статті 214 КПК України за зверненням відповідача ОСОБА_3 , то факт внесення відомостей до ЄРДР свідчить про те, що порушене у її заяві про кримінальне правопорушення питання мало достатню суспільну значущість для перевірки компетентними органами і що відповідач діяв у межах реалізації права на свободу слова і виконував свій обов`язок з інформування громадськості, адже поширення інформації, де висвітлено питання ухилення ОСОБА_5 та його родини від мобілізації, мало значний суспільний інтерес.

Стверджує, що доводи апеляційної скарги в частині покладення судом першої інстанції непропорційного тягаря з доказування на позивача є безпідставними, оскільки суд не покладав на позивача обов`язок доводити негативні факти, а діяв у суворій відповідності до положень частини першої статті 81 ЦПК України.

Представник відповідача вважає також безпідставними доводи позивача щодо відсутності у ТОВ «Редакція газети «Закон і Бізнес» статусу медіа з огляду на те, що оскаржувана інформація поширювалася через вебсайт, що не виключає статусу відповідача як суб`єкта друкованого медіа з огляду на сучасні форми реалізації журналістської діяльності.

Вказує, що публікація не фокусується на особистості позивача, а стосувалася ОСОБА_5 - адвоката, який здійснює захист колишнього Президента України ОСОБА_12 і бере участь в гучних кримінальних справах, в тому числі про державну зраду, що викликає значний суспільний інтерес.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_3 вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, рішення суду - без змін, по суті, з аналогічних підстав, викладених у відзиві ТОВ «Редакція газети «Закон і Бізнес».

Відповідач зазначила, що судом першої інстанції було вірно встановлено, що вона була ініціатором оскаржуваної публікації. Це стало наслідком особистого виявлення нею обставин, які, на її переконання, мають ознаки порушення законодавства у сфері мобілізації з боку ОСОБА_5 , а також його близьких родичів, зокрема й ОСОБА_1 .

Після встановлення відповідних обставин вона, керуючись громадянським обов`язком і реалізуючи право на свободу вираження поглядів, повідомила про виявлені факти суспільство через засоби масової інформації. Одночасно, 6 серпня 2024 року вона звернулася до Державного бюро розслідувань із заявою про вчинення кримінального правопорушення, в якій виклала обґрунтовані факти й підозри щодо ухилення ОСОБА_5 від проходження військової служби за допомогою імовірно сфальсифікованих документів, а також аналогічних дій, узгоджених із ним, з боку його родичів. Метою публікації було не дискредитація конкретної особи, а виконання суспільно значимої функції - інформування громадськості про можливі порушення у сфері військового обліку під час воєнного стану.

Поширення інформації щодо ухилення від мобілізації в цьому контексті має важливе суспільне значення, оскільки показовим є те, що ні сам ОСОБА_5 , ні його родичі, включаючи позивача, не проходять військову службу.

Вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано встановив, що єдиним реченням публікації, яке прямо стосується позивача, є фраза: «Чоловік сестри ОСОБА_5 - ОСОБА_8 , 1977 р.н., також розшукується органами ІНФОРМАЦІЯ_9 та ухиляється від проходження ВВК». Водночас, оцінюючи зміст цього речення у загальному контексті публікації, письмові докази та пояснення сторін, суд дійшов самостійного висновку, що наведена інформація має оціночний характер. Хоча вона як відповідач під час розгляду справи не заявляла про оціночний характер відповідної інформації, не посилалася у відзиві і запереченні на це як на підставу для відмови в позові.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підтримав доводи апеляційної скарги, просив суд скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце судового розгляду повідомлялися належним чином.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що інформація наступного змісту: «ІНФОРМАЦІЯ_10» не містить згадки про позивача, а тому вимоги щодо спростування такої інформації, не можуть бути предметом розгляду в межах цього позову.

Отже, позивач не може вимагати спростування інформації, яка не стосуються його особисто, тому відповідні вимоги є безпідставними.

Аналіз речення «ІНФОРМАЦІЯ_6» має узагальнений характер і не містить конкретних тверджень щодо позивача, не містить індивідуальних характеристик позивача, а фактично, є частиною загальної оцінки мобілізаційного процесу.

Єдине речення, що прямо стосується позивача: «ІНФОРМАЦІЯ_8».

Водночас аналізуючи зміст даного речення, письмові докази та пояснення учасників справи, ураховуючи і оцінюючи зміст й направленість всієї публікації (її контекст) суд встановив, що наведене вище речення має оціночний характер, оскільки входить до загального обговорення теми мобілізації та можливого ухилення від неї серед певної групи осіб. Дане речення у системному зв`язку і окремо дає підстави для висновку, що воно не є категоричним твердженням юридичного факту, оскільки не містить відомості, які є частиною суспільної дискусії.

Фраза «ухиляється від проходження ВВК» є припущенням та має оціночний характер, що виключає її спростування відповідно до ст. 30 Закону України «Про інформацію».

Під час розгляду справи позивач не довів, що його зображення не перебувало у відкритому доступі або було отримано незаконно. Позивач не довів, що його зображення отримано з інформаційної бази МВС, як він вказував у позові, а не з інших відкритих джерел.

Колегія суддів не може у повній мірі погодитися із такими висновками суду першої інстанції.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ІНФОРМАЦІЯ_1 на веб-сайті газети «Закон і Бізнес» за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_5 опубліковано інформацію наступного змісту: «ІНФОРМАЦІЯ_7.

Про це повідомила Закон і Бізнес адвокат ОСОБА_3, вказавши, що така інформація їй стала відома у процесі вивчення протиправної діяльності ОСОБА_5.

За словами ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , 1968 р.н., на початку червня визнано ВЛК ІНФОРМАЦІЯ_2 непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку на підставі ст.ст. 31а (розлади зору) та 39а (гіпертонічна хвороба) додатка до наказу Міноброни № 402. Наразі висновок направлено до ЦВЛК Міноборони». Крім того, рідний брат ОСОБА_5 - ОСОБА_10 , 1972 р.н., ховається від органів ІНФОРМАЦІЯ_9. Не з`явився на ВВК у ІНФОРМАЦІЯ_3 та син ОСОБА_5 - ОСОБА_11 , 1990 р.н. Чоловік сестри ОСОБА_5 - ОСОБА_8 , 1977 р.н. також розшукується органами ІНФОРМАЦІЯ_9 та ухиляється від проходження ВЛК.

За її словами, « ОСОБА_5 , 1968 р.н., на початку червня визнано ВЛК ІНФОРМАЦІЯ_2 непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку на підставі ст.ст. 31а (розлади зору) та 39 а (гіпертонічна хвороба) додатка до наказу Міноброни № 402. Наразі висновок направлено до ЦВЛК Міноборони».

Крім того, рідний брат ОСОБА_5 - ОСОБА_10 , 1972 р.н., ховається від органів ІНФОРМАЦІЯ_9. Не з`явився на ВВК у ІНФОРМАЦІЯ_3 та син ОСОБА_5 — ОСОБА_11 , 1990 р.н.

Чоловік сестри ОСОБА_5 - ОСОБА_8 , 1977 р.н. також розшукується органами ІНФОРМАЦІЯ_9 та ухиляється від проходження ВВК.

Як стало відомо, адвокат ОСОБА_3 найближчим часом звернеться із заявою про злочин до правоохоронних органів.

ОСОБА_5 відомий тим, що веде ОСОБА_12 , який підозрюється в державній зраді, раніше вів засудженого за умисні вбивства ОСОБА_13 .

Крім того, від мобілізації ховаються діти ОСОБА_12 » (т. 1 а. с. 30).

Відповідно до ч. 4 ст. 32 Конституції України, кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Згідно зі ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і ч. ч. 2,3 ст. 34 Конституції України кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві, зокрема, для захисту репутації чи прав інших осіб.

У пункті 1 постанови Пленум Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» роз`яснено, що беручи до уваги зазначені конституційні положення, суди при вирішенні справ про захист гідності, честі та ділової репутації повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого боку.

Згідно із ч. 1 ст. 68 Конституції Україникожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

У статті 201 ЦК України передбачено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, честь, гідність і ділова репутація.

Відповідно до ст. 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

Відповідно до ч. 1, 4, 6 ст. 277 ЦК України, фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов`язків, вважається юридична особа, у якій вона працює. Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування.

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом.

Якщо відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації є неможливими у зв`язку з його припиненням, така відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.

Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.

У пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» судам роз`яснено, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Згідно з ч. 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Таким чином, фактичні твердження та оціночні судження є різними поняттями, а розмежування цих термінів лежить в основі захисту права на честь та гідність, як особистих немайнових прав.

Отже, згідно ст. 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суду слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна. Що ж стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати, і вона є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини від 07 липня 1986 року у справі «Лінгенс проти Австрії»).

Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 13 квітня 2020 року у справі № 758/5355/17, не має характеру оціночних суджень інформація, яка стосується конкретних подій, конкретної особи та подається як установлений факт.

Судження вважається таким, що має оціночний характер, якщо воно виражає ставлення автора до змісту висловленої ним думки, що пов`язано з такими психологічними станами як віра, впевненість чи сумнів. Якщо ж зміст та характер досліджуваної інформації свідчить про наявність фактів, така інформація є не результатом суб`єктивної оцінки, а відображенням об`єктивної істини, що може бути встановлена у судовому порядку.

У справі «Бразільє проти Франції» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що для розрізняння тверджень щодо фактів та оціночних суджень необхідно враховувати обставини справи та загальний тон висловлювань.

Так, оціночними судженнями є інформація, яка, з урахуванням характеру вжитих висловлювань, відображає особисте ставлення автора до змісту висловленої ним думки.

Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 12 липня 2023 року у справі № 341/1988/21, повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку. Отже, коли робляться твердження про поведінку третьої особи, деколи може бути важко віднайти різницю між оцінкою фактів та оціночними судженнями. Проте навіть оціночне судження може бути надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав.

Проаналізувавши поширену ІНФОРМАЦІЯ_4 на веб-сайті газети «Закон і Бізнес»інформацію наступного змісту: «ІНФОРМАЦІЯ_10», суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що така інформація не містить згадки про позивача, а тому вимоги щодо спростування такої інформації, не можуть бути предметом розгляду в межах цього позову, оскільки позивач не може вимагати спростування інформації, яка не стосується його особисто.

Аналіз речення «ІНФОРМАЦІЯ_6. Також ухиляються від мобілізації й його родичі» має узагальнений характер і не містить конкретних тверджень щодо позивача, не містить індивідуальних характеристик позивача, а фактично, є частиною загальної оцінки мобілізаційного процесу. Саме по собі твердження про те, що від мобілізації ухиляються родичі ОСОБА_5 , не може свідчити про те, що воно стосується безпосередньо позивача, оскільки зі змісту цього твердження не можливо достеменно з`ясувати, що до числа родичів ОСОБА_5 безпосередньо відноситься позивач.

Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про безпідставність вимог позивача у частині визнання недостовірною та такою, що порушує його особисті немайнові права вказану вище інформацію.

Водночас, колегія суддів не може погодитися із висновками суду першої інстанції про те, що поширена ІНФОРМАЦІЯ_1 на веб-сайті газети «Закон і Бізнес»інформація наступного змісту: «ІНФОРМАЦІЯ_8», є припущенням та має оціночний характер, що виключає її спростування відповідно до ст. 30 Закону України «Про інформацію», з огляду на таке.

Оцінюючи зміст цього речення у загальному контексті публікації, письмові докази та пояснення сторін, суд дійшов висновку, що наведена інформація має оціночний характер. Хоча відповідачі під час розгляду справи не заявляли про оціночний характер відповідної інформації, не посилалися у відзиві і запереченні на це як на підставу для відмови в позові, про що безпосередньо підтвердила відповідач ОСОБА_3 у відзиві на апеляційну скаргу.

Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом. Кримінальним правопорушенням є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб`єктом кримінального правопорушення (ст. ст. 2, 11 КК України).

Відповідальність за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період передбачена ст. 336 КК України.

Оцінивши зміст та характер повідомленої про позивача інформації, колегія суддів вважає, що оспорювана інформація не є оціночними судженнями, а є твердженнями про факти, які можна перевірити на достовірність, оскільки шляхом повідомлення широкому загалу, що позивач розшукується органами ІНФОРМАЦІЯ_9 та ухиляється від проходження військово-лікарської комісії, була поширена інформація про причетність позивача до діянь, які є кримінальними правопорушеннями, відповідальність за які встановлена КК України.

З огляду на зміст та характер повідомленої про позивача інформації, колегія приходить до висновку про те, що оспорювана інформація не є оціночними судженнями, а є твердженнями про факти, які можна перевірити на достовірність.

Зі змісту зазначеного твердження вбачається, що повідомлена інформація має стверджувальний характер: «розшукується органами ІНФОРМАЦІЯ_9», «ухиляється від проходження ВВК».

Зі змісту вказаних висловлювань вбачається, що така інформація не містить мовних засобів, характерних для припущень, не є повідомленням суб`єктивної думки або власних поглядів, а зазначає про обставини, що об`єктивно існують. За формою вираження спірної інформації вона була висловлена без застосування та вживання гіпербол, алегорій, сатири (чи інших мовностилістичних способів) та у формі констатації конкретних фактів (обставин), які нічим не підтверджені.

Натомість позивач, спростовуючи вказану інформацію, посилався на те, що він є батьком двох дітей з інвалідністю, одна з яких є неповнолітньою, а тому згідно з ч. 5 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» він не підлягає призову на військову службу під час мобілізації. На підтвердження таких обставин позивач надав суду копії свідоцтв про народження ОСОБА_14 , ОСОБА_14 , посвідчення про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю та дітям з інвалідністю на ім`я ОСОБА_14 , 2015 року народження, довідки до акту огляду медико-соціальної експертної комісії від 02.11.2023 року, відповідно до якої ОСОБА_14 , 2005 року народження, встановлена перша група інвалідності «А», з дитинства, довічно (т. 1 а. с. 10-15).

Крім того, на спростування тверджень про розшук позивача ІНФОРМАЦІЯ_9 останній надав копію електронного військово-облікового документа, який підтверджує відсутність у позивача статусу «у розшуку», а натомість підтверджує наявність відміток «на обліку» і «дані уточнено вчасно» (т. 1 а. с. 16).

Також судом встановлено, що на момент публікації відповідач ОСОБА_3 повідомила відповідача ТОВ «Редакція газети «Закон і Бізнес» про свій намір звернутися до Державного бюро розслідувань із заявою про можливі правопорушення, пов`язані із мобілізацією ОСОБА_5 та інших осіб. Наступного дня, а саме 06.08.2024 року така заява була подана до Державного бюро розслідувань.

За результатами розгляду такої заяви ОСОБА_3 17.09.2024 року Державне бюро розслідувань внесло відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань у кримінальному провадженні № 62024000000000818, № 62024000000000813 та розпочало досудове розслідування, правова кваліфікація кримінального правопорушення - ст. 336 КК України.

Колегія суддів вважає помилковим висновок місцевого суду про те, що вказаний факт є підтвердженням того, що питання, порушене в публікації, не було вигаданим або безпідставним, а навпаки, мало достатні підстави для перевірки компетентними органами.

Згідно з ст. 214 КПК України слідчий, дізнавач, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов`язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань, розпочати розслідування та через 24 години з моменту внесення таких відомостей надати заявнику витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань.

У рішенні суду «Сіреджук проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що критичні оціночні судження не підлягають доведенню. Проте, якщо поширена інформація має форму обвинувачення, сформульованого як пряме твердження про потенційні кримінальні зловживання, це є досить серйозним. У разі тверджень однієї особи щодо поведінки іншої особи може бути важко встановити різницю між твердженнями щодо фактів та оціночними судженнями. Проте навіть оціночне судження може бути надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав. За таких обставин Європейський суд з прав людини не вбачав порушень у тому, що національні суди вимагали обґрунтування тверджень щодо фактів, які лежали в основі висловлених думок, які за відсутності достатніх доказів могли вважатися наклепницькими.

Принцип презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, закріплений у ст. 62 Конституції України, ст.11 Загальної декларації прав людини, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, передбачає невинуватість особи до тих пір, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому законодавством України і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 757/46387/15, презумпція невинуватості має призначення не лише оберігати честь і гідність особи від необґрунтованих звинувачень у вчиненні злочину, а й має запобігати формуванню громадської думки щодо винуватості/невинуватості особи за відсутності остаточного судового рішення, тому свобода вираження поглядів та переконань (ст. 34 Конституції України, ст.10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) не є абсолютним правом, а має межі, окреслені правами інших осіб або ж законодавчо встановленими обов`язками (ст. 68 Конституції України).

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 09.02.2022 у справі № 577/1629/20 презумпцію невинуватості необхідно розглядати в загальноправовому і процесуальному значеннях. Як загальноправова вимога вона визначає положення особи в суспільстві. Хоча цей принцип сформульований як кримінальний процесуальний, однак його дія виходить за рамки лише кримінального процесу. Презумпція невинуватості - об`єктивне право положення. Це вимога закону, звернена до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до суспільної думки в цілому.

Вказане відповідає правовій позиції Європейського Суду з прав людини, який у рішенні від 10 лютого 1995 року у справі "Аллене де Рібермон проти Франції" підкреслив, що сфера застосування принципу презумпції невинуватості є значно ширшою: він обов`язковий не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави.

Європейський суд з прав людини також констатував, що має проводитися вагоме розрізнення між твердженнями про те, що особа лише підозрюється у вчиненні певного злочину, і відвертим визнанням того, що особа його вчинила (Bohmer v. Germany, 54, 56, Nestak v. Slovakia, 88-89). Слід принципово розрізняти повідомлення про те, що когось лише підозрюють у вчиненні злочину та чітку заяву, зроблену за відсутності остаточного вироку, про те, що особа вчинила злочин (Ismoilov and Others v. Russia, N 2947/06 від 24 квітня 2008 року).

У найзагальнішому вигляді правило презумпції невинуватості означає, що особа може бути визнана винуватою у вчиненні злочину і покарана лише за умови, що її вина буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. Повідомлення особі про підозру, складання слідчим та затвердження прокурором обвинувального акта на стадії досудового розслідування, розгляд справи у підготовчому провадженні не вирішують наперед визнання його винуватим у вчиненні злочину. Лише один орган у державі наділений таким правом - це суд, який є відповідно до Конституції України (стаття 124) носієм судової влади, що здійснює правосуддя в умовах законності, незалежності, гласності та змагальності.

Враховуючи системний аналіз норм КПК України та принцип презумпції невинуватості, який закріплений у ст. 62 Конституції України, ст. 2 КК України, ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. 11 Загальної декларації прав людини, відсутні правові підстави стверджувати, що особа, яка не перебуває в статусі підозрюваного чи в іншому процесуальному статусі, має відношення до вчинення злочину, який розслідується. Відповідно до положень КПК України здійснюється досудове розслідування злочинів (ст. ст. 215, 216, 246, 294 КПК України), а про початок здійснення чи наявність кримінального провадження стосовно конкретної особи можливо стверджувати виключно у випадку наявності підозрюваних у таких провадженнях.

У матеріалах справи відсутні докази про те, що станом на дату розповсюдження вищезазначеної інформації існував обвинувальний вирок суду стосовно позивача, чи позивачу була повідомлено про підозру у вчиненні злочину, передбаченого ст. 336 КК України, та про оголошення його у розшук.

Разом з тим, публічне звинувачення будь-якої особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на вимислах, чутках та домислах, а мають містити доказове фактичне підґрунтя та не повинні поширюватися до отримання підтверджуючих доказів і перевірки інформації на її достовірність.

Характер висловлювань відповідача ОСОБА_3 та відсутність з її сторони доказів про перевірку достовірності інформації перед її оприлюдненням свідчать про умисний характер таких дій, відповідачі поширили інформацію з ігноруванням її достовірності, що мало наслідком завдання шкоди честі, гідності та діловій репутації позивача.

Отже, поширена відповідачем інформація порушує принцип презумпції невинуватості, закріплений ст. 62 Конституції України, ст. 2 Кримінального Кодексу України, п. 2 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, п. 1 ст. 11 Загальної декларації прав людини та п. 2 ст. 14 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права, а також суперечить прецедентній практиці Європейського суду з прав людини стосовно порушення принципу презумпції невинуватості.

Оскільки відповідачами не доведено достовірності розповсюдженої інформації, а саме: «ІНФОРМАЦІЯ_8», яка порушує право позивача на повагу до його честі, гідності та ділової репутації, тому колегія суддів дійшла висновку, що немайнові права позивача підлягають відновленню шляхом визнання такої інформації недостовірною та такою, що порушує особисті немайнові права позивача.

Вибір способу захисту особистого немайнового права, зокрема права на повагу до гідності та честі, права на недоторканість ділової репутації, належить позивачеві.

Водночас особа, право якої порушено, може обрати як загальний, так і спеціальний способи захисту свого права, визначені законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Відповідно до ст. 275 ЦК України захист особистого немайнового права здійснюється у спосіб, установлений главою 3 цього Кодексу, а також іншими шляхами відповідно до змісту цього права, способу його поширення та наслідків, які спричинило це порушення.

До спеціальних способів захисту належать, наприклад, спростування недостовірної інформації та/або право на відповідь (ст. 277 ЦПК України), заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК України) тощо.

Відповідно до ст. ст. 94, 277 ЦПК України фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

З огляду на наведені правові норми, колегія суддів вважає обґрунтованими вимоги позивача в частині зобов`язання ТОВ «Редакція газети «Закон і Бізнес» та ОСОБА_3 протягом десяти робочих днів з дня набрання рішенням суду законної сили спростувати недостовірну інформацію шляхом розміщення спростування в мережі Інтернет на головній сторінці сайту газети «Закон і Бізнес» (https://zib.com.ua) з наведенням вступної та резолютивної частин судового рішення у даній справі.

У позовній заяві позивач стверджував, що фотографія позивача, яка містилася в оскарженій публікації, не викладалася у відкритий доступ і позивач взагалі не володіє цим фото в електронному вигляді. Це зображення є фотографією з посвідчення водія позивача, яка була зроблена у Територіальному сервісному центрі МВС.

Частинами першою, другою статті 307 ЦК України передбачено, що фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. Фізична особа, яка погодилася на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, яка стосується її особистого життя. Витрати, пов`язані з демонтажем виставки чи запису, відшкодовуються цією фізичною особою.

Відповідно до статті 308 ЦК України фотографія, інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті - за згодою осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу. Якщо фізична особа позувала авторові за плату, фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. Фотографія може бути розповсюджена без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це викликано необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.

У постанові від 30 січня 2019 року у справі № 308/5318/15-ц Верховний Суд зазначив: «тлумачення частини першої статті 308 ЦК України свідчить, що, за загальним правилом, фотографія, на якій зображено фізичну особу, може бути публічно показана, відтворена, розповсюджена тільки за згодою фізичної особи. Винятком є випадки, за яких: (а) фізична особа позувала авторові за плату; (б) це викликано необхідністю захисту інтересів зображеної фізичної особи або інтересів інших осіб».

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

ЄСПЛ вказує, що термін «приватне життя» є широким поняттям, яке не має вичерпного визначення, і поширюється на безліч аспектів самоідентифікації людини, наприклад, на ім`я особи та зображення, і включає в себе її фізичну та психологічну цілісність. Репутація і честь людини є частиною її самоідентифікації і психологічної цілісності, а тому також охоплюються поняттям «приватне життя».

Відносно фотографій Європейський Суд вказав, що зображення особи є одним із головних атрибутів її особистості, оскільки воно розкриває унікальні характеристики особи і відрізняє особу з-поміж інших. Право на захист свого зображення є, таким чином, однією з головних складових особистого розвитку. Воно передбачає, головним чином, право особи контролювати використання цього зображення, в тому числі і не дозволяти його опублікувати. Хоча головною метою статті 8 є захист особи від неправомірного втручання з боку державної влади, вона не лише зобов`язує державу утримуватись від такого втручання: окрім такого негативного заходу, можуть існувати позитивні зобов`язання, невід`ємні від ефективної поваги до приватного або сімейного життя особи. Ці зобов`язання можуть передбачати здійснення заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин осіб між собою. Це стосується також захисту зображення особи від зловживання з боку інших осіб (VON HANNOVER v. GERMANY, № 40660/08, 60641/08, § 96, 98, ЄСПЛ, 07 лютого 2012 року).

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що розповсюдження відповідачем фотографії із зображенням ОСОБА_1 без його згоди, шляхом розміщення поряд з інформацією «ІНФОРМАЦІЯ_8», є порушенням особистих немайнових прав позивача, і відповідач ТОВ «Редакція газети «Закон і Бізнес» не надав суду доказів щодо наявності згоди позивача на розміщення і розповсюдження фотознімку із своїм зображенням.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній особі або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, що її завдала, за наявності вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 01 березня 2023 року у справі № 753/5944/20, визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суди першої та апеляційної інстанції, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.

Обґрунтовуючи розмір заподіяної моральної шкоди, позивач посилався на те, що він не є публічною особою чи державним службовцем. Він є батьком двох дітей з інвалідністю. Публікація відповідачів була сприйнята позивачем як неочікувана, несправедлива і жодним чином не спровокована публічна особиста атака проти нього і членів його сім`ї. Оскаржену інформацію, з посиланням на газету «Закон і бізнес» поширили й інші медіа. Так, телеграм - канал «ІНФОРМАЦІЯ_11», що має більш ніж 1 300 000 підписників, передрукував оскаржену публікацію і вона набрала більш ніж 400 000 переглядів і більш ніж 240 коментарів, які були сповнені ненависті до сім`ї позивача і стали можливими саме через умисні дії відповідачів.

Наведені порушення особистих немайнових прав позивача, разом із самою необхідністю звернення до суду, розкриттям даних про стан здоров`я дітей, завдають позивачу суттєвих душевних страждань, які він оцінює в 1 000 000 грн., по 500 000 грн. з кожного відповідача.

З огляду на встановлені обставини, колегія суддів дійшла висновку, що поширена відповідачами інформація про те, що «ІНФОРМАЦІЯ_8», із зображенням його фотографії, є недостовірною та такою, що порушує особисті немайнові права позивача, тому вважає, що наявні підстави для покладення на відповідачів обов`язку відшкодувати позивачу завдану моральну шкоду,

При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди суд враховує обсяг заподіяних позивачеві моральних страждань, а також характер і тривалість цих страждань, істотність вимушених змін у його життєвих стосунках з оточуючими людьми, спричинених розповсюдженням недостовірної інформації. Розмір відшкодування моральної шкоди, визначений позивачем в сумі по 500 000 з кожного відповідача колегія суддів вважає завищеним та необґрунтованим, та з урахуванням вимог розумності та справедливості визначає його у сумі 100 000 грн (тобто по 50 000 грн з кожного відповідача).

Відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про часткову обґрунтованість доводів апеляційної скарги сторони позивача у частині вимог про визнання недостовірною та такою, що порушує особисті немайнові права позивача, інформацію, поширену ТОВ «Редакція газети «Закон і Бізнес» та ОСОБА_3 в мережі Інтернет (ІНФОРМАЦІЯ_5) такого змісту: «ІНФОРМАЦІЯ_8»,

зобов`язання ТОВ «Редакція газети «Закон і Бізнес» та ОСОБА_3 протягом десяти робочих днів з дня набрання рішенням суду законної сили спростувати вказану недостовірну інформацію шляхом розміщення спростування в мережі Інтернет на головній сторінці сайту газети «Закон і Бізнес» (https://zib.com.ua) з наведенням вступної та резолютивної частин рішення суду, відшкодування моральної шкоди, тому рішення суду першої інстанції у вказаній частині необхідно скасувати із ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

В частині відмови у задоволені позовних вимог про визнання недостовірною та такою, що порочить честь, гідність та ділову репутацію, а саме: «ІНФОРМАЦІЯ_6», «ІНФОРМАЦІЯ_7», рішення суду першої інстанції слід залишити без змін, оскільки оскаржуване рішення у вказаній частині є законним, обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги є безпідставними, спростовуються висновками суду, викладеними в його рішенні.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч. 1 ст. 141 ЦПК України).

За подання позовної заяви ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірі 17 423,00 грн, що підтверджується квитанцією від 12.08.2024 року (т. 1 а. с. 33), за подання апеляційної скарги - 20 907,60 грн, що підтверджується квитанцією від 11.04.2025 року.

Таким чином, відповідачі повинні компенсувати позивачу витрати по сплаті судового збору за подання до суду першої інстанції позовної заяви та до суду апеляційної інстанції апеляційної скарги пропорційно розміру задоволених позовних вимог у сумі по 8478,40 грн., який розрахований наступним чином: судовий збір за вимоги немайнового характеру в суді першої інстанції - 1211,2 х 0,8 = 968 грн. 96 коп., в суді ІІ інстанції - 1453 грн. 44 коп.; судовий збір за вимоги про відшкодування моральної шкоди в суді І інстанції - 3028 грн. х 0,8 = 2422 грн. 40 коп., в суді ІІ інстанції - 3633 грн. 60 коп.

Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - задовольнити частково.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 14 березня 2025 року - скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недостовірною та такою, що порушує особисті немайнові права позивача, інформації «ІНФОРМАЦІЯ_8», про відшкодування моральної шкоди та ухвалити в цій частині нове судове рішення:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Закон і Бізнес», ОСОБА_3 про захист честі, гідності та ділової репутації, відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.

Визнати недостовірною та такою, що порушує особисті немайнові права ОСОБА_1 інформацію, поширену ІНФОРМАЦІЯ_1 Товариством з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Закон і Бізнес» та ОСОБА_3 в мережі Інтернет (ІНФОРМАЦІЯ_5) такого змісту: «ІНФОРМАЦІЯ_8».

Зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Закон і Бізнес» та ОСОБА_3 протягом десяти робочих днів з дня набрання рішенням суду законної сили спростувати недостовірну інформацію шляхом розміщення спростування в мережі Інтернет на головній сторінці сайту газети «Закон і Бізнес» (https://zib.com.ua) з наведенням вступної та резолютивної частин судового рішення у даній справі.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Закон і Бізнес» на користь ОСОБА_1 компенсацію моральної шкоди в розмірі 50 000 ( п`ятдесят тисяч) гривень.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 компенсацію моральної шкоди в розмірі 50 000 ( п`ятдесят тисяч) гривень.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Закон і Бізнес» на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 8478 грн. 40 коп.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 8478 грн. 40 коп.

В іншій частині рішення Вишгородського районного суду Київської області від 14 березня 2025 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 28 липня 2026 року.

Суддя - доповідач: Ящук Т.І.

Судді: Кирилюк Г.М.

Рейнарт І.М.