Рішення від 19 травня 2026 р. у справі №149/148/26 — Калинівський районний суд Вінницької області

Справа № 149/148/26

Провадження № 2/132/724/26

РІШЕННЯ

Іменем України

"20" травня 2026 р. місто КАЛИНІВКА

Калинівський районний суд Вінницької області у складі: головуючого судді – СЄЛІНА Є.В., при секретарі судового засідання – РИБАК І.Ю., за участі: представника позивача ОСОБА_1 – адвоката ЧЕРНЯКІНОЇ Г.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Калинівка Хмільницького району Вінницької області, цивільну справу № 149/148/26 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди,

ВСТАНОВИВ:

Адвокат Чернякіна Галина Андріївна, діючи на підставі Договору про надання правової допомоги б/н від 05 грудня 2025 року та ордера на надання правничої допомоги серії АІ № 2078015 від 12 січня 2026 року, звернулася до Калинівського районного суду Вінницької області з позовом в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 22 вересня 2025 року близько 12год.00хв. на автомобільній дорозі М-21, 272 км. сталася дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля марки (моделі) «Hyundai», державний реєстраційний номер « НОМЕР_1 », під керуванням відповідача ОСОБА_2 , та автомобіля марки (моделі) «Toyota Land Cruiser Prado», державний реєстраційний номер « НОМЕР_2 », який належить позивачу. Відповідач, керуючи транспортним засобом, не обрав безпечної швидкості руху, не був уважним до дорожньої обстановки, не дотримався безпечної дистанції до автомобіля, який рухався попереду, внаслідок чого допустив зіткнення з транспортним засобом позивача. Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди автомобіль позивача отримав численні механічні пошкодження, що спричинило значні матеріальні збитки. Постановою Калинівського районного суду Вінницької області від 24 жовтня 2025 року у справі № 132/3267/25, відповідача визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП, оскільки останній порушив вимоги пунктів 2.3(б), 12.1, 13.1 та 13.3 Правил дорожнього руху України, що перебувало у прямому причинному зв`язку із виникненням дорожньо-транспортної пригоди. Цивільно-правова відповідальність відповідача була застрахована, а тому страхова компанія здійснила страхову виплату в максимальному розмірі, передбаченому договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, а саме у розмірі 250000грн.00коп. Разом із тим, згідно зі звітом № 0985/11/25 про оцінку вартості матеріального збитку від 23 листопада 2025 року, загальна вартість відновлювального ремонту та матеріальної шкоди становить 591446грн.26коп. Оскільки страхове відшкодування покрило лише частину завданих збитків, різниця між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою становить 341446грн.26коп., яку позивач просить стягнути безпосередньо з відповідача на підставі статті 1194 Цивільного кодексу України.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 лютого 2026 року, визначено склад суду з розгляду цивільного позову: головуючого суддю Сєліна Є.В.

Ухвалою судді Калинівського районного суду Вінницької області Сєліна Є.В. від 16 лютого 2026 року, відкрито провадження за позовом, визначено здійснити його розгляд за правилами загального позовного провадження.

Відповідно до ухвали Калинівського районного суду Вінницької області від 20 квітня 2026 року, закрите підготовче провадження у справі, призначено її до судового розгляду по суті в загальному позовному провадженні.

Представник позивача ОСОБА_1 – адвокат Чернякіна Г.А. в судовому засіданні просила позовні вимоги задовольнити з підстав, зазначених у позові.

Інші учасники справи, зокрема відповідач, до суду не зявились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені впередбаченому законом порядку.

Відповідно до положень статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суд застосовує положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та відповідну практику Європейського суду з прав людини, як джерело право.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватись належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. З цього приводу прецедентними є рішення Європейського суду у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03) від 03.04.2008 року та «Олександр Шевченко проти України» (Заява № 8371/02) від 26.04.2007 року.

Передбачене частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» («Alimentaria Sanders S.A. v. Spain») від 07.07.1989 року).

У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку Європейського суду з прав людини, є доцільнішим, ніж усні слухання, розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнова проти України»).

Саме на національні суди покладено обов`язок створення умов для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним, зокрема, суд має вирішувати, чи відкладати судове засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричиняє невиправдані затримки у провадженні (рішення від 06.09.2007 року у справі «Цихановський проти України», рішення від 18.10.2007 року у справі «Коновалов проти України»).

У рішенні в справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» від 07.07.1989 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що у випадках коли поведінка учасників судового засідання свідчить про умисний характер їх дій направлений на невиправдане затягування процесу чи зловживання своїм процесуальним правом, суд має реагувати на вказані випадки законними засобами, аби не було зневільовано ключовий принцип - верховенство права, в тому числі проводити судове засідання у відсутність особи, якщо таке затягування може нашкодити справі чи іншим учасникам справи.

Слід також зазначити, що у відповідності до статті 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», інформація про кожне судове засідання, оприлюднювалася на офіційному веб-порталі Судової влади України та учасники справи не були позбавлені об`єктивної можливості дізнатися про дати судових засідань, користуючись відкритим безоплатним цілодобовим доступом до вказаного сайту.

За вищевказаних обставин, враховуючи вимоги закону про розгляд справи в розумні строки, а також рішення Європейського суду з прав людини «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» від 07.07.1989 року про те, що у випадках коли поведінка учасників судового засідання свідчить про умисний характер їх дій направлений на невиправдане затягування процесу чи зловживання своїм процесуальним правом, суд має реагувати на вказані випадки законними засобами, аби не було знівельовано ключовий принцип - верховенство права, в тому числі проводити судове засідання у відсутність особи, якщо таке затягування може нашкодити справі чи іншим учасникам справи, а тому суд вважає за необхідне розглянути справу за відсутності відповідача, що не може розцінюватись, як порушення його прав, передбачених ст.ст.43, 49 ЦПК України.

Суд, зясувавши обставини, на які позивач посилається як на підставу своїх вимог, дослідивши в порядку, визначеному в підготовчому засіданні у справі, докази, якими вони обгрунтовуються, прийшов до наступних висновків.

Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ із метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, а також інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справу виключно за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог та на підставі доказів, поданих учасниками справи.

Відповідно до статей 76-81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень, якщо інше не встановлено законом.

Оцінюючи надані сторонами докази, суд виходить із принципів належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку доказів, визначених статтею 89 ЦПК України.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Принцип верховенства права є фундаментальною конституційною засадою здійснення правосуддя. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а Конституція України має найвищу юридичну силу.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що принцип верховенства права включає такі складові, як юридична визначеність, пропорційність, справедливість, рівність усіх перед законом, заборона свавільного втручання у права особи та забезпечення ефективного судового захисту.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий судовий розгляд незалежним і безстороннім судом.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що право на справедливий суд охоплює не лише можливість звернутися до суду, але й обов`язок національного суду здійснити всебічний, повний та об`єктивний аналіз усіх доводів сторін і надати належне мотивування прийнятому рішенню. Хоча суд не зобов`язаний відповідати окремо на кожен аргумент сторони, однак рішення повинно містити достатню мотивацію, яка дозволяє сторонам зрозуміти причини прийнятого рішення та забезпечує можливість ефективного перегляду такого рішення судом вищої інстанції.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що вимога про законність та обґрунтованість судового рішення нерозривно пов`язана із принципом верховенства права, а мотивувальна частина рішення повинна містити повний аналіз встановлених судом обставин, оцінку всіх наданих доказів та правильне застосування норм матеріального права до встановлених фактичних обставин.

Вирішуючи спір, суд насамперед виходить із того, що спірні правовідносини виникли у зв`язку із завданням майнової шкоди внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, тобто є деліктними, а тому регулюються положеннями глави 82 Цивільного кодексу України, спеціальними нормами щодо відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, а також Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Судом встановлено, що факт дорожньо-транспортної пригоди, яка мала місце 22 вересня 2025 року на автомобільній дорозі М-21, 272 км. за участю автомобіля марки (моделі) «Hyundai», державний номерний знак « НОМЕР_1 », під керуванням ОСОБА_2 , та автомобіля марки (моделі) «Toyota Land Cruiser Prado», державний номерний знак « НОМЕР_2 », який належить позивачу, підтверджується наявними у матеріалах справи письмовими доказами, достовірність яких сторонами не спростована.

Особливого значення для правильного вирішення даного спору набуває постанова Калинівського районного суду Вінницької області від 24 жовтня 2025 року у справі № 132/3267/25, якою ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП.

Як убачається зі змісту зазначеної постанови, судом встановлено, що відповідач порушив вимоги пунктів 2.3(б), 12.1, 13.1 та 13.3 Правил дорожнього руху України, не вибрав безпечної швидкості руху, не дотримався безпечної дистанції та допустив зіткнення із транспортним засобом позивача.

Крім того, постановою встановлено причинний зв`язок між допущеними відповідачем порушеннями Правил дорожнього руху України та настанням дорожньо-транспортної пригоди.

Вказана постанова набрала законної сили та не скасована у встановленому законом порядку.

Відповідно до частини шостої статті 82 ЦПК України постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, яка набрала законної сили, є обов`язковою для суду, що розглядає цивільну справу про правові наслідки дій цієї особи, лише щодо того, чи мали місце відповідні дії та чи вчинені вони саме цією особою.

Отже, при розгляді цієї цивільної справи суд не вправі повторно досліджувати питання вини відповідача у порушенні Правил дорожнього руху України, оскільки зазначені обставини вже встановлені судовим рішенням, яке набрало законної сили.

Такий правовий підхід неодноразово висловлювався Верховним Судом, який зазначав, що преюдиційність спрямована на забезпечення принципу правової визначеності, уникнення повторного доказування вже встановлених фактів та недопущення ухвалення судами взаємовиключних судових рішень.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що положення статті 82 ЦПК України є проявом принципу юридичної визначеності, який є складовою верховенства права, а тому встановлені судовим рішенням фактичні обставини не можуть доводитися повторно між тими самими особами, якщо інше прямо не передбачено законом.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що принцип res judicata є одним із фундаментальних елементів права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Повага до остаточності судових рішень є невід`ємною складовою принципу юридичної визначеності.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що факт порушення відповідачем Правил дорожнього руху України, його вина у виникненні дорожньо-транспортної пригоди, а також причинний зв`язок між його протиправною поведінкою та пошкодженням транспортного засобу позивача є встановленими та не підлягають повторному доказуванню.

Разом із тим предметом доказування у даній справі залишаються розмір заподіяної шкоди, її співвідношення із сумою отриманого страхового відшкодування та наявність правових підстав для стягнення різниці безпосередньо з відповідача.

Судом установлено, що цивільно-правова відповідальність відповідача на момент дорожньо-транспортної пригоди була застрахована за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № ЕР-228251097.

Відповідно до матеріалів справи страховиком було здійснено страхове відшкодування у максимальному розмірі страхової суми за шкоду, заподіяну майну потерпілої особи, а саме 250000грн.00коп., що підтверджується матеріалами справи, зокрема платіжним дорученням № 1167961 від 16 жовтня 2025 року.

Факт отримання зазначеного страхового відшкодування сторонами не оспорюється.

Разом із тим саме по собі здійснення страхової виплати не припиняє цивільно-правової відповідальності заподіювача шкоди.

Відповідно до статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними діями фізичної або юридичної особи, відшкодовується у повному обсязі особою, яка її завдала.

Зазначена норма закріплює один із базових принципів цивільного права - принцип повного відшкодування шкоди, відповідно до якого потерпілий повинен бути максимально наближений до того майнового стану, у якому він перебував до порушення його права.

Частиною другою статті 1187 ЦК України передбачено, що шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі володіє транспортним засобом.

При цьому відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки має спеціальний характер і виникає незалежно від договірних відносин між сторонами.

Верховний Суд у численних постановах зазначав, що відповідальність за статтею 1187 ЦК України має на меті забезпечення максимально ефективного захисту потерпілої особи, оскільки експлуатація транспортного засобу сама по собі пов`язана із підвищеним ризиком заподіяння шкоди.

Особливе значення у даній справі має стаття 1194 ЦК України, відповідно до якої особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати для повного відшкодування шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди та страховим відшкодуванням.

З аналізу наведеної норми випливає, що законодавець чітко розмежував відповідальність страховика та безпосереднього заподіювача шкоди.

Страховик відповідає виключно у межах страхової суми, визначеної законом та договором страхування.

Натомість особа, яка своїми протиправними діями спричинила шкоду, несе обов`язок компенсувати ту її частину, яка не була покрита страховою виплатою.

Саме така правова конструкція забезпечує реалізацію принципу повного відшкодування шкоди та унеможливлює покладення негативних наслідків недостатності страхової суми на потерпілу особу.

Велика Палата Верховного Суду у своїх правових висновках неодноразово зазначала, що після здійснення страхової виплати у межах ліміту відповідальності обов`язок компенсувати різницю між фактичним розміром шкоди та страховим відшкодуванням покладається безпосередньо на винну особу на підставі статті 1194 ЦК України.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду також неодноразово підкреслював, що укладення договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності не звільняє заподіювача шкоди від обов`язку повністю компенсувати потерпілому всі завдані збитки у випадку, коли страхової виплати недостатньо для повного відновлення порушеного майнового права потерпілого.

Таким чином, суд доходить попереднього висновку, що сам по собі факт отримання страхового відшкодування у сумі 250000грн.00коп. не припиняє деліктного зобов`язання відповідача та не звільняє останнього від обов`язку відшкодувати невідшкодовану частину заподіяної майнової шкоди.

Досліджуючи питання про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню, суд виходить із того, що відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх повне відшкодування.

Частиною другою зазначеної статті передбачено, що збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Таким чином, реальними збитками у справах цієї категорії є вартість відновлювального ремонту транспортного засобу, необхідного для приведення його у технічний стан, який існував до моменту дорожньо-транспортної пригоди.

Судом встановлено, що після дорожньо-транспортної пригоди транспортний засіб позивача був оглянутий представниками страховика, складено акт огляду транспортного засобу, здійснено фотофіксацію пошкоджень, визначено перелік деталей, які підлягають ремонту або заміні.

Крім цього, на підтвердження розміру матеріальної шкоди позивачем подано звіт № 0985/11/25 про оцінку вартості (розміру) майнової шкоди, складений суб`єктом оціночної діяльності відповідно до вимог чинного законодавства.

З аналізу зазначеного звіту вбачається, що оцінювачем проведено огляд транспортного засобу, досліджено характер і обсяг пошкоджень, визначено перелік деталей, які підлягають ремонту або заміні, вартість запасних частин, матеріалів та ремонтних робіт, після чого здійснено розрахунок вартості відновлювального ремонту.

За результатами проведеної оцінки визначено, що загальний розмір майнової шкоди становить 591446грн.26коп.

Суд звертає увагу, що наведений звіт відповідає вимогам Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», Національних стандартів оцінки майна та Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів.

У звіті наведено детальний перелік пошкоджених деталей транспортного засобу, методику проведення розрахунку, джерела інформації щодо вартості запасних частин та ремонтних робіт, що дає суду можливість перевірити правильність проведених розрахунків.

Відповідно до статей 76, 77, 78, 80 ЦПК України зазначений звіт є належним, допустимим та достовірним письмовим доказом.

Суд також враховує, що відповідачем не подано жодного доказу, який би спростовував висновки оцінювача.

Зокрема, відповідачем не заявлено клопотання про призначення судової автотоварознавчої експертизи, не подано альтернативного висновку експерта чи оцінювача, не наведено будь-яких конкретних розрахунків, які б свідчили про неправильність визначеного позивачем розміру шкоди.

Саме лише незаперечення або формальна незгода із сумою збитків без подання належних доказів не може бути підставою для відхилення належного письмового доказу.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що принцип змагальності цивільного процесу покладає на кожну сторону обов`язок доведення тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Якщо сторона не скористалася наданими процесуальним законом правами щодо спростування поданих іншою стороною доказів, негативні наслідки такої процесуальної поведінки покладаються саме на неї.

Такий підхід відповідає положенням статей 12, 13 та 81 ЦПК України.

Відповідно до статті 89 ЦПК України жоден доказ не має для суду наперед встановленої сили.

Оцінка доказів здійснюється судом на підставі внутрішнього переконання, яке ґрунтується на всебічному, повному, безпосередньому та об`єктивному дослідженні всіх обставин справи.

Проаналізувавши звіт оцінювача у сукупності з іншими доказами, суд доходить висновку, що він є логічним, послідовним, внутрішньо узгодженим, відповідає характеру механічних пошкоджень автомобіля та не викликає сумнівів щодо правильності проведених розрахунків.

Суд також враховує, що страховою компанією після огляду транспортного засобу було встановлено значний обсяг його пошкоджень, а страхове відшкодування виплачено саме у максимальному передбаченому законом розмірі - 250000грн.00коп., що також свідчить про істотний характер завданих збитків.

Здійснення страховиком виплати у межах максимальної страхової суми не свідчить про те, що саме такий розмір становить фактична шкода.

Навпаки, виплата страховиком максимально можливого відшкодування підтверджує, що розмір завданих збитків перевищував встановлений законом ліміт відповідальності страховика.

Такий висновок узгоджується із положеннями статей 27 та 14 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово наголошувала, що страховик та заподіювач шкоди не є солідарними боржниками.

Обов`язок страховика обмежений страховою сумою, тоді як винна особа несе цивільно-правову відповідальність у повному обсязі в частині, яка не була покрита страховим відшкодуванням.

Верховний Суд також неодноразово зазначав, що стаття 1194 ЦК України покликана забезпечити реалізацію принципу повного відшкодування шкоди, а тому потерпіла особа має право вимагати від винної особи сплати різниці між фактичним розміром збитків та страховою виплатою незалежно від того, що страховик виконав свої обов`язки в повному обсязі.

Аналогічний правовий підхід викладений у численних постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, в яких наголошено, що страхове відшкодування не замінює деліктного зобов`язання, а лише частково його виконує у межах страхової суми.

Європейський суд з прав людини у своїй усталеній практиці виходить із того, що право особи на ефективне відшкодування майнової шкоди є складовою права мирного володіння майном, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Будь-яке законодавче чи судове тлумачення, яке фактично позбавляє потерпілу особу можливості отримати повне відшкодування заподіяної шкоди, не відповідає принципу справедливого балансу між приватними та суспільними інтересами.

Саме тому положення статті 1194 ЦК України повинні застосовуватися таким чином, щоб потерпіла особа не несла негативних наслідків недостатності страхової суми, встановленої законом.

Оцінивши сукупність досліджених доказів, суд приходить до переконання, що фактичний розмір матеріальної шкоди, заподіяної позивачу, становить 591446грн.26коп.

Оскільки страховиком відшкодовано 250000грн.00коп., невідшкодованою залишається різниця у розмірі 341446грн.26коп.

Розрахунок позивача є арифметично правильним, відповідає матеріалам справи та не спростований відповідачем належними і допустимими доказами.

Отже, вимога про стягнення з відповідача 341446.грн26коп. матеріальної шкоди є законною, доведеною, обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних із розглядом справи.

Згідно зі статтею 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позов задовольняється повністю, сплачений позивачем судовий збір у сумі 3 414грн.46коп. підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Керуючись статтями 3, 8, 41, 55, 129 Конституції України, статтями 11, 15, 16, 22, 1166, 1187, 1192, 1194 Цивільного кодексу України, статтями 2, 4, 12, 13, 76-82, 89, 133, 141, 258, 259, 263–265, 268, 273, 354 Цивільного процесуального кодексу України, Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, суд -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди – задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди суму у розмірі 341446грн.26коп.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3414грн.46коп.

Рішення суду може бути оскаржене до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя