Постанова від 15 липня 2026 р. у справі №904/1248/24 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.07.2026 року м.Дніпро Справа № 904/1248/24

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Кощеєва І.М., Чередка А.Є.

секретар судового засідання Жолудєв А.В.

розглянувши апеляційні скарги Заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури та Чепурної Тетяни Іванівни на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.08.2024 (суддя Золотарьова Я.С.)

у справі № 904/1248/24

за позовом Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради

до Фізичної особи-підприємця Чепурної Тетяни Іванівни

про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та припинення володіння нерухомим майном

ВСТАНОВИВ:

Західна окружна прокуратура міста Дніпра Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернулась до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Чепурної Тетяни Іванівни і просить суд:

- зобов`язати фізичну особу-підприємця Чепурну Тетяну Іванівну (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ), усунути перешкоди Дніпровській міській раді (ЄДРПОУ 26510514, пр. Дмитра Яворницького, 75, м. Дніпро, 49000) у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська 97П, загальною площею 0,0043 га, привівши її у придатний до використання стан, шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва: павільйон, загальною площею 37,0 кв. м.

- припинити володіння фізичної особи - підприємця Чепурної Тетяни Іванівни (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) нерухомим майном: павільйоном, загальною площею 37,0 кв. м., який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Щетіловою О.В. номер 52048565 від 23.04.2020 (номер запису - 36326121) шляхом внесення до Державного реєстру запису про відсутність права із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 1429638312101.1221411000:01:017:0006.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 21.08.2024 у справі №904/1248/24 позов задоволено частково. Зобов`язано фізичну особу-підприємця Чепурну Тетяну Іванівну усунути перешкоди Дніпровській міській раді у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська 97П, загальною площею 0,0043 га, привівши її у придатний до використання стан, шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва: павільйон, загальною площею 37,0 кв. м. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Чепурної Тетяни Іванівни на користь Дніпропетровської обласної прокуратури 2 422,40 грн витрат на сплату судового збору за подання позовної заяви та 1 211,20 - витрат на сплату судового збору за подання заяви про забезпечення позову. В решті позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням заступником керівника Дніпропетровської обласної прокуратури подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 21.08.2024 у справі № 904/1248/24 у частині відмови у задоволенні позовних вимог про припинення володіння ФОП Чепурної Т.І. нерухомим майном та ухвалити нове рішення про задоволення позову виконувача обов`язків керівника Західної окружної прокуратури міста Дніпра у зазначеній частині. Стягнути на користь Дніпропетровської обласної прокуратури судовий збір, сплачений за подання до суду позовної заяви та апеляційної скарги.

В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що оскаржуване рішення прийнято при неправильному застосуванні норм матеріального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

- здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси осіб у спосіб, визначений законом або договором. Суд, відповідно до викладеної в позові вимоги, може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який не суперечить закону, але лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. Відтак, висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову у частині припинення володіння ФОП Чепурною Т.І. спірним нерухомим майном є неправомірним, оскільки спірне нерухоме майно є самочинним будівництвом без введення об`єкта в експлуатацію, побудованим на земельній ділянці комунальної власності за відсутності права користування нею. Обраний прокурором спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав законного власника земельної ділянки - Дніпровської міської ради. При цьому законами України не встановлено способу захисту для випадків, коли за особою зареєстровано право власності чи інше речове право, яке не може бути зареєстроване за жодною особою. Таким чином, виходячи з правової природи реєстрації прав на нерухоме майно як способу володіння ним та беручи до уваги загальні засади цивільного законодавства (аналогія права), у випадку, якщо заінтересована особа - позивач (власник земельної ділянки, інший правоволоділець) вважає, що зареєстроване за відповідачем право власності чи інше речове право на певний об`єкт насправді не існує і нікому не належить, то належному способу захисту відповідає вимога про припинення володіння відповідача відповідним правом. Судове рішення про задоволення таких позовних вимог є підставою для внесення до Державного реєстру запису про відсутність права. Якщо на відповідний об`єкт, право на який не може бути зареєстроване за жодним суб`єктом, був відкритий розділ Державного реєстру прав, таке судове рішення є також підставою для закриття розділу Державного реєстру прав на цей об`єкт. Відтак, згідно з нормами діючого законодавства підставою для закриття розділу Державного реєстру прав, закриття відповідного розділу допускається виключно у разі, якщо постановлено судове рішення про припинення речових прав. Таким чином, виходячи з положень ст. 19 Конституції України та ст.ст. 14, 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державні реєстратори речових прав на нерухоме майно не мають повноважень вчиняти будь-які дії у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі судового рішення про знесення самочинного будівництва без зазначення в його резолютивній частині відомостей про припинення речових прав та закриття розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. При цьому, залишення у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності на об`єкт самочинного будівництва дозволить його власнику здійснювати з цим майном (навіть у разі його знесення) будь-які дії щодо відчуження, поділу, об`єднання тощо, а також використання правовстановлюючих документів на цей об`єкт для легалізації іншого об`єкту самочинного будівництва;

- постановами Верховного Суду від 05.06.2024 у справі № 904/4338/21 та від 11.06.2024 у справі № 904/4339/21 залишено без змін рішення судів попередніх інстанцій, які дійшли до висновку про те, що скасування реєстрації самовільно збудованого майна є належним способом захисту порушеного права позивача, оскільки за умови задоволення вимоги про знесення самочинно побудованого майна земельна ділянка підлягає звільненню від забудови, а тому реєстрація майна, яке підлягає знесенню, порушує права територіальної громади на володіння та користування вивільненою земельною ділянкою. У справі № 904/1248/24 Західною окружною прокуратурою міста Дніпра заявлено позовні вимоги про знесення самочинного будівництва та припинення права володіння на даний об`єкт. Таким чином, у справі № 904/1248/24 позовна вимога прокурора про припинення володіння ФОП Чепурною Т.І. спірним об`єктом нерухомого майна шляхом внесення до Державного реєстру запису про відсутність права із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 1429638312101 є належною, відповідає ефективному способу захисту та підлягала задоволенню судом першої інстанції у повному обсязі.

Чепурною Тетяною Іванівною також подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 21.08.2024 у справі №904/1248/24 та закрити провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України.

В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що оскаржуване рішення прийнято за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, при неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

- малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, виходячи з їх функціональних особливостей та особливостей їх улаштування, з огляду на прямі приписи закону, не утворюють перешкод у здійсненні права власності на земельну ділянку та підстав для захисту такого права згідно із ст.ст. 376 ч. 4, 377, 391 ЦК України, ст.ст. 152, 212 ч 2 ЗК України;

- відповідач ФОП Чепурна Т.І. не є та не була особою, яка здійснювала будівництво спірного павільйону або інших об`єктів на земельній ділянці за вказаною позивачем адресою;

- правомірність втручання у здійснення права на мирне володіння майном, у світлі якого захищається право власності, можлива виключно за умови усіх критеріїв справедливості й пропорційності такого втручання;

- підставою цивільно-правової відповідальності фізичної особи – підприємця, відповідно до вимог ст. 52 ЦК України, є наявність зобов`язань, пов`язаних із підприємницькою діяльністю такої особи. Виходячи із положень норм ст.ст. 41, 42 Конституції України та із приписів ст.ст. 2 ч. 1, 24 ч. 1, 25-26, 50, 318 ч. 1, 325 ЦК України, законом окремо не визначається існування такого суб`єкту права власності, як фізична особа – підприємець, а набуття такого статусу лише дозволяє здійснювати господарську діяльність. Отже, незалежно від того, який статус обирає для себе фізична особа, зокрема для прийняття рішення про здійснення господарської діяльності (підприємницької або незалежної професійної), суб`єктом права власності виступає саме фізична особа, а не фізична особа - підприємець. Однак, судом першої інстанції залишено без жодної належної уваги, що, за матеріалами даної справи, згідно із відомостями, що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, місцезнаходження фізичної особи – підприємця Чепурної Т.І. зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 ; місцем зберігання реєстраційної справи ФОП Чепурної Т.І. в паперовій формі є Нікопольська районна державна адміністрація; ФОП Чепурна Т.І. як платник податків та єдиного внеску обліковується у Нікопольській ДПІ (м. Нікополь) Головного управління ДПС у Дніпропетровській області. Отже, місцем здійснення господарської діяльності фізичної особи – підприємця Чепурної Т.І. є м. Нікополь та Нікопольський район Дніпропетровської області. Натомість за вказаною у пред`явленому позові адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П, Чепурною Т.І. господарської діяльності як фізичною особою - підприємцем - не здійснюється, а жодні докази протилежного у справі - відсутні. У свою чергу, у Державному реєстрі відповідні права (право власності) на вказане у пред`явленому позові майно зареєстровані за Чепурною Т.І. як за фізичною особою, але це майно не є об`єктом господарської діяльності ФОП Чепурної Т.І. Тобто Чепурна Т.І. є власником майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , як фізична особа, однак це майно не використовується у її господарській діяльності фізичної особи – підприємця, адже Чепурна Т.І. не використовує його для здійснення підприємницької діяльності згідно із ст. 320 ч. 1 ЦК України. Відтак дана справа за предметною та суб`єктною юрисдикцією не підсудна господарському суду, оскільки вона не стосується спору, що виник у зв`язку із здійсненням відповідачем фізичною особою – підприємцем Чепурною Т.І. господарської діяльності, Чепурна Т.І. не виступає у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, а спірні правовідносини – не є господарськими. Суд першої інстанції повністю безпідставно зазначив у рішенні про нібито необґрунтованість аргументів сторони відповідача, незважаючи на те, що позивачем у жодній мірі не було спростовано наявних у матеріалах справи відомостей щодо реєстрації та здійснення господарської діяльності ФОП Чепурної Т.І. на території м. Нікополю та Нікопольського району Дніпропетровської області;

- суд першої інстанції дійшов висновку про часткове задоволення позову, незважаючи на те, що заявлені у даній справі позовні вимоги не підтверджені належними, допустимими, достовірними й вірогідними доказами, на підставі яких існувала би законна і обґрунтована можливість для відповідних висновків суду на користь доводів та аргументів сторони позивача. Сторона позивача, наполягаючи на доведеності заявлених позовних вимог, посилалася на внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 197-1 ч. 3 КК України (самовільне будівництво на самовільно зайнятій земельній ділянці), у кримінальному провадженні №42022042000000083 від 21 вересня 2022 року. Утім, у вказаному кримінальному провадженні жодна особа не набула статуту підозрюваного чи обвинуваченого та не була визнана судом винуватою у вчиненні дій (бездіяльності), правові наслідки яких об`єктивно, у значенні статті 75 ГПК України, могли би мати значення для вирішення господарським судом даної справи. Натомість доведеність заявлених позивачем вимог виключається, у першу чергу, з огляду на те, що наданий стороною позивача висновок судового експерта з питань будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи № 32/3-23 від 20 квітня 2023 року, не лише стосується незавершеного, неперсоніфікованого та не вирішеного судом кримінального провадження №42022042000000083, а й не відповідає предмету доказування по суті обставин даної справи;

- судом не було взято до уваги, що Дніпропетровська обласна прокуратура не є особою, яка подала позов або в інтересах якої у даній справі подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу (стаття 4, частини перша-друга статті 45 ГПК України), а також й не є особою, якою у даній справі пред`являвся позов у розумінні її спільних прав та обов`язків з іншим позивачем; не є особою, яка пред`явила позов у зв`язку із виникненням у неї разом із іншим позивачем спільних прав чи обов`язків з однієї підстави; не є особою, яка пред`явила позов з огляду на однорідність прав і обов`язків з іншим позивачем (пункти 1-3 частини другої статті 47 ГПК України), а також вона й не є третьою особою у розумінні вимог ст.ст. 49-50 ГПК України. Само ж по собі підпорядкування органів прокуратури за Законом України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ – не є підставою процесуальної співучасті, у тому числі цим не може обґрунтовуватися наявність таких підстав й у світлі передбачених статтею 23 Закону № 1697-VІІ приписів щодо представництва прокурором в суді законних інтересів держави;

- суд першої інстанції ухвалою від 16 липня 2024 року закрив підготовче провадження, не додержавшись його завдань та мети (пункти 1-6 частини першої статті 177, частина перша статті 181, пункти 3, 5-7, 10, 16, 19 частини другої статті 182 ГПК України), наслідком чого стала відсутність належного і неупередженого розгляду справи по суті у відповідності до вимог ст. 194 ГПК України, оскільки відтак під час судового розгляду передусім не було дотримано засад верховенства права та правової визначеності, рівності та змагальності сторін (пункти 1, 2, 4 частини третьої статті 2, статті 7, 11, 13 ГПК України), та не вирішувалося клопотання сторони відповідача щодо призначення у даній справі проведення комплексної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи.

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 20.11.2024 об`єднано апеляційну скаргу Чепурної Тетяни Іванівни на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 21.08.2024 у справі № 904/1248/24 в одне апеляційне провадження для спільного розгляду з апеляційною скаргою заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 21.08.2024 у справі № 904/1248/24.

Хронологія надходження інших процесуальних документів.

26.11.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу прокурора, в якому остання просить скаргу залишити без задоволення.

29.11.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від прокурора надійшли пояснення у справі, в якій прокурор висловив незгоду із заявленими відповідачем в апеляційній скарзі вимогами, наголосив на безпідставності її доводів та відповідно необхідності залишення рішення в оскаржуваній частині, що стосується задоволення позову - без змін.

26.03.2025 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача надійшло клопотання про призначення комплексної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи.

Необхідність проведення вказаної експертизи обґрунтовано потребою з`ясувати у чому саме конкретно полягають перешкоди у користуванні земельною ділянкою та якому саме її належному використанню перешкоджає майно відповідача. Заявник зазначає, що матеріали, що надані у якості доказів заявлених позовних вимог, не містять висновків в галузі спеціальних знань, які мають «хоча б попереднє значення для належного з`ясування обставин», а висновки, надані прокурором, не відповідають вимогам ст. ст. 98-103 ГПК України.

На вирішення експертів просить поставити наступні питання:

1) Чи є об`єкт (результат виконання робіт), розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П, нерухомим майном?

2) Чи існують на об`єкті, встановленому за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П, улаштування заглибленого фундаменту або наявність конкретних ознак певних інших, та яких саме, дій капітального значення?

3) Які показники площі має об`єкт, розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П?

4) Чи є об`єкт, розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П, у його цілісному значенні та за його функціональними властивостями, одною єдиною спорудою, або ж він поєднаний із двох чи більше (скільки саме та якої площі кожна) споруд?

5) Чи є можливим переміщення об`єкта, розташованого за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П, без його знецінення (суттєвого знецінення) та зміни його призначення?

6) Якщо об`єкт, розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П, є нерухомим майном, то за якими конкретними ознаками, та який вид будівництва (нове будівництво, реконструкція, капітальний ремонт тощо) фактично виконаний на об`єкті?

7) Якщо об`єкт (результат виконання робіт), розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П, є нерухомим майном, то чи є він самочинним будівництвом?

8) Яка група капітальності (категорія складності, ступінь вогнестійкості) об`єкта, розташованого за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П?

9) На якій земельній ділянці (параметри, площа) розташований об`єкт (результат виконання робіт) за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П, якими є режим власності такої земельної ділянки та її цільове призначення?

10) Яким, відповідно до правил благоустрою, є раціональне використання території земельної ділянки, на якій знаходиться об`єкт, розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П?

11) Чи потребувало встановлення об`єкта, розташованого за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П, розроблення землевпорядної документації тощо, й якщо так, то ураховуючи які саме функціональні особливості та призначення об`єкта (результату виконання робіт)?

12) Чи перешкоджає наявність об`єкта, розташованого за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П, використанню за призначенням земельною ділянки, загальною площею 0043 га, або певної іншої земельної ділянки, та у чому безпосередньо це полягає?

13) Чи встановлено об`єкт, розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П, з порушенням правил благоустрою, яких саме?

14) Якщо об`єкт, розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П, перешкоджає використанню за призначенням земельною ділянки, загальною площею 0043 га, або певної іншої земельної ділянки, то яким чином може бути усунуто такі перешкоди?

15) Чи може бути усунуто, на випадок їх існування, перешкоди у цільовому використанні земельною ділянки, загальною площею 0043 га, або певної іншої земельної ділянки, без переміщення об`єкта, розташованого за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П?

Проведення комплексної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи доручити експертам Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України (03057, м. Київ, вул. Сім`ї Бродських, 6), надавши експертам матеріали господарської справи.

Згідно з ст. 1 Закону України «Про судову експертизу» судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.

Відповідно до ч. 2 ст. 98 ГПК України предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.

Спеціальні знання - це професійні знання, отримані в результаті навчання, а також навички, отримані обізнаною особою в процесі практичної діяльності в різноманітних галузях науки, техніки та інших суспільно корисних галузях людської діяльності, які використовуються разом з науково-технічними засобами під час проведення експертизи. Змістом спеціальних знань є теоретично обґрунтовані і перевірені практикою положення і правила, які можуть відноситися до будь-якої галузі науки, техніки, мистецтва тощо.

За положеннями ч. 1 ст. 99 ГПК України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:

1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;

2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

Як передбачено абз. 2 п. 2 Постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики призначення судової експертизи» від 23.03.2012 № 4 (далі - Постанова № 4) судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування (див. постанови Верховного Суду від 14.07.2021 у справі № 902/834/20, від 13.08.2021 у справі № 917/1196/19, від 30.09.2021 у справі № 927/110/18).

Неприпустимо ставити перед судовими експертами питання, вирішення яких не спрямовано на встановлення даних, що входять до предмету доказування у справі, а також правові питання, вирішення яких згідно з чинним законодавством віднесено до компетенції суду (правовий висновок Верховного Суду у постанові від 22.09.2022 у справі № 910/2559/21).

Варто також зазначити, що підставою для призначення експертизи є неможливість вирішення судом спору без залучення спеціальних знань, а для встановлення фактичних даних у даній справі відсутня дійсна потреба у спеціальних знаннях, адже обставини, які стосуються предмету спору та входять до кола обставин, пов`язаних з предметом доказування, можуть бути встановлені за допомогою інших засобів доказування.

Згідно з ч. 3 ст. 13 та ч. 1 ст. 73 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Так, на підтвердження підстав позову прокурором, зокрема, надано судові рішення у справі №175/3630/17, договір купівлі-продажу 1/2 частки павільйону, серія та номер: 10884, від 18.12.2017, Акт прийому-передачі нерухомого майна до статутного капіталу серія та номер: 9958, 9959, від 07.10.2019, договір іпотеки №4490 від 21.04.2020 та нотаріально посвідчена заява серія та номер: 4500 та 4501, від 23.04.2020, висновок судового експерта з питань будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи №32/3-23 від 20.04.2023, висновок судового експерта з питань додаткової комплексної будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи №32Д від 16.08.2023, технічний звіт з топографо-геодезичних робіт по об`єкту земельна ділянка за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, в районі будинку №97П, лист Управління державного архітектурного-будівельного контролю Дніпровської міської ради №4/1-3 від 11.01.2024.

Апеляційний суд наголошує, що питання про призначення судової експертизи повинно вирішуватися лише після ґрунтовного вивчення обставин справи і доводів сторін щодо необхідності такого призначення.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 13.08.2021 у справі №917/1196/19.

Згідно з абз. 3 п. 2 Постанови № 4 якщо наявні у справі докази є взаємно суперечливими, їх оцінку в разі необхідності може бути здійснено господарським судом з призначенням відповідної судової експертизи, що узгоджується з сталою практикою Верховного Суду.

Водночас в матеріалах справи немає будь-яких взаємно суперечливих доказів, що спонукало б суд призначити експертизу, а відповідач не обґрунтував неможливість встановлення фактичних даних, які входять до предмету доказування та не довів, що оцінку таким обставинам може бути надано господарським судом лише за допомогою відповідної експертизи, в той час, як висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу.

У межах даної справи вирішується питання правомірності користування ФОП Чепурною Т.І. спірною земельною ділянкою та створення перешкод Дніпровській міській раді, відтак з`ясування таких обставин є правовим питанням, яке має вирішувати суд, а не експерт. Також відповідач не обґрунтовує, яким чином вирішення питання про те, яким є спірний об`єкт, впливає на встановлення істотних обставин по справі, так само як і питання чи було будівництво самочинним та нерухомим.

Колегія суддів приймає до уваги, що відповідно до Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково -методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, яка затверджена Наказом Міністерства юстиції України №53/5 від 08.10.1998 року, основними завданнями будівельно-технічної експертизи є: визначення відповідності розробленої проектно-технічної та кошторисної документації вимогам нормативно-правових актів у галузі будівництва; визначення відповідності виконаних будівельних робіт та побудованих об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо) проектно-технічній документації та вимогам нормативно-правових актів у галузі будівництва; визначення відповідності виконаних будівельних робіт, окремих елементів об`єктів нерухомого майна, конструкцій, виробів та матеріалів проектно-технічній документації та вимогам нормативно-правових актів у галузі будівництва; визначення, перевірка обсягів і вартості виконаних будівельних робіт та складеної первинної звітної документації з будівництва та їх відповідність проєктно-кошторисній документації, вимогам нормативно-правових актів у галузі будівництва; визначення групи капітальності, категорії складності, ступеня вогнестійкості будівель і споруд та ступеня будівельної готовності незавершених будівництвом об`єктів; визначення технічного стану будівель, споруд та інженерних мереж, причин пошкоджень та руйнувань об`єктів та їх елементів; визначення вартості будівельних робіт, пов`язаних з переобладнанням, усуненням наслідків залиття, пожежі, стихійного лиха, механічного впливу тощо; визначення можливості та розробка варіантів розподілу (виділення частки; порядку користування) об`єктів нерухомого майна.

Таким чином, завданнями будівельно-технічної експертизи є встановлення відповідності будівництва будівельним нормам та правилам, а питання чи відноситься будівництво до самочинного перебуває за межами предмету дослідження даної експертизи, та компетенції експерта.

В свою чергу, основними завданнями земельно-технічної експертизи є: визначення фактичного землекористування земельними ділянками, а саме фізичних характеристик земельних ділянок (конфігурації, площі, промірів тощо); визначення відповідності фактичного розташування будівель, споруд та інших об`єктів відносно меж земельних ділянок їх розташуванню у відповідній технічній документації; визначення відповідності фактичного землекористування в частині порушення меж та накладання земельних ділянок відповідно до правовстановлювальних документів та документації із землеустрою на ці земельні ділянки; визначення можливості розподілу (порядку користування) земельними ділянками, розробка варіантів їх розподілу (порядку користування); визначення можливих варіантів підходу та проїзду до земельних ділянок, встановлення земельного сервітуту.

Тобто для вирішення питань земельно-технічної експертизи експерту надаються оригінали або завірені копії відповідної правовстановлювальної та технічної документації із землеустрою на земельну ділянку, яких у відповідача немає.

За таких обставин, враховуючи предмет спору, позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов`язання відповідача знести об`єкт самочинного будівництва, питання, які заявник просить поставити на вирішення експерту та матеріали справи, відсутня потреба в спеціальних знаннях для встановлення даних, що входять до предмету доказування, оскільки суд може самостійно встановити істотні для справи обставини без проведення експертизи.

Поміж іншого, суд враховує поведінку відповідача, який самостійно не замовляв експертне дослідження з питань, відповіді на які, на його думку, мають значення для правильного вирішення справи, як і не надав суду доказів неможливості його проведення з об`єктивних причин.

До того ж, призначення експертизи є правом, а не обов`язком господарського суду, при цьому питання призначення експертизи вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням предмета, підстав позову та обставин справи.

Такий висновок наведений у постанові Верховного Суду від 27.04.2021 у справі №927/685/20.

Як передбачено ч. 2 ст. 2 ГПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, (яким відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів), яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 21.01.2019 у справі № 925/2028/15, від 14.01.2020 у справі № 925/1082/18.

Крім того, правомірність зупинення провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 228 ГПК України залежить від підставності призначення судової експертизи, необхідно виходити з того, що призначення судової експертизи - це процесуальна дія суду, яка у будь-якому випадку збільшує строк розгляду справи, що, відповідно, може мати наслідком порушення прав і охоронюваних законом інтересів учасників справи, а тому у кожному разі має бути обґрунтованим. Отже, призначення судової експертизи з порушенням зазначених вимог має наслідком безпідставне збільшення строку розгляду справи, тобто вихід за межі розумного строку розгляду справи, що суперечитиме статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до частини 1 якої кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 911/731/18.

Отже, за сукупністю зазначених вище обставин, апеляційний суд обґрунтовано відмовляє у задоволенні клопотання ФОП Чепурної Т.І. про призначення судової експертизи.

В судовому засіданні 16.07.2026 брали участь прокурор та представники сторін.

Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.

Прокурор просив суд свою апеляційну скаргу задовольнити, рішення в оскаржуваній частині скасувати та прийняти нове – про повне задоволення позову. Натомість заперечив проти задоволення апеляційної скарги відповідача.

Представник відповідача просив суд свою апеляційну скаргу задовольнити: рішення в частині задоволених вимог скасувати та закрити провадження у справі. Водночас наполягав на необхідності залишення апеляційної скарги прокурора без задоволення.

Представник позивача заперечив проти доводів та вимог апеляційної скарги відповідача та підтримав позицію прокурора.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення присутніх учасників справи, їх представників, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційні скарги належить залишити без задоволення з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 04.12.2017 державним реєстратором Комунального підприємства «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району, Дніпропетровської області, Ганноченко Артемом Олександровичем зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна -павільйон, площею 37 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 , за громадянином ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 (реєстраційний номер НОМЕР_3 ), на підставі заочного рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13.10.2017 у справі №175/3630/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення суми боргу та визнання права власності.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17.04.2018 за апеляційною скаргою Дніпропетровської місцевої прокуратури №3, заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13.10.2017 у справі №175/3630/17 скасовано, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення суми боргу та визнання права власності - відмовлено.

Право власності на нерухоме майно - павільйон загальною площею 37 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 від ОСОБА_1 перейшло до ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_4 ) на підставі договору купівлі-продажу 1/2 частки павільйону, серія та номер: 10884, від 18.12.2017, та договору купівлі-продажу 1/2 частки павільйону, серія та номер: 10887, від 18.12.2017, посвідчених приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Щетіловою О.В.

09.10.2019, тобто вже після скасування заочного рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13.10.2017 у справі №175/3630/17 право власності на нерухоме майно - павільйон, площею 37 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 від ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_4 ) перейшло до Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРОСПЕКТ ТОРГ БУД» (код ЄДРПОУ 43250528), на підставі Акту прийому-передачі нерухомого майна до статутного капіталу серія та номер: 9958, 9959, від 07.10.2019, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Щетіловою О.В.

Згодом право власності на нерухоме майно - павільйон, площею 37 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 перейшло до ОСОБА_6 (РНОКПП НОМЕР_1 ), яка на теперішній час є власником нерухомого майна, павільйону (РНОНМ 1429638312101), що розташований у АДРЕСА_2 , на підставі заяви серія та номер: 4500 та 4501, від 23.04.2020, посвідченої приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Щетіловою О.В., та договору іпотеки №4490 від 21.04.2020, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Щетіловою О.В.

За фактом самовільного будівництва на самовільно зайнятій земельній ділянці Західною окружною прокуратурою міста Дніпра до Єдиного реєстру досудових розслідувань 21.09.2022 внесено відомості за №42022042000000083 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 197-1 КК України.

Відповідно до Висновку судового експерта з питань будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи №32/3-23 від 20.04.2023 та Висновку судового експерта з питань додаткової комплексної будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи №32Д від 16.08.2023, проведених за матеріалами кримінального провадження №42022042000000083 від 21.09.2022, встановлено, що об`єкт за адресою: АДРЕСА_2 , площею забудови 37 кв. м. є капітальними будівлями III класу вогнестійкості та IV класу капітальності, фактичне землекористування та будівництво торгівельного павільйону на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_2 , не відповідає нормативно-правовим актам у галузі будівництва в частині розміщення та іншим законодавчим актам у сфері будівництва: земельна ділянка площею 37 кв. м., на якій розміщений павільйони площею 37 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 не оформлена належним чином, дозвільні документи, що надають право на будівництво - відсутні.

Також, відповідно до технічного звіту з топографо-геодезичних робіт по об`єкту земельна ділянка за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, в районі будинку №97П встановлено, що площа земельної ділянки під забудовою складає 0,0043 га, також, в межах земельної ділянки на якій розташовані будівлі знаходяться охоронні зони:

- лінія електропередачі високої напруги підземна ЮкВ - 0,0013 га, 0,0008 га,

- водопровід підземний сталевий діаметром 500 мм, водопровід підземний поліетиленовий діаметром 110 мм - 0,0024 га,

- зливовий колектор 0,0043 га.

Західною окружною прокуратурою міста Дніпра скеровувався запит від 04.01.2024 №51-86вих-24 на адресу Дніпровської міської ради в якому повідомлялось про встановлені факти порушення законодавства при реєстрації права власності та самовільному зайнятті земельної ділянки на АДРЕСА_2 шляхом проведення державної реєстрації речових прав, а також безпідставне набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (реєстраційний номер 1429638312101), що є самочинним будівництвом на підставі заочного рішення суду, яке в подальшому скасоване.

Також, Управлінням державного архітектурного-будівельного контролю Дніпровської міської ради (лист №4/1-3 від 11.01.2024) зазначено, що в реєстрі будівельної діяльності відсутні відомості щодо видачі/реєстрації документів, які надають право на виконання будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію об`єктів будівництва за адресою: вул. Набережна Заводська, 97П, у м. Дніпрі.

Органом місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, заходів щодо захисту та поновлення прав територіальної громади на спірну земельну ділянку не вжито, що підтверджується листом Дніпровської міської ради від 04.03.2024 № 7/11-461.

Відповідно до інформації Дніпровської міської ради № 7/11-461 від 04.03.2024 рішення щодо передачі у власність або користування, а також цивільно-правові угоди щодо земельної ділянки за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П - відсутні.

08.03.2024 Прокуратура листом №51-1603ВИХ-24 повідомила Дніпровську міську раду про наявність підстав для звернення до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та припинення володіння нерухомим майном.

Вищевказані обставини і стали причиною спору.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виснував, що належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно. Водночас суд дійшов висновку, що заява відповідача про закриття провадження у справі є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційних скарг, колегія суддів зазначає наступне.

Західна окружна прокуратура міста Дніпра Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернулась до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Чепурної Тетяни Іванівни і просить суд:

- зобов`язати фізичну особу-підприємця Чепурну Тетяну Іванівну (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ), усунути перешкоди Дніпровській міській раді (ЄДРПОУ 26510514, пр. Дмитра Яворницького, 75, м. Дніпро, 49000) у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська 97П, загальною площею 0,0043 га, привівши її у придатний до використання стан, шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва: павільйон, загальною площею 37,0 кв. м.

- припинити володіння фізичної особи - підприємця Чепурної Тетяни Іванівни (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) нерухомим майном: павільйоном, загальною площею 37,0 кв. м., який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Щетіловою О.В. номер 52048565 від 23.04.2020 (номер запису - 36326121) шляхом внесення до Державного реєстру запису про відсутність права із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 1429638312101.1221411000:01:017:0006.

Згідно зі ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно до ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду із позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор зазначає, що за відсутності будь-яких правовстановлюючих документів, які підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, за адресою: АДРЕСА_2 , збудовано нерухоме майно - павільйон, загальною площею 37 кв. м.

Звертаючись з цим позовом Прокурор вказує, що розпорядчий документ, на підставі якого об`єкту нерухомості, розташованому на земельній ділянці присвоєно адресу у АДРЕСА_2 , не видавався, що свідчить про самовільне зайняття земельної ділянки комунальної власності, чим грубо порушено право комунальної власності територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради.

Так, Прокурором з`ясовано, що 04.12.2017 державним реєстратором Комунального підприємства «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району, Дніпропетровської області, Ганноченко Артемом Олександровичем зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна - павільйон, площею 37 кв. м. за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П, за громадянином ОСОБА_1 на підставі заочного рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13.10.2017 у справі №175/3630/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення суми боргу та визнання права власності.

У подальшому постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17.04.2018 заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13.10.2017 у справі №175/3630/17 скасовано.

Однак, право власності на нерухоме майно - павільйон загальною площею 37 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 від ОСОБА_1 перейшло до ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу 1/2 частки.

Після скасування заочного рішення у справі №175/3630/17 право власності на нерухоме майно - павільйон, площею 37 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 від ОСОБА_5 перейшло до Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРОСПЕКТ ТОРГ БУД» на підставі Акту прийому-передачі нерухомого майна до статутного капіталу.

Право власності на нерухоме майно - павільйон, площею 37 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 перейшло до Чепурної Тетяни Іванівни, яка на теперішній час є власником нерухомого майна, що розташований у АДРЕСА_2 , на підставі договору іпотеки №4490 від 21.04.2020.

З огляду на викладене Прокурор вказує про безпідставне набуття права власності на нерухоме майно та незаконне використання земельної ділянки.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави.

Відтак, Прокурор, керуючись ч.ч. 3 та 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України звернувся до суду з позовною заявою з метою представницьких інтересів.

Дніпровська міська рада підтримала позов Прокурора та просила задовольнити позовні вимоги.

Відповідач заперечив щодо позову та просив відмовити у його задоволенні з огляду на таке.

Посилаючись в якості підстави для звернення до господарського суду на бездіяльність Дніпровської міської ради щодо захисту права на користування земельною ділянкою, орган прокуратури жодним чином не визначає фактів та обставин, за яких фізичною особою - підприємцем Чепурною Т.І. було би порушено інтереси держави в особі Дніпровської міської ради, оскільки вона не є особою, безпосередньо за якою реєструвалися речові права на павільйон за вищевказаною адресою на підставі скасованого рішення суду від 13 жовтня 2017 року по справі № 175/3630/17, а набула відповідне право з 23 квітня 2020 року на підставі окремих правочинів, тобто на самостійній правовій підставі.

Також відповідач вказує про те, що заявлений позивачем по цій справі спосіб захисту відповідних інтересів стосується лише реєстрації речових прав фізичної особи - підприємця Чепурної Т.І. та здійснення безпосередньо її права власності, проте не засновується на обставинах недійсності відповідних правочинів, стороною яких, зокрема, була Чепурна Т.І., й на фактах, якими визначалась би неправомірність її поведінки у правовідносинах із територіальною громадою.

Відповідач зазначає про відсутність у прокурора підстав для представництва.

Відповідач просить закрити провадження у справі посилаючись на таке.

З матеріалів справи убачається, що згідно із відомостями, що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, місцезнаходження фізичної особи – підприємця Чепурної Т.І. зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 ; місцем зберігання реєстраційної справи ФОП Чепурної Т.І. в паперовій формі є Нікопольська районна державна адміністрація, ФОП Чепурна Т.І. як платник податків та єдиного внеску обліковується у Нікопольській ДПІ (м. Нікополь) Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, отже, місцем здійснення господарської діяльності фізичної особи – підприємця Чепурної Т.І. є м. Нікополь та Нікопольський район Дніпропетровської області, натомість за вказаною у пред`явленому позові адресою: АДРЕСА_2 , Чепурною Т.І. господарської діяльності як фізичною особою - підприємцем - не здійснюється, а жодні докази протилежного у справі - відсутні; - у Державному реєстрі відповідні права (право власності) на вказане у пред`явленому позові майно зареєстровані за Чепурною Т.І. як за фізичною особою, але це майно не є об`єктом господарської діяльності ФОП Чепурної Т.І., тобто Чепурна Т.І. є власником майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , як фізична особа, однак це майно не використовується у господарській діяльності фізичної особи – підприємця, адже Чепурна Т.І. не використовує його для здійснення підприємницької діяльності; - дана справа за предметною та суб`єктною юрисдикцією не підсудна господарському суду, оскільки вона не стосується спору, що виник у зв`язку із здійсненням відповідачем фізичною особою – підприємцем Чепурною Т.І. господарської діяльності, Чепурна Т.І. не виступає у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, а спірні правовідносини – не є господарськими.

Також, не встановлено, що спірний павільйон, за усіма критеріями та особливостями його улаштування, дійсно є саме нерухомим майном, а не тимчасовою спорудою (малою архітектурною формою, встановленою без улаштування заглибленого фундаменту тощо), тобто є таким майном, переміщення якого є неможливим, а внаслідок його використання у дійсності порушуються правила благоустрою та існують перешкоди у володінні і користуванні земельною ділянкою.

На думку відповідача, позивачем помилково визначено статус належного відповідачу павільйону, як нерухомого майна, яке обумовлене попередньою реєстрацію речових прав на нього колишніми власниками.

Щодо представництва прокурором інтересів держави

Згідно зі статтею 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

На виконання вимог, установлених абз. 4 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурором повідомлено позивача про наявні порушення інтересів держави та витребувано інформацію про вжиття заходів щодо усунення таких порушень.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (частина 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України).

Представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень.

Прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також іншими документами, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва.

Представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється і у разі, якщо захист цих інтересів не здійснює, або неналежним чином здійснює відповідний орган. При цьому прокурор не зобов`язаний встановлювати причини, за яких позивач не здійснює захист своїх інтересів.

Відтак, до звернення до суду з позовом прокурором дотримано процедуру, передбачену ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», а саме: попередньо, до звернення з позовом, повідомлено уповноважені органи про порушення інтересів держави, чим фактично надано органам можливість самостійно відреагувати на виявлені порушення інтересів держави.

Як вбачається з відповідей, уповноважені органи не відреагували на виявлені порушення належним чином, та заходи, спрямовані на захист інтересів держави шляхом подання позовної заяви до суду не здійснили.

Зважаючи на доводи прокурора, суд першої інстанції обґрунтовано погодився з тим, що в цій справі наявні підстави для представництва прокуратурою інтересів держави в особі Дніпровської міської ради, яка є належним позивачем.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги відповідача щодо відсутності підстав для представництва прокурором, апеляційний суд звертає увагу на таке.

Дніпровська міська рада, відповідно до статті 1 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” є представницьким органом місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб`єкта власності - народу України, територіальної громади власників землі щодо права розпорядження, притаманного власнику. Статтями 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України та ст. ст. 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України врегульовано порядок розпорядження землею.

Згідно зі статтею 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Відповідно до статті 144 Конституції України, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Відповідно до Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” (пункт 34 частини першої статті 26), органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції, є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу.

Як суб`єкт владних повноважень орган місцевого самоврядування Дніпровська міська рада вирішує в межах закону питання в галузі земельних відносин.

Згідно із частиною 3 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Відповідно до статті 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам міст є комунальною власністю. Отже, право комунальної власності на землю (земельні ділянки), виникає і без реєстрації в силу спеціальних вимог закону.

Право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Виходячи із вимог статті 83 Земельного кодексу України презюмується належність земельних ділянок на території міста Дніпро територіальній громаді міста з визначенням її власника Дніпровської міської ради.

Відповідно до частини 1 статті 122 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування, із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України (ст. ст. 13, 14, Земельного кодексу України ст.ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, 123, 125, 126 ЗК України), а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону України “Про оренду землі”, Цивільного кодексу України).

Статтею 12 Земельного кодексу України визначено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин належить розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства.

Пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” визначено, що вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин здійснюється виключно на пленарних засіданнях міської ради.

Отже, правовою основою виникнення права користування земельною ділянкою є рішення органу місцевого самоврядування (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №918/633/16 та від 06.11.2019 у справі №910/14328/17).

Так, частиною 2 статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

За змістом статті 391 ЦК України та статті 155 ЗК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Порушення, невизнання або оспорювання права власності особи на земельну ділянку є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Статтею 321 ЦК України встановлено непорушність права власності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частин 1 та 3 статті 158 ЗК України, земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Статтею 211 ЗК України визначено, що самовільне зайняття земельних ділянок віднесено до порушень земельного законодавства, за яке громадяни та юридичні особи несуть відповідальність відповідно до закону.

Згідно з положеннями статті 1 Закону України “Про державний контроль за використанням та охороною земель” самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Тобто, обов`язковою умовою правомірного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки.

Верховний Суд у постанові від 21.10.2020 у справі № 910/2939/19 висловив таку правову позицію: “зміст приписів статті 376 ЦК України підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об`єкти. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного” (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; постанову Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 910/19726/17).

Виключно державна реєстрація не є способом набуття права власності, а лише становить засіб підтвердження фактів набуття речових прав на нерухоме майно (постанова Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18).

Таким чином, в результаті незаконної реєстрації права власності на нерухоме майно - павільйон, розташований за адресою: вул. Набережна Заводська, 97П в м. Дніпрі, порушено права, майнові інтереси законного власника земельної ділянки - територіальної громади м. Дніпра, яка позбавлена можливості користуватись та розпоряджатися цією земельною ділянкою.

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес. Землі комунальної власності зайнято самовільно, що суперечить вимогам чинного законодавства до порядку володіння та користування землею та створює перешкоди законному власнику у реалізації повноважень щодо цієї землі.

Окрім того, безпідставна державна реєстрація права власності на нерухоме майно на самовільно зайнятій земельній ділянці, також створює перешкоди законному власнику землі та протирічить вимогам чинного законодавства щодо підстав та порядку набуття речових прав на нерухоме майно, засадам та принципам державної реєстрації як процедури офіційного визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, спотворення змісту державних процедур з метою незаконного заволодіння землею комунальної власності.

В даному випадку позовна заява прокурора стосується питання права, яке становить значний суспільний інтерес, оскільки самовільне зайняття земель комунальної власності позбавляє конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє розпоряджатись своїм майном.

Враховуючи вищенаведене, у зазначеному випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.

Проте, Дніпровською міською радою та її уповноваженими виконавчими органами не вжито належних та ефективних заходів, спрямованих на захист інтересів держави у встановленому законом порядку, у тому числі шляхом звернення до суду.

Уповноважений орган - Дніпровська міська рада, протягом майже 6 років, після скасування рішення суду про набуття ОСОБА_1 права власності на самочинно збудований об`єкт, не здійснила належним чином захист порушених інтересів держави, що виражено у не вжитті заходів спрямованих на усунення допущених порушень вимог чинного законодавства, а також спрямованих на знесення самочинно збудованого об`єкту та повернення земельної ділянки, не дивлячись про обізнаність скасування заочного рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13.10.2017 у справі № 175/3630/17.

Факт неналежного здійснення уповноваженим органом наданих повноважень щодо вжиття відповідних заходів також підтверджується листуванням органів прокуратури із зазначеним органом.

Так, Західною окружною прокуратурою міста Дніпра скеровувався запит від 04.01.2024 №51-86вих-24 на адресу Дніпровської міської ради в якому повідомлялось про встановлені факти порушення законодавства при реєстрації права власності та самовільному зайнятті спірної земельної ділянки шляхом проведення державної реєстрації речових прав, а також безпідставне набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (реєстраційний номер 1429638312101), що є самочинним будівництвом на підставі заочного рішення суду, яке в подальшому скасоване.

Однак, органом місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, заходів щодо захисту та поновлення прав територіальної громади на спірну земельну ділянку не вжито, що підтверджується листом Дніпровської міської ради від 04.03.2024 №7/11-461, що свідчить про наявність підстав для вжиття прокуратурою представницьких повноважень в інтересах держави шляхом звернення до суду з даним позовом.

Варто зазначити, що дійсно інтереси держави повинні захищати насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, у тому числі шляхом подання відповідних позовних заяв, а не прокурор. Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Проте для того, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Наведена правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, постановах Верховного Суду від 10.08.2021 у справі №923/833/20, від 20.07.2021 у справі № 908/2153/20.

Отже, прокурором належним чином обґрунтовано та доведено наявність підстав для представництва інтересів держави в особі Дніпровської міської ради у порядку статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Крім того, судом враховується, що правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, а також систему прокуратури України визначено Законом України "Про прокуратуру".

Відповідно до статей 1, 4, 5 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави. Організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, функції прокуратури України здійснюються виключно прокурорами.

Враховуючи особливий процесуальний статус прокурора в господарському процесі, як особи, яка відповідно до ст. 4, 53, 55 Господарського процесуального кодексу України наділена правом звернення до суду в інтересах іншої особи - держави, процесуальна правоздатність у нього настає з моменту виникнення відповідної компетенції або передбачених законом повноважень.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 9 Закону України "Про прокуратуру" Генеральний прокурор визначає межі повноважень Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур у частині виконання конституційних функцій.

На виконання вказаних вимог Закону прийнято наказ №389 від 21.08.2020 "Про організацію діяльності прокурорів щодо представництва інтересів держави в суді", яким врегульовано питання подання позовних заяв та інших процесуальних документів окружними прокуратурами, та питання забезпечення участі прокурорів у розгляді справ судами.

Згідно з п. 6.6 наказу Генерального прокурора № 389 від 21.08.2020 заяви по суті справи та інші процесуальні документи подаються прокурором, який забезпечує участь у суді.

Відповідно до вимог п. 11.2 вищевказаного наказу участь у розгляді справ у місцевих господарських та адміністративних, апеляційних судах забезпечується підрозділами представництва в суді та іншим підрозділам обласних прокуратур відповідно до їхньої компетенції за їх місцезнаходженням.

Зважаючи на викладене, участь у розгляді даної судової справи здійснюється прокурорами Дніпропетровської обласної прокуратури.

Згідно з вимогами частини 1 статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель комунальної власності на підставі рішення органу місцевого самоврядування в межах їх повноважень визначених цим Кодексом.

Судом встановлено, що земельна ділянка, що розташована за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, буд. 97П ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , Товариству з обмеженою відповідальністю "Проспект торг буд", ОСОБА_6 не відводилася, оскільки Дніпровською міською радою рішення про відведення цієї земельної ділянки у користування, оренду або у власність зазначеним фізичним та юридичним особам не приймалося.

За фактом самовільного будівництва на самовільно зайнятій земельній ділянці Західною окружною прокуратурою міста Дніпра до Єдиного реєстру досудових розслідувань 21.09.2022 внесено відомості за №42022042000000083 за ознаками кримінального правопорушення.

Відповідно до Висновку судового експерта з питань будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи №32/3-23 від 20.04.2023 та Висновку судового експерта з питань додаткової комплексної будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи №32Д від 16.08.2023, проведених за матеріалами кримінального провадження №42022042000000083 від 21.09.2022, встановлено, що об`єкт за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П, площею забудови 37 кв.м. є капітальними будівлями III класу вогнестійкості та IV класу капітальності, фактичне землекористування та будівництво торгівельного павільйону на земельній ділянці за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П, не відповідає нормативно-правовим актам у галузі будівництва в частині розміщення та іншим законодавчим актам у сфері будівництва: земельна ділянка площею 37 кв. м., на якій розміщений павільйони площею 37 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 не оформлена належним чином, дозвільні документи, що надають право на будівництво - відсутні.

Також, відповідно до технічного звіту з топографо-геодезичних робіт по об`єкту земельна ділянка за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, в районі будинку №97П встановлено, що площа земельної ділянки під забудовою складає 0,0043 га, також, в межах земельної ділянки на якій розташовані будівлі знаходяться охоронні зони:

- лінія електропередачі високої напруги підземна ЮкВ - 0,0013 га, 0,0008 га,

- водопровід підземний сталевий діаметром 500 мм, водопровід підземний поліетиленовий діаметром 110 мм - 0,0024 га,

- зливовий колектор 0,0043 га.

Статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до статті 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяження не містить відомостей про набуття права власності чи користування на земельну ділянку за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П за жодною юридичною чи фізичною особою.

Слід зазначити, що за самовільне зайняття земельних ділянок ст. 211 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачає цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність.

Відповідно до статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 “Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ” судам роз`яснено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України).

В свою чергу, згідно зі статтею 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 зазначено, що «правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 Цивільного кодексу України, за змістом якої особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв`язку зі здійсненням самочинного будівництва».

Відповідно до положень статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 Цивільного кодексу України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним (див. постанови Верховного Суду від 18.02.2019 у справі № 308/5988/17-ц, від 20.03.2019 у справі №202/3520/16-ц).

Пунктом 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частини 8 статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції станом на момент внесення запису в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно) та частини 4 статті 15 вказаного Закону (в редакції станом на момент внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно) державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

Документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно - правовими актами (стаття 22 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Відповідно до приписів частин другої та третьої статті 331 Цивільного кодексу України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Право власності на нерухомі речі підлягає державній реєстрації (частина 1 статті 182 Цивільного кодексу України).

Колегія суддів зауважує, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, але самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Пунктом 41 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1127 від 25.12.2015 "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції станом на час здійснення державної реєстрації) визначено, що для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна подаються:

1) документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта;

2) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна;

3) документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси;

4) письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що набувається у спільну часткову власність;

5) договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, будівництво якого здійснювалось у результаті спільної діяльності.

Як вбачається з відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяження для здійснення державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 надано заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13.10.2017 у справі №175/3630/17.

Вказане вище рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13.10.2017 у справі №175/3630/17 в подальшому було скасовано постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17.04.2018.

Відповідно до інформації Головного архітектурно-планувального управління Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради, за даними інформаційної бази містобудівного кадастру та адресного плану міста адреса "вул. Набережна Заводська, буд. 97П" офіційно жодному об`єкту нерухомості на території міста не надавалась.

Відтак, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснено реєстрацію права власності Куцого Миколи Миколайовича на нерухоме майно - павільйон, за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97Н без належного правовстановлюючого документа.

Знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18).

Аналогічні положення щодо пов`язаності права власності на будівлю з правами власника земельної ділянки, на якій його розташовано, викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 689/26/17.

Тобто відповідно до правових висновків, зроблених в постановах Великої Палати Верховного Суду, самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.

Разом із цим сам по собі факт державної реєстрації права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду, не слід розглядати як окреме відносно факту самочинного будівництва порушення прав власника земельної ділянки.

Здійснення самочинного будівництва порушує права власника земельної ділянки, у тому числі у разі відсутності державної реєстрації права власності на самочинно побудоване нерухоме майно за відповідною особою. Факт самочинного будівництва змушує власника земельної ділянки діяти з урахуванням того, що на відповідній земельній ділянці наявні певні об`єкти нерухомості - що обмежує можливості як користування, так і розпорядження земельною ділянкою.

Отже, самочинно побудоване нерухоме майно, право власності на яке не зареєстроване за жодною особою, все одно обмежує власника відповідної земельної ділянки в користуванні та розпорядженні такою земельною ділянкою.

Таким чином, права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 ЦК України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з`явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження.

Водночас частиною 2 статті 331 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Аналіз положень статті 331 Цивільного кодексу України у системному зв`язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини 3 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.

Звідси самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності.

Частиною 2 статті 36 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлено заборону на виконання будівельних робіт без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт.

Також заборонена експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію (частина 8 статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").

Відтак відсутність дозволу на будівництво (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), проекту чи будівельного паспорта (схеми намірів забудови) або порушення умов, передбачених у цих документах, зумовлює визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини 1 статті 376 Цивільного кодексу України.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.

Такі висновки наведені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі №910/2861/18.

Встановлені судом обставини свідчать про порушення земельного законодавства, шляхом самовільного захоплення земельної ділянки та розташування на ній самочинно збудованої будівлі торгового павільйону, чим створено перешкоди власнику у раціональному та ефективному використанні земельної ділянки відповідно до її призначення та відповідно до встановленої законом мети, нівелює можливість подальшої використання цих земель з метою задоволення потреб та інтересів територіальної громади.

Отже, повернення земельної ділянки у тому стані, який є на теперішній час, не призведе до поновлення порушених інтересів держави у повному обсязі, оскільки наявна на земельній ділянці самочинна забудова беззаперечно створюватиме перешкоди власнику при подальшій реалізації правомочностей щодо цієї земельної ділянки.

Поряд із цим, як вже було зазначено, власник, чиї права порушено, може скористатися не будь-яким, а саме ефективним способом захисту, оскільки вирішення вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою (в тому числі, визнання правочинів недійсними). Розгляд позовних вимог про знесення об`єкту самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника земельної ділянки, зокрема, про визнання правочинів недійсними, припинення права володіння тощо.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22 зроблено висновок, що "за обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

З огляду на викладене, вбачається найбільш ефективним та доцільним способом захисту та реального поновлення порушених інтересів держави усунення перешкод власнику у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою, є її повернення власнику з приведенням відповідачем у придатний до використання стан шляхом знесення самочинного будівництва.

У постанові Верховного Суду України від 29.06.2022 у справі № 727/10017/18 зазначено, що новий власник, набуває усі права та обов`язки щодо придбаного майна, які мав первісний його власник, а тому є належним відповідачем за заявленими вимогами про повернення земельної ділянки, приведення її у попередній стан та знесення самочинного будівництва.

А відповідно до правового висновку Верховного Суду у постанові від 19.03.2024 у справі № 915/1439/21 належним відповідачем за позовом власника землі про знесення самочинного будівництва є останній набувач такого об`єкта, який зареєстрував право власності на самочинне будівництво.

Територіальна громада міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, як власник земельної ділянки має право вимагати від ФОП Чепурної Тетяни Іванівни усунення перешкод у користуванні своєю земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П, шляхом знесення самочинно збудованого майна, оскільки, набувши у власність нерухоме майно – павільйон за цією адресою особа набула усі права та обов`язки щодо придбаного майна, які мав первісний його власник Куций М.М., а тому зазначена фізична особа - підприємець є належним відповідачем за заявленими у цій справі вимогами, що узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 01.07.2020 у справі № 755/3782/17.

При цьому апеляційний суд відхиляє як безпідставні твердження відповідачки про те, що спірне нерухоме майно насправді є рухомим майном, малою архітектурною формою, оскільки за нею зареєстровано право власності на спірне майно саме як на нерухоме майно.

Що стосується міркувань ФОП Чепурної Т.І. про неналежність та недопустимість доказів, наданих прокурором та отриманих, у тому числі, в межах досудового розслідування кримінального провадження №42022042000000083, суд вважає за потрібне зупинитися на такому.

Основні положення про докази та доказування, наведені у главі 5 ГПК України, передбачають, що докази мають бути досліджені та оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності.

Згідно зі статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Допустимість доказів за статтею 77 ГПК України полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 ГПК України).

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 78 ГПК України).

17.10.2019 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України та змінено назву статті 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів".

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

У частині 3 статті 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин 3, 4 статті 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (відповідні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17).

За змістом статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 16.06.2022 у справі № 910/23713/16 (910/21036/20), від 14.11.2023 у справі № 904/2063/20 (904/8245/21).

Так, висновки експертиз надані прокурором як стороною у справі, яка має на це право відповідно до статті 101 ГПК України.

Згідно зі статтею 101 ГПК України учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. Порядок проведення експертизи та складення висновків експерта за результатами проведеної експертизи визначається відповідно до чинного законодавства України про проведення судових експертиз. У висновку експерта зазначається, що висновок підготовлено для подання до суду та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права та обов`язки, що і експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду.

Згідно з положеннями ГПК України та Закону України «Про судову експертизу» висновок експерта у господарській справі може бути наданий державною спеціалізовано установою, судовим експертом, який не є працівником такої установи та іншим фахівцем (експертом) з відповідної галузі знань у порядку та на умовах, визначених Законом України «Про судову експертизу» (див. постанови Верховного Суду від 08.07.2021 у справі №915/1889/19, від 25.02.2021 у справі № 910/1668/19, від 20.04.2023 у справі № 910/4542/20).

Відповідно до п. 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.02.2021 у справі № 381/622/17 висновок експертизи, який позивач відповідно до закону одержав у межах кримінального провадження і стосується предмета доказування у справі є належним та допустимим доказом та для його використання як доказу не є потрібним подання вироку суду, який набрав законної сили.

Окрім того, відповідно до положень ст. 99 ГПК України, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:

1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;

2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

Враховуючи, що надані прокурором висновки експерта, виготовлені особою, що має кваліфікацію судового експерта, яка повідомлена про кримінальну відповідальність, з урахування вимог статті 101 ГПК України та Закону України «Про судову експертизу» є доказами в господарському процесі, а твердження апеляційної скарги про невідповідність їх вимогам статей 98-103 ГПК України є необґрунтованими.

Додані прокурором у якості доказів листи органів державної влади та місцевого самоврядування, інформація з реєстрів, висновок судового експерта з питань будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи, висновок судового експерта з питань додаткової комплексної будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи, технічний звіт з топографо-геодезичних робіт по об`єкту земельна ділянка за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П та інші докази, у своїй сукупності, свідчать про капітальний характер будівництва спірного об`єкта, а права позивача, в першу чергу, порушені внаслідок наявності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно розділу, відкритого щодо самочинно побудованого нерухомого майна, як на нежитлове приміщення, та фактичної забудови земельної ділянки комунальної форми власності без відповідної волі на те дійсного власника – Дніпровської міської ради.

Механізм отримання доказів не спростовує факту відношення цих доказів до предмету спору, а заперечення представника відповідача не містять інших доказів, які б спростовували висновки експерта та характер самочинного будівництва спірного об`єкту нерухомості.

До того ж, у рішенні ЄСПЛ від 19.04.1993 у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Варто наголосити, що в силу вимог частини 1 статті 3 Земельного кодексу України в спірних земельних правовідносинах у співвідношенні із загальним законом (частина 4 стаття 376 Цивільного кодексу України) спеціальним законом є ЗК України, імперативна норма частини 2 статті 212 якого підлягає пріоритетному застосуванню до спірних правовідносин, пов`язаних із встановленням суб`єктного складу осіб, зобов`язаних повернути власнику землі самовільно зайняті земельні ділянки, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, а в іншій частині, не врегульованій Земельним кодексом України, можуть застосовуватися норми Цивільного кодексу України, зокрема, статті 376 цього Кодексу.

Адже, на відміну від положень частини 4 статті 376 Цивільного кодексу України, які обмежують коло осіб, зобов`язаних знести об`єкт самочинного будівництва, їх забудовником (колишнім або теперішнім), норма частини 2 статті 212 Земельного кодексу України суттєво розширює суб`єктний склад зобов`язаних осіб за рахунок громадян і юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки, та до яких вочевидь можна віднести осіб, які придбали об`єкт самочинного будівництва в забудовника та зареєстрували право власності на такий об`єкт.

Схожий за змістом висновок щодо пріоритетного застосування до подібних правовідносин (в частині вирішення питання обрання ефективного способу захисту прав позивача) положень частини 2 статті 212 Земельного кодексу України як спеціальної норми права приведено в постанові Верховного Суду від 10.10.2023 у справі № 915/1416/21.

При цьому аналізуючи доводи прокурора щодо належного та ефективного способу захисту прав, колегія суддів зважає на те, що негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.

Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом. Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном та факти, які підтверджують дії відповідача у створенні позивачу перешкод щодо здійснення цих правомочностей.

Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

При цьому поняття перешкод у реалізації прав користування і розпорядження є загальним поняттям і може включати не лише фактичну відсутність доступу до земельної ділянки та можливості використати її за цільовим призначенням, а й будь-які інші неправомірні дії порушника прав, а також рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, договори, інші правочини, у зв`язку з якими розпорядження і користування майном ускладнене або повністю унеможливлене.

Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (пункт 97), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.27), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 70-71)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц виклала висновок про те, що враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві та в додаткових поясненнях, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок.

Водночас у пункті 71 постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що використання у першому реченні слів «(тимчасовим володільцем)» може справляти хибне враження, ніби зайняття земельної ділянки може означати заволодіння (хоч би і тимчасове) цією ділянкою порушником, за яким не зареєстроване право власності, що не відповідало би принципу реєстраційного посвідчення володіння; тому зазначені слова є зайвими.

Крім того, за змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень); тому слово «права» у першому реченні є зайвим.

Колегія суддів зауважує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 сформувала висновок щодо належних способів захисту у разі звернення власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво до особи, яка здійснила самочинне будівництво. Зокрема, вказано на випадки, коли не можуть вважатися належними вимогами про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, про припинення права власності.

У свою чергу, 17.12.2025 Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі № 908/2388/21 в якій, зокрема, зазначено, що за обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстроване за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна (п. 139 постанови).

У категорії справ, за обставинами яких певна особа неправомірно зареєструвала право власності на самочинно побудоване майно, неналежною є як вимога про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності, так і вимога про припинення права власності (пункт 154 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справi № 916/1174/22).

Таким чином, усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої у спорах про знесення об`єкта самочинного будівництва заявлені позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора чи припинення права власності є неналежними та такими, що не спрямовані на реальний захист прав та інтересів позивача.

Натомість судовим рішенням про знесення спірного об`єкта нерухомості суд вирішує подальшу юридичну долю самочинно побудованого майна (спірного об`єкта нерухомості). Якщо право власності на об`єкт самочинного будівництва зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у разі задоволення позовної вимоги про знесення об`єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення повинен надати належну оцінку законності такої державної реєстрації, що і було зроблено господарським судом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у вказаному рішенні Європейського суду з прав людини, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Ураховуючи наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду, а також встановлені обставини справи щодо фактичного користування відповідачем спірною земельною ділянкою без установлених законом підстав, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що належним способом захисту порушеного права у цьому спорі є саме негаторний позов, який у даному випадку і було задоволено.

При цьому обставина щодо державної реєстрації права власності на цей об`єкт не спростовує факт самочинності зведення цього нерухомого майна та наявності підстав для застосування статті 376 ЦК України.

Знесення самочинно побудованого спірного об`єкта нерухомості відповідно до ч. 4 ст. 376 Цивільного кодексу України є належним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво.

В свою чергу, обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі №925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством/договором, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Аналогічний висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 43); постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі №922/1500/18, від 31.10.2019 у справі № 916/1134/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19, від 02.04.2020 у справі № 910/7160/19, від 01.07.2021 у справі № 910/7029/20.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі №378/596/16-ц, від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20).

Велика Палата звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Верховного Суду обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.13)).

Наведене є підставою для відмови у задоволенні будь-яких інших вимог, відмінних від усунення перешкод у користуванні Дніпровській міській раді земельною ділянкою, що розташована за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П, шляхом знесення самочинно побудованих об`єктів нерухомого майна, з підстав обрання неналежного та неефективного способу захисту.

За таких умов протилежні аргументи скаржника в цій частині апеляційної скарги визнаються судом необґрунтованими.

Щодо посилання апелянта ФОП Чепурної Т.І. на необхідність дотримання визначеного Конвенцією принципу пропорційності втручання у право особи на мирне володіння майном, то стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша - виражається в першому реченні першого абзацу цієї статті та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном; друга - міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями; третя - міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. рішення ЄСПЛ від 23.01.2014 у справі "Еаst/West Аllisance Limited" проти України" ("Еаst/West Аllisance Limited" v. Ukrаinе, заява № 19336/04), § 166-168).

У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.11.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

Водночас, висновки Європейського суду з прав людини потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов`язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування ст. 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна (правова позиція Великої Палати Верховного Суду у постанові від 15.05.2018 у справі №372/2180/15-ц).

ЄСПЛ у рішенні "Брайловська проти України" (Braylovska v. Ukraine) встановив, що відбулося "позбавлення майна" у розумінні другого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та зазначив, що, Суд має встановити, чи було оскаржуване позбавлення майна виправданим відповідно до цього положення. Суд наголосив, що для відповідності статті 1 Першого протоколу до Конвенції позбавлення майна має відповідати трьом умовам: воно має здійснюватися "на умовах, передбачених законом", що виключає будь-які свавільні дії національних органів влади, здійснюватись "в інтересах суспільства" та забезпечувати справедливий баланс між правами власника та інтересами суспільства (рішення ЄСПЛ у справі "Вістінш і Перепьолкінс проти Латвії" (Vistins and Perepjolkins v. Latvia)). Перша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції ("на умовах, передбачених законом") полягає у тому, що будь-яке втручання органів влади у мирне володіння майном має бути законним (рішення ЄСПЛ у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy)). Перш за все, це означає відповідність вимогам національного законодавства (рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece)). Вона також посилається на якість відповідного закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy)).

Водночас ЄСПЛ у питаннях оцінки "пропорційності", як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина 3 статті 13 Конституції України).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 7 статті 41 Конституції України, частина 3 статті 1 Земельного кодексу України).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина 1 статті 50 Конституції України).

Верховний Суд у постанові від 22.02.2022 у справі № 203/5591/16 зазначив, що право органу місцевого самоврядування, який діє в інтересах територіальної громади звільнити земельну ділянку від самочинно збудованих будівель з огляду на доведену незаконність і безпідставність набуття відповідачем права власності на ці будівлі становить пропорційне втручання у право власності відповідача з дотриманням рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства) та інтересами особи, яка зазнала такого втручання. За таких обставин, суд встановив, що порушення справедливого балансу інтересів позивача як власника земельної ділянки та відповідача немає, і захід втручання у право володіння відповідача шляхом повернення земельної ділянки у попередній стан, що існував до самочинного будівництва є пропорційним визначеній меті.

Порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування Дніпровської міської ради полягає у тому, що шляхом протиправної державної реєстрації права власності у подальшому на об`єкт самочинного будівництва на земельній ділянці, що належить до комунальної власності без згоди власника — Дніпровської міської ради, порушує законне право міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою та встановлений законодавством порядок набуття прав на об`єкти нерухомості, набуття прав та реалізації прав на землю (земельну ділянку) комунальної власності, а також майнові інтереси громади в особі Дніпровської міської ради щодо користування та розпорядження землею, що є порушенням економічних інтересів громади.

Розміщення спірного об`єкту самочинного будівництва здійснено з порушенням вимог, установлених законами України та окремими підзаконними актами, за відсутності відповідних правових підстав та всупереч публічному порядку, а відтак не вбачається непропорційне втручання з боку держави в мирне володіння майном, оскільки таке ґрунтується на законі, є виправданим обставинами спірних правовідносин, направлене на задоволення суспільного інтересу (захист прав власника земельної ділянки - територіальної громади м. Дніпра), переслідує легітимну мету – відновлення стану, який існував до порушення.

У даному випадку звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні значимого питання самовільного зайняття земельної ділянки комунальної власності та дотримання конституційного принципу рівності усіх перед Законом.

В свою чергу, Велика Палата Верховного Суду у п. 122-126 постанови від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 звертала увагу на те, що навіть у випадку позбавлення кінцевого набувача його прав на певний об`єкт законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до проміжного, в якого придбав об`єкт, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Відповідно до частини 1 цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Таку ж вимогу може заявити і проміжний набувач до первинного.

Вказане відповідає послідовній та сталій позиції Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункт 93), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 63), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 125.6.3).

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частин першої та третьої статті 22 Цивільного кодексу України).

Отже, законодавство України гарантує право заявити до відповідного суб`єкта позов про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна. Таке відшкодування має бути надане на підставі норм матеріального права згідно з належною юридичною процедурою та за вимогою, що підтверджена доказами.

З огляду на викладене, позовні вимоги не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, порушень якого суд не вбачає.

Щодо заяви ФОП Чепурної Т.І. про застосування позовної давності та її доводів про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 Цивільного кодексу України).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 Цивільного кодексу України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 Цивільного кодексу України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Приписи про застосування позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов).

Натомість негаторний позов може бути пред`явлений позивачем упродовж усього часу, поки існує відповідне правопорушення.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц.

Таким чином, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (пункт 97), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.27), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 70-71)).

Із обставин справи №904/1248/24 вбачається, що керівник Західної окружної прокуратури міста Дніпра звернувся до суду в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради саме із негаторним позовом, посилаючись на те, що самовільне зайняття земельної ділянки по м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П (реєстраційний номер 1429638312101) у м. Дніпро та проведена державна реєстрація права приватної власності на розташовані на ній об`єкти самочинного будівництва, створює перешкоди власнику земельної ділянки - Дніпровській міській раді у здійсненні користування цією ділянкою.

Викладеним спростовується твердження відповідача щодо спливу строку позовної давності.

Щодо доводів апеляційної скарги про наявність підстав для закриття провадження у справі, оскільки дана судова справа за предметною та суб`єктною юрисдикцією не підсудна господарському суду, апеляційний суд зауважує, що ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, та спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність в законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Згідно зі ст. 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

З огляду на положення частини першої статті 20 ГПК України, а також статей 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.

Аналогічна правова позиція щодо розмежування господарської та цивільної юрисдикції наведена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 910/8729/18, від 25.06.2019 у справі № 904/1083/18.

Отже, ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Така правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 910/8729/18, від 25.06.2019 у справі № 904/1083/18, від 25.02.2020 у справі № 916/385/19; постановах Верховного Суду від 10.05.2023 у справі № 920/343/22, від 10.05.2023 у справі № 920/155/22, від 06.06.2023 у справі № 920/277/22.

Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції України.

Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Втім, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 (пункт 6.40) виснувала, що у спорах щодо земельних відносин при розмежуванні юрисдикції між цивільними і господарськими судами на першому місці - зміст правовідносин і вже другорядне значення надається суб`єктному складу (фізична чи юридична особа). Адже господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності як за участю юридичних осіб, так і за участю фізичних осіб-підприємців, а в певних випадках і за участю осіб, які не мають статусу суб`єкта господарювання.

За змістом статей 177 та 181 Цивільного кодексу України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі нерухомі (нерухоме майно, нерухомість), такі як земельні ділянки та об`єкти, розміщені на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни цільового призначення.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (ст. 320 ЦК України).

Однак, для встановлення використання такого майна для здійснення підприємницької діяльності, потрібно з`ясувати, що воно використовується для ведення відповідної діяльності саме фізичною особою, адже фізична особа вправі укладати щодо належного їй майна договори і не у межах господарської діяльності (наприклад, передати в оренду).

Судом встановлено, що предметом розгляду даної позовної заяви є незаконність набуття права власності на нерухоме майно - павільйон, який використовуються саме для господарської діяльності відповідачки, побудовано на земельній ділянці комунальної форми власності, що не надавалася для вказаної мети, за відсутності будь-яких дозвільних документів.

Зокрема, відповідно до Акту обстеження земельної ділянки від 17.01.2024: «за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Заводська, 97П, здійснюється господарська діяльність з продажу квітів, тобто на теперішній час земельна ділянка за адресою: вул. Набережна Заводська, 97П в м. Дніпрі, на якій розташовано спірне нерухоме майно, використовується в комерційних цілях».

Фізична особа-підприємець Чепурна Т.І., відповідно до відомостей, що розміщені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, має діючий запис про реєстрацію.

Заперечення відповідача щодо місця реєстрації Чепурної Т.І. за адресою: АДРЕСА_3 , і, як наслідок, на думку адвоката, свідчення того, що відповідачка здійснює господарську діяльність виключно на території Нікопольського району, не ґрунтується на нормах чинного законодавства, а твердження про те, що вказане майно не використовується у господарській діяльності спростовується матеріалами справи.

При цьому суд приймає до уваги позицію апелянта у її скарзі, за якою нею фактично визнається факт використання вказаного майна в підприємницькій діяльності, зокрема, при обґрунтуванні належності спірного майна до малих архітектурних форм через поняття «тимчасові споруди для провадження підприємницької діяльності».

Відтак спір належить до юрисдикції господарського суду, оскільки відповідачем є фізична особа-підприємець Чепурна Тетяна Іванівна, яка набула у приватну власність нерухоме майно - павільйон, загальною площею 37 кв. м. за адресою: вул. Набережна Заводська, 97П, м. Дніпро, Дніпропетровська область, для здійснення підприємницької діяльності, та яка на самовільно зайнятій земельній ділянці здійснює господарську діяльність, а саме використовує об`єкт самочинного будівництва як заклад торгівлі.

Натомість пред`явлення позову до фізичної особи, що є суб`єктом підприємницької діяльності, не змінює правової природи юридичного спору та в цьому випадку не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до частини третьої статті 30 ГПК України спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини.

Таким чином, справа підсудна Господарському суду Дніпропетровської області у зв`язку з тим, що спірна земельна ділянка та нерухоме майно - павільйон, розташовані за адресою: вул. Набережна Заводська, 97П у м. Дніпрі.

З приводу посилання апелянта, що господарським судом не було розглянуте клопотання про призначення експертизи, то як вбачається з матеріалів справи, під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідачем подано клопотання про призначення комплексної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи.

На вирішення експертам Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України ФОП Чепурна Т.І. просила поставити питання щодо належності спірного майна до нерухомого майна, чи можливе переміщення цього майна без його знецінення, чи є вказане майно самочинним будівництвом, яким є режим власності забудованої земельної ділянки та її цільове призначення, яким є раціональне використання забудованої земельної ділянки відповідно до правил благоустрою, чи потребувало встановлення спірного об`єкту розроблення землевпорядної документації, чи перешкоджає наявність об`єкту використанню за призначенням забудованої земельної ділянки, чи встановлено спірний об`єкт з порушенням правил благоустрою та яких саме, яким чином можливе усунення перешкод власнику у користуванні земельною ділянкою, чи можливо усунути перешкоди у цільовому використанні земельної ділянки без переміщення об`єкту (загалом 15 питань, які ідентичні тим, що заявлені в поданому до суду апеляційної інстанції 26.03.2025 клопотанні).

Фактично відповідач вважає, що спірне майно не є насправді нерухомим, а є, по своїй суті, малою архітектурною формою, в обґрунтування чого посилався на Закон України «Про благоустрій населених пунктів», Правила благоустрою міста Дніпро, навів визначення поняття «тимчасова споруда» та звертав увагу суду на положення ч. 4 ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» щодо неможливості державної реєстрації речових прав на тимчасові споруди. Водночас факт такої реєстрації на спірне нерухоме майно відповідачем пояснюється діями попереднього власника, вказуючи на те, що така реєстрація ніяким чином не порушує будь-чиї права.

Однак такі тези спростовуються наданими прокурором доказами, а саме копіями матеріалів електронної реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1429638312101, які містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяження.

Так, реєстраційна справа містить, у тому числі, заяву ОСОБА_6 про реєстрацію обтяження іпотеки на спірний об`єкт нерухомого майна, заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо права власності, заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо обтяження речового права на нерухоме майно (заборона), рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за результатом розгляду цих заяв.

Всі ці документи подавалися заявником – ОСОБА_6 і в них нею особисто засвідчено і статус майна, і його адресу. При цьому варто зауважити, що тимчасовим спорудам адреса не присвоюється (ст. 26-3 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Договір іпотеки, що укладений між ОСОБА_6 та ТОВ «Проспект Торг Буд» також свідчить про усвідомлення ОСОБА_6 статусу майна, щодо якого укладено договір – «нерухоме майно» (п.1.1 Договору). Більше того, в договорі іпотеки (розділ 3 Засвідчення та гарантії іпотекодавця), що підписано ОСОБА_6 зазначено про докази, якими іпотекодавець підтверджує своє право власності на спірне нерухоме майно, а саме: інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна. Пунктом 5.4.2 Договору також передбачено право Іпотекодержателя зареєструвати право власності на предмет іпотеки, що також свідчить про розуміння ОСОБА_6 виду майна саме як нерухомого та протиріччя її тверджень.

Також, при укладенні договору зазначено і адресу майна, і підстави його набуття у власність ТОВ «Проспект Торг Буд» - саме як нерухомого майна, а тому доводи про те, що реєстрація права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведена без участі відповідачки попередніми власниками, не відповідає дійсності та спростовується матеріалами справи.

Відповідачем під час розгляду справи в суді першої інстанції не надано на підтвердження статусу спірного майна як тимчасової споруди жодного доказу, як то паспорту прив`язки, будь-якого розпорядження чи рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розміщення вказаної тимчасової споруди, як того вимагає чинне законодавство. Натомість характеристики об`єкту нерухомості відображені у правовстановлюючих документах.

Окрім того, вирішення питань про те, чи є об`єкт самочинним будівництвом, яким є режим права власності забудованої ділянки, яке її цільове призначення, яким є раціональне використання забудованої земельної ділянки згідно з правилами благоустрою, чи потребувало будівництво розроблення землевпорядної документації, чи перешкоджає спірний об`єкт праву власника на використання земельної ділянки за призначенням та в чому це полягає, чи встановлено об`єкт з порушенням правил благоустрою, чи можна усунути перешкоди власнику земельної ділянки у її використанні за цільовим призначенням без переміщення об`єкту взагалі не передбачено Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичними рекомендаціями з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, а відповіді на них, за необхідності можуть бути отримані на підставі оцінки наявної доказової бази у співвідношенні з нормами ст.ст. 328, 376 ЦК України, ст. 83 ЗК України, Закону України «Про основи містобудування», а також з урахуванням сформованої судової практики щодо захисту порушеного права власності на землю, способів захисту тощо.

Відповідно обставин, які б спонукали суд призначити у справі експертизу, зважаючи також на висновки апеляційного суду щодо заявленого ФПО Чепурною Т.І. 26.03.2025 клопотання, наведені вище по тексту постанови, відсутні.

У постанові Верховного Суду від 01.02.2022 у справі № 902/368/16 зазначено, що здійснення судом процесуальних дій всупереч приписам процесуального законодавства (порушення норм процесуального права), якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення, може бути підставою для його скасування. В той же час не може бути скасоване законне по суті рішення з формальних міркувань.

Колегія суддів зауважує, що певні процесуальні недоліки, які були допущені судом першої інстанції, не призвели до порушення основних принципів і засад господарського судочинства та не входять до категорії порушень, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції, а також загалом не вплинули на результат вирішення справи, з яким погоджується суд апеляційної інстанції, а саме щодо часткового задоволення позовних вимог.

Порушень або неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, під час перегляду справи в апеляційному порядку не встановлено.

З огляду на все вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи скаржників, наведені в апеляційних скаргах, не спростовують мотивів та висновків, викладених в оскаржуваному рішенні, у зв`язку з чим не вбачає підстав для зміни чи скасування рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.08.2024.

Відповідно до ст. 129 ГПК України судові витрати за подання апеляційних скарг покладаються на їх заявників.

Керуючись статтями 269, 270, 275-279, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги Заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури та ОСОБА_6 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.08.2024 у справі № 904/1248/24 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.08.2024 у справі №904/1248/24 залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційних скарг покласти на скаржників.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 27.07.2026

Головуючий суддя В.Ф. Мороз

Суддя І.М. Кощеєв

Суддя А.Є. Чередко