Постанова від 27 липня 2026 р. у справі №587/1524/26 — Сумський апеляційний суд

Справа №587/1524/26

Номер провадження 22-ц/816/2509/26

Категорія - 69

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2026 року м. Суми

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Нестеренка М.В. (суддя-доповідач), суддів: Собини О.І., Щербаченко М.В.,

розглянувши в порядку спрощеного провадження матеріали апеляційної скарги ОСОБА_1

на ухвалу Сумського районного суду Сумської області від 09 червня 2026 року, ухвалену у місті Суми у складі судді Вортоломей І.Г., повний текст складений 09 червня 2026 року,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та стягнення аліментів,

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст вимог клопотання і ухвали суду першої інстанції

Позивачка звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просить розірвати шлюб та стягнути аліменти.

Ухвалою Сумського районного суду Сумської області від 01 травня 2026 року відкрито провадження у справі та справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

01 червня 2026 року від відповідача ОСОБА_2 надійшла заява про зупинення провадження у справі у зв`язку з тим, що він перебуває на військовій службі у складі ЗСУ за мобілізацією.

Ухвалою Сумського районного суду Сумської області від 09 червня 2026 року клопотання відповідача ОСОБА_2 про зупинення провадження у справі задоволене. Провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та стягнення аліментів зупинене на час дії в Україні особливого періоду військового стану чи до припинення перебування відповідача у складі Збройних Сил України. Зобов`язано відповідача ОСОБА_2 повідомити суд про припинення перебування на військовій службі.

Задовольняючи заяву про зупинення провадження у справі, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач проходить військову службу за призовом під час мобілізації у складі Збройних Сил України, що підтверджується поданими ним доказами. Вважаючи, що за таких обставин наявні підстави, передбачені пунктом 2 частини першої статті 251 ЦПК України, суд дійшов висновку про обов`язковість зупинення провадження у справі до припинення перебування відповідача на військовій службі. При цьому суд зазначив, що наведена норма є імперативною та покладає на суд обов`язок зупинити провадження у справі у разі перебування сторони у складі Збройних Сил України, переведених на воєнний стан, а також послався на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 754/947/22.

Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги

Не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, позивачка ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Сумського районного суду Сумської області від 09 червня 2026 року про зупинення провадження у справі та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду позовних вимог про розірвання шлюбу та стягнення аліментів.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції неправильно застосував пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України та безпідставно дійшов висновку про обов`язковість зупинення провадження у справі. На думку апелянта, суд не врахував, що відповідач, перебуваючи на військовій службі, одночасно подав заяву про зупинення провадження та заяву про розгляд справи без його участі, чим фактично підтвердив відсутність об`єктивних перешкод для реалізації своїх процесуальних прав. Позивачка вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 754/947/22, не врахувавши необхідність оцінки волевиявлення військовослужбовця щодо продовження розгляду справи та балансу між процесуальними гарантіями і правом на доступ до правосуддя.

Крім того, апелянт зазначає, що зупинення провадження у частині вимог про стягнення аліментів порушує гарантоване законом право дитини на належне утримання, суперечить принципу найкращих інтересів дитини, призводить до непропорційного обмеження права на судовий захист та не відповідає вимогам статей 6 і 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо розгляду справи упродовж розумного строку. Також апелянт наголошує, що відповідач не заперечував проти розірвання шлюбу, а тому зупинення провадження в цій частині безпідставно обмежує її право на припинення шлюбних відносин та своєчасний судовий захист. На підтвердження своєї позиції позивачка посилається на постанову Вінницького апеляційного суду від 11 червня 2026 року у справі № 145/578/26 та постанову Верховного Суду від 27 травня 2026 року у справі № 344/432/24.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

Відповідач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Фактичні обставини, встановлені судом першої та апеляційної інстанції

01 лютого 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб виконавчим комітетом Терешківської сільської ради Сумського району Сумської області, про що складено актовий запис № 01, що підтверджується свідоцтвом про шлюб (а.с. 8).

Від шлюбу сторони мають доньку – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження (а.с. 9).

27 квітня 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини, посилаючись на фактичне припинення сімейних відносин між сторонами та необхідність належного матеріального забезпечення дитини (а.с. 1-4).

Ухвалою Сумського районного суду Сумської області від 01 травня 2026 року відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін (а.с. 17).

Згідно з копією військового квитка та довідкою військової частини НОМЕР_1 (форма № 5) від 07 травня 2026 року ОСОБА_2 проходить військову службу за призовом під час мобілізації у військовій частині НОМЕР_1 (а.с. 28, 29).

01 червня 2026 року до суду засобами поштового зв`язку до суду надійшла заява відповідача про зупинення провадження у справі, у якій він посилається на проходження військової служби у складі Збройних Сил України, безпосередню участь у виконанні бойових завдань та відсутність можливості брати участь у розгляді справи, у зв`язку з чим просив зупинити провадження до припинення перебування на військовій службі. Місцем поштового відправлення від 30 травня 2026 року зазначене село Терешківка Сумської області (а.с.24-30).

09 червня 2026 року відповідач особисто нарочним подав заяву про розгляд справи за його відсутності, у якій просив провести розгляд справи без його участі та зазначив, що заяву про зупинення провадження підтримує у повному обсязі (а.с.31).

Ухвалою Сумського районного суду Сумської області від 09 червня 2026 року заяву відповідача про зупинення провадження у справі задоволено, а провадження у справі зупинено до припинення перебування відповідача у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан (а.с. 33-34).

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Щодо правового інституту зупинення провадження у справі

Дотримання розумних строків розгляду справи є одним з пріоритетних принципів судочинства. Поряд із цим існують обставини, за яких провадження може бути зупинено.

Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення.

Тобто інститут зупинення судового провадження застосовується не просто у зв`язку із виникненням підстав, передбачених процесуальним законом, а обумовлюється наявністю обставин, які створюють об`єктивні перешкоди для здійснення судового розгляду.

Зупинення провадження у справі застосовується лише за обставин, визначених процесуальним законом в інтересах виконання завдань цивільного судочинства.

Підстави обов`язкового зупинення провадження регламентовані статтею 251 ЦПК України.

Суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції (пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (Volovik v. Ukraine, № 15123/03, § 45).

Відповідно до вимог частин сьомої - дев`ятої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Загальні засади регулювання сімейних відносин (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного та сімейного законодавства (див.: постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою: зміцнення сім`ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов`язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім`ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див.: постанову Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 519/2-5034/11).

Системний аналіз статті 251 ЦПК дає підстави дійти висновку, що обов`язок суду зупинити провадження у справі має бути зумовлений об`єктивною неможливістю її розгляду, викликаний наявністю однієї із передбачених у законі обставин, які перешкоджають розгляду справи, зокрема, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду, або за ситуації, коли особа у зв`язку із відповідними об`єктивними обставинами позбавлена можливості реалізувати свої процесуальні права, визначені Конституцією України та процесуальним законодавством.

Щодо правового висновку Великої Палати Верховного Суду в справі № 754/947/22 (провадження № 14-74цс25)

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 754/947/22 (провадження № 14-74цс25) сформувала висновок, відповідно до якого під час застосування правил пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України та аналогічних процесуальних норм права, визначених у пункті 3 частини першої статті 227 ГПК України та в пункті 5 частини першої статті 236 КАС України, судам потрібно виходити з такого:

1) з моменту введення в Україні воєнного стану і до моменту його скасування чи припинення Збройні Сили України та інші утворені відповідно до закону військові формування потрібно вважати такими, що «переведені на воєнний стан»;

2) упродовж дії воєнного стану в Україні та проведення загальної мобілізації належними для застосування судом згаданих вище норм процесуального права є докази (військовий квиток, накази командира військової частини тощо), що містять інформацію про те, що військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) перебуває на військовій службі;

3) якщо військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), висловлює власну волю проти зупинення провадження у справі та прагнення продовжувати розгляд справи (особисто або через представника), суд має врахувати його волевиявлення та продовжити здійснювати судочинство у відповідному провадженні.

Також в цій постанові Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що положення пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, яка встановлює обов`язок суду зупинити провадження, є спеціальною захисною гарантією для військовослужбовців, які через виконання конституційного обов`язку із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (стаття 65 Конституції України) об`єктивно позбавлені можливості брати активну участь у судовому процесі, захищати свої права, свободи та інтереси.

Водночас, у пунктах 98-100 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду зазначено, що «розсуд суду є доволі обмеженим у тому, щоб не застосовувати таке обов`язкове зупинення провадження у судовій справі [на підставі пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК України]. Виняток для суду з наведеного правила складає ситуація, коли дотримання приписів статті 251 ЦПК України вступає у суперечність із загальними засадами цивільного процесуального законодавства, як-от верховенство права, елементом якого є право на доступ до суду, та диспозитивність цивільного процесу. Отже, під час застосування пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК України суди мають забезпечити дотримання, зокрема, основних засад (принципів) цивільного судочинства».

Правосуддя вимагає справедливого і збалансованого судового провадження, котре базується на дотриманні принципів верховенства права, диспозитивності і пропорційності, а також має відповідати стандартам Конвенції (пункт 112 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду).

За змістом ЦПК Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у конкретних справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ та фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами в подібних суспільних правовідносинах (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19).

З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2022 року у справі №201/16373/16-ц зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Спільність, подібність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин, якими є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, тобто взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Тому для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вживається термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

Оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників є основним, а два інші - додатковими, на що вказує, зокрема, частина дев`ята статті 10 ЦПК щодо можливості застосування аналогії закону, якщо правовідносини подібні саме за змістом.

Подібність спірних правовідносин, виявлену одночасно за трьома критеріями, можна кваліфікувати як тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього), що не вимагає процесуальний закон.

Якщо вважати подібними лише ті правовідносини, у яких тотожними (однаковими) є предмети та підстави позову, встановлені судами обставини, а також матеріально-правове регулювання, то такий підхід звузив би роль Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики (частина третя статті 125 Конституції України, частина перша статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, та порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій). Лише у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, установити суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20)).

Колегія суддів ураховує, що матеріально-правові відносини у справі № 754/947/22, в якій Велика Палата Верховного Суду, сформулювала правовий висновок, та справі, яка переглядається, відрізняються. Остання стосується насамперед сімейних правовідносин та захисту інтересів дитини. Вона може мати значення також для інших правовідносин, але визначальними є ті, які стосуються батьківства військовослужбовця стосовно доньки позивачки.

Отже, правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в справі № 754/947/22 не можна розуміти як безальтернативний обов`язок суду зупинити провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК у справі, що стосується, зокрема, інтересів дитини, без з`ясування судом, чи таке зупинення є сумісним із завданнями цивільного судочинства та міжнародними стандартами.

Щодо забезпечення найкращих інтересів дитини

Під час застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України суди мають забезпечити дотримання, зокрема, основних засад (принципів) цивільного судочинства. Правосуддя вимагає справедливого і збалансованого судового провадження, котре базується на дотриманні принципів верховенства права, диспозитивності і пропорційності, а також має відповідати стандартам Конвенції (див.: постанову Верховного Суду від 25 березня 2026 року у справі № 524/7569/16-ц (провадження № 61-1912св26).

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (пункт 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини).

Наведеною нормою права закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань, зокрема, щодо забезпечення дитині необхідного рівня життя для повного і гармонійного фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку.

Принцип найкращих інтересів дитини передбачає, що при розв`язанні будь-якого спору чи вирішенні питання, де зачіпаються права та інтереси дитини, необхідно спершу визначити інтереси самої дитини у цьому питанні і лиш потім ухвалювати рішення, яке буде сприяти таким інтересам та захищати їх на майбутнє.

Отже, цей принцип підлягає застосуванню і у справах про стягнення з одного з батьків на користь іншого аліментів на утримання дитини.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

На підставі Резолюції № 2 про правосуддя, дружнє до дітей, що прийнята на 28-й Конференції європейських міністрів юстиції (Лансароте, 25-26 жовтня 2007 року), 17 листопада 2010 року Комітетом міністрів Ради Європи були прийняті «Керівні принципи Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей».

Керівними було визначено п`ять основних принципів: «Участь», «Найкращі інтереси дитини», «Гідність», «Захист від дискримінації» та «Верховенство права», які мають застосовуватися до кримінального, цивільного та адміністративного права під час відправлення правосуддя та на інших стадіях взаємодії дитини з будь-яким адміністративним органом влади, незалежно від її статусу або правоздатності.

За приписами керівних принципів, правосуддя, дружнє до дітей, відноситься до систем правосуддя, які гарантують повагу та ефективне здійснення прав усіх дітей на найвищому рівні і з належним урахуванням рівня зрілості та розуміння дитини, а також обставин справи.

Батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51 Конституції України).

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного й соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

В ухвалі від 18 січня 2024 року у справі № 683/2078/23 (провадження № 61-424ск24) Верховний Суд вказав, що тривале, на невизначений час зупинення провадження у справі щодо зміни розміру аліментів на утримання дитини не відповідає правам та інтересам дітей щодо належного утримання, гарантованим як внутрішнім законодавством, так і міжнародними актами.

Верховний Суд зауважує, що конституційне право дитини на утримання, зокрема, право на стягнення аліментів, не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану. Конституційне право дитини на утримання має триваючий і невідкладний характер, його здійснення не може бути ефективно відновлене ex post.

По своїй суті конституційне право дитини на утримання відноситься до тих прав, для яких затримка в їх судовому захисті дорівнює «втраті» права. Тому право на утримання потребує негайного судового захисту. Превалювання процесуальної форми над матеріальним правом призводить до ілюзорності правового захисту.

Право на судовий захист є гарантією реалізації прав і свобод.

Стаття 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Обов`язкове зупинення провадження в справі, яка стосується конституційного права дитини на утримання, на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України характеризується такими рисами: імперативністю (по суті суд позбавлений розсуду); невизначеність тривалості; відсутність тесту необхідності та доцільності. Як наслідок це дозволяє кваліфікувати його як форму обмеження права на доступ до правосуддя та конституційного права дитини на утримання.

Ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та отримати остаточне вирішення спору.

Зупинення провадження у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України по суті має невизначені часові рамки.

Таке зупинення має наслідком обмеження доступу до правосуддя дитини, яка не може як отримати остаточне судове рішення у спорі, так і захистити право дитини на належне утримання.

Зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, суперечить задекларованій державою засаді охорони дитинства та є порушенням права на судовий захист, яке згідно частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану. Це пов`язано з тим, що право на судовий захист є фундаментом сучасного конституційного ладу.

З огляду на викладене, можна зробити висновок, що спір про стягнення аліментів стосується забезпечення належного утримання дитини і має пріоритетний, соціально значущий характер, що вимагає своєчасного судового розгляду та недопущення його безпідставного затягування. У спорах щодо утримання дітей суди повинні забезпечити право останніх на своєчасне та належне утримання, навіть за умов воєнного стану. Затягування розгляду справи шляхом зупинення провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України може призвести до порушення прав дітей на належний рівень життя.

Отже, під час застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України у справах цієї категорії суд не може обмежитися лише встановленням факту проходження стороною військової служби, а повинен оцінити співвідношення інтересів усіх учасників спору.

Щодо справедливого балансу конкуруючих інтересів

Слід зазначити, що оскаржувана ухвала про зупинення провадження у справі становить втручання у права позивачки та її малолітньої дитини, гарантовані статтею 6 Конвенції в аспекті вирішення спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру упродовж розумного строку, а також у права, гарантовані статтею 8 Конвенції в аспекті тривалості вирішення правового спору, що стосується утримання дитини, що належать до сфери приватного життя.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що метою Конвенції є захист прав, які є не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними. Це зауваження стосується, зокрема, права на доступ до суду з огляду на те, яке важливе місце посідає право на справедливий судовий розгляд у демократичному суспільстві (див. справу Stanev v. Bulgaria, § 231, Witkowski v. Poland, § 43).

Вислів «згідно із законом», про який йдеться у статті 8 Конвенції, не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування.

Застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (див. справи Walchli v. France, § 29, Alvanos v. Greece, § 25, Witkowski v. Poland, § 44).

У практиці ЄСПЛ визначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справі Zubac v. Croatia, § 97).

Також оскаржуваний захід щодо зупинення судом провадження у справі повинен мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві».

Принцип «необхідності у демократичному суспільстві» включає наявність конкуруючого приватного інтересу; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу повинні бути «відповідними і достатніми». Для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а саме втручання має бути пропорційним законній меті.

У своїй прецедентній практиці ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес і перебуває в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) мети, досягнення якої передбачається, та засобів, які використовуються для її досягнення.

Отже, будь-яка особа, провадження у справі якої зупиняється судом, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом.

Верховний Суд вважає, що вирішуючи питання про наявність чи відсутність достатніх підстав для зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК, у спірних правовідносинах, що стосуються утримання дитини, суду необхідно забезпечити справедливий баланс між конкуруючими інтересами дитини, яка має право на розгляд протягом розумного строку справи, що стосується майнових прав дитини та забезпечення її належного матеріального утримання одним з батьків, та гарантіями одного з батьків, який проходить військову службу, на зупинення провадження у справі на час проходження військової служби, змагальність та диспозитивність цивільного судочинства.

Оцінка такого балансу неможлива без урахування вимоги про розгляд справи упродовж розумного строку.

Щодо права на розумний строк розгляду справи

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

ЄСПЛ зауважив, що Держави-члени Конвенції зобов`язані організувати свої судові системи таким чином, щоб їхні суди могли гарантувати право кожного на остаточне рішення у спорах щодо цивільних прав та обов`язків протягом розумного строку (див. рішення ЄСПЛ у справі Comingersoll S.A. v. Portugal, [ВП], 2000, § 24).

Розумність тривалості провадження має оцінюватися з огляду на обставини справи та відповідно до таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також питання, що стали предметом спору й вирішення яких мало значення для заявника (див. рішення ЄСПЛ у справах: Frydlender v. France, [ВП], 2000, § 43; Surmeli v. Germany, [ВП], 2006, § 128; Nicolae Virgiliu Tгnase v. Romania, 2019, § 209, Bieliсski v. Poland, 2022, §§ 42-44).

ЄСПЛ звертає увагу, що незважаючи на те, що національні органи влади не можуть нести відповідальність за поведінку відповідача, тактика затягування, яку використовує одна зі сторін, не звільняє органи влади від обов`язку забезпечити проведення судового розгляду в розумні строки (див. рішення ЄСПЛ у справі Mincheva v. Bulgaria, 2010, § 68).

Навіть у правових системах, що застосовують принцип, згідно з яким процесуальна ініціатива покладається на сторони провадження, позиція останніх не звільняє суди від обов`язку забезпечити швидкий судовий розгляд, передбачений пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення ЄСПЛ у справах: Surmeli v. Germany, [ВП], 2006, § 129; Tierce v. San Marino, 2003, § 31).

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що справи про захист прав дітей повинні розглядатися якомога швидко (див. рішення ЄСПЛ у справах: Hokkanen v. Finland, 1994, § 72; Niederboster v. Germany, 2003, § 39).

Щодо права військовослужбовця на змагальну процедуру

Частинами першою - четвертою статті 12 ЦПК України встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Легітимна мета зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК полягає у захисті прав військовослужбовців на змагальну процедуру, які через виконання військового обов`язку об`єктивно позбавлені можливості брати активну участь у судовому процесі, захищати свої права, свободи та інтереси.

Разом з тим, учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства (частини перша, друга статті 44 ЦПК). Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами (пункт 5 частини п`ятої статті 12 ЦПК України).

Оскільки зупинення провадження, передбачене пунктом 2 частини першої статті 251 ЦПК України, має на меті забезпечення саме процесуальних гарантій військовослужбовця, колегія суддів вважає за необхідне оцінити, чи існує така потреба у цій справі.

Щодо обставин справи, яка переглядається

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 проходить військову службу за призовом під час мобілізації у військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується копією військового квитка та довідкою військової частини від 07 травня 2026 року.

Постановляючи ухвалу про зупинення провадження у справі, суд першої інстанції виходив із самого лише факту перебування відповідача на військовій службі та дійшов висновку про наявність передбачених пунктом 2 частини першої статті 251 ЦПК України підстав для обов`язкового зупинення провадження у справі.

Наведені вище принципи підлягають застосуванню з урахуванням конкретних обставин цієї справи.

Колегія суддів зазначає, що ключовим для вирішення питання про наявність підстав для зупинення провадження у справі є не лише встановлення факту проходження стороною військової служби, а й з`ясування того, чи відповідає застосування такого процесуального заходу завданню цивільного судочинства, чи є сумісним із його основними засадами, зокрема принципом верховенства права, а також чи забезпечується справедливий баланс між конкуруючими інтересами сторін з урахуванням характеру спірних правовідносин, конкретних обставин справи та поведінки учасників процесу.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями у судовому процесі.

Із матеріалів справи вбачається, що одночасно із заявою про зупинення провадження відповідач подав до суду першої інстанції заяву про розгляд справи за його відсутності, у якій просив провести судовий розгляд без його участі та зазначив, що підтримує заяву про зупинення провадження у повному обсязі.

Крім того, заява про зупинення провадження була направлена відповідачем поштовим зв`язком із села Терешківка Сумської області (місце реєстрації відповідача), а заява про розгляд справи без його участі подана ним особисто безпосередньо до суду в день судового засідання.

Наведені обставини свідчать про те, що відповідач мав реальну можливість здійснювати свої процесуальні права, звертатися до суду із процесуальними документами та визначати власну процесуальну позицію у справі.

За таких обставин сама лише наявність доказів проходження військової служби не є достатньою підставою для зупинення провадження у справі без оцінки фактичної можливості відповідача реалізовувати свої процесуальні права та без урахування характеру спірних правовідносин.

Колегія суддів також враховує, що предметом спору у цій справі є, зокрема, вимога про стягнення аліментів на утримання малолітньої дитини. Зупинення провадження на невизначений строк фактично унеможливлює своєчасне вирішення питання щодо реалізації права дитини на належне матеріальне утримання, що не відповідає принципу забезпечення найкращих інтересів дитини, завданню цивільного судочинства та вимозі розгляду справи упродовж розумного строку.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції передчасно застосував положення пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, не перевіривши, чи існували у конкретних обставинах цієї справи об`єктивні перешкоди для продовження її розгляду, та не забезпечивши справедливого балансу між процесуальними гарантіями відповідача як військовослужбовця і правом позивачки та дитини на своєчасний судовий захист.

Щодо свободи особи на припинення шлюбних відносин

Відповідно до статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка.

Частиною першою статті 24 Сімейного кодексу України передбачено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 56 СК України кожен із подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення або до збереження шлюбних відносин є порушенням права дружини чи чоловіка на свободу та особисту недоторканність.

Відповідно до статей 104, 110 СК України шлюб припиняється, зокрема, внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя.

Отже, право на припинення шлюбу є особистим немайновим правом кожного з подружжя, яке випливає із принципу свободи шлюбу та охоплює право особи самостійно вирішувати питання щодо продовження чи припинення шлюбних відносин.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що право на припинення шлюбу є складовою свободи особи, а примушування до збереження шлюбних відносин суперечить основним засадам сімейного законодавства (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 07 квітня 2025 року у справі № 757/10360/23-ц, від 20.03.2020 у справі № 569/5047/18, від 28.11.2025 у справі № 352/2521/24).

Поняття «приватне життя» у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є широким та охоплює особисту автономію людини, можливість самостійно визначати спосіб свого життя, а також приймати фундаментальні рішення щодо особистих і сімейних відносин. Будь-яке втручання держави у здійснення таких прав має бути пропорційним та не позбавляти особу практичної можливості реалізувати відповідне право.

Право на припинення шлюбу нерозривно пов`язане із правом на доступ до суду та розгляд справи упродовж розумного строку, гарантованим статтею 6 Конвенції. Тому застосування процесуальних механізмів не може призводити до фактичної неможливості реалізації такого права або відкладати його здійснення на невизначений строк.

Колегія суддів враховує, що предметом спору у цій справі є, серед іншого, вимога про розірвання шлюбу, тобто спір, який безпосередньо стосується особистого статусу позивачки та реалізації її права на припинення шлюбних відносин.

Зупинення провадження у справі до припинення проходження відповідачем військової служби фактично позбавляє позивачку можливості реалізувати гарантоване законом право на припинення шлюбу протягом невизначеного часу, тривалість якого не залежить від її волі та не може бути передбачена.

При цьому відповідач не подав відзиву на позов, не заявив заперечень проти позовних вимог, не висловився щодо можливості збереження шлюбу, відповідності такого збереження інтересам сторін і їх спільної дитини, хоча, зважаючи на особисте подання до суду двох заяв, у тому числі нарочним, очевидно мав можливість подати і відзив на позовну заяву.

Колегія суддів вважає, що за таких обставин зупинення провадження у справі призводить до непропорційного втручання у право позивачки на припинення шлюбу та фактично означає примусове збереження шлюбних відносин на невизначений строк виключно з процесуальних підстав.

Такий підхід не узгоджується із принципом свободи шлюбу, положеннями статей 24, 56, 104, 110 СК України, статті 51 Конституції України, статей 6 та 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також із завданням цивільного судочинства щодо своєчасного й ефективного захисту порушених прав.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Вирішуючи питання про наявність підстав для зупинення провадження у справі, суд повинен забезпечити справедливий баланс між гарантіями військовослужбовця на реалізацію процесуальних прав та правом іншого з подружжя на припинення шлюбних відносин. У цій справі такий баланс судом першої інстанції забезпечений не був.

За встановлених обставин колегія суддів доходить висновку, що застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України у цій справі призвело до непропорційного обмеження права позивачки на ефективний судовий захист та свободу припинення шлюбних відносин, а тому ухвала суду першої інстанції в частині вимог про розірвання шлюбу також підлягає скасуванню.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

За приписами статті 379 ЦПК України підставою для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема, порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

У цій справі суд першої інстанції, постановляючи ухвалу про зупинення провадження, обмежився встановленням факту проходження відповідачем військової служби та не перевірив, чи існували у конкретних обставинах справи об`єктивні перешкоди для продовження її розгляду, не врахував характер спірних сімейних правовідносин, інтереси малолітньої дитини, право позивачки на припинення шлюбних відносин, а також не забезпечив справедливого балансу між процесуальними гарантіями військовослужбовця та правом інших учасників справи на ефективний судовий захист і розгляд справи упродовж розумного строку.

Таке застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України не відповідає завданню цивільного судочинства, принципам верховенства права, пропорційності та забезпечення найкращих інтересів дитини, а тому оскаржувана ухвала не може вважатися законною та обґрунтованою.

За таких обставин апеляційна скарга підлягає задоволенню, ухвала Сумського районного суду Сумської області від 09 червня 2026 року - скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Висновки суду щодо судових витрат

Положення статті 141 ЦПК України передбачають можливість відшкодування судових витрат, пов`язаних з розглядом справи.

У даній справі апеляційним судом була переглянута ухвала суду першої інстанції про зупинення провадження, і на час її перегляду апеляційним судом спір між сторонами не було вирішено по суті.

За таких обставин, питання про розподіл судових витрат між сторонами, зокрема витрат за подання апеляційної скарги, підлягає вирішенню місцевим судом за результатами розгляду позову у цій справі по суті.

Керуючись статтями 258, 259, 263, 364, 367, 374, 379, 381-384 ЦПК України апеляційний суд,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Сумського районного суду Сумської області від 09 червня 2026 року про зупинення провадженняскасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і касаційному оскарженню не підлягає.

Головуючий - М.В. Нестеренко

Судді: О.І. Собина

М.В. Щербаченко