Постанова від 14 липня 2026 р. у справі №336/5474/25 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 15.07.2026 Справа № 336/5474/25

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 336/5474/25 Головуючий у 1-й інстанції: Дацюк О.І.

Провадження № 22-ц/807/1467/26 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Трофимової Д.А.

суддів: Мінгазова Р.В.,

Онищенка Е.А.

при секретарі: Пантюх Ю.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Іваниці Олени Олександрівни, на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини,

У С Т А Н О В И В:

У червні 2025 року ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Іваниці О.О., звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи - районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 06.12.2019 року по 06.06.2023 року сторони перебували у шлюбі, є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після розірвання шлюбу ОСОБА_3 проживає разом із батьком, перебуває на його одноосібному утриманні, позивач самостійно виховує доньку, в судовому порядку місце проживання доньки визначено разом із ним.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка не досягла 18 років; стягнути з ОСОБА_2 на його користь судові витрати у розмірі 1211,20 грн.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 квітня 2026 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини залишено без задоволення.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Іваниці О.О., подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на те, що ОСОБА_1 самостійно виховує доньку.

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 січня 2024 року вже було визначено місце проживання доньки разом із батьком, та відмовлено ОСОБА_4 у зустрічному позові про визначення місця проживання доньки з нею. Ухваленню вказаного рішення передувало складення Районною адміністрацією Запорізької міської ради по Комунарському району та Районною адміністрацією Запорізької міської ради по Шевченківському району висновків про визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з батьком ОСОБА_1 , та згідно яких вбачається, що для виховання, розвитку та відпочинку дитини створено необхідні умови, що під час останніх відвідувань лікаря-педіатра дитину супроводжував батько.

Донька зареєстрована разом з батьком у квартирі, що належить на праві власності ОСОБА_5 (матері позивача). Також, позивач тривалий час користується (орендує) житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , у якому проживає разом з донькою та матір`ю.

На профілактичні огляди і огляди з приводу захворювання до амбулаторії дитину супроводжує лише батько. Рекомендації лікаря батько виконує в повному обсязі. Тобто ОСОБА_1 вважає, що вказане підтверджує, що саме батько виступає в інтересах дитини, займається її утриманням та вихованням.

ОСОБА_2 з 2022 року перебуває (проживає) за кордоном та інколи спілкується з донькою (телефоном), але не цікавиться її життям та розвитком, жодним чином не допомагає. Наразі ОСОБА_4 перебуває у фактичних шлюбних відносинах з іншим чоловіком, народила ще дитину, та, з її слів, не має наміру повертатись в Україну та займатись вихованням доньки ОСОБА_6 .

Під час розгляду позову про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини (доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ), який тривав майже рік, ОСОБА_2 взагалі не цікавилася розглядом справи, не заперечувала того, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує доньку ОСОБА_6 . За рішенням суду ОСОБА_4 мала можливість спілкуватись, бачитися та спільно проводити час з малолітньою донькою ОСОБА_3 у певні години, але не робила цього.

Але судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні навпаки, посилаючись на постанову Запорізького апеляційного суду від 17.08.2022 року по справі № 333/927/22 та зустрічний позов ОСОБА_2 по справі № 333/927/22, зазначено, що матеріалами справи підтверджено, що мати дитини активно захищала свої права на виховання дитини, адже зверталась із позовом про встановлення місця проживання доньки із собою, а також вимагала забезпечити позов шляхом зобов`язання батька дитини ОСОБА_1 надати можливість спілкування, побачення та спільного проведення часу з донькою.

Тобто, лише ОСОБА_1 , як відповідальний батько, дбає про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створює належні умови для розвитку її природних здібностей, поважає гідність дитини, повноцінно готує доньку до самостійного життя.

Також, ОСОБА_1 вважає безпідставним ненадання судом оцінки висновкам органів опіки від 20.10.2023 року та від 22.01.2024 року, оскільки висновки надані не по даній справі, вони не містять інформації, яка б у розумінні ЦПК України мала доказове значення по даній справі. Зазначені висновки Районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському та Комунарському районах підтверджують те, що донька ОСОБА_6 проживає з батьком та бабусею, що батьком забезпечено умови для виховання, розвитку та відпочинку дитини, що в 2021 та 2022 роках до лікаря доньку супроводжував лише батько, тобто, це підтверджує, що ОСОБА_1 самостійно виховував та виховує доньку ОСОБА_6 .

Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив, що згідно з частиною 3 статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін,з таких підстав.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, з 06.12.2019 року по 07.07.2023 року ОСОБА_7 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі, який був розірваний рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 06.06.2023 року.

Батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є ОСОБА_7 та ОСОБА_1 , що підтверджено копією свідоцтва про народження.

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24.02.2024 року, яке набрало законної сили 01.03.2024 року, у справі за первісним позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_7 про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів, за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини, визначено місце проживання ОСОБА_3 з батьком ОСОБА_1 .

Постановою Запорізького апеляційного суду від 17.08.2022 року задоволено заяву ОСОБА_7 про забезпечення зустрічного позову по вищевказаній справі, зобов`язано ОСОБА_1 надати ОСОБА_7 можливість спілкування, побачення та спільного проведення часу з малолітньою донькою ОСОБА_3 з 18.00 години кожної першої та третьої п`ятниці місяця до 08.00 години наступного понеділка, з перебуванням ОСОБА_3 в нічний час доби за адресою проживання ОСОБА_7 без присутності батька ОСОБА_1 до закінчення розгляду справи по суті.

З листа Комунарського ВДВС у м. Запоріжжя від 19.06.2024 року вбачається, що в даному відділі ДВС виконавчий документ по справі № 333/927/22, виданий Комунарським районним судом м. Запоріжжя стосовно зобов`язання ОСОБА_1 надати ОСОБА_7 можливість спілкування, побачення та спільного проведення часу із ОСОБА_3 на виконанні не перебував.

Розпорядженням районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району від 29.04.2024 року ОСОБА_3 надано статус дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів.

Згідно з характеристикою ТОВ «ЯРС2010», датованою 09.06.2025 року, ОСОБА_1 з 06.05.2025 року працював на вказаному підприємстві на посаді водія автотранспортних засобів, за місцем роботи характеризується позитивно.

З 18.07.2025 року ОСОБА_1 працює у КП «Запоріжремсервіс» на посаді водія автотранспортного засобів.

01.11.2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 укладений договір оренди будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

З довідок КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 6» від 22.05.2025 року та від 25.09.2024 року вбачається, що ОСОБА_3 перебуває на обліку в амбулаторії № 9 з народження, має укладену із лікарем декларацію, щеплена за віком, на огляди до медичного закладу дитину супроводжує тільки батько ОСОБА_1 .

З копії військового квитка та довідок ІНФОРМАЦІЯ_4 вбачається, що ОСОБА_1 є військовозобов`язаним, водночас йому надавалась відстрочка від призову на військову службу як особі, яка самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду.

Згідно із висновком районної адміністрації ЗМР по Шевченківському району від 28.11.2025 року батьком ОСОБА_1 забезпечуються усі потреби ОСОБА_3 , створено умови для проживання, виховання, відпочинку та розвитку.

Також позивачем надані документи щодо проведення ОСОБА_3 лікування в соматологічній клініці.

Судом першої інстанції не було надано оцінка висновкам органів опіки від 20.10.2023 року та від 22.01.2024 року, оскільки висновки надані не по даній справі, вони не містять інформації, яка б у розумінні ЦПК України мала доказове значення по даній справі.

Мотиви, якими керується апеляційний суд, та застосовані норми права.

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до частини першої статті 121 СК України права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Ухилення від виконання обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, на підставі яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

У частині першій статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), а також Верховним Судом у постановах від 14 січня 2026 року у справі № 507/2828/24 (провадження № 61-14056св25), від 11 лютого 2026 року у справі № 396/2423/24 (провадження № 61-11434св25), від 25 березня 2026 року у справі № 161/1337/25 (провадження № 61-13451св25), від 23 квітня 2026 року у справі № 578/622/24 (провадження № 61-77св26) та інших.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Установивши, що позивач не надав належних і допустимих доказів ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, врахувавши, що проживання матері окремо від дитини не свідчить про те, що вона самоусунулась від виховання та утримання дитини, і не звільняє її від батьківських обов`язків, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини позивачем.

Суд правильно керувався тим, що встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини одним із батьків передбачає доведення не лише факту проживання дитини разом із цим із батьків, а й існування таких обставин, за яких інший із батьків фактично не бере участі у вихованні та утриманні дитини або ухиляється від виконання відповідних батьківських обов`язків.

Сам собою факт проживання дитини разом із батьком не є достатнім доказом того, що позивач самостійно виховує та утримує дитину у розумінні заявленої позовної вимоги.

Крім того, матеріали справи не містять належних і допустимих доказів того, що відповідач ухиляється від участі у вихованні дитини, не здійснює жодного матеріального забезпечення дитини або фактично припинила виконання своїх батьківських обов`язків.

Ураховуючи наведене, колегія суддів погоджується з обґрунтованими висновками суду про відсутність правових підстав для встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітньої дитини, у зв`язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.

За своїм змістом доводи апеляційної скарги зводяться до повторення підстав позову, незгоди з рішенням суду першої інстанції, незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, тобто стосуються переоцінки доказів, яким була надана належна оцінка судом, і не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка. Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судом першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апеляційної скарги по суті спору та їх відображення в оскарженому рішенні, питання вмотивованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить із того, що у справі, яка розглядається, судом сторонам спору надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих висновків суду першої інстанції.

Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.

Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Іваниці Олени Олександрівни, залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 квітня 2026 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повне судове рішення складено 24 липня 2026 року.

Головуючий Д.А. Трофимова

Судді: Р.В. Мінгазов

Е.А. Онищенко