Рішення від 16 червня 2026 р. у справі №132/971/26 — Калинівський районний суд Вінницької області

Справа № 132/971/26

Провадження № 2/132/947/26

РІШЕННЯ

Іменем України

17 червня 2026 року місто КАЛИНІВКА

Калинівський районний суд Вінницької області у складі: головуючого судді СЄЛІНА Є.В., при секретарі судового засідання РИБАК І.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Калинівка Хмільницького району Вінницької області, цивільну справу № 132/971/26 за позовом ОСОБА_1 до Калинівської міської ради Вінницької області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору – ОСОБА_2 про визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Калинівської міської ради Вінницької області, в якому просить визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом після смерті її батька ОСОБА_3 на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги мотивовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_3 , після смерті якого відкрилася спадщина, до складу якої входить вказане нерухоме майно.

Позивач зазначає, що протягом тривалого часу проживала разом зі спадкодавцем однією сім`єю, була зареєстрована за місцем його проживання та після його смерті фактично продовжувала володіти й користуватися спадковим майном, що відповідно до вимог цивільного законодавства, чинного на момент відкриття спадщини, свідчить про прийняття нею спадщини.

Разом із тим позивач зазначає, що під час життя спадкодавця її походження від батька юридично оформлено не було, оскільки ОСОБА_3 не перебував у зареєстрованому шлюбі з її матір`ю та не був записаний її батьком в актовому записі про народження.

З метою усунення зазначеної перешкоди рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 15 січня 2026 року, яке набрало законної сили, встановлено юридичний факт батьківства ОСОБА_3 щодо ОСОБА_1 , у зв`язку з чим остання набула статусу спадкоємця першої черги за законом.

Позивач зазначає, що після набрання рішенням суду законної сили звернулася до приватного нотаріуса Хмільницького районного нотаріального округу Вінницької області із заявою про прийняття спадщини та видачу свідоцтва про право на спадщину, у зв`язку із чим була заведена спадкова справа № 33/2026.

Однак постановою приватного нотаріуса Хмільницького районного нотаріального округу Вінницької області Саміляк О.П. від 23 березня 2026 року № 83/02-31 у видачі свідоцтва про право на спадщину щодо житлового будинку було відмовлено.

Підставою для відмови нотаріуса стало те, що правовстановлюючий документ на житловий будинок оформлений як свідоцтво про право особистої власності на будівлю, видане виконавчим комітетом Сальницької сільської ради народних депутатів 13 серпня 1989 року, однак у ньому спадкодавець зазначений не як одноособовий власник, а як голова колгоспного двору, що унеможливлює оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку без встановлення судом належності права власності.

Крім того, позивач зазначає, що оригінал правовстановлюючого документа на житловий будинок втрачено, що також виключає можливість видачі нотаріусом свідоцтва про право на спадщину.

Позивач посилається на те, що станом на припинення існування правового інституту колгоспного двору разом із спадкодавцем проживали вона та її син ОСОБА_2 , однак останній будь-яких вимог щодо належності йому частки у спірному майні не заявляє та не заперечує проти оформлення спадщини за позивачем.

Також позивач вказує, що її брат ОСОБА_4 , який також проживав у будинку, власної сім`ї не мав, помер ІНФОРМАЦІЯ_2 та за життя будь-яких прав на спірне домоволодіння не заявляв.

Позивач зазначає, що рішенням виконавчого комітету Сальницької сільської ради Калинівського району Вінницької області від 30 жовтня 1993 року № 10 їй було передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,42 га. для будівництва та обслуговування спірного житлового будинку, що також підтверджує фактичне здійснення нею правомочностей власника домоволодіння після смерті спадкодавця.

Відповідно до довідки Комунального підприємства «Вінницьке обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації» від 09 лютого 2026 року № 99, та довідки Сальницького старостинського округу Калинівської міської ради Вінницької області від 22 жовтня 2025 року №917, власником спірного житлового будинку і до цього часу значиться ОСОБА_3 , що виключає можливість державної реєстрації права власності позивача без ухвалення відповідного судового рішення.

Посилаючись на положення статей 529, 548, 549 Цивільного кодексу УРСР 1963 року, статей 328, 392, 1216, 1218 Цивільного кодексу України, а також на неможливість реалізації своїх спадкових прав у позасудовому порядку, позивач просить суд визнати за нею право власності на спірне домоволодіння в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 .

Ухвалою судді Калинівського районного суду Вінницької області Сєліна Є.В. від 30 березня 2026 року, відкрито провадження у справі, визначено її розгляд за правилами загального позовного провадження, сторонам надано строк для подання заяв по суті спору та доказів.

На підставі ухвали Калинівського районного суду Вінницької області від 18 травня 2026 року, закрите підготовче провадження у справі, призначено її до судового розгляду по суті в загальному позовному провадженні.

Сторони до суду не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені в передбаченому законом порядку, реалізували своє процесуальне право на власний розсуд.

Дослідивши матеріали цивільної справи, письмові докази, надані сторонами, оцінивши їх відповідно до вимог статей 76-81, 89 ЦПК України, суд приходить до наступного.

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на судовий захист своїх прав, свобод та інтересів будь-якими не забороненими законом способами.

Положеннями статті 124 Конституції України встановлено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

Наведені конституційні приписи кореспондуються із положеннями статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Право на доступ до суду, як неодноразово зазначав Європейський суд з прав людини, є складовою права на справедливий судовий розгляд і повинно бути не лише формальним, а й реальним та ефективним.

Європейський суд з прав людини наголошує, що стаття 6 Конвенції гарантує особі право на звернення до суду для вирішення спору щодо її цивільних прав та обов`язків.

Право доступу до суду має бути практичним та ефективним, а не теоретичним чи ілюзорним.

З огляду на наведене суд виходить із того, що у випадках, коли особа позбавлена можливості реалізувати своє право у позасудовому порядку, саме суд повинен забезпечити ефективний захист її порушеного чи невизнаного права.

Саме така правова ситуація виникла і у даній справі, оскільки позивач після відкриття спадкової справи не зміг оформити спадкові права нотаріально у зв`язку з відмовою нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину.

Відповідно до статті 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно із статтею 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.

Право особи на судовий захист також закріплене у статтях 15 та 16 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу, а одним із способів такого захисту є визнання права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що судовий захист має бути ефективним, а обраний спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та забезпечувати його реальне поновлення.

Вирішуючи даний спір, суд також виходить із загальних засад цивільного судочинства.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно із статтею 13 ЦПК України суд розглядає справу виключно за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог та на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом.

Відповідно до статей 76, 77, 78, 79 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює існування або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги чи заперечення сторін. Докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а їх сукупність - достатньою для вирішення спору.

Частинами першою та другою статті 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні доказів, а жоден доказ не має для суду наперед встановленої сили.

Верховний Суд у своїй усталеній практиці неодноразово зазначав, що оцінка доказів повинна здійснюватися не ізольовано, а у їх взаємному зв`язку та сукупності, при цьому жодний доказ не може оцінюватися окремо від інших доказів у справі (зокрема, постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Європейський суд з прав людини також сформував усталену практику щодо обов`язку національних судів належним чином мотивувати свої рішення.

Зважаючи на зазначене, суд вважає за необхідне надати оцінку кожній юридично значимій обставині, встановити фактичний склад спірних правовідносин, визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню, та перевірити наявність передбачених законом підстав для визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно в порядку спадкування за законом.

Дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, перевіривши їх належність, допустимість, достовірність та достатність, суд переходить до аналізу матеріально-правових норм, які регулювали спірні спадкові правовідносини на момент відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 , тобто ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно зі статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України у Рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) роз`яснив, що дія нормативно-правового акта починається з моменту набрання ним чинності та припиняється із втратою ним чинності, а до події, факту або правовідносин застосовується закон, чинний на час їх виникнення.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово наголошувала, що при вирішенні спадкових спорів суд застосовує матеріальне право, яке діяло на момент відкриття спадщини, оскільки саме з цієї дати виникають спадкові правовідносини.

Аналогічна правова позиція викладена у пункті 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», відповідно до якого відносини спадкування регулюються правилами Цивільного кодексу України лише тоді, коли спадщина відкрилася після 1 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується законодавство, чинне на момент відкриття спадщини, зокрема норми Цивільного кодексу УРСР 1963 року.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто до введення в дію Цивільного кодексу України 2003 року.

Отже, правовідносини щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців, способу прийняття спадщини та моменту виникнення спадкових прав регулюються саме положеннями Цивільного кодексу Української РСР 1963 року, який був чинним на день смерті спадкодавця.

Відповідно до статті 524 ЦК УРСР спадкування здійснюється за законом і за заповітом.

Оскільки доказів існування заповіту після смерті ОСОБА_3 матеріали справи не містять, а сторонами такі обставини не заявлялися, суд доходить висновку, що спадкування після його смерті відбувається за законом.

Відповідно до статті 525 ЦК УРСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця.

Таким чином, часом відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 є ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме з цієї дати визначається склад спадкового майна, коло спадкоємців та законодавство, яке підлягає застосуванню.

Відповідно до статті 529 ЦК УРСР при спадкуванні за законом спадкоємцями першої черги є в рівних частках діти, дружина та батьки померлого.

Як убачається із матеріалів справи, рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 15 січня 2026 року у справі № 132/4043/25, яке набрало законної сили, встановлено юридичний факт батьківства ОСОБА_3 щодо позивача ОСОБА_1 .

Зазначене судове рішення є чинним, не скасованим та має преюдиційне значення для даної справи відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України.

Отже, юридичний факт походження позивача від спадкодавця встановлений судовим рішенням, що набрало законної сили, а тому ОСОБА_1 є дочкою спадкодавця та належить до спадкоємців першої черги за законом.

Будь-яких доказів існування інших спадкоємців першої черги, права яких могли б бути порушені ухваленням рішення у даній справі, матеріали справи не містять.

Особливого значення для правильного вирішення спору набуває питання прийняття позивачем спадщини.

Відповідно до статті 548 ЦК УРСР для набуття спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв.

Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцю з моменту відкриття спадщини.

Стаття 549 ЦК УРСР визначала два самостійні способи прийняття спадщини: фактичний вступ спадкоємця в управління або володіння спадковим майном; подання державній нотаріальній конторі заяви про прийняття спадщини.

Таким чином, законодавець не вимагав обов`язкового подання заяви нотаріусу. Сам по собі фактичний вступ у володіння спадковим майном є достатньою правовою підставою для визнання спадщини прийнятою.

Саме така правова позиція послідовно викладена Верховним Судом та Верховним Судом України.

Так, у постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 303/6974/16-ц зазначено, що для спадщини, яка відкрилася до набрання чинності Цивільним кодексом України, підлягають застосуванню положення статті 549 ЦК УРСР, а прийняття спадщини підтверджується не лише заявою нотаріусу, а й будь-якими діями, що свідчать про фактичне володіння чи управління спадковим майном.

Для підтвердження прийняття спадщини мають значення фактичні дії спадкоємця щодо володіння, користування, утримання майна, здійснення витрат на його утримання, проживання у спадковому будинку, оформлення земельної ділянки та інші дії, які об`єктивно свідчать про намір особи прийняти спадщину.

Оцінюючи наявні у справі докази, суд установив, що після смерті ОСОБА_3 позивач продовжувала проживати у спірному житловому будинку, користувалася ним, здійснювала його утримання, що підтверджується довідками Сальницького старостинського округу Калинівської міської ради Вінницької області, іншими письмовими доказами та не спростовано жодним належним і допустимим доказом.

Крім того, рішенням виконавчого комітету Сальницької сільської ради Калинівського району Вінницької області від 30 жовтня 1993 року № 10 позивачу була передана у приватну власність земельна ділянка для будівництва та обслуговування саме спірного житлового будинку.

Наведена обставина свідчить про те, що компетентний орган місцевого самоврядування фактично визнавав позивача особою, яка користувалася спірним домоволодінням, здійснювала його утримання та реалізовувала правомочності власника.

Саме по собі оформлення земельної ділянки під житловим будинком є однією з ознак фактичного володіння спадковим майном, що узгоджується із правовою природою прийняття спадщини відповідно до статті 549 ЦК УРСР.

Крім цього, після встановлення судом юридичного факту батьківства позивач без невиправданої затримки звернулася до приватного нотаріуса із заявою про оформлення спадщини, внаслідок чого була заведена спадкова справа № 33/2026.

Зазначені дії також свідчать про послідовне волевиявлення позивача щодо оформлення спадкових прав, а відмова нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину була зумовлена виключно особливостями правового режиму спірного майна та відсутністю можливості підтвердити право власності спадкодавця в позасудовому порядку.

Таким чином, на підставі досліджених доказів у їх сукупності суд доходить висновку, що ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_3 фактично вступила у володіння та управління спадковим майном, а тому відповідно до статей 548, 549 ЦК УРСР є такою, що належним чином прийняла спадщину.

Встановлення зазначеної обставини є однією з необхідних юридичних передумов для вирішення питання про можливість визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно в порядку спадкування за законом. Наступним підлягає дослідженню правовий режим спірного житлового будинку як майна колгоспного двору та визначення належності права власності на нього спадкодавцю.

Вирішуючи спір щодо належності спірного житлового будинку до складу спадкового майна, суд виходить із того, що правовий режим майна, яке на момент смерті ОСОБА_3 обліковувалося за колгоспним двором, має свої особливості, обумовлені зміною законодавства України у період реформування колгоспної форми власності.

Із наявного у матеріалах справи свідоцтва про право особистої власності на будівлю від 13 серпня 1989 року, виданого виконавчим комітетом Сальницької сільської ради Калинівського району Вінницької області, вбачається, що житловий будинок по АДРЕСА_1 був зареєстрований за ОСОБА_3 як головою колгоспного двору.

Саме зазначена обставина стала підставою для винесення приватним нотаріусом постанови про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки нотаріус позбавлений повноважень встановлювати склад членів колгоспного двору, визначати їх частки у майні або вирішувати спір щодо належності права власності.

Водночас сама по собі вказівка у правовстановлюючому документі на статус особи як голови колгоспного двору не свідчить про відсутність у неї права власності на відповідне майно та не виключає можливості спадкування такого майна.

На час виникнення спірних правовідносин правовий режим майна колгоспного двору визначався положеннями Цивільного кодексу УРСР, а з 15 квітня 1991 року - Законом України «Про власність» від 07 лютого 1991 року.

Згідно зі статтями 17, 18, 19 зазначеного Закону майно колгоспного двору після припинення існування такого інституту підлягало переходу у приватну власність його членів.

Водночас зазначений Закон не передбачав автоматичного припинення прав осіб, які до цього часу були членами колгоспного двору, а лише трансформував їхні права у право приватної власності.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що зміна законодавства не може бути підставою для припинення вже набутих майнових прав особи без належної правової процедури та відповідної законодавчої підстави.

Таким чином, суд виходить із того, що після набрання чинності Законом України «Про власність» майно колгоспного двору не втратило свого правового режиму автоматично, а перейшло у приватну власність тих осіб, які на той час зберігали право на частку у ньому.

Вирішуючи даний спір, суд враховує правову позицію, викладену у пункті 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», відповідно до якої: право власності на майно, яке належало колгоспному двору та збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, які до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні; розмір часток усіх членів двору є рівним, якщо інше не встановлено законом.

Зазначена правова позиція є усталеною та багаторазово застосовувалася Верховним Судом України, а згодом і Верховним Судом при вирішенні спорів щодо спадкування майна колгоспних дворів.

Отже, для правильного вирішення даної справи необхідним є встановлення: хто входив до складу колгоспного двору станом на 15 квітня 1991 року; чи втратили такі особи право на частку у його майні; чи існують особи, права яких можуть бути порушені задоволенням позову.

Із довідок Сальницького старостинського округу Калинівської міської ради Вінницької області, архівних документів, матеріалів інвентаризаційної справи та інших письмових доказів убачається, що у спірному житловому будинку проживали: ОСОБА_3 ; ОСОБА_1 ; ОСОБА_2 .

Крім того, із матеріалів справи встановлено, що брат позивача - ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , власної сім`ї не мав, будь-яких прав на спірне домоволодіння за життя не оформлював, претензій щодо нього не заявляв.

Третя особа у справі ОСОБА_2 самостійних вимог щодо предмета спору не заявив, заперечень проти задоволення позову не подав, будь-яких доказів існування у нього самостійного права власності на частку у будинку матеріали справи не містять.

Суд також бере до уваги пояснення позивача про те, що ні її син, ні брат ніколи не вважали себе співвласниками домоволодіння, не здійснювали оформлення будь-яких речових прав та фактично визнавали будинок майном батька.

Жодних доказів, які б свідчили про існування спору між зазначеними особами щодо права власності на будинок, матеріали справи не містять.

Особливого значення у даній справі набуває оцінка судом свідоцтва про право особистої власності на будівлю від 13 серпня 1989 року.

Із його змісту вбачається, що саме ОСОБА_3 зазначений особою, на ім`я якої оформлено цей документ.

Вказівка на його статус як голови колгоспного двору не спростовує факту існування правовстановлюючого документа та не свідчить про відсутність у нього права на спірний житловий будинок.

Більше того, відповідно до довідки Комунального підприємства «Вінницьке обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації», власником будинку станом на дату звернення до суду продовжує значитися саме ОСОБА_3 .

Будь-яких судових рішень про припинення його права власності, визнання недійсним свідоцтва про право особистої власності чи передачу будинку іншій особі матеріали справи не містять.

Отже, суд доходить висновку, що на момент смерті ОСОБА_3 мав належне йому майнове право щодо спірного домоволодіння, яке не припинилося внаслідок його смерті та відповідно до законодавства увійшло до складу спадщини.

Такий висновок узгоджується із усталеною практикою Верховного Суду.

У постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (зокрема у справах щодо спадкування майна колгоспних дворів) зроблено висновок, що: сам факт зазначення особи головою колгоспного двору не виключає можливості визнання за спадкоємцем права власності на відповідне майно; у разі неможливості оформлення спадщини нотаріусом саме суд має встановити належність майна спадкодавцю та вирішити питання про визнання права власності; правовий режим майна колгоспного двору визначається законодавством, чинним на момент припинення існування цього інституту, із застосуванням положень Закону України «Про власність» та пункту 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22 грудня 1995 року.

Зазначені висновки узгоджуються також із принципом правової визначеності, який є складовою верховенства права та неодноразово підкреслювався у практиці Європейського суду з прав людини.

Оцінивши всі наявні у справі докази в їх сукупності відповідно до статті 89 ЦПК України, суд доходить висновку, що: спірний житловий будинок існував на праві власності за ОСОБА_3 ; зазначення його у правовстановлюючому документі як голови колгоспного двору саме по собі не спростовує належності йому цього майна; право власності спадкодавця на спірний будинок за життя не було припинене та не оспорювалося; відповідне майно увійшло до складу спадщини після смерті ОСОБА_3 ; відсутність можливості оформлення спадщини у нотаріальному порядку обумовлена виключно особливостями правового режиму майна та не може бути підставою для позбавлення позивача права на спадкування.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив, що після набрання законної сили рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 15 січня 2026 року у справі № 132/4043/25, яким встановлено факт батьківства ОСОБА_3 щодо позивача, ОСОБА_1 реалізувала своє право на прийняття спадщини шляхом звернення до приватного нотаріуса Хмільницького районного нотаріального округу Вінницької області із заявою про прийняття спадщини та видачу свідоцтва про право на спадщину.

На підставі зазначеної заяви нотаріусом була заведена спадкова справа № 33/2026, що підтверджується витягом із Спадкового реєстру.

Разом із тим постановою приватного нотаріуса Хмільницького районного нотаріального округу Вінницької області Саміляк О.П. від 23 березня 2026 року № 83/02-31 позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину щодо житлового будинку.

Підставою відмови стала виключно відсутність можливості підтвердити у нотаріальному порядку належність спірного будинку спадкодавцю як одноособовому власнику, оскільки у правовстановлюючому документі він зазначений головою колгоспного двору.

Отже, між сторонами відсутній спір щодо самого факту спадкування, натомість існує юридична перешкода для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.

Відповідно до статей 49, 50 Закону України «Про нотаріат» нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальної дії у випадках, якщо: така дія суперечить закону; не подано документів, необхідних для її вчинення; подані документи не відповідають вимогам законодавства; існують інші передбачені законом перешкоди.

При цьому постанова про відмову у вчиненні нотаріальної дії сама по собі не вирішує питання про наявність або відсутність права власності, а лише констатує неможливість оформлення відповідного права нотаріусом у позасудовому порядку.

У постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначено, що відмова нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на судовий захист, а навпаки є підставою для звернення до суду із позовом про визнання права власності на спадкове майно, якщо існує об`єктивна неможливість оформлення спадщини нотаріально.

Суд звертає увагу, що хоча спадщина відкрилася у 1990 році та до визначення кола спадкоємців застосовуються норми Цивільного кодексу УРСР, однак спосіб судового захисту порушеного права визначається законодавством, чинним на момент звернення особи до суду.

Відповідно до частини першої статті 392 Цивільного кодексу України власник майна має право пред`явити позов про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який посвідчує його право власності.

За змістом наведеної норми судовий спосіб захисту застосовується не лише тоді, коли між сторонами існує класичний спір про право, але й у випадках, коли реалізація права власності є неможливою через відсутність або втрату правовстановлюючих документів чи інші юридичні перешкоди.

Саме така ситуація має місце у даній справі.

Оригінал свідоцтва про право особистої власності на будівлю, виданого 13 серпня 1989 року, не зберігся.

Крім того, нотаріус позбавлений можливості встановити належність спірного будинку спадкодавцю як власнику через особливості правового режиму майна колгоспного двору.

Таким чином, єдиним ефективним способом поновлення порушеного права позивача є ухвалення судового рішення про визнання права власності.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що позов про визнання права власності на спадкове майно є належним способом захисту у випадках, коли спадкоємець не має можливості отримати свідоцтво про право на спадщину.

Так, у пункті 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» зазначено, що якщо нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину, спадкоємець має право звернутися до суду із позовом про визнання права на спадкове майно.

Зазначене роз`яснення є усталеним орієнтиром для судової практики та неодноразово застосовувалося Верховним Судом.

Аналогічні правові висновки викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду, відповідно до яких: судове рішення є належною правовою підставою для державної реєстрації права власності на спадкове нерухоме майно; неможливість оформлення спадщини нотаріусом не може позбавляти особу права на спадкування; суд, встановивши належність майна спадкодавцю та факт прийняття спадщини, вправі визнати за спадкоємцем право власності.

Правова позиція Верховного Суду повністю узгоджується із практикою Великої Палати Верховного Суду щодо ефективності способу судового захисту, відповідно до якої обраний спосіб повинен остаточно усунути юридичну невизначеність та забезпечити реальне поновлення порушеного права.

Суд також враховує положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожна фізична особа має право мирно володіти своїм майном.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що поняття «майно» охоплює не лише вже існуюче майно, але й майнові права та «правомірні очікування» (legitimate expectations) особи на набуття майна, якщо такі очікування мають достатнє підґрунтя у національному законодавстві.

У даній справі позивач має законне очікування на оформлення спадкових прав, оскільки: належить до спадкоємців першої черги; прийняла спадщину відповідно до вимог ЦК УРСР; звернулася до нотаріуса; отримала постанову про відмову у видачі свідоцтва; іншого ефективного способу реалізації свого права закон не передбачає.

Тому відмова у судовому захисті за встановлених обставин фактично призвела б до непропорційного обмеження права позивача на мирне володіння своїм майном, що суперечило б вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Таким чином, суд приходить до висновку, що: позивач реалізувала усі передбачені законом можливості для оформлення спадщини у нотаріальному порядку; нотаріальна процедура завершилася мотивованою відмовою, яка підтверджує наявність юридичної, а не фактичної перешкоди для оформлення спадщини; спірне право не може бути реалізоване позивачем без судового рішення; позов про визнання права власності є належним, ефективним та таким, що відповідає статті 16 та статті 392 Цивільного кодексу України способом захисту цивільного права.

Враховуючи встановлені фактичні обставини справи, надану судом оцінку доказам, вимоги статей 529, 548, 549 Цивільного кодексу УРСР 1963 року, статей 15, 16, 328, 392, 1218 Цивільного кодексу України, статей 12, 13, 76–81, 89, 263–265 ЦПК України, положення Закону України «Про власність», роз`яснення, викладені у постановах Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22 грудня 1995 року та № 7 від 30 травня 2008 року, а також правові висновки Верховного Суду і практику Європейського суду з прав людини, суд доходить остаточного висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є законними, обґрунтованими, підтвердженими належними та допустимими доказами, відповідають обраному способу судового захисту і підлягають задоволенню в повному обсязі.

Керуючись статтями 3, 8, 55, 124 Конституції України, статтею 1 Першого протоколу та статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 529, 548, 549 ЦК УРСР 1963 року, статтями 15, 16, 328, 392, 1218 ЦК України, статтями 12, 13, 76–81, 89, 141, 258, 259, 263–265, 268, 273 ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Калинівської міської ради Вінницької області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору – ОСОБА_2 про визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом – задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженкою села Сальник Калинівського району Вінницької області, право власності на житловий будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами за АДРЕСА_1 , який належав ОСОБА_3 відповідно до Свідоцтва про право особистої власності на будинковолодіння, виданого 13 серпня 1989 року виконавчим комітетом Сальницької сільської ради Калинівського району Вінницької області, на підставі рішення виконавчого комітету Калинівської районної ради Вінницької області за № 151 від 21 травня 1989 року, зареєстрованого 13 серпня 1989 року Вінницьким обласним об`єднаним бюро технічної інвентаризації в реєстровій книзі за № 1 за реєстровим номером 47, як голові колгоспного двору, який після припинення його існування, не втратив право на це майно, який згідно Технічного паспорту, виготовленого 03 лютого 2026 року Калинівським відокремленим підрозділом Комунального підприємства «Вінницьке обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації», складається з житлового будинку літ.А, прибудови літ.А1, загальною площею 71,3кв.м., житловою площею 54,0кв.м., криниці літ.Г, воріт з хвірткою літ.№3, огорожі літ.№4, ринкова вартість якого відповідно до Звіту щодо вартості нерухомого майна № 022, складеного 17 березня 2026 року Товариством з обмеженою відповідальністю «Експертсервіс.юа», становить 129000грн.00коп., в порядку спадкування за законом як спадкоємицею першої черги після смерті батька – ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Вінниця Вінницької області.

Рішення суду може бути оскаржене до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя