Рішення від 16 червня 2026 р. у справі №132/4227/25 — Калинівський районний суд Вінницької області

Справа № 132/4227/25

Провадження № 2/132/370/26

РІШЕННЯ

Іменем України

17 червня 2026 року місто КАЛИНІВКА

Калинівський районний суд Вінницької області у складі: головуючого судді СЄЛІНА Є.В., при секретарі судового засідання РИБАК І.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Калинівка Хмільницького району Вінницької області, цивільну справу № 132/4227/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на майно в порядку спадкування за заповітом,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в якому просить визнати за ним право власності в порядку спадкування за заповітом після смерті матері ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 0,1000 га., кадастровий номер 0521610100:01:014:0089, цільове призначення якої «для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд», що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_4 , після смерті якої відкрилася спадщина.

До складу спадкового майна входили житловий будинок із господарськими будівлями та спорудами, а також присадибна земельна ділянка, розташовані за вищевказаною адресою.

Зазначене домоволодіння належало спадкодавцю на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 12 липня 2005 року приватним нотаріусом Калинівського районного нотаріального округу Майбородою Г.П. та зареєстрованого в реєстрі за № 2520.

Позивач вказав, що є спадкоємцем за заповітом, а також належним чином прийняв спадщину, звернувшись у встановлений законом строк до Калинівської державної нотаріальної контори Вінницької області із заявою про прийняття спадщини.

У подальшому нотаріусом було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, однак у видачі свідоцтва про право на спадщину щодо земельної ділянки було фактично відмовлено у зв`язку з відсутністю правовстановлюючого документа, оформленого безпосередньо на ім`я спадкодавця.

Позивач зазначає, що ще за життя спадкодавця існувала правова підстава для набуття нею права власності на спірну земельну ділянку, оскільки одночасно з придбанням житлового будинку до неї відповідно до положень статті 377 Цивільного кодексу України перейшло право власності на земельну ділянку, необхідну для його обслуговування.

На підтвердження зазначених обставин позивач посилається на договір купівлі-продажу житлового будинку від 12 липня 2005 року, згідно з умовами якого сторони прямо погодили перехід права на земельну ділянку відповідно до вимог статті 377 ЦК України.

Крім того, під час оформлення спадкових прав позивачем було виявлено копію державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 501066, зареєстрованого у Книзі записів державних актів за № 010501001247, відповідно до якого земельна ділянка площею 0,1000 га. мала кадастровий номер 0521610100:01:014:0089.

На підтвердження факту існування земельної ділянки, її місцезнаходження, площі, кадастрового номера та належності до домоволодіння позивачем також подано витяг з Державного земельного кадастру, технічний паспорт на житловий будинок, акт обстеження домоволодіння, звіт про експертну грошову оцінку земельної ділянки та інші письмові докази.

Позивач зазначив, що після придбання житлового будинку ОСОБА_4 відкрито, безперервно та добросовісно користувалася як самим будинком, так і земельною ділянкою, на якій він розташований, сплачувала необхідні платежі, утримувала земельну ділянку в належному стані та використовувала її виключно за цільовим призначенням.

Разом із тим спадкодавець за життя не здійснила переоформлення державного акта на своє ім`я та не зареєструвала право власності на земельну ділянку у встановленому законом порядку, що унеможливило оформлення спадкових прав нотаріусом.

Позивач також зазначив, що ним було вжито заходів для позасудового врегулювання питання. Зокрема, він звертався до продавця домоволодіння ОСОБА_2 із пропозицією щодо оформлення правовстановлюючих документів на земельну ділянку, однак направлений поштовим зв`язком лист повернувся без вручення адресату, а будь-якої відповіді отримано не було.

Таким чином, на думку позивача, інший, позасудовий спосіб оформлення спадкових прав на спірну земельну ділянку є неможливим, а єдиним ефективним способом захисту його права є звернення до суду з позовом про визнання права власності на спадкове майно.

Ухвалою судді Калинівського районного суду Вінницької області Сєліна Є.В. від 19 січня 2026 року, позовну заяву було прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, сторонам надано строк для подання заяв по суті справи та призначено підготовче судове засідання.

Після виконання завдань підготовчого провадження ухвалою суду від 15 квітня 2026 року, підготовче провадження було закрито, а справу призначено до судового розгляду по суті.

Сторони в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені в передбаченому законом порядку, розпорядились своїм процесуальним правом на власний розсуд.

Дослідивши письмові докази, що містяться в матеріалах цивільної справи, суд переходить до їх оцінки та встановлення юридично значимих обставин справи.

Відповідно до вимог статей 12, 13, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 89 ЦПК України суд розглядає справу виключно в межах заявлених позовних вимог, на підставі доказів, поданих учасниками справи, а кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Дослідивши письмові докази, суд установив такі фактичні обставини справи.

Із копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого 14 лютого 2025 року Калинівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Хмільницькому районі Вінницької області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , що відповідно до статті 1220 Цивільного кодексу України є днем відкриття спадщини.

Факт смерті спадкодавця сторонами не оспорюється та підтверджується належним і допустимим доказом.

Зі свідоцтва про народження позивача серії НОМЕР_2 , виданого 13 вересня 1972 року Калинівським районним бюро запису актів громадянського стану Вінницької області, вбачається, що його матір`ю є ОСОБА_4 , а тому суд приходить до висновку про підтвердження родинних відносин між позивачем та спадкодавцем.

Копією свідоцтва про народження співвідповідача серії НОМЕР_3 , виданого 28 січня 1969 року Калинівським районним бюро запису актів громадянського стану Вінницької області, також підтверджується, що ОСОБА_3 є сином спадкодавця.

Отже, матеріалами справи належними письмовими доказами підтверджено коло спадкоємців після смерті ОСОБА_4 .

Із наданої суду копії заповіту, посвідченого 13 лютого 2009 року державним нотаріусом Калинівської державної нотаріальної контори Вінницької області Василишиною Л.В., зареєстрованого в реєстрі за № 368, встановлено, що ОСОБА_4 заповіла усе належне їй майно своїм синам - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в рівних частках, по 1/2 за кожним.

Дійсність заповіту ніким із учасників справи не оспорювалася, відомостей про його скасування або зміну суду не подано.

Таким чином, суд приходить до висновку, що спадкування у даному випадку здійснюється саме за заповітом.

Із матеріалів спадкової справи та копії свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 30 вересня 2025 року державним нотаріусом Калинівської державної нотаріальної контори Вінницької області Василишиною Л.В., зареєстрованого за № 3024, убачається, що позивач у встановлений законом шестимісячний строк звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, у зв`язку з чим прийняв спадщину належним чином.

Видача свідоцтва про право на спадщину на житловий будинок також підтверджує, що нотаріус визнав позивача таким, який прийняв спадщину після смерті спадкодавця.

Дослідивши договір купівлі-продажу житлового будинку від 12 липня 2005 року, посвідчений приватним нотаріусом Калинівського районного нотаріального округу Вінницької області Майбородою Г.П., суд установив, що ОСОБА_4 набула право власності на житловий будинок із господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

З аналізу змісту зазначеного договору вбачається, що його умовами прямо передбачено застосування положень статті 377 Цивільного кодексу України щодо переходу права на земельну ділянку, необхідну для обслуговування придбаного житлового будинку.

Суд звертає увагу, що зміст договору купівлі-продажу відповідає вимогам законодавства, чинного на момент його укладення, а його дійсність ніким не оспорена та не спростована.

Досліджена судом копія Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 501066, зареєстрованого у Книзі записів державних актів за № 010501001247, підтверджує існування спірної земельної ділянки, її площу, місцезнаходження та кадастровий номер.

Із Витягу з Державного земельного кадастру № НВ-0501308222025, сформованого 17 грудня 2025 року, убачається, що земельна ділянка площею 0,1000 га. має кадастровий номер 0521610100:01:014:0089, призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Таким чином, місцезнаходження земельної ділянки повністю збігається з місцезнаходженням житлового будинку, право власності на який спадкодавцем було набуто за договором купівлі-продажу.

Суд також дослідив технічний паспорт, виготовлений фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 , який підтверджує склад об`єкта нерухомого майна, його технічні характеристики та фактичне розташування на спірній земельній ділянці.

Відповідно до акта обстеження домоволодіння від 08 жовтня 2025 року встановлено, що житловий будинок, господарські будівлі та споруди фактично розміщені саме в межах земельної ділянки з кадастровим номером 0521610100:01:014:0089, яка використовується як присадибна земельна ділянка.

Звіт про експертну грошову оцінку земельної ділянки від 09 грудня 2025 року підтверджує її ринкову вартість та був використаний позивачем для визначення ціни позову й обчислення судового збору.

Належність зазначеного доказу сумнівів у суду не викликає, оскільки він складений уповноваженим суб`єктом оціночної діяльності відповідно до вимог чинного законодавства.

Матеріалами справи також підтверджено, що позивач звертався до відповідача із письмовою пропозицією щодо оформлення переходу права на земельну ділянку.

Зокрема, судом досліджено копію відповідного листа, поштового конверта та інформацію про відстеження поштового відправлення, відповідно до яких відправлення було повернуто без вручення адресату.

Вказані докази свідчать про те, що позивач до звернення до суду намагався врегулювати спір у позасудовому порядку, однак таке врегулювання не відбулося з причин, що не залежали від нього.

Оцінюючи сукупність досліджених доказів, суд виходить із того, що вони є взаємоузгодженими, логічно пов`язаними між собою, підтверджують одні й ті самі юридично значимі обставини, не містять внутрішніх суперечностей та не спростовані жодним належним і допустимим доказом.

Відповідачем будь-яких заперечень проти позову, письмових пояснень чи доказів на спростування доводів позивача суду не подано.

Водночас суд зазначає, що відповідно до принципу змагальності цивільного процесу неподання відповідачем доказів не звільняє суд від обов`язку перевірити обґрунтованість позовних вимог, оцінити кожний доказ окремо та в сукупності з іншими доказами і лише після цього зробити висновок щодо наявності чи відсутності правових підстав для задоволення позову.

За результатами такої оцінки суд приходить до висновку, що факт смерті спадкодавця, наявність заповіту, прийняття позивачем спадщини, набуття спадкодавцем права власності на житловий будинок, існування спірної земельної ділянки, її функціональний зв`язок із житловим будинком та неможливість оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку є доведеними належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами.

Встановлені судом фактичні обставини є підставою для надання їм відповідної правової оцінки з урахуванням норм матеріального права та сформованої практики Верховного Суду.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд виходить із того, що відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, який відповідно до практики Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини є фундаментальним принципом здійснення правосуддя.

За змістом статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, а право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.

Положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також гарантують кожній особі право мирно володіти своїм майном. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що поняття «майно» має автономне значення та охоплює не лише існуюче майно, але й майнові права та законні очікування особи щодо набуття права власності, якщо вони мають достатнє підґрунтя у національному законодавстві.

Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на судовий захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання, а одним із способів такого захисту є визнання права.

Судом встановлено, що після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина, до складу якої входили права та обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків від спадкодавця до спадкоємців.

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За змістом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Таким чином, якщо спадкодавцю належало право власності на земельну ділянку або виникло речове право на неї до моменту смерті, таке право входить до складу спадщини незалежно від того, чи було оформлено свідоцтво про право на спадщину або здійснено державну реєстрацію.

Судом встановлено, що спадкодавець за життя набув право власності на житловий будинок на підставі договору купівлі-продажу від 12 липня 2005 року.

Саме ця обставина має визначальне юридичне значення для правильного вирішення спору.

На час укладення договору вже діяли положення статті 377 ЦК України та статті 120 Земельного кодексу України, які закріплювали принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності чи право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Аналогічні положення містяться у статті 120 Земельного кодексу України, яка передбачає, що у разі набуття права власності на житловий будинок до набувача переходить і право на земельну ділянку, необхідну для його обслуговування.

Законодавець закріпив нерозривний юридичний зв`язок між земельною ділянкою та об`єктом нерухомості, виключивши можливість існування ситуації, коли будинок належить одній особі, а земельна ділянка безпідставно залишається у власності іншої особи.

Такий підхід відповідає принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та нерухомого майна, який є одним із базових принципів сучасного земельного та цивільного законодавства України.

Саме з цього виходить і усталена практика Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 зазначила, що положення статей 120 Земельного кодексу України та 377 Цивільного кодексу України закріплюють принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та об`єкта нерухомості, який на ній розташований, а тому відчуження будинку після 01 січня 2004 року зумовлює перехід прав на земельну ділянку без необхідності укладення окремого договору її відчуження.

Аналогічного правового висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17, наголосивши, що набуття права власності на житловий будинок є достатньою правовою підставою для виникнення у набувача права на земельну ділянку, необхідну для його обслуговування.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі №910/5201/19 також зазначено, що законодавство не допускає відокремленого існування права власності на будинок та права на земельну ділянку, на якій він розташований.

Наведені правові висновки є обов`язковими для врахування судами нижчих інстанцій відповідно до статті 263 ЦПК України.

Крім того, відповідні роз`яснення були надані ще Пленумом Верховного Суду України у пункті 18 постанови № 7 від 16 квітня 2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», згідно з якими після відчуження житлового будинку право власності на земельну ділянку переходить до набувача відповідно до статті 377 ЦК України незалежно від оформлення окремого договору щодо землі.

Суд враховує, що хоча постанови Пленуму Верховного Суду України не є нормативно-правовими актами, наведені в них роз`яснення узгоджуються із чинним законодавством та подальшою сталою практикою Верховного Суду.

З матеріалів справи вбачається, що договором купівлі-продажу житлового будинку сторони також прямо передбачили перехід права на земельну ділянку відповідно до статті 377 ЦК України.

Отже, починаючи з моменту укладення договору купівлі-продажу будинку, ОСОБА_4 набула право власності на земельну ділянку в силу прямої вказівки закону.

Той факт, що державний акт на земельну ділянку не був переоформлений на її ім`я, не свідчить про відсутність самого права.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що державна реєстрація права власності має декларативний (підтверджувальний) характер щодо вже набутого права, якщо інше прямо не встановлено законом, а її відсутність не може сама по собі бути підставою для позбавлення особи права власності.

Суд також бере до уваги, що нотаріус не має повноважень встановлювати чи визнавати право власності у разі відсутності необхідних правовстановлюючих документів.

Відповідно до пункту 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування», якщо нотаріус не має можливості видати свідоцтво про право на спадщину через відсутність документів, які підтверджують право власності спадкодавця, спадкоємець має право звернутися до суду із позовом про визнання права власності на спадкове майно.

Саме така правова ситуація має місце у даній справі.

Судом установлено, що позивач прийняв спадщину належним чином, інших спадкоємців, які б заявили вимоги щодо спірної земельної ділянки, матеріали справи не містять, а співвідповідач підтвердив відсутність будь-яких претензій на спадкове майно.

Таким чином, позивач набув статусу спадкоємця, який має право вимагати судового захисту своїх спадкових прав.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник або особа, яка вважає себе власником майна, має право пред`явити позов про визнання права власності, якщо таке право не визнається іншими особами або якщо власник втратив документ, який посвідчує його право.

У даному випадку саме судове рішення є єдиним належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача, оскільки без встановлення судом факту належності спадкодавцю права власності на земельну ділянку оформлення спадщини в нотаріальному порядку є об`єктивно неможливим.

Отже, враховуючи встановлені обставини справи, вимоги чинного законодавства, правові висновки Великої Палати Верховного Суду, Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та роз`яснення, викладені у постановах Пленуму Верховного Суду України, суд доходить висновку, що заявлені позовні вимоги є законними, обґрунтованими, підтверджуються належними і допустимими доказами та підлягають задоволенню в повному обсязі.

Підсумовуючи наведене, суд зазначає, що відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, а обґрунтованим – рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи, підтверджених належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Верховний Суд у своїй усталеній практиці неодноразово звертав увагу, що судове рішення має відповідати критеріям повноти, логічності та переконливості мотивів, а оцінка доказів повинна здійснюватися з урахуванням стандарту переваги більш вагомих доказів, що узгоджується із принципом верховенства права та практикою Європейського суду з прав людини.

При ухваленні цього рішення суд також враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої право власності на земельну ділянку слідує за правом власності на розташований на ній об`єкт нерухомості, а відсутність державної реєстрації права не може бути самостійною підставою для відмови у судовому захисті, якщо існування такого права підтверджується належними доказами.

Дослідженими у справі доказами підтверджено, що:

ОСОБА_4 за життя набула право власності на житловий будинок на підставі договору купівлі-продажу від 12 липня 2005 року;

відповідно до статті 377 ЦК України та статті 120 Земельного кодексу України до неї одночасно перейшло право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування цього будинку;

земельна ділянка є сформованою, має кадастровий номер 0521610100:01:014:0089, визначену площу та цільове призначення;

спадкодавець до дня смерті фактично володіла та користувалася зазначеною земельною ділянкою;

позивач у встановлений законом строк прийняв спадщину;

оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку виявилося неможливим виключно через відсутність оформлення правовстановлюючого документа на ім`я спадкодавця;

інших осіб, права яких могли б бути порушені ухваленням рішення, судом не встановлено;

співвідповідач ОСОБА_3 позов підтримав, підтвердивши, що спадщину не приймав та на спірне майно не претендує.

Оцінюючи наведені докази у їх сукупності, суд доходить переконання, що саме позивач довів існування всіх юридичних фактів, необхідних для виникнення у нього права власності на спірну земельну ділянку в порядку спадкування за заповітом.

Будь-яких належних та допустимих доказів, які б спростовували доводи позивача, відповідачем суду не подано.

Таким чином, заявлені позовні вимоги відповідають вимогам статей 15, 16, 377, 392, 1216, 1217, 1218, 1225, 1233, 1235, 1268, 1296 ЦК України, статті 120 Земельного кодексу України та підлягають задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи, що позивач питання про стягнення судових витрат із відповідача не порушував, суд не вбачає підстав для їх розподілу.

Керуючись статтями 3, 8, 41 Конституції України, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 15, 16, 377, 392, 1216–1218, 1220, 1223, 1225, 1233, 1235, 1268, 1269, 1270, 1296 Цивільного кодексу України, статтею 120 Земельного кодексу України, статтями 4, 12, 13, 76–81, 89, 141, 258, 259, 263–265, 268, 273, 354 ЦПК України, пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16 квітня 2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», пунктом 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування», а також правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, суд -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на майно в порядку спадкування за заповітом – задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженцем міста Калинівка Вінницької області, право власності на земельну ділянку площею 0,1000 гектарів, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , цільовим призначенням якої є «для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд», кадастровий номер 0521610100:01:014:0089, яка автоматично перейшла у власність ОСОБА_4 при відчужені їй ОСОБА_2 об`єкта нерухомого майна, а саме житлового будинку з прибудовою та господарськими спорудами під номером АДРЕСА_1 на підставі Договору купівлі-продажу жилого будинку серії ВСС № 800498, посвідченого 12 липня 2005 року приватним нотаріусом Калинівського районного нотаріального округу Вінницької області Майбородою Г.П. за реєстровим номером 2520, та зареєстрованого 15 листопада 2005 року Комунальним підприємством «Вінницьке обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації» в реєстровій книзі № 6 за реєстровим номером 1336, розташованого на вищезазначеній земельній ділянці, в порядку спадкування за заповітом як спадкоємцем після смерті матері – ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Калинівка Хмільницького району Вінницької області.

Рішення суду може бути оскаржене до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя